Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мар­тене, міжнародне право «не може визнати, що дане сус­пільство існує, якщо воно не визнано державним зако­ном, або прийняти його за самостійний політичний ме­ханізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт дер­жави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розгля­
дає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і
має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не
конституційним шляхом у державі або на частині
її території, достатньо ефективною, щоб виступати в
міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

ва погоджується з відповідними змінами в міжнарод­ному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на вста­новлення між державою, що визнає, і державою, що ви­знається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці озна­чає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього ба­жання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утво­рення на колишній залежній території в результаті де­колонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і біль­ше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежно­сті, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтер­венції іншої держави — наприклад, «Турецької Респу­бліки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не ре­гламентується міжнародним правом. Воно здійснюєть­ся звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, ад­ресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на ос­нові акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманіт­них норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюють­ся після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

— конститутивна;

— декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнан­ня надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти су­б'єкта міжнародного права в міждержавних відноси­нах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існу­вати і вступати в ті або інші контакти з іншими держа­вами, а уряди, що прийшли до влади неконституцій­ним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжна­родного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Дру­гої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого по­ширення набула декларативна теорія, якої зараз при­тримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не на­дає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить деклара­тивний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідно­син між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої дер­жави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «дер­жава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в між­народно-правових документах: стаття 9 Статуту Органі­зації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного жит­тя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом між­народного права такі утворення, що об'єктивно не мо­жуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), ви­знання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття яко­сті, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних про­цесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли су­б'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнарод­ного співтовариства, це не може виключити його із сі­м'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних ор­ганізаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрід­не колективне визнання. Практика цієї міжнародної уні­версальної організації з даного питання дуже різнома­нітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єги­пет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Араб­ській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості но­вого члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифі­кований і його утворює, головним чином, група звичай­них міжнародно-правових норм, що регулюють усі ста­дії визнання нових держав і урядів, включаючи юриди­чні наслідки визнання. Інститут визнання носить ком­плексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі нор­ми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

Дата добавления: 2014-10-23