II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України

Історія виникнення торгових представництв пов'я­зана зі становленням і розвитком Радянської держа­ви. У 1918 році Рада Народних Комісарів РРФСР при­йняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгів­лі», яким вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні органи зовнішніх зносин — торгові представництва. У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства, торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Союзу РСР і здійсню­вали за кордоном права в галузі зовнішньоекономіч­ної діяльності Радянської держави, забезпечували за­хист її торгово-політичних і економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових економіч­них відносин.

Торгові представництва

До членів родини дипломата належать його дружи­на (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дип­ломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні.

Крім дипломатичного персоналу, імунітети та при­вілеї поширюються на членів їхніх родин.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають по­ширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що при­ймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із дер­жави перебування. Дипломат і члени його родини ко­ристуються встановленими в міжнародному праві при­вілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати про­їзду через їхню територію членів адміністративно-тех­нічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні приві­леї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з ме­тою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основни причин якого став «супермонополізм» у політичній економічній сферах, державна монополія на зовніш торгівлю перестала існувати. Проте її елементи уг залишилися в Україні, що на конституційному } закріпила вірність принципам плюралістичної де ратії в економіці та політиці. Одним із них є збері ня торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонь, органів зовнішніх відносин стало Положення про тор­гове представництво України за кордоном, затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, показали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення ефективності здійснення контро­лю за їхньою діяльністю, об'єднання і координації спіль­них зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави, Указом Президента України від ЗО квітня 1994 року було затверджене Положення про торгово-

економічну місію в складі дипломатичного представ­ництва України за кордоном.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове ста­новище цього органу зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі дипломатичного пред­ставництва держави. Торгово-економічна місія підпо­рядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її робо­тою. Роботу місії в державі перебування організує Мі­ністерство зовнішніх економічних зв'язків України.

До основних завдань цього органу зовнішніх зносин належить:

— захист економічних інтересів і прав суб'єктів під­
приємницької діяльності України в державі перебу­
вання;

— сприяння розвитку торгово-економічних зв'язків
України, притягненню іноземних інвестицій у пріори­
тетні сфери економіки України і виконанню договорів

"країни, укладених із державою перебування;

— інформування Міністерства зовнішніх економіч-
к зв'язків України, МЗС України й інших органів

чавної виконавчої влади України про цінову, подат-, тарифну політику, що провадиться державою пе-іання стосовно товарів, що експортуються Україною; - підготування висновків стосовно доцільності ім- :у товарів і послуг, одержання кредитів із держави ^ебування, виходячи з запропонованих цією держа­вою цін, тарифів, кредитних ставок і т.д.

Очолює торгово-економічну місію її керівник, що за посадою є радником-посланником або радником дип­ломатичного представництва України.

Керівник торгово-економічної місії України і його заступник (заступники), яким присвоєні дипломатичні ранги, входять до складу дипломатичного персоналу, інші співробітники торгового представництва є членами ад­міністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України. Виконання функцій торгово-економічної місії може бути покладе­не на одну особу. На співробітників такої місії може

бути покладене виконання їхніх службових обов'язків у двох і більше державах.

Керівника торгово-економічної місії України і його заступників призначає і звільняє з посади міністр зовніш­ньоекономічних зв'язків України за узгодженням із МЗС України; інших співробітників призначає той же міністр, але без такого узгодження.

Слід зазначити, що змінення правового статусу тор­гових представництв мало що змінило, — діяльність торгово-економічних місій при дипломатичних пред­ставництвах України залишається низькою. Теперішнє кризове становище в зовнішньоекономічній діяльності України є тому підтвердженням.

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасувати цей інститут радянської систе­ми, а кошти платників податків, що йдуть на заснуван­ня й утримання торгово-економічних місій, можна було б використовувати більш ефективно, тим більше, що в Україні немає державної монополії на зовнішню торгів­лю. Крім того, слід враховувати і закордонний досвід, адже більшість держав світу не має такого органу зов­нішніх зносин, як торгові представництва (торгово-еко­номічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з мініс­терством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого відомства, що виконує аналогічні функції. Тор­гові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них по­ширюються привілеї та імунітети, передбачені міжна­родним правом. Україні, що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами демок­ратії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовніш­ньоторговельної діяльності дипломатичних представ­ництв.

9. Консульські представництва

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з ак­тивізацією торгово-економічних зв'язків між держава­ми. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститу­тів стає в даний час дуже актуальною.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитив­ний результат, що принесла кодификація дипломатич­ного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі про­екту Комісії ООН з міжнародного права багатосторон­ньої міжнародної конвенції, що регламентує консуль­ську діяльність держав. У результаті двомісячної ро­боти була розроблена і прийнята Конвенція про кон­сульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між со­ціалістичними державами. Але ряд положень прийня­тої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та іму­нітетів консульської установи та її посадових осіб, об­межуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Та­кий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консуль­ська діяльність СРСР після прийняття Віденської кон­венції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Со­юзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про кон­сульські зносини 1963 року, держави дуже часто прак­тикують укладання двосторонніх консульських конвен­цій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування кон­сульських округів, привілеї та імунітети персоналу кон­сульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

— захист за кордоном прав і інтересів України, юри­
дичних осіб і громадян України;

— сприяння розвитку дружніх відносин України з
іншими державами, розширенню економічних, торгових,
науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортив­
них зв'язків і туризму;

— сприяння вихідцям з України та їхнім спадко­
ємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських устан в України є: Консульський статут України; поточне з -конодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення кон­сульських зносин між державами здійснюється за вза­ємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відно­син, якщо інше не обговорюється заінтересованими дер­жавами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спри­чиняє автоматичного припинення консульських відно­син. Держави, що не підтримують між собою диплома­тичні відносини, можуть установлювати між собою кон­сульські відносини. Цей вид відносин є складовим еле­ментом визнання нової держави de facto. У той же час

у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дип­ломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус гла­ви консульської установи відрізняється від статусу гла­ви дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї дер­жави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здій­снюються ними в межах консульського округу. Дер­жави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консуль­ства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвока­ти, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авто­ритет у державі перебування. Почесні консули не пере­бувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний ін­ститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консуль­ські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші по­чесні консули України призначалися з числа закордон­них громадян українського походження.

Консульська установа (консульство) — це постій­ний державний орган зовнішніх зносин, що засновуєть­ся в іншій державі на основі угоди між двома держава­ми для виконання консульських функцій у визначено­му консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство;

2. Консульство;

3. Віце-консульство;

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний кон­сул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Кон­сульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акре­дитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм між­народного права і національного законодавства здійс­нюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консуль­ських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на терито­рії держави перебування є окремі консульські устано­ви, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка вста­новлюється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, від­криття консульських установ різноманітні. Консуль­ські округи консульських установ різних держав не збі­гаються між собою. Сукупність глав консульських уста­нов різних держав, що знаходяться в конкретному пун­кті (порт, місто) держави перебування, являє собою кон­сульський корпус у вузькому значенні.

Широке розуміння цього поняття може бути дво­яким. Одні автори думають, що це сукупність посадо­вих консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розта­шованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени ро­дин згаданих консульських працівників, на яких по­ширюються відповідні привілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, стар­ший за рангом і за часом одержання консульської екзек-

ватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського ко­рпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостя­ми і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках кон­сульського корпусу.

В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипло­матичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізня­ють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консуль­ському окрузі, і віддільських консулів, що діють у скла­ді консульського відділу дипломатичного представниц­тва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'яз­ків після одержання згоди (екзекватури) держави пе­ребування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого доку­мента. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не ви­даються, оскільки вони діють як співробітники дипло­матичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

— захист у державі перебування інтересів своєї дер­
жави, його громадян і юридичних осіб у межах, що до­
пускаються міжнародним правом;

— сприяння розвитку торгових, економічних, куль­
турних і наукових зв'язків між державою, що представ­
ляється, і державою перебування, а також сприяння
розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і
подій у торговому, економічному, культурному і науко­
вому житті держави перебування, повідомлення про них
уряду держави, що представляється, й надання відомос­
тей зацікавленим особам;

— виконання адміністративних і нотаріальних функ­
цій;

— надання допомоги і сприяння фізичним і юридич­
ним особам держави, що представляється, у тому числі
і правової;

— надання допомоги морським (річковим) суднам і
літакам та їхнім екіпажам;

— виконання інших функцій, покладених на кон­
сульську установу державою, що представляється, які
не забороняються законами і правилами держави пере­
бування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функ­цій консульські установи повинні керуватися як нор­мами міжнародного права, так і нормами національно­го права. Важливу роль у консульських відносинах ві­діграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особ­ливості здійснення консульських відносин між конк­ретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіаль­ну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних пред­ставництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою диплома­тичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зно­ситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських уста­нов вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядко-

вані міністерствам закордонних справ, а також дипло­матичному представництву своєї держави в державі пе­ребування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутріш­ньодержавного права консули можуть представляти фі­зичних і юридичних осіб своєї держави в судах та ін­ших органах держави перебування в порядку, передба­ченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консуль­ських установ належать: видача віз; видача і продов­ження термінів дії паспортів; реєстрація громадян сво­єї держави, які постійно мешкають на території кон­сульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення докумен­тів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стя­гують консульські збори у валюті держави перебуван­ня. Держави можуть укласти між собою угоду про ска­сування стягування всіх або деяких видів консульсь­ких зборів.

Представляє практичний інтерес проведення відріз-нення функції консульського представництва від фун­кцій дипломатичного представництва держави, що ак­редитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

— посольство виконує переважно політичні функції,
а консульство діє в основному в економічній і соціаль­
ній сферах міждержавних відносин;

— дипломатичне представництво з прийняттям Ві­
денської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року
(ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяль­
ність, а консульські установи, як правило, не вправі здій­
снювати функції дипломатичних представництв, крім
випадків відсутності дипломатичного представництва
в країні перебування, при згоді на це влади держави
перебування;

— дипломатичне представництво, у першу чергу, здій­
снює представницьку функцію, а консульська установа
такою функцією не володіє, здійснюючи захист економіч­
них інтересів держави, а також захист фізичних і юри­
дичних осіб, які мають національність цієї держави;

— розірвання дипломатичних відносин між держа­
вами зазвичай тягне за собою припинення діяльності
дипломатичного представництва, проте консульські від­
носини між країнами зберігаються;

— закриття консульської установи з будь-якої при­
чини (зниження економічної активності; зменшення
кількості громадян держави, що представляється, які
мешкають у визначеному регіоні держави перебування)
не тягне за собою припинення дипломатичних відно­
син між державами;

— держава, що представляється, може після пові­
домлення відповідним державам доручити консульст­
ву, заснованому у певній державі, виконання консуль­
ських функцій у третій державі, якщо немає заперечен­
ня відповідних держав. У дипломатичному праві є мож­
ливість здійснення так званої кумулятивної диплома­
тичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичним
представником в одній державі, може виконувати функ­
ції дипломатичного представника в третій державі;

— з попередньої згоди держави перебування і на під­
ставі угоди між державою, що представляється, і будь-
якою третьою державою, консульство, засноване в пер­
шій державі, може виконувати консульські функції від
імені третьої держави (виконання консульських функ­
цій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські уста­нови припиняють свою діяльність у таких випадках:

1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консуль­
ський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3) війна між державами, що раніше встановили
консульські відносини.

10. Глава і персонал консульської установи

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консуль­ських установ установлено чотири класи:

1)генеральний консул;

2) консул;

3) віце-консул;

4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представниц­тва; консул — консульство; віце-консул — віце-консуль-ство. Останні також можуть бути помічниками або за­ступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консуль­ський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм при­своюються дипломатичні ранги. У деяких країнах кон­сульська служба відділена від дипломатичної, і консуль­ським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються держа­вою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначало­ся, що держава, яка представляється, надає главі кон­сульської установи спеціальний документ — консуль­ський патент. Цей документ засвідчує його посаду і мі­стить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, ука­зівку на консульський округ і місцезнаходження кон­сульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент зазвичай дипломатичними шляхами уряду дер­жави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої функції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзек­ватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання

своїх функцій. З цієї ж дати визначається його стар­шинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є ви­значення правових основ діяльності консульських уста­нов України. Функції консулів України випливають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського ста­туту України. Наведемо їх частково, стосовно до вище­сказаного:

Розділ 3. Загальні положення;

Розділ 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України;

Розділ 5. Функції консула стосовно виконання до­ручень слідчих або судових органів України;

Розділ 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення бать­ківства, опіки і піклування, реєстрації актів грома­дянського стану;

Глава 7. Функції консула стосовно майна грома­дян України;

Глава 8. Функції консула стосовно громадян Укра­їни, які знаходяться під арештом, затриманих або по­збавлених волі в іншій формі, котрі відбувають по­карання або пропали без вісті;

Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз;

Глава 10. Функції консула з питань громадянства.

Дата добавления: 2014-10-23