Софізми і паралогізми, парадокси і антиномії

У звичайному і розповсюдженому розумінні софізм — це навмисний обман, заснований на порушенні правил мови або логіки. Але обман тонкий і завуальований, так що його не відразу і не кожному вдається розкрити. Ціль його — видати неправду за істину. Прибігати до софізмів не варто, як і взагалі обманювати і вселяти помилкову думку.

Софізму як помилці, зробленій навмисне, з наміром увести кого-небудь в оману, звичайно протиставляється паралогізм, який розуміється як ненавмисна помилка в міркуванні, обумовлена порушенням законів і правил логіки. Паралогізм виглядає набагато кращий софізму, тому що є, по суті, не обманом, а щирою оманою і не зв'язаний, з наміром підмінити істину неправдою.

Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п.

Паралогізм — це неправильне, помилкове міркування, ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.

Найчастіше софізми зв'язані з недостатньою самокритичністю розуму і нездатністю його зробити належні висновки, з його прагненням охопити те, що поки йому непідвласне. Нерідко софізм являє собою просто захисну реакцію незнання чи навіть неуцтва, що не бажає визнати своє безсилля й уступити знанню.

Софізм традиційно вважається перешкодою в обговоренні й у суперечці. Використання софізмів веде міркування убік: замість обраної теми доводиться говорити про правила і принципи логіки. Але зрештою ця перешкода не є чимось серйозним. Використання софізмів з погляду розглянутої проблеми має чисто зовнішній характер, і при відомій навичці в логічному аналізі міркувань софізм нескладно знайти і переконливо спростувати.

Софізми іноді здаються настільки випадковими і несерйозними, що відомий німецький історик філософії В.Віндельбанд відносив їх до жартів.

Отже, софізм — всього лише плутаний доказ, спроба видати неправду за істину. Він має випадковий, не зв'язаний з предметом розглянутої теми характер і є сугубо зовнішньою перешкодою на шляху проведеного міркування. Звідси випливає, що ніякого глибокого і потребуючого спеціального роз'яснення змісту за ним не стоїть. У софізмі як результаті свідомо некоректного застосування семантичних і логічних операцій не виявляються також які-небудь дійсні логічні труднощі. Коротко говорячи, софізм — це уявна проблема.

У широкому змісті парадокс — це положення, яке різко розходиться з загальноприйнятими, устояними, ортодоксальними думками.

Парадокс у більш вузькому і спеціальному значенні — це два протилежні, несумісні твердження, для кожного з який є удавані переконливі аргументи.

Найбільш різка форма парадокса — антиномія, міркування, яке доводить еквівалентність двох тверджень, одне з яких є запереченням іншого.

Особливою популярністю користуються парадокси в самих строгих і точних науках — математиці та логіці. І це не випадково.

Логіка — абстрактна наука. У ній немає експериментів, немає навіть фактів у звичайному змісті цього слова. Логіка виходить у кінцевому рахунку з аналізу реального мислення. Але результати цього аналізу носять синтетичний, нерозчленований характер. Вони не є констатаціями яких-небудь окремих процесів чи подій, які повинна була б пояснити теорія. Такий аналіз не можна, мабуть, назвати спостереженням: спостерігається завжди конкретне явище.

Конструюючи нову теорію, учений звичайно відштовхується від фактів, від того, що можна спостерігати в досвіді. Як би ні була вільна його творча фантазія, вона повинна вважатися з однією неодмінною обставиною: теорія має сенс тільки в тому випадку, коли вона погодиться зі стосовними до неї фактами. Теорія, що розходиться з фактами і спостереженнями, є надуманої і цінності не має.

Але якщо в логіці немає експериментів, немає фактів і немає самого спостереження, то чим стримується логічна фантазія? Які фактори приймаються в увагу при створенні нових логічних теорій?

Розбіжність логічної теорії з практикою дійсного мислення нерідко виявляється у формі більш-менш гострого логічного парадокса, а іноді навіть у формі логічної антиномії, що говорить про внутрішню суперечливість теорії. Цим самим розуміється те значення, яке надається парадоксам у логіці, і та велика увага, якою вони в ній користаються.

Антино́мія (грец. αντινομια проти закону/правила) — термін логіки та епістемології, що означає парадокс або нерозв'язну суперечність. Антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними. Поняття антиномії зустрічається в античній філософії і середньовічній схоластиці.

Іммануїл Кант вважав що коли розум виходить за межі можливого досвіду, він часто стикатиметься із різноманітними антиноміями, тобто робитиме однаково раціональні але взаємно суперечливі висновки. Раціональне мислення нездатне у цьому випадку встановити істину оскільки тут воно виходитиме поза межі можливого досвіду та стає трансцендентним. Наприклад, Кант вважав що можливе судження, яке бере за основу припущення, що Всесвіт має початок у часі та приходить до висновку, що він існував вічно, та навпаки. Ця ідея була складовою частиною Кантової критичної програми спрямованої на встановлення меж наукового та філософського пізнання.

Часами наводиться точка зору, що антиномії не свідчать про обмеженість можливостей логічного судження. Оскільки висновок про те, що антиномії свідчать про обмеженість логічного судження, є логічним судженням, то будь-яке обмеження на істинність логічного судження передбачає обмеження на висновок про обмеження можливостей логічного судження (що є аргументацією по самопосиланню). Коротко, ця точка зору стверджує що антиномії є само-ізольованим явищем, наче окремі розриви у тканині логіки та нездатні поставити під сумнів нічого окрім самих себе.

Така безтурботна позиція є несумісною із принципом вибуху. У математичній логіці, антиномії є ґарантовано не само-ізольованими, та, як правило вважаються катастрофою для формальної системи, у якій вони постають (наприклад, парадокс Рассела для праць Фреґе).

Марксистська філософія вважає, що антиномія виражає не безсилля розуму, а відображає в мисленні діалектичну суперечність реального світу.

22. Особливості релігієзнавства як науки та навчальної дисципліни

Релігієзнавство являє собою комплекс суспільних наук, об'єктом вивчення котрих є релігія. Кожна з цих наукових дисциплін, виходячи з специфіки свого предмета, розглядає ту чи іншу сторону цього складного явища, що дозволяє в рамках релігієзнавства представити його цілісну картину. Таким чином слід наголосити, що об'єкт і предмет релігієзнавства співпадають: це – закономірності становлення та розвитку релігії, її роль у житті суспільства та індивіда.

До структури релігієзнавства насамперед входять такі науки:

- Філософія релігії, що вивчає загальне призначення релігії, найбільш загальні закономірності її виникнення і розвитку, роль у становленні цивілізації, того чи іншого типу людської спільності.

- Соціологія релігії, що вивчає роль та функції релігії в житті того чи іншого суспільства, взаємозв'язок і взаємний вплив релігії, різноманітних соціальних інститутів, суспільних процесів тощо.

- Психологія релігії, що вивчає взаємозв'язок та взаємну залежність релігії і психічного, внутрішнього, емоційного світу особистості або суспільної групи.

- Політологія релігії, що вивчає взаємний вплив політики та релігії, її взаємовідносини з різними політичними інститутами.

- Історія релігії, що вивчає розвиток цього явища в часі, або релігію та пов'язані з нею процеси на якомусь історичному етапі.

- Географія релігії, що вивчає розвиток релігії в просторі, поширення тих чи інших релігій в різних регіонах.

Серед наук, що вивчають релігію, слід назвати також культурологію і правознавство, які розглядають взаємозв'язок культури й релігії, а також правову базу функціонування релігійних організацій та різноманітних культів.

Слід підкреслити, що релігієзнавча проблематика може вивчатися й іншими науками. Говорячи про методи релігієзнавства, відзначимо, що вони співпадають з методами інших наук. Це перш за все єдність історичного та теоретичного підходів у вивченні релігії, а також весь арсенал методів, які використовують сучасні науки. Мова тут йде про теоретичні методи, як філософські (наприклад, діалектико – матеріалістичний метод), так і загальнонаукові (індукція, дедукція, порівняльний метод тощо). Разом з тим в релігієзнавстві активно використовуються й практичні, емпіричні методи (наприклад, різноманітні соціальні дослідження).

Категоріальний апарат релігієзнавства значною мірою співпадає з категоріями тих наук, які входять в його структуру. Категорії релігієзнавства віддзеркалюють ті чи інші сторони функціонування релігії, компоненти її структури, широко використовують терміни з релігійного лексікону: найменування релігій, обрядів і т. ін.

Наприклад, можна назвати такі категорії релігієзнавства: “релігія“, “культ”, “церква”, “конфесія” тощо.

Зазначимо, що релігієзнавство вивчає закономірності становлення, функціонування, розвитку релігії та релігійного життя.

Аналізуючи функції релігієзнавства, котрі, по суті, не відрізняються від функцій інших наук, треба підкреслити їх особливий зміст, зумовлений своєрідністю виучуваного об'єкта. Ці функції такі: пізнавальна, теоретико-методологічна, практична, прогнозуюча, виховна, яка, зокрема, передбачає формування віротерпимості, міжконфесійної толерантності.

Отже можна сказати, що релігієзнавство є важливою навчальною дисципліною, яка займає цілком певне місце серед навчальних дисциплін гуманітарного циклу.

Основні принципи релігієзнавства − це науковість, об'єктивність, історизм, деідигологізація та політкоректність.

Особливо треба акцентувати увагу на відмінностях релігієзнавства та теології, які відрізняються цілями (у релігієзнавства вона інформативна, пізнавальна, а в теології – прозелитиська, пропагандистська), основами викладання (основа релігієзнавства – наукові дослідження, а основа теології – релігійні догмати), а також за змістом і формою подачі матеріалу.

Дата добавления: 2014-10-31