Тема 8. Основи кримінального права України 1 страница

1. Поняття і система кримінального права України. Загальна характеристика Кримінального кодексу України

2. Поняття, ознаки, види та склад злочину. Класифікація злочинів.

3. Стадії вчинення злочину. Співучасть у вчиненні злочину.

4. Кримінальна відповідальність. Види кримінальних покарань.

1. Поняття «кримінальне право» прийнято розглядати у двох значеннях, а саме:кримінальне право як галузь права, що знаходить свій вияв у цілісному і єдиному законодавчому акті – Кримінальному кодексі України; кримінальне право як галузь юридичної науки, що знаходить свій вияв у механізмі регулювання кримінально-правових відносин; вивченні вітчизняного кримінального закону і судової практики; теорії і історії кримінального права; науковому аналізі кримінально-правових норм, судових прецедентів та кримінального права зарубіжних країн.

Кримінальне право має такі характерні риси:

– являє собою систему (сукупність) правових норм, встановлених у суспільстві. Норми кримінального права – це узагальнені правила поведінки, які є загальнообов'язковими до виконання.

– його норми встановлюються лише вищим органом законодавчої влади – Верховною Радою України і закріплюються у відповідних законах.

– мас свій предмет і метод правового регулювання. 4.2 ст.1 Кримінального кодексу України (далі КК України) визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Злочин і покарання – дві головні інституції, що визначаються нормами кримінального права.

Кримінальне право – це галузь права, сукупність правових норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочини та які види та межі покарань застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право виконує певні завдання та здійснює функції.

Завдання кримінального права:охорона суспільного ладу України, його політичної та економічної систем, захист державного суверенітету від злочинних посягань; забезпечення захисту життя, здоров'я, честі й гідності громадян, їх конституційних прав і свобод;захист власності, громадського порядку, довкілля;викоренення порушень правопорядку і, перш за все, злочинів;забезпечення миру і безпеки людства;усунення причин, що породжують злочини.

Функції кримінального права:

1) охоронна. Дана функція чітко виражена у ст.1 КК України, де сказано, що Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України під злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам;

2) регулятивна. Проявляється в тому, що норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки.

Кримінальному праву притаманні певні принципи, а саме:

– принцип законності означає, що немає злочину – немає покарання без вказівки на те у законі. Тобто «ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (ч. 2 ст. 58 Конституції України). Зміст цього принципу розкривається також у ч. 2 ст. 4 КК України;

– принцип рівності громадян перед законом означає, що особи, які вчинили злочин, рівні перед законом і підлягають кримінальної відповідальності незалежно від етапі, національності, походження, майнового стану, займаної посади, віросповідання, переконання тощо;

– принцип особистої відповідальності за наявності вини особи означає, що «юридична відповідальність особи мас індивідуальний характер» (ч. 2 ст. 61 Конституції України) і можлива лише при встановленні в діянні конкретної особи вини у формі умислу чи необережності (ст.ст. 23-25 КК України);

– принцип невідворотності кримінальної відповідальності означає, що кожна особа, повинна нести кримінальну відповідальність і вона не може бути покарана за один і той же злочин двічі (ч. З ст. 2 КК України);

– принцип гуманізму означає, що кримінальний закон заперечує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися особі, яка вчинила злочин, заподіяти їй фізичні страждання. Гуманізм кримінального права полягає і в тому, що особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки (ч. і ст. 47 КК України);

– принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності означає, що покарання, яке застосовує суд до особи злочинця, має бути у межах закону, конкретним та індивідуальним з урахуванням тяжкості вчиненого злочину;

– принцип економії кримінальної репресії означає, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально караних відносить лиш ті з них, які мають високий ступень суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, завдають таким правам та інтересам істотної шкоди або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди.

Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України.

Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 року, набрав чинності 1 вересня 200І року і складається з двох частин – Загальної і Особливої, які поділяються на розділи і статті. Багато статей КК України поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. У деяких випадках статті або частини статей КК України поділяються на пункти.

У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура характеризується однорідністю і складається, як правило, із двох елементів – диспозиції і санкції.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини КК України, що визначає зміст злочинного діяння.

Для описування ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій:проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту (ст.119 КК України «Вбивство через необережність»); описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст, тобто дає його визначення (ч. І ст.185 КК України «Крадіжка чужого майна»);бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів (ст.271 КК України «Порушення вимог законодавства про охорону праці»);відсильна диспозиція називає ознаки певного складу злочину найчастіше у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин, вказує в наступній частині статті або відсилає до іншої статті (ст. 115 КК України «Умисне вбивство»).

За вчинений злочин у кримінальному законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію. Санкцією називається частина норми Особливої частини КК України, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції.

За видом і розміром покарання можна встановити, якої тяжкості злочин вчинено – особливо тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості. У КК України застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

2. Відповідно до ч. І ст.11 КК України злочином визнається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Даною статтею визначено два види злочинного діяння:

1) злочинна дія – це суспільно небезпечна винна поведінка особи, яка заборонена кримінальним законом;

2) злочинна бездіяльність – це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи, яка виявляється в утриманні від вчинення дії, яку вона могла і зобов'язана була вчинити за вимогою закону.

Для того щоб конкретне діяння було визначено злочином, воно повинно містити комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших діянь. КК України чітко називає ознаки, які притаманні поняттю «злочин».

Характерними ознаками злочину є:

1) суспільна небезпечність. Означає, що дія чи бездіяльність завдає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом;

2) протиправність. Означає, що злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під протиправністю розуміється порушення особою конкретної кримінально-правові норми;

3) винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в діях особи є вина у формі умислу чи необережності;

4) караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке кримінальним законом передбачений певний вид і розмір покарання.

Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.

Злочини різняться між собою за внутрішньою і за зовнішньою ознаками. У Загальній частині КК України в основу поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії:

1) характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння;

2) вид покарання (позбавлення волі) і розмір його санкцій, передбачених законом.

За цими критеріями злочини поділяються на чотири категорії (ст.12 КК України):

– злочини невеликої тяжкості – за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш двох років, або інше, більш м'яке покарання;

– злочини середньої тяжкості – за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п'яти років;

– тяжкі злочини – за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш десяти років;

– особливо тяжкі злочини – за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Як же співвідносяться поняття «злочин» та «склад злочину»?

«Злочин» – це поняття явища, яке визначається, передусім, з позиції соціально-політичних і кримінально-правових, а «склад злочину» – це вчення про це явище виключно з кримінально-правових позицій. Таким чином співвідношення понять «злочин» і «склад злочину» це співвідношення явища та вчення про це явище.

Склад злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи: об'єкт злочину і об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають суб'єктивними ознаками складу). У своїй єдності об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину – це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом і на що посягає злочин. Ст.1 КК України містить перелік об'єктів, які перебувають під кримінально-правовою охороною: права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій Україні, мир і безпека людства.

Об'єктивна сторона злочину – це зовнішнє вираження злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

У теорії кримінального права вищезазначені ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні.

До обов'язкових ознак належать діяння у формі дії або бездіяльності. Ці ознаки вказуються в диспозиції норми Особливої частини КК України або випливають з її змісту і мають бути встановлені при кваліфікації злочину.

До факультативних ознак належать час, місце, спосіб вчинення злочину, використані знаряддя та засоби вчинення злочину. Ці ознаки для одних складів злочину є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної правової норми або її частини, для інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції правової норми і не впливають на кваліфікацію злочину.

Суб'єкт злочину – це фізична осудна особа у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, яка вчинила злочин, при цьому усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.

У КК України приписи щодо суб'єкта злочину об'єднані в розділі «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)» і в якому використано два види суб'єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки, які характерні для кожного із них.

Згідно ст. 18 КК України суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:

1) фізична особа – тобто суб'єктом злочину може бути тільки людина. Юридичні особи не можуть бути суб'єктами злочину;

2) осудна особа – тобто здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину;

3)особа, яка досягає до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку. У ч. І ст.22 КК України прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення, злочину виповнилося 16 років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. За окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений в ч. 2 ст. 22 КК України (умисні вбивства, бандитизм, зґвалтування, крадіжка, розбій, грабіж тощо) відповідальність настає з 14 років.

Не може бути притягнена до кримінальної відповідальності неосудна особа. Неосудність – це нездатність особи внаслідок психічного розладу усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Причиною такого стану може бути хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності чи інший хворобливий стан психіки. До неосудної особі можуть бути вжиті примусові заходи медичного характеру. До примусових заходів медичного характеру закон відносить госпіталізацію до психіатричного закладу. Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, яка позбавила її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Така особа може підлягати відповідальності лише після одужання.

Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічну діяльність особи до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і до його наслідків.

Суб'єктивна сторона має обов'язкові та факультативні ознаки.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони відноситься вина. Вина особи – це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значної мірою її зміст. Згідно ст.23 КК України вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражених у формі умислу або необережності. Тому і розрізнюють злочини як умисні, так і здійснені з необережності.

Ст.24 КК України поділяє умисел на два види:прямий умисел — це коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання; непрямий умисел – це коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Ст.25 КК України поділяє необережність на два види:злочинну самовпевненість – це коли особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення; злочинну недбалість – це коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Без наявності обов'язкових ознак взагалі немає складу злочину в діях людини і тому її не можна притягувати до відповідальності.

До факультативних ознак суб'єктивної сторони відносять мотив та мету злочину.

Мотив вчинення злочину – це внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину. Мотив вказує на те, чим керувалась особа, вчиняючи злочин.

Мета вчинення злочину – це уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони враховується при кваліфікації злочину лише тоді, коли вони вказані у диспозиції відповідної норми кримінального права.

3. Кримінальне законодавство визначає три стадії вчинення злочину:

– готування до злочину – це пошук, пристосування засобів чи знарядь, створення умов для вчинення злочину;

– замах на злочин – це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця;

– закінчений злочин – такий етап вчинення злочину, коли при здійсненні діяння настали всі ознаки складу злочину.

За готування до злочину та замах на нього відповідальність настає за законом, що передбачає кримінальну відповідальність за конкретний злочин.

Злочин може бути вчинений однією особою чи за спільною участю двох або більше осіб – співучасників. За загальним правилом, учинення злочину кількома особами становить більшу суспільну небезпеку ніж учинення злочину однією особою. Співучастю вважається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину.

До співучасників злочину, залежно від характеру діяльності особи та ступеня її участі в злочині, належать разом із виконавцями організатори, підмовники та посібники.

Виконавець – це особа, яка безпосередньо вчинила злочин особисто чи шляхом використання інших осіб.

Організатор – це особа, яка організувала злочин або керувала його здійсненням, або особа, яка створила злочинну організацію.

Підмовник – це особа, яка схилила інших співучасників до вчинення злочину.

Пособник – це особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами і вказівками, підкупом чи погрозами, наданням засобів чи усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Співучасть у вчиненні злочину характерна для організованої злочинності й корупції. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинів чи слідів злочину.

При призначенні покарання кожному зі співучасників суд враховує ступінь і характер його участі у вчиненні злочину.

4. У кримінальному законі неодноразово вживається термін «кримінальна відповідальність», але при цьому КК України ніде не розкриває його поняття, немає єдиного розуміння щодо цього поняття і в науці кримінального права. Поняття кримінальної відповідальності є юридичним поняттям, яке характеризується тим, що:органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину;державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;вид і міра обмежень особистого, майнового або іншого характеру обирається з урахуванням меж відповідальності за вчинений злочин;реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальнос­ті, який полягає у застосуванні до особи, що вчинила злочин, заходів державного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання), що визначається обвинувальним вироком суду.

Таким чином, кримінальна відповідальність є наслідком скоєного злочину. Відповідно до ч. І ст.2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. З цього моменту між особою, яка вчинила злочин, і державою в особі органів, на які покладені обов'язки здійснювати боротьбу із злочинністю, виникають специфічні кримінальні правовідносини.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі, яка здійснюється в такій послідовності:порушення кримінальної справи; притягнення особи як обвинуваченого;складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;виконання покарання;наслідки відбування покарання – судимість;погашення чи зняття судимості.

Моментом настання кримінальної відповідальності є момент вступу вироку в законну силу обвинувального вироку суду. Цей висновок базується на ст.62 Конституції України яка визначає, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Також згідно ч. 1 ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, кримінальна відповідальність – це об'єктивне право держави реагувати на вчинений злочин.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, здійснюється виключно судом (ч.2 ст.44 КК України). Кримінальний закон передбачає певні підстави та умови, при наявності яких особа, що вчинила злочин, в одному випадку звільняється, в іншому – може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності: у зв'язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (ст.17КК України); у зв'язку з дійовим каяттям (сі.45 КК України); у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України); у зв'язку з передачею особи на поруки (ст.47 КК України); у зв'язку із зміною обстановки (ст.48 КК України); у зв'язку із закінченням строків давності (ст.49 КК України); у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.97 КК України); спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності передбачені нормами Особливої частини КК України (ч. 2 ст. 111,ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260,ч. 2 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 31 1, ч. З ст. 369); у зв'язку з актами амністії та помилування (ст.ст.85-87 КК України).

Так, особа, яка добровільно відмовилася від готування до злочину або замаху на злочин,

При призначенні покарання особі, яка засуджується до позбавлення волі на строк до п’яти років, а також при призначенні покарання у вигляді виправних робіт суд, враховуючи особу винного та можливості його виправлення і перевиховання, може ухвалити звільнити винного від відбування покарання з випробуванням. Засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від одного до трьох років і покласти на нього певні обов’язки – не виїжджати за межі України, повідомляти про зміну місця проживання, періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, пройти курс лікування від алкоголізму чи наркоманії та ін. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органами виконання покарань за місцем проживання засудженого. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчиняє правопорушення, суд направляє його для відбування призначеного покарання. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки, звільняється від призначеного йому покарання.

Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття покарання. Оголошення амністії належить до повноважень Верховної Ради України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії. Амністія не звільняє від матеріальної відповідальності, поширюється на ті злочини, які були вчинені до видання закону про амністію. Амністію не застосовують до особливо небезпечних рецидивістів, осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, осіб, які мають дві та більше судимостей за вчинення тяжких злочинів, осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, за бандитизм, умисне вбивство за обтяжувальних обставин.

Акти про помилування завжди мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Актом помилування може бути здійснено заміну засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі та позбавлення волі на строк не менше 25 років. Помилування здійснюється на прохання засудженого, його рідних, захисника, громадських організацій тощо, а відносно іноземних громадян питання про помилування може бути поставлене також урядами їхніх країн і міжнародними організаціями. Помилування може бути застосоване до будь-якої особи, але насамперед до тих, хто щиро розкаявся і довів це своєю поведінкою. Згідно з Конституцією помилування здійснює Президент України.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності визначається Кримінально-процесуальним кодексом України (ст.ст. 7, 7^і, 7², 8, 9, 10, 11').

Звільнення від кримінальної відповідальності – це акт гуманності держави, яка в особі суду відмовляється за наявності законних підстав та певних умов від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

Кримінальну відповідальність не слід ототожнювати з покаранням. Кримінальна відповідальність – це обов'язок особи, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати заходів державного впливу (покарання). Покарання – це одна із форм (стадій) реалізації кримінальної відповідальності, і підставою для його застосування є факт набрання обвинувальним вироком законної сили. Отже, поняття «кримінальної відповідальності» ширше за поняття «покарання».

Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов'язане з ним нерозривними узами, які обумовлюють практичну неможливість існування одного без іншого.

Загальне визначення покарання дано в ч. І ст. 50 КК України, за якою «покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Передбаченні чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. У ст. 51 КК України визначено систему покарань та дано перелік видів покарань, який є вичерпним і не підлягає широкому тлумаченню.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх тяжкості (суворості).

Усі покарання можуть бути кваліфіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі:за порядком призначення покарання; за суб'єктом, до якого застосовується покарання;за строком призначення покарання.

Із означених класифікацій лише перша (за порядком призначення покарання) є нормативною, а дві інші є результатом теоретичних доробок вчених.

За порядком призначення покарання всі 12 видів покарань, які визначені ст. 51 КК України поділяються на три групи:основні покарання; додаткові покарання;покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання – це ті покарання, що призначаються у вирок лише як самостійні покарання і не можуть бути приєднані до інших покарань.

До цієї групи належать наступні види покарань:

– громадські роботи (ст. 56 КК України) – встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

– виправні роботи (ст. 57 КК України) – встановлюються на строк від шести місяців до двох років з обов'язковим відрахуванням у доход держави від 10 до 20% із суми заробітку засудженого;

– службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК України) – встановлюються на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від 10 до 20% грошового забезпечення засудженого;

– арешт (ст. 60 КК України) – встановлюються на строк від одного до шести місяців;

– обмеження волі (ст. 61 КК України) – встановлюється на строк від одного до п'яти років з утриманням особи в кримінально- виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов'язковим залученням до праці;

– тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України) – призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років;

– позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК України) – встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-виконавчих установах;

– довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України) – встановлено Законом України від 22 лютого 2000 року «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі». Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87 КК України).

Додаткові покарання – це ті покарання, що призначаються разом з основними покараннями і самостійно застосовуватися не можуть. До цієї групи належать наступні види покарань:

– позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) – призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим;

– конфіскація майна (ст. 59 КК України) – встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

Дата добавления: 2014-10-31