Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Методи та методика педагогічних досліджень 6 страница




Другий період юності характеризується максималізмом і ка­тегоричністю думок, які не завжди свідчать про принциповість. Іноді категоричність переходить в негативне ставлення до думки дорослих, особливо літніх людей і неприйняття ї'х порад. Оскіль­ки юність має підвищену соціальну активність, при відсутності необхідного виховання це призводить до конфліктів.

Аналіз результатів дослідження, проведеного у Житомирсько­му педагогічному університеті, свідчить про те, що більшість сту­дентів (72%) мають досить розвинену самосвідомість, відносно вірно оцінюють свій рівень професійної і моральної зрілості. Біля 70% студентів мотивом вибору професії є інтерес до предмету, 20% - бажання підвищити свій інтелектуальний рівень. Тому не мож­на говорити, що в наш час інтерес до знань відсутній у студентів. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства постають нові проблеми; невпевненість у завтрашньому дні призводить до «зап­рограмованого» неблагополуччя молоді; агресивність з одного боку, соціальна інфантильність з іншого частіше й частіше харак­теризують студентів, особливо енергійних і романтичних. Роман­тизм часто змінюється скептицизмом і цинізмом, прагнення до високих ідеалів - споживацькою психологією. У 2/3 студентів немає установки працювати в школі; 90% взагалі не впевнені, чи знайдуть собі роботу.

Труднощі у підтримці бажаної структури ціннісних орієнтацій у студентської молоді породжені вже тим, що навчально-вихов­ний процес у вищих навчальних закладах все ще ведеться без ура­хувань впливу зовнішніх чинників, які впливають на свідомість і поведінку як щодо засобів масової комунікації, так і міжособистісних стосунків. Робота викладачів провадиться без знання специф­іки групи, курсу; не враховується посилений вплив суспільної думки на мотиваційну сферу свідомості молоді.

Вирішенню вказаної проблеми може допомогти аналіз студен­тського соціуму (щоб впливати на нього, на процеси, що в ньому відбуваються, треба знати загальні закономірності колективного спілкування). Студентський соціум слід розглядати, з одного боку, як цілісну систему зі своєю структурою, зв'язками, а з іншого - як частину більш широкого соціального середовища, соціальної спільноти - макросередовища суспільства. Вплив на особистість студента мають сформовані контакти свого й інших соціумів. Звичайно, особистість формують не тільки прийоми і форми педа­гогічного впливу, але й засоби масової інформації. У кожному соціумі, як правило, існує своя система взаємин, своя морально-психологічна атмосфера, свої вимоги й еталони поведінки. Так, наприклад, ті вимоги, що існують в науковому мікросоціумі, аб­солютно не обов'язкові у гуртожитку чи клубі, де цінуються ко­мунікабельність, розкутість, кмітливість, привабливість. В одно­му випадку мікросоціум може ініціювати діяльність студента, в іншому - гальмувати, в третьому - вони будуть взаємно індифе­рентними.

Ю.А.Самарін виділив ряд характерних рис, які мають місце у розвитку студентської молоді. В цей період людина визначає свій майбутній життєвий шлях, оволодіває професією і починає про­бувати себе в різноманітних галузях життя; самостійно планує свою діяльність і поведінку, активно відстоює самостійність суд­жень і дій. У цьому віці складається світогляд, етичні і естетичні погляди на основі синтезу багатьох знань, життєвого досвіду, са­мостійного розуміння і практичних дій.

Факт вступу до вищого навчального закладу зміцнює віру мо­лодої людини у власні сили і здібності, народжує надію на нове і цікаве життя. Водночас на першому та другому курсах досить часто виникає питання про правильність вибору професії, спец­іальності, що супроводжується розчаруванням. До кінця треть­ого курсу остаточно розв'язується питання про пріоритетне са­мовизначення.

У дослідженнях педагогів і психологів зафіксовано, що у сту­дентської молоді третього курсу спостерігається пожвавлення і поглиблення системи міжособистісних стосунків, підвищується інтерес до інших студентських груп. У цей час виникає проблема створення сім'ї. Студенти стають більш розбірливими у виборі на­вантажень, доручень; бувають випадки, коли інтимне, особистісне у структурі спілкування витісняє всі інші складові.

Пошук супутника життя відіграє на 3-4 курсах велику роль, впливає на успішність і громадську активність студентів. Дані соц­іологів свідчать про те, що, як правило, студентські сім'ї не зали­шаються поза групою, не випадають з колективу.

Якщо на першому курсі кількість «діад» і «тріад» (мікрогруп, об'єднаних дружніми стосунками) в групах нечисленна, то до тре­тього курсу майже кожен студент є представником якоїсь з груп, які відрізняються своєю спрямованістю, спільністю світоглядних позицій, інтересів.

У психолого-педагогічній літературі є способи виділяти різні типажі студентів за структурними особливостями особистості, або за іншими критеріями.

Переважна більшість авторів вважає, що в структурі особис­тості необхідно виділяти чотири групи властивостей, тобто стійких особливостей, що виявляються у різних видах діяльності. Отже, це такі чотири групи властивостей:

• спрямованість особистості, до якої входять її потреби, моти­ви, цілі, переконання, ідеали;

• темперамент — психічна властивість особистості, яка визна­чає динаміку її виявів у різних видах діяльності;

• здібності, тобто психічні властивості особистості, що явля­ють собою потенційні й реальні можливості людини у вико­нанні тієї чи іншої діяльності;

• характер — сукупність основних, стрижневих властивостей особистості, що визначають стиль її поведінки у суспільстві. Спрямованість - це основа, що визначає психологічний зміст без виключення властивостей особистості, це своєрідний стрижень особистості.

Тип спрямованості особистості — це той провідний напрям, у якому людина себе стверджує, розвиває свої здібності. Якщо в осно­ву виділення типів спрямованості особистості покладати суспільну цінність потреб, прагнень, то можна виділити три основних типи спрямованості:

• тип будівничого (сюди відносяться студенти, що утверджу­ють себе справами, для інших людей, і це приносить їм задо­волення);

• тип споживача (провідні мотиви їх активності пов'язані з споживанням; самоствердження у споживанні духовних і матеріальних цінностей);

• тип руйнівника; джерелом задоволення є саме по собі руйну­вання того, що створюється іншими.

Б.Г.Анан'єв розробив типологію сучасного студентства, в ос­нову якого були покладені такі критерії: ставлення до навчання, наукова і громадська активність, загальна культура і почуття ко­лективізму.

Тип 1. Студент, що відмінно навчається з профілюючих, загальнотеоретичних, суспільних дисциплін. Займається науково — дос­лідницькою роботою. Має високу культуру. Бере активну участь в громадській роботі. З колективом пов'язаний різнобічними інте­ресами. Це - ідеал сучасного студента.

Тип 2. Студент добре навчається. Вважає отримання спеціаль­ності єдиною метою навчання у вищому навчальному закладі. Сус­пільними дисциплінами цікавиться у межах програми. Пов'яза­ний з колективом навчальними і професійними інтересами. Бере участь у громадській роботі. Оцінюється викладачами та колега­ми як хороший студент.

Тип 3. Студент, що відмінно встигає у навчанні, розглядає на­уку як основну сферу інтересів і діяльності. Виявляє інтерес до суспільних наук як засобу пояснення дійсності і своєї поведінки. Має високу загальну культуру. Активний у громадській діяль­ності, з колективом пов'язаний широкими науковими інтересами. Студент цього типу - майбутній учений. Серед цих студентів є такі, хто займається тільки наукою, всі ж інші заняття вважає марною тратою часу. Саме про них говорять — «раціоналіст XXI століття».

Тип 4. Студент, що встигає у навчанні, активно цікавиться сус­пільними науками понад програми, науково-дослідницькою робо­тою, як правило, не займається. Загальна культура обмежена про­фесіональними інтересами. Виключно активний у громадській роботі і в житті колективу, інтереси якого розглядає як власні. Це активний громадський діяч. Його поважають за чесність, прин­циповість, єдність слова і справи. Він завжди в гущавині життя. Вчиться на «4» і «5».

Тип 5. Студент, що встигає у навчанні з усіх дисциплін. Науко­во-дослідницькою роботою не займається. Розглядає спеціальність і культуру як основну сферу своїх інтересів і діяльності. В суспіль­ному, громадському житті не бере активної участі. З колективом його пов'язують культурні та розважальні інтереси. В студентсько­му колективі він - визнаний ерудит, знавець сучасного мистецтва, за його порадою інші студенти читають ті чи інші книжки. Іноді це заважає навчанню, але такий студент добре навчається і сумлі­нно ставиться до майбутньої професії.

Тип 6. Студент погано навчається, має низьку успішність. На­уково-дослідницькою роботою не займається. Пасивний стосовно участі в громадській діяльності. Відпочинок і розваги розглядає як головну сферу своєї діяльності. З колективом пов'язаний го­ловним чином інтересами відпочинку. Це посередній студент, який вважає себе «оригіналом», іноді морально нестійкий. До вищого навчального закладу він вступив тому, що це «модно», «всі йдуть». Свою професію не любить і цінує її лише як джерело існування. Навчається з мінімальним зусиллям; де є можливість, використо­вує шпаргалку.

В науково-методичній літературі можна зустріти поділ сту­дентів за рівнем відповідального ставлення до навчальної діяль­ності. Критерієм відповідальності найчастіше вважають: повноту виконання завдань, термін їх здачі, зацікавленість роботою. Ви­ходячи з цих критеріїв, студенти поділяються на дійсно відпові­дальних, виконавців і безвідповідальних.

Дійсно відповідальних характеризує творчий підхід до вико­нання роботи. Завдання вони виконують вчасно, у великих обся­гах, мають бажання проводити наукову роботу.

Виконавці виконують «від і до» усі вимоги, їх ставлення до ро­боти - формальне, немає бажання працювати, завдання дуже час­то виконуються в останній момент.

Безвідповідальні виконують завдання епізодично.

Слід зауважити, що більшість студентів є представниками дру­гого рівня.

Г.О.Нагорна поділяє студентів педвузів залежно від типу мис­лення на чотири групи: високий рівень - творчий тип мислення; достатній рівень - репродуктивно-творче мислення; середній - репродуктивне мислення; низький - інтуїтивне мислення.

Студенти з високим рівнем професійного мислення виділяють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, ситуацій, аргументують їх, можуть прогнозувати результат, приймати власне рішення.

Студенти з достатнім рівнем професійного мислення виділя­ють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, обставин, ситуацій, встановлюють між ними причинно-наслідкові зв’язки і залеж­ності, але недостатньо аргументують свої рішення, прогнозують можливі результати взаємодії з учнями, колегами.

Студенти з середнім рівнем розвитку професійного мислення виділяють суттєві, істотні ознаки педагогічних явищ, фактів, об­ставин, ситуацій, але не завжди можуть прогнозувати, не вихо­дять за межі відомих правил, вважають за краще діяти за зраз­ком.

Низький рівень професійного мислення характеризує сту­дентів, яким важко визначити істотні ознаки педагогічних фактів, ситуацій, обставин, їх діяльність підпорядкована інтуїції.

Отже, існують різні види типізації студентів, які певною мірою можуть допомогти молодому викладачеві в організації навчаль­но-виховної роботи, процесу адаптації молодої особи у вищому навчальному закладі.

Найважливішою умовою для успішного всебічного розвитку кожного студента є розуміння ним своєї неповторності, індивіду­альності. Відомий психолог Анан'єв Б.Г. відзначає: «Індивіду­альність - це і предмет виховання і його умова, а найбільше його продукт. Як в клінічному, так і в педагогічному досвіді одиничне в смислі індивідуальності є унікальним явищем, оскільки воно має власний внутрішній світ, самосвідомість і саморегуляцією, що є діючим організатором поведінки - «я».

Індивідуальність - це своєрідність психіки особистості індиві­да, її неповторність. Вона проявляється в рисах темпераменту і характеру, в емоційній і вольовій сферах, в інтересах, потребах і здібностях людини.

Зі вступом до освітнього закладу студент проходить соціальну адаптацію до процесу в освітньому закладі.

Соціальне - педагогічна адаптація - це засвоєння молодою людиною норм студентського життя, включення в систему міжособових стосунків групи.

Адаптацію студентів вузу слід розглядати як комплексну про­блему, виділяючи в ній різні окремі рівні і ланки, кожна з яких має специфічні механізми, зумовлені рівнем розвитку студента, групи і колективу. Процес адаптації студентів проходить на дек­ількох рівнях «пристосування»: до нової системи навчання; до зміни режиму праці і відпочинку; до входження в новий колек­тив.

Протягом перших курсів складається студентський колектив, формуються навички й уміння раціональної розумової праці, усв­ідомлюється покликання до обраної праці, дозвілля, побуту, вста­новлюється система роботи щодо самоосвіти і самовиховання про­фесійно-значущих якостей.

Різке руйнування багатолітнього звичного робочого стереоти­пу, основу якого складає відкрите І.П.Павловим психофізіологіч­не явище - динамічний стереотип, іноді призводить до нервових зривів і стресових реакцій.

З цієї причини період адаптації, пов'язаний із руйнуванням попередніх стереотипів, може на перших порах зумовлювати по­рівняно низьку успішність та труднощі у спілкуванні.

В одних студентів вироблення стереотипу відбувається стриб­коподібне, у інших - рівно. Безперечно, особливості перебудови пов'язані з типом нервової системи, проте соціальні чинники теж мають позитивне значення. Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується система його включення в нові види діяльності і нове коло спілкування, дає можливість запобіг­ти дезадаптичному синдрому, зробити процес адаптації рівним і психологічно комфортним.

На основі досліджень процесу адаптації першокурсників мож­на виділити такі труднощі:

• негативні переживання, пов'язані з виходом учорашніх учнів з шкільних колективів з їх моральною допомогою і мо­ральною підтримкою;

• невизначеність мотивації вибору професії;

• недостатня психологічна підготовка до неї;

• невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведі­нки і діяльності;

• відсутність повсякденного контролю педагогів;

• пошук оптимального режиму праці і відпочинку в нових умовах;

• налагодження побуту і самообслуговування, особливо при переході з домашніх умов до умов гуртожитку;

• відсутність навичок самостійної роботи;

 

• невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, каталогами, довідниками, показниками.

Всі ці труднощі - різні за своїм походженням, Одні з них -об'єктивні, інші - носять суб'єктивний характер і пов'язані з слаб­кою підготовкою, дефектами виховання в сім'ї та школі.

На жаль, при зарахуванні абітурієнта у вищий заклад освіти в основному враховується лише його успішність - рівень знань. Відсутність іншої інформації у викладача приводить до того, що процес пристосування студентів до вузівського життя затягується.

Для вироблення тактики і стратегії, що забезпечує оптималь­ну адаптацію студентів до вищого навчального закладу, важливо знати життєві плани, інтереси першокурсника, систему доміную­чих мотивів, рівень домагань, самооцінку, здатність до свідомої регуляції поведінки і т. ін. Успішне розв'язання цієї проблеми пов'язано з розвитком психологічної служби у вищому освітньо­му закладу. Дані психодіагностики потрібні, насамперед, самому студентові, кураторові, викладачеві.

Специфіка навчання у вищих закладах освіти така, що викла­дач, котрий читає лекцію, майже не має можливості враховувати індивідуальний темп засвоєння, рівень розвитку мислення кож­ного студента. У куратора теж мало часу на спілкування зі студен­тами. Тому першокурсники дуже часто відчувають дискомфорт.

Нові умови діяльності у вузі - це якісно нова, інша система взає­мин відповідальної залежності, де на перший план виходить не­обхідність самостійної регуляції своєї поведінки, наявність того ступеня свободи в організації своїх занять і побуту, які нещодавно були їм недоступні.

За нашими дослідженнями, третина студентів не можуть по­вністю включитися у навчальний процес до кінця першого семест­ру. Це має свою психологічну основу. Школяру, що виробив сте­реотип режиму навчальної діяльності на уроках, доводиться долати його з перших днів перебування у вищому навальному закладі. Не­достатня увага до формування продуктивного стиля мислення у школярів приводить до того, що навчальний процес у вищому на­вчальному закладі вимушений значною мірою спиратися на репро­дуктивне мислення першокурсників; до того ж, такий тип мислен­ня не дає можливості студенту приймати оптимальні рішення в нестандартних ситуаціях і легко адаптуватися у змінних умовах діяльності.

Процес адаптації кожного студента проходить по-різному. Юнаки і дівчата, що мають трудовий стаж, легше адаптуються, ніж вчорашні школярі.

Адаптації першокурсників вищого навчального закладу сприяє така система заходів: робота щодо комплектування академічних груп з урахуванням психологічних особливостей студентів і їх пси­хологічною сумісності; ритуал «Посвята у студенти»; виступи вик­ладачів; курс «Вступ до спеціальності»; знайомство з історією ви­щого навчального закладу і його випускниками; організація консультпунктів у гуртожитку; ведення щомісячної атестації, що дозволяє контролювати самостійну роботу і допомагати першокур­сникам.

Особливе значення для адаптації студента має колектив. А.С.Макаренко визначає колектив як «цілеспрямований комп­лекс особистостей», організованих, наділених органами колекти­ву. А там, де є організація колективу і питання ставлення товари­ша до товариша - це не питання дружби, не питання сусідства, а питання відповідальної залежності.

Формуванню колективу сприяє створення соціально-ціннісної єдності шляхом роз'яснення значущості навчання, його мети і за­дач, стимулювання активу стосовно згуртування колективу; роз­виток свідомості, творчості, дружби, розуміння взаємостосунків; закріплення авторитету активу; забезпечення дружньої спільної діяльності; проявлення турботи про студентів, врахування їх за­питів.

Студентський колектив проходить кілька стадій у своєму роз­витку за рівнем згрупованості, наявністю громадської думки, ав­торитетністю активу, а також рівнем вимогливості особистості до себе.

За словами Л.С.Виготського, роль педагога зводиться до того, щоб бути організатором соціального виховного середовища, регу­лятором і контролером його взаємодії з кожним студентом.

Прямий обов'язок професорсько-викладацького складу всьо­го вищого навчального закладу полягає у тому, щоб допомогти студентові в процесі становлення його не тільки як майбутнього спеціаліста, але й як особистості, сприяти створенню атмосфери свободи, самоповаги та творчості.

У студентському житті схрещуються лінії формальних і нефор­мальних зв'язків. Але, на жаль, групи формуються за рішенням адміністрації, не враховуючи бажання студентів, та інших фак­торів сумісності і рівня соціальної зрілості.

Думаючи про покращення умов навчання і виховання, потрібно цікавитись не тільки навчальними програмами і методами викла­дання, але й життям студента (ступенем його самостійності, спо­собом проведення вільного часу).

Відомо, що люди відрізняються характером, інтелектом, здат­ністю до самооцінки, емоційністю. Ці індивідуальні здібності по­трібно враховувати у процесі особистісно-середовищної взаємодії. Без цього неможливо ефективно впливати на студентство.

Безумовно, якість набутих знань залежить від самого студен­та. Але не можна, щоб вузівська молодь проявляла себе як соц­іальна група тільки через цю провідну діяльність.

Дослідження доводять, що в останні роки постійні контакти в межах навчального мікросоціуму послаблюються. Можливо, що стійкий інтерес до обміну знаннями послабився; якщо студент не зміг самоствердитися у межах основного соціуму, він потрапляє до системи морально-психічного дискомфорту.

Важливе місце в системі особистісно—середовищних стосунків студента займають комунікативні зв'язки з професорсько-викла­дацьким складом. Зараз переважає суб'єктно-об'єктна парадигма, авторитарний стиль, компанійська поведінка з боку студентів, формалізм педагогічних заходів. Більш доцільною була б суб'єктно-суб'єктна взаємодія, яка має на меті:

• розвиток творчого потенціалу студентів на базі співробітниц­тва;

• прагнення до самореалізації і самовираження обох суб'єктів у навчальному процесі;

• удосконалення техніки спілкування.

Виникає необхідність пожвавлення роботи органів студентсь­кого самоврядування. Студентське самоврядування у вищому зак­ладі освіти функціонує з метою забезпечення виконання студентами_ своїх обов'язків та захисту їх прав і сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок май­бутнього організатора, керівника.

Основними завданнями органів студентського самоврядуван­ня є:

• забезпечення і захист прав та інтересів студентів;

• забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

• сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності сту­дентів;

• сприяння у створенні необхідних умов для проживання і відпочинку студентів;

• створення різноманітних студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

• організація співробітництва із студентами інших вищих зак­ладів освіти і молодіжними організаціями;

• сприяння проведенню серед студентів соціологічних дослід­жень;

• сприяння працевлаштуванню випускників;

• участь у вирішенні питань міжнародного обміну студента­ми.

Отже, студентство — це особлива соціальне група, яка має своє психологічні особливості, етапи розвитку соціальної адаптації у вищому навчальному закладі.

 

Запитання для самоконтролю

1. Дати визначення поняття „студентство”.

2. Охарактеризувати студентство як соціальну групу, розкри­ти її специфіку.

3. Назвати основні шляхи становлення студента як суб'єкта педагогічної діяльності.

4. Розкрити сутність поняття соціальної адаптації.

5. Визначити головні умови соціальної адаптації студентів в освітньому закладі.

 

 

1.6. Організація виховної роботи у вищому навчальному закладі

 

«Виховання може рухатись вперед

тільки з рухом усього суспільства».

(К.Д.Ушинський)

 

Термін «виховання» є похідним від слова «ховати», «вирощу­вати». В українській народній педагогіці воно вживалося у зна­ченні «оберігати», ховати від зла, шкідливого впливу. Поняття «виховувати» і «навчати» у сучасних умовах - це два самостійних поняття, хоча і взаємопов'язаних між собою. Навчання - частина виховання.

К.Д.Ушинський підкреслював: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, — її тіло, душу, розум»1. Ототожнювати ці поняття не можна. Ото­тожнення свого часу привело до дублювання понять «освіченість» і «вихованість».

В.М. Бехтєрєв писав: «Якщо освіта спрямована на примножен­ня людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слу­гує облагородженню душевних почуттів і зміцненню її волі»2. Тому і методика виховання - це окрема галузь, яка має свою логіку.

Призначенням виховання як соціально-особистісного феноме­на є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння станов­ленню індивідуума суб'єктом конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію підростаючих по­колінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.

Тому інтенсивні процеси державотворення в умовах соціаль­ної трансформації суспільних відносин неможливі без теоретич­ного обґрунтування і реалізації в освітньо-виховних закладах нової та удосконалення існуючих парадигм виховання.

При всій різноманітності пошуків, що ведуться в світі, нині, на нашу думку, слід зупинитися на чотирьох напрямах у дослід­женнях.

Перший із них визначається як раціоналістичний. Він може мати авторитарний чи ліберальний характер, але обов'язково з наданням переваги науковій раціональності. Сутність цього напря­му в абсолютизації наукових знань («знаннєцентризм»). Нині він характеризується як прогресивними, так і реакційними тенденці­ями. Біля витоків цього напряму стояли К.Д.Ушинський та М.І.Пирогов, які підкреслювали важливу роль виховання у фор­муванні людської особистості. У педагогічній творчості цих та інших педагогів подальше обґрунтування знайшов принцип єдності навчання і виховання.

Другий напрям досліджень визначається як культуроцентричний, де культура розглядається як підґрунтя виховання й осві­ти. Це більш сучасний погляд на виховання, який розвивається в руслі процесів демократизації. Він не обмежується школою, пе­редбачає гуманний соціум, який здатний гармонізувати відноси­ни людини і суспільства.

На особливу увагу, на наш погляд, у культуро-творчому на­прямі заслуговує культуротрадицієзнавчий аспект.

Педагогічна теорія і шкільна практика виховання нині харак­теризуються етнізацією змісту педагогічного процесу, основним чинником якої виступають національна культура, система тра­дицій українського народу. Традиції мають національно-культур­ний, високоморальний характер.

М.Грушевський першим обґрунтував концепцію світового зна­чення національних традицій. За його висновком, національна творчість і надбання українського народу «не має суперників се­ред народів Європи». У багатотомній фундаментальній «Історії України-Руси» М.Грушевський стверджував, що український народ «у творах свого духу зал ожив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя»1.

У наукових колах формується і третій напрям у новій парадигмі виховання, однак його сутність і зміст чітко ще не визначені. Деякі вчені, зокрема А.П. Валецька, розглядають його як «культуротворчий», висхідним принципом якого вважають «цілісність кар­тини світу і людини в ній». На наш погляд, культуротворчий на­прям є лише аспектом більш широкого культуроцентричного.

Базуючись на вченні В.І. Вернадського і сучасних світових тен­денціях, визначають нову виховну парадигму як планетарно-особистісну, глобально-історичну за своїм значенням, в основі якої — освічена людина, озброєна науковими знаннями і найновішими культурними досягненнями людства. Найважливішим чинником формування нового біосоціального буття людства В.І.Вернадський вважав наукову думку, що розглядається ним як упорядковане сприйняття дійсності. Видатний учений першим зрозумів завдан­ня, що постало перед людством: це розумна організація суспіль­ства, гармонія взаємовідносин як єдиного цілого природи і суспіль­ства. В.І.Вернадський писав: «Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Людство, взяте у цілому, стає могутньою геологічною силою, і перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого»1.

Сучасна, розроблена Бойко А.М., нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання має антропоцентричний ха­рактер. Вона об'єктивно прийшла на зміну знаннєцентричної і культуроцентричної парадигм, її системоутворюючим фактором виступає не культура, не освіта, а дитина як унікальна непов­торність і найвища цінність. Для практичної реалізації особистісно-гуманістичної парадигми необхідне забезпечення суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних взаємин дітей і дорослих на рівні співробітництва і співтворчості. Нова парадигма ґрунтується на ідеях вітчизняної філософської традиції.

Визначаючи, що виховання і навчання детермінуються сучас­ними соціальними процесами, в особистісно-гуманістичній парадигмі доводиться необхідність перенесення акцентів із потреб і запитів суспільства на інтереси і потреби людини. Бо не людина існує для суспільства, а суспільство - для неї. Усвідомлення цього потребує піднесення культурного рівня, етико-естетичної, гумані­стичної спрямованості школи, орієнтованої на можливості й по­треби дитини.

Особистісно-гуманістична парадигма виховання теоретично обґрунтована в науково-методичному посібнику1. Вона викорис­товується в практиці педагогічних закладів освіти всіх рівнів ак­редитації і загальноосвітніх шкіл, що підтверджує її перспектив­ний характер. Інтеграцію України у світовий культурно-освітній простір може забезпечити передусім система виховання, адекват­на меті держави і конкретної особистості. Тому в сфері виховання відбувається інтенсивний пошук більш досконалої моделі. Вона повинна базуватися на кращих національних, культурних і вихов­них традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати духовну і професійну творчість педагогічної громадськості.

Якщо наука є спільною для всіх народів, то всезагальної систе­ми виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. Кожен народ тво­рить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності.

Національне виховання - це виховання молоді на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обря­дах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історич­ним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхі­дний і невід'ємний складник їх соціалізації.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 479; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.072 сек.