Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні 2 страница

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інсти­тути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вив­чали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, украї­нську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма­лювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факуль­теті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-гео­графічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути украї­нська, а всі національне розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев„ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

31919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створен­ня вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нар­ком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реоргані­зацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститу­тах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення руч­ної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; оз­найомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продук­тивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогі­чних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф.Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М.Щербини. В основу роботи педагогічних вузів були покладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-се­лянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з насту­пом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогіч­на підготовка.

Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднаркому України «Про деякі зміни в складі побудови державних ус­танов і вищих навчальних закладів УРСР», що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і звання­ми привілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викла­дачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2млн. українців, утойчаспроживали5 млн. представників інших національностей; через те з перших днів Ра­дянська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П.Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У своїй роботі Рада керу­валася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий пе­дагогічний заклад має організовуватися за функціональною озна­кою (соцвих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій ство­рено нову форму вищого навчального закладу — інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала працівників освіти для всіх галузей освітньо-ви­ховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Мико­лаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педа­гогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти — підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професій­них шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Фа­культет професійної освіти складався з трьох відділень: сільсько­господарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково -технікумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з га­лузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували фа­культети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий курс - випускників тех­нікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.

Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мовами, а також відділення єврейської мови та літе­ратури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (го­тував вчителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викла­дачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарське, німецьке і єврейсь­ке. Вони забезпечували підготовку вчителів української та російсь­кої мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, ма­тематики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадсь­ких організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє сту­дентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні органі­зації рекомендували 66 чоловік, комсомольські — 38, комітети не­заможних селян — 209, профспілки — 1159, військові організації - 59, профос ~ 242, без відряджень - 239, на платні місця - 11. Позитивним було те, що Радам ШО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підруч­ників і методів. Рада Харківського ШО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педа­гогічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ЩО. Одночасно створювалися робітфаки, які готували робітників і се­лян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже ве­ликий вплив та контроль за роботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.

У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генеральної чистки у рядах партії. На основі цього документу про­водилась переатестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з вузів України були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адміністративно-командної системи в країні.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впроваджен­ня нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.). У 1921-22 н.р. у 15 793 навчальних закла­дах України працювали 489 346 учителів, з яких лише 4 035 (9%) мали вищу незакінчену освіту. Основним типом середнього на­вчального закладу на Україні стала єдина трудова школа.

Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову «Про вве­дення в дію Кодексу законів про народну освіту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах за­няття проводилися українською мовою, у 1 966 - українською і російською мовами, 3 404 - російською мовою, 119 —єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мовами. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі.

На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах осві­ти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і сту­денти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний - перевірка відвіду­вання, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснювався контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми.

Тимчасове положення — це основний документ вищого педаго­гічного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в червні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положен­ня про інститути УРСР.

Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике значення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна кон­ференція з педагогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференці­ях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчитель­ства, перегляд мережі педагогічних навчальних закладів.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти з питань узгодження органі­заційних форм навчальної діяльності (1924р). У зв'язку з впровад­женням обов'язкових початкового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927р. мережа педагогі­чної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася пла­нова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніпропетровському ІНО). Че­рез рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. На­вчання було платним. Великого поширення така форма освіти набула в Київському ІНО.

Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існу­вали у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, інозем­ну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, ра­дянську систему освіти, педпрактику, клубну роботу. Кожна парт­ійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені вступні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани і програми. Навчальні плани складали факультетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість цик­лових комісій визначала факультетська комісія. Основними фор­мами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, семінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: «Чи може шко­ла бути вільною?», «Мистецтво у трудшколі», «Економічне ста­новище селян як чинник, що впливає на народну освіту», «Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лаборатор­ного плану».

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавала­ся характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працювати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закінчення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшен­ня підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного і соц­іального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаш­тування студентів на педагогічне виробництво; г) підготовка сту­дентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація пе­дагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої україн­ізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927-1928 рр.).

Викладачів, які не могли перейти на викладання українською мовою, звільняли. Інститутів з українською мовою викладання було: у 1923р.-30,8%, 1924-39,0%, 1925-33,3%, 1926-40,7%. У вересні 1926р. уряд України ухвалив постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних республік», оскіль­ки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Ку­бань, Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організува­ти кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни. Нарком освіти О.Шумський навіть звернувся до Й.Стал­іна з питанням про те, чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л.Каганович, а не представник української національ­ності (наприклад, Чубар, Петровський). У зв’язку з цим нарком був звільнений і звинувачений у «націоналістичних ухилах». По­шуки «націоналістичних ухилів» набули після цього масового ха­рактеру, особливо влітку 1928 року. Самогубство М.Хвильового і М. Скрипника інтелігенція сприйняла як кінець українізації.

У цей період, а саме з 1922 року, в інститутах були введені сти­пендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом: 1 пояс - Харків - 27 крб.; 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя -24 крб.; З пояс — Одеса, Миколаїв — 23 крб.; всі окружні міста — 21 крб.; 5 пояс — поза окружними центрами — 19 крб. Але стипен­дію отримували не всі. В березні 1922 року Наркомос освіти запро­вадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчаль­них закладах натурою; при цьому 40% студентів звільнялися від сплати. Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл», згідно з якою випуск­ник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацюва­ти за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі порушення його могли віддати до суду. У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу.

20-ті роки були часом бурхливого розвитку української куль­тури, «періодом національного ренесансу». В цей час сформовані найважливіші компоненти підготовки національних учительсь­ких кадрів.

31928 року починається утвердження адміністративно-коман­дної системи (1928-194Ірр), формування культу особистості Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогі­ка і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, пе­дагогічна самостійність. Така атмосфера застою призвела до по­ступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчан­ня і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів. Висока ідеологізація науки перетворювала вик­ладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал.

Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів. Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кад­рах. Настав час реформувати освіту. У зв’язку з цим був розробле­ний «П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні», що уточнював програму розвитку і вдосконалення недосвіти. Пе­ред вищими навчальними закладами постало завдання підготува­ти 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з вищою осві­тою на 50%. Вищі навчальні заклади почали створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансували­ся державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі, хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів.

У березні!929р. уряд прийняв постанову «Про підготовку вик­ладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педагогічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р.), яка у справі педагогічної освіти визначила, що система підготовки пе­дагогічних кадрів потребує значного поліпшення. На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів.

У 1929р. розпочався «наступ соціалізму по всьому фронту»; ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населен­ня до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення загаль­ноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшен­ня кількості шкіл і відповідно — вчителів. Контроль більшовиць­кої партії за освітою і педагогічною діяльністю вчителів посилився. У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисциплі­на; навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість на­вчальної години - 50 хв. Час зимових і літніх канікул максималь­но скоротили. Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів. Другорічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах, технікумах і на робітфаках поділився на семестри; половину на­вчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику. Вступні екзамени проводилися з 1 по 15 червня з суспільствознав­ства (усно), російської мови і математики (письмово), фізики (усно). Знання абітурієнтів оцінювали на «задовільно» або «неза­довільно». Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасоване; запровадили єдиноначалля, вибори рек­торів замінили їх призначенням відповідними державними орга­нами. Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були ско­рочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років. Щоб прискорити підготовку спеціалістів, у 1929 р. було скасоване виконання дипломних робіт; у липні 1930р. союзний уряд ухва­лив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків», а в серпні - «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи передбача­ли такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи — пе­дагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні тех­нікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робі-тфаки і педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інсти­тутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути).

Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спец­іалізації і цільового призначення із закріпленням їх за відповід­ними галузевими вищими навчальними закладами. У зв'язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському, Полтавському, Чер­нігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інститутах народної освіти.

Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох років. У лютому 1931р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили нове «По­ложення про робітничі факультети», згідно яким вони підпоряд­ковувалися народним комісарам. При кожному вищому навчаль­ному закладі створювали денний і вечірній робітфаки, що функціонували на великих підприємствах, у радгоспах, колгос­пах. Робітфаки поступово перетворились на «кузню кадрів».

Прийом і випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі. Таким чином, до початку 1930р. в Україні дія­ла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). А.В.Луначарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного ком­ісара освіти УСРР М.А.Скрипника. Нарада ухвалила, що педа­гогічні вищі навчальні заклади мають готувати: войовничого ма­теріаліста — діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією; активного борця з будь-якими виявами ворожої ідеології в культурній роботі; організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції; фахівця, який володіє політехніч­ними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці.

Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною базою були реорга­нізовані в інститути. В інститутах (1931р.) навчалось 16 000 сту­дентів проти 11 000 у 1930. У квітні 1930 року Нарком освіти Ук­раїни ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не мен­ше п’яти років. За навчання сплачували певну суму, що залежа­ла від зарплати: до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150-3%, від 151 -4%. Екстернати не тільки сприяли збільшенню кількості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію. Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р. коштувало 503 крб., у 1933р. планові витрати становили 863 крб.; напередодні Вели­кої Вітчизняної війни вони зросли до 3300 крб. Внаслідок запровадження обов'язкового початкового і перехо­ду до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (май­же в чотири рази) і середніх шкіл (у 92 рази); при цьому розвива­лася мережа шкіл для національних меншин. У 1930-31н.р. в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою — 96,3%, болгарською — 96,6%, єврейською — 91,6%, польською — 75%, грецькою —47,6% дітей. Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО -1 050, у німецькому ІНО - 180 студентів. Середні педагогічні навчальні заклади для національ­них меншин (їх було вісім) готували 1 710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський у Житомирі, бол­гарський в Одесі).

Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався. У квітні 1938р. М.С.Хрущов ухвалив сумноз­вісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем «буржуазно-націоналістичних впливів», а їх подальше функціонування оголошувалося недоцільним і шкідли­вим.

Отже, 1931-1933 роки - це час утвердження єдиної системи національної педагогічної освіти. У 1933-1934 н.р. частина інсти­тутів соціального виховання і професійної освіти реорганізували­ся у педагогічні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для У-УЇЇ класів. Якщо у 1935 р. в СРСР функціону­вав 91 учительський інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році -23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, гео­графічне і природознавства. Після трирічної роботи в школі ви­пускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступа­ти на ПІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педа­гогічної освіти України встановлюються два типи навчальних зак­ладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищен­ня кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної осві­ти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчи­тельських інститутах -58561.3 цього часу підвищення темпів роз­витку стало основною рисою підготовки «інженерів людських душ».

У 1932р. вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а се-редню-56,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсь­ко-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Ук­раїні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена на­нівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчаль­них закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про орган­ізацію діяльності державних університетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні про­грами і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і педпрактики, в комп­лектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкретизувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами на­вчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Цінним було те, що в У,УІ,УП семестрах відводили один день, а у VIII — два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча за­галом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недо­ліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, фор­муванню його інтелігентності і культури.

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності тощо. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань поступу школи і вищої педагогічної ос­віти. Ці питання були розглянуті Українською науковою респуб­ліканською конференцією з педагогіки і психології (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазна­чимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою побачив світ навчальний посібник «Педагогіка» /за ред. С.Х.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комітетом у справах вищої школи продовжували удосконалюва­ти навчальні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня професорсько-викладаць­кого складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих навчаль­них закладів того часу.

У 1940-41н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. По­над 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступе­ня і звання. Рівень викладання у педагогічних інститутах зали­шав бажати кращого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Києва і Харкова. Щоб підвищити рівень ро­боти професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила «Статут про штатно-окладну систему оплати вик­ладачів вищих шкіл СРСР», який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор — 240 годин, доцент - 360 годин, асистент - 480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: професори - 300 крб., доценти -250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогічних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори — В.М.Арттобольський, Л.А.Булаховський, І.С.Костюк, Д.Ф.Ніколенко, С.Х.Чавдаров та інші.

На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р «Про підвищення заробітної платні вчителям та іншім працівникам шкіл» матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів У-УІІ класів становив 99,1%,УШ-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характеризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчителя школи. В умовах командно-ад­міністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійсню­валася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститу­ти); відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до збереження і розвитку національного багатства - мови і культу­ри; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Проте, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоретичне і практичне значення.

Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительсь­ких кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов­'яни - заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працю­вати на нас, оскільки ми маємо в цьому потребу. Частина педінсти­тутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одесь­кий — у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програ­ми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив на­вчальні плани із скороченими строками навчання - три з полови­ною роки в університетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був неза­довільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчаль­но-методична література тощо), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до підготовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність — низькою.

Дата добавления: 2014-10-31