Просодика: інтонація, тембр, темп, тон, висота гучності, пауза

Однією з прикмет речення як найменшої комунікативної одиниці є інтонація (від intono – «голосно вимовляю»).

Інтонації як виражальному засобові усного мовлення належить дуже істотна роль. Наприклад, фразу Дякую! можна вимовити м’яко або грубо, тепло або холодно, сором’язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо тощо. Якщо ця фраза прозвучить іронічно, глузливо, єхидно, то на адресата така інтонація справить більше враження, ніж зміст слова «дякую».

Інтонація – явище складне. Кожен із її компонентів має своє функціональне призначення у вираженні змісту висловлення, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мелодика – один із складників інтонації – являє собою рух висоти тону голосних звуків. У мовленні, особливо монологічному, перед аудиторією, бажано уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу до змісту мовлення. Відомо, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, писклива. Надто високий голос, за даними досліджень, викликає у слухачів агресивність, натомість надто низький звучить монотонно і нудно.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно використовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавершеної та інших видів мелодики. Мелодійність, «співучість» –це одна з привабливих прикмет української мови, її національно специфічна риса. Доброзичливе, щире етикетне мовлення не може бути мелодійно одноманітним, безбарвним, сухим.

Темп (від лат. tempus – «час») – це швидкість, із якою розгортається мовлення. Темп вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (здебільшого за секунду). Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помірний), уповільнений, дуже повільний.

Від темпу залежить не тільки породження тексту, але і його сприйняття. Тому мовець повинен тримати темп свого мовлення під контролем
свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може мати наслідком труднощі у сприйнятті тексту адресатом (аудиторією).

Тримати темп під контролем треба також у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом і з неоднаковим рівнем володіння мовою. Рекомендується сповільнювати темп у приміщеннях з поганою акустикою.

За даними досліджень, за 30 секунд жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік – тільки 50. Така відмінність у темпі мовлення іноді стає причиною комунікативних конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мовлення та його правильністю й точністю. Прислів’я скорий поспіх – людям посміх стосується й мовлення. Тому існує рекомендація: у публічних виступах вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого через два інтервали.

Темп мовлення залежить не тільки від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію). Темп треба модулювати і залежно від змісту мовлення, наприклад, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доцільно вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуації «чому – для чого – коли – де». Було б грубим порушенням етикетності мовлення читати у швидкому темпі присягу чи виголошувати промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор здебільшого дратує шанувальників спорту.

Недоцільно без особливої на те потреби говорити в переривчастому темпі, «рубаючи» фразу на короткі відрізки.

Сила звучання. Цей компонент інтонації у науці зазвичай називають інтенсивністю (від лат. intension – «напруження, посилення»).

Вона залежить від посилення-послаблення видиху (напору повітря), що зумовлює силу або слабкість вимовляння звуків, передусім голосних.

Силу звучання потрібно тримати під постійним контролем свідомості. Річ у тім, що позитивні, а ще більшою мірою негативні емоції, збуджені змістом мовлення або якоюсь із складових комунікативної ситуації, «регулюють» силу голосу самі, без участі свідомості. Відомі випадки, коли один із співрозмовників зауважував: Чого ти кричиш? Не можеш спокійно говорити?; Ви на мене не кричіть! тощо, а у відповідь чув: Я не кричу!; Я й не думав кричати! Буває, що хтось говорить і до співрозмовника, і до себе: А чого, власне, ми розкричалися?

Не слід намагатися перекричати аудиторію, що часто роблять невправні оратори й недосвідчені педагоги. Збільшення сили голосу механічно провокує посилення голосу аудиторії, та навіть одного співрозмовника, якщо він себе теж не контролює.

Нерідко співрозмовники вдають, що все розуміють, і не перепитують. Силою голосу треба «грати», так само, як мелодикою і темпом, уникаючи одноманітності й орієнтуючись на адресата (аудиторію). Тоді адресат не відсуватиметься на більшу відстань або не прикладатиме долонь до вух, не вдивлятиметься напружено в уста, щоб зрозуміти за артикуляцією, що каже адресант.

Тембр (франц. timbre – «дзвіночок, дзвін») – це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Якраз за тембром упізнають голос рідних, знайомих, акторів, співаків. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатії – «пискливий», «рипучий», «плаксивий», «гугнявий».

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комунікативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набуваючи типових властивостей: існує тембр «веселий», «грайливий», «байдужий», «сумний», «похмурий», «безнадійний», «змовницький» тощо. Ще інші тембри вирізняють за ознаками деяких професій, посад: «генеральський», «педагогічний», «прокурорський», «проповідницький».

Тембр мовлення має відповідати характерові комунікативної ситуації. Не можна розмовляти з друзями «прокурорським тоном» або виголошувати урочисту промову грайливим голосом. Така голосова поведінка застосовується хіба що як художній засіб – оповідачами анекдотів, гуморесок, імітувальниками чужого мовлення, акторами – персонажами кінокомедій тощо.

Пауза(лат. pausa – «припинення») – це перерва у звучанні, спричинена зупинкою артикуляційних рухів органів мовлення.

Мовлення являє собою ланцюжок висловлень. Між сусідніми висловленнями завжди є коротша чи триваліша «перерва звучання». Вона називається міжфразовою паузою. Якщо висловлення складається з декількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами. Від місця цих пауз залежні групування слів у висловленні, отже, і сприйняття його семантики адресатом, порівн.:

Сестра / моя вчителька і Сестра моя / вчителька або

Виступати / довго не хотів і Виступати довго / не хотів.

Існують також психологічні паузи: адресант «дає час» для обдумування сказаного ним адресатові (аудиторії).

За нормами етикетного мовлення, перебивати адресанта можна тільки під час міжфразової паузи.

Уміння користуватися паузами – це один із важливих складників мистецтва мовлення. Насамперед треба навчитися робити паузи після риторичного запитання, анекдоту, емоційно насиченого моменту, завершення теми (перед початком нової). Вважається, що тут паузи дають найвищий ефект.

Паузи потрібні і для того, щоб перевести подих. А це не просто, особливо, коли людина не звикла виступати перед публікою, коли не в змозі подолати хвилювання під час публічного виступу, в розмові з визначними особами тощо.

Мовці переважно «бояться порожнечі» і не роблять пауз, у різний спосіб заповняючи їх. В українському мовленні на місці пауз можна почути подовжені («розтягнені») голосні [е] або [и]. Паузи часто заповняються також словами
- паразитами, напр.: так; ось; значить; розумієш (єте) тощо, а в побутово-просторічному мовленні – вульгаризмами. «Паузозаповнювальну» функцію виконують іноді вислови типу треба зауважити; необхідно підкреслити; як (добре) відомо. Ці вислови вживаються не тільки в усному, а й доволі часто і в писемному мовленні. Часто вони є зайвими.

Таке заповнення пауз відбувається «механічно», іноді проти свідомого наміру мовця: щоб цього позбутися, потрібен самоконтроль і «керування» мовленням, доки не виробляться стійкі навички мовлення з паузами, якими треба вміти послуговуватися так само, як словами.

Таблиця 11.1 – Класифікація невербальних засобів спілкування

Акустичні	Оптичні	Тактильно-кінестезичні	Ольфакторні	Темпоральна
Неканонічні звукові знаки	Просодика	Кінесика	Проксеміка	Предметні знаки	Зовнішній вигляд	Такесика	Запахи	Хронеміка
- кашель; - зітхання; - сміх; - плач; - оплески; - свист; - позіхання; - «гм…».	- темп мовлення; - тон; - тембр; - висота гучності; - пауза; - інтонація тощо.	значущі рухи: - міміка; - постави тіла; - жести; - контакт очима; - вираз обличчя; - пантомімічні рухи; - погляд.	- відстань між мовцями; - вплив території; - просторове розміщення співрозмовників; - зони взаємодії.	-квіти; -подарунки; -чокання келихами; -знімання головних уборів; -хліб-сіль.	- фізіогноміка; - одяг, його стиль; - прикраси; - зачіска; - косметика; - предмети особистого вжитку.	- потис­кування рук; - поцілунки; - дотики; - погла-жування; - поплеску-­ вання.	- запах тіла; - запах косметики.	- час очікування початку спілкування; - час, проведе­ний разом у спілку­ванні; - час, протягом якого три­ває повідомлення мовця; - час хезитації (паузи для обдумування варіантів мовлення).

Дата добавления: 2014-10-31