Культура слова: мовностилістичні поради 1 страница

ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ.. 6

ВСТУП.. 7

ФОНЕТИКА Й ВИМОВА.. 10

ВИМОВНІ НОРМИ.. 10

ВИПАДНІ ЗВУКИ.. 13

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І 13

Запорізька (не Запорозька) Січ. 14

НАГОЛОС.. 15

ЛЕКСИКА.. 18

СИНОНІМІЧНЕ БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.. 18

Багаточисленний, малочисленний чи численний, нечисленний. 19

Баня, маківка, склепіння, шатро, а не купол. 20

Барва і фарба. 20

Безпечний і безжурний, безтурботний, недбалий. 20

Бібліотека, книгозбірня. 20

Бігун, біженець, утікач. 20

Близько, біля. 21

Блюдо й страва. 21

Вагання і коливання. 21

Вантаж, а не груз. 21

Варто і досить. 22

Великдень, Пасха, Трійця. 22

Великий та крупний. 22

Веслування і гребля. 22

Визволення і звільнення. 23

Виняток і виключення. 23

Вираз і вислів. 23

Вищий, нижчий, а не вищестоящий, нижчестоящий. 23

Відміняти (відмінювати) і скасовувати. 24

Відтак, потім, після того. 24

Вітрило, парус. 24

Вояк, солдат. 24

Вродливий (уродливий) і потворний. 25

Гадати і ворожити. 25

Галузь, царина, ділянка, область. 25

Головка і качан. 26

Грецький горіх чи волоський горіх. 26

Громада і община. 26

Дев'яносто і дев'ятдесят. 26

Доля і частка. 26

Древній чи стародавній, прадавній, предковічний та ін. 27

Дурний і поганий. 27

Дякуючи і завдяки. 27

Займатися і працювати, робити, навчатися. 27

Заставляти і змушувати, примушувати, силувати. 28

Збігатися, зіставляти, а не співпадати, співставляти. 28

Звертатися і поводитися. 28

Здібний і здатний. 28

Змінювати (зміняти) і зраджувати. 29

Інакодумець, а не інакомислячий. 29

Кепкувати і жартувати. 29

Лише і тільки. 29

Любий і будь-який, усякий. 30

Масло і олія. 30

Місто і містяни (замість городяни) 30

Навчальний, а не учбовий, виш, а не вуз. 30

Наказувати і карати. 30

Накалятися, закалятися і розпалюватися, гартуватися. 31

Наречений і жених. 31

Незаможний, малозабезпечений, низькооплачуваний, а не малоімущий. 31

Незважаючи і не дивлячись. 31

Одержувати, отримувати, діставати, здобувати, набувати. 31

Останні і (всі) інші, решта. 32

Палац, палацовий і двірець, двірцевий. 32

Пара і пар. 32

Парубок, а не холостяк. 32

Підодіяльник чи підковдра. 33

Площа і майдан. 33

Позитивний, додатний, ствердний і негативний, від'ємний, заперечний. 33

Поступ і хода. 34

Поширювати і розповсюджувати. 34

Пристрасний, безпристрасний і небезсторонній, безсторонній. 34

Річище і русло. 34

Робочий і робітничий. 35

Родина, сім'я, сімейство. 35

Розв'язувати і вирішувати. 35

Свійський і домашній. 35

Скарб і майно. 35

Скарбниця, державна скарбниця, а не казна, казначейство. 36

Складати і становити. 36

Спілка і союз. 36

Стакан, підстаканник чи склянка, підсклянник. 37

Суперечність, а не протиріччя. 37

Суспільство, громада, товариство, світ. 37

Торкатися і рушати. 38

Тривати і продовжуватися. 38

Цукор і сахар. 38

Часопис, журнал і газета. 38

Що і який, котрий. 38

Відроджувані синоніми. 39

ПРИВАБЛИВІСТЬ І ПІДСТУПНІСТЬ ПАРОНІМІВ.. 39

Банкрот чи банкрут. 40

Болільник чи вболівальник (уболівальник) 41

Вид і краєвид. 41

Вихідний і висхідний. 41

Військовий і воєнний. 42

Гречанка (турчанка, німка) чи грекиня (туркеня, німкеня) 42

Гривня і гривна. 42

Данець, данка, данський, а не датчанин, датчанка, датський. 42

Дивний і дивовижний. 43

Дощовий і дощовитий. 43

Духівництво і духовенство. 43

Жертовний, а не жертвенний. 43

Житловий і жилий. 44

Завдання і задача. 44

Загальний, а не всезагальний. 44

Звичайно і зазвичай. 44

Замерзнути і змерзнути. 45

Змішаний і мішаний. 45

Знімання, знімальний, а не зйомка, зйомочний. 45

Зрівняти і порівняти. 45

Індійці й індіанці 46

Італійський та італьський. 46

Казармовий, фірмовий, а не казармений, фірмений. 46

Казка і каска. 46

Кампанія і компанія. 46

Качка і хитавиця. 46

Ласиця, самиця, палиця, полиця, а не ласка, самка, палка, полка. 47

Людний і людяний. 47

Міркування і розмірковування. 47

Морквяний, а не морковний. 47

Належність, а не приналежність. 47

Натхнений, недоторканий, нездійснений і натхненний, недоторканний, нездійсненний. 48

Оаза і оазис. 48

Особа і лице. 48

Особовий і особистий. 48

Пам'ятка і пам'ятник. 49

Поверховий і поверхневий. 49

Пожежник і пожежний. 49

Попит і пропонування (а не пропозиція) 50

Постачальник, а не поставщик. 50

Приморозки і заморозки. 50

Причинний і причиновий. 50

Просвітитель чи просвітник?. 51

Рублевий, а не рубльовий. 51

Свідоцтво і свідчення. 51

Усмішка і посмішка. 51

Утаємничений (втаємничений) і таємничий. 51

Фатальний, а не роковий. 52

Чотириногий, а не четвероногий. 52

Якович, Яківна, а не Яковлевич, Яковлівна. 52

Міжмовна паронімія. 52

ОСОБОВІ ІМЕНА ТА ПРІЗВИЩА.. 53

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЮ... 56

ДЕЩО З ОНОМАСТИКИ.. 57

Відтопонімічні назви. 59

Про астрономічні назви. 60

ЛЕКСИКА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ.. 60

НЕВМОТИВОВАНІ РОСІЯНІЗМИ.. 62

ПРО МОВУ РЕКЛАМИ.. 64

НАЙПОШИРЕНІШІ ПОМИЛКИ СЛОВОВЖИВАННЯ.. 65

ФРАЗЕОЛОГІЯ.. 66

А хура й досі там, а віз і нині там.. 69

Впадати (а не кидатися) в око (очі, вічі) 69

Грати роль і відігравати роль. 69

Гривня і копійка. 69

Давати згоду, схвалювати, підтримувати, погоджуватися, а не давати добро. 69

Давати спокій, а не залишати в спокої 70

Довкілля, навколишнє, довколишнє (а не оточуюче) середовище. 70

Доводити до відома, а не ставити у відомість. 70

Завдавати удару, а не наносити удар. 70

Здавати собі справу (а не звіт) 70

З дощу та під ринву та ін. (а не тільки з вогню та в полум'я) 70

Знічев'я, а не від нічого робити. 70

Квартира з усіма вигодами (не зручностями) 71

Мати рацію, а не бути правим.. 71

Моя хата скраю, а не моє діло сторона. 71

На тобі, небоже (а не Боже), що мені негоже. 72

Не в тім'я битий, а не не ликом шитий. 72

Робити внесок і вносити вклад. 72

Сміятися на кутні. Кутній (а не корінний) зуб. 72

Становити інтерес і представляти інтереси. 73

Тягар (а не вантаж) обов'язків. 73

Форми вітання й прощання. 73

Фразеологічні й нефразеологічні відповідники рос. следовать. 73

Як учитель, а не в якості учителя. 74

МОРФОЛОГІЯ І СИНТАКСИС.. 76

АКТИВНІ ТА ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ.. 76

СЛОВОТВОРЧІ ТА ВІДМІНКОВІ ОСОБЛИВОСТІ. 77

Батькові — давальний відмінок Батьку! — кличний відмінок. 77

Біблійний, міліційний (а не біблейський, міліцейський) 77

Біль — болю (не болі) і біль — білі 78

Болгари — болгар, але поляки — поляків, кияни — киян, але одесити — одеситів. 78

Бубон — бубна, але бюлетень — бюлетеня. 78

Буряківник, картопляр, кукурудзівник, лісівник, луківник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр, а не буряковод і под. 78

Вісь, осі (не вісі) 78

Віче — іменник відмінюваний. 79

Два студенти, два чоловіки і два чоловіка. 79

Діяч і діячка, кореспондент і кореспондентка, лікар і лікарка, поет і поетка, поетеса. 79

Золоте (не золоті) колосся. 80

Кахлі, меблі, а не кахель, мебля. 80

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК.. 80

МОРФОЛОГІЧНІ ВАРІАНТИ.. 82

Компостувати, а не компостирувати. 82

Малина й полуниці, ожина й суниці, смородина й порічки. 82

Міць, родовий відмінок моці, а не міці 83

Нежить — нежитю (не нежиті) 83

Очі, очима (не очами) плечі, плечима (не плечами) 83

Пан, пані, панна, добродій, добродійка, товариш, товаришка. 83

Чорнило, а не чорнила. 84

Шевченків край — Шевченкового (не Шевченкова) краю.. 84

Безособові й активні конструкції 84

ВИБІР СИНТАКСИЧНОЇ ПОБУДОВИ.. 85

В Україні і на Україні 85

Дні й місяці 85

Згідно з опитуванням, а не згідно опитування. 86

Конструкції з прийменником по. 86

Котра година?. 86

На адресу і за адресою.. 87

ФОНЕМИ Г ТА Ґ. 87

Слова з фонемою Ґ Загальні назви. 90

Іншомовні антропоніми. 97

Українські прізвища. 98

Географічні назви. 99

Слова грецького походження (де не слід уживати проривного ґ) 99

РОЗДУМИ Й КОМЕНТАРІ. 106

НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА Й ДЕРЖАВНА МОВА.. 107

ЗОРЯ НАШОЇ МОВИ.. 110

НЕВИЧЕРПНІСТЬ МОВНИХ СКАРБІВ.. 111

«КАСКИ» З «ТЕЛЕРАДІОКАМПАНІЇ. 114

ГРАМАТИЧНІ Й НЕГРАМАТИЧНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНУ.. 115

НЕПЕРЕКОНЛИВІ РЕПЛІКИ ЗАПАЛЬНИХ РОЗДУМІВ.. 119

ПІСЛЯСЛОВО.. 120

ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ

Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови.

Ці дві сторони справи щільно взаємопов'язані. Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності (що і є підставою її існування), небезпечно зменшують «конкурентоздатність» української мови в публічному і приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.

Тому і за царських, і за радянських часів видатні українські письменники й мовознавці послідовно протистояли «псуванню» української мови, обстоювали її право бути собою і розвиватися, реагувати на зміни життя і суспільно-комунікативних потреб, виходячи з власної природи, а не в чужій моделі.

А в радянські часи, коли не можна було відкрито обговорювати болючі національні та мовні проблеми, породжені державно проваджуваним російщенням, — звертання до теми культури мовлення залишалося чи не єдиним легальним способом апелювати до мовної та національної гідності українців. Влада чудово це розуміла, тому чинила всілякі перешкоди цій, сказати б, «мовно-довідковій» (чи «мовно-санітарній»?) службі, дозувала її роботу, а то й забороняла як вияв «національної обмеженості» чи й «націоналізму». Більше того, на противагу їй вона створила своєрідну мовну цензуру, яка стежила за тим, щоб у книжках (особливо в перекладах зі світової літератури) не було «застарілих» слів, під якими розумілися природні українські — «надто українські». Ще не так давно — в 60-ті й 70-ті роки — цькували таких чудових перекладачів, бездоганних знавців української мови, виразників духу й генія цієї мови, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович, Анатоль Перепадя та інші.

Тож бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником — в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадянської мужності.

Зразком поєднання цих рис був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, наш видатний письменник, надзвичайно чутливий до мови, вразливий на мовні похибки й невтомний у кваліфікованих порадах та роз'ясненнях. Його численні статті на мовні теми свого часу були зібрані в книжці «Як ми говоримо», що витримала кілька видань.

Цю традицію «консультування» читача та мовця підхопив і продовжує відомий мовознавець Олександр Пономарів. Протягом кількох років він виступає в масових українських виданнях із бесідами на теми української мови, з мовними порадами. Вони і становлять основу пропонованої книжки — продуманої цілісної праці, в якій популярність викладу поєднується з науковою коректністю та пошуком збалансованого підходу до складних моментів мовної практики. Книжка системно охоплює всі аспекти мовлення — від вимови до синтакси. Цією системністю вона вигідно відрізняється від усіх дотеперішніх «практикумів» з української мови (хоч ми мали такі важливі й цінні, як «Складні випадки українського слововживання» Євгенії Чак, «Словник труднощів української мови» за редакцією Світлани Єрмоленко, а в глибшому минулому «Норми української літературної мови» Олекси Синявського, 1931 р., праці Олени Курило, — але то вже інакший жанр).

Можливо, не всі конкретні поради автора будуть сприйняті з однаковою готовністю. Але той широкий та прискіпливий огляд вад нашої нинішньої мовної практики, який він зробив, уже сам собою матиме добрий терапевтичний ефект і прислужиться наближенню до головної мети — повноцінного, масштабами та якістю, функціонування української мови.

Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде в кожній культурній родині.

Іван Дзюба

ВСТУП

Мова, як відомо, є не лише засобом спіл­кування. Це також спосіб сприймання світу, відтворення його в свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має влас­не світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» (Іван Огієнко).

Як основа духовності народу, мова є підмур­ком існування нації. Історія дає багато при­кладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один із слов'янських народів (по­лабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ.

Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця — україн­ський народ. Про красу, багатство, милозвуч­ність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено пи­сав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його... все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум'яни­ми цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із си­нами, з якими вони готувалися до розлуки на­довго, надовго, коли не навіки... Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натя­кати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце».

Не одне десятиліття нас переконували, що в «Союзі незламнім республіки вільні» досягли всіх можливих вершин, серед них і вершин культури взагалі і культури мови зокрема. Справді, українська мова теоретично має чітко вироблені літературні норми, розвинені функ­ціональні стилі. Проте яка ж далека теорія від практики! Всі знають, що слово новий має тепер наголос на другому складі (Красу її вічно живу і нову І мову її солов'їну. — В. Сосюра), а наголошують на першому. Всім відомо, що треба дякувати кому, а тим часом дякують кого. Немає ні в кого сумніву, що перемогу здобува­ють, а в усному мовленні (і в неофіційному, а ще частіше в офіційному) перемогу чомусь одер­жують, як гроші. Величезна кількість таких помилок пояснюється тим, що тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Вона була непотрібним до­датком до іншої, престижнішої мови. У деяких дітей, на думку їхніх батьків, від української мови навіть боліла голова, і тих дітей звільняли від вивчення рідної мови. (Хіба це не рецидив варварства в цивілізованому суспільстві?)

Із пробудженням національної свідомості в межах усієї української нації, «від Сяну до Дону», треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу.

У виступах багатьох людей досить часто мож­на почути посилання на цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі пам'ятають, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах. Зразком такої держави можна вважати Францію, де уряд уживає вельми діяльних заходів для піднесення культури фран­цузької мови, для плекання її чистоти та утвер­дження престижу; послідовно веде боротьбу проти засмічення мови корінного народу непотрібними запозиченнями з інших мов. І це при тому, що французькій мові на рідній землі ніколи ніщо не загрожувало, не загрожує й не загрожуватиме.

Цілком відмінні обставини існування та розвитку української мови. Обмеження, пере­слідування й заборони в різних імперіях, особ­ливо жорстокі в Московській. Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму, які розпочалися після нетривалого періоду ук­раїнізації. Політика зближення націй та злиття мов, що досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошу­вали діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. Причому від імені українського народу виступали або зросійщені мовно й духовно українці, або взагалі неукраїнці, що приїжджали з метрополії керувати нами. З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки забо­ронених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под.), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригі­нальних та перекладних творів.

Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заго­ворити добірного мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-укра­їнському, слід виявляти поблажливість і проба­чати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачен­ня, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед ауди­торією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Тим часом матеріали наших засобів масової інформації засмічені надмірною кількістю невмотивованих чужих слів, ненормативними на­голосами: вип а док, залоз а, парал і ч, серед и на, К о­ валь (прізвище) замість правильних в и падок, з а­ лоза, пар а ліч, сер е дина, Ков а ль; перекрученими з погляду української фонетики й вимови витво­рами: мі ш, зра с ки, кал є ктор, а пинився, ч і р і вна дівч і на, Леоні т, ка с ковий замість нормальних між (прийменник), зразки, колектор, опинився, чарівн а дівчина, Леонід, казковий; незграбними морфолого-синтаксичними побудовами: поступають (замість надходять)пропозиції, п'ятидесяти, восьмидесяти замість п'ятдесяти, вісім­десяти, командувач миротворчими силами (пра­вильно — командувач миротворчих сил), бігство (треба втеча) від воєн та ін. На телеекрані замість Азербайджан нерідко вимовляють Азейбаржан. Солідна газета дозволяє собі писати: «Скан­дальні історії в дипломатичних представництвах України за кордоном дуже компроме н тують нашу державу».

Мовні недоладності трапляються навіть у важливих державних документах. В ухваленій у червні 1996 року Конституції України вжите стилістично невправне тавтологічне словоспо­лучення забезпечення безпеки (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування без­пеки).У тій же Конституції читаємо: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуд­дя». У фразеологізмі брати участь основне зміс­тове навантаження припадає на слово участь, тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з брати: бере активну участь, бере безпосе­редню участь, а не активно бере участь. Не дуже привабливий образ України створюють урядов­ці, які або розмовляють мовою колишньої мет­рополії (також далекою від її літературних норм), або використовують ламану українську: миротворницькі (замість миротворчі) сили, Міні­стерство іноземних (замість закордонних) справ, казначейство замість державна скарбниця, нам є чому (треба чого) повчитися тощо. Прикладів мовної неохайності дуже багато, як бачимо, і в офіційному мовленні. Ще більше їх у мовленні неофіційному.

Щедро постачає цілу Українську соборну державу «суржиком» Верховна Рада, яка, влас­не, ще нічого не зробила для впровадження Закону про державність української мови. Більше половини депутатів не хочуть розмов­ляти українською мовою, відверто демонстру­ючи зневагу до цього Закону. У найвищому органі законодавчої влади договори заключаються, оголошується наступний порядок денний тощо замість нормальних висловів договори уклада­ються, оголошується такий порядок денний.

Не бракує джерел «суржику» й поза Верхов­ною Радою. Виголошувач українських телеві­зійних новин переводить слово північ до розряду іменників чоловічого роду, розповідаючи про вихідців з України, котрі працюють «на Край­ньому Півночі». А відомий і шанований українсь­кий письменник (!), виступаючи на вечорі, при­свяченому пам'яті іншого письменника, вживає слово біль як іменник жіночого роду (тяжка біль; болей, якими жив народ), хоч у літературній та загальнонародній українській мові навпаки — біль чоловічого роду, а північ жіночого: «Чужий біль нікому не болить» (приказка); «Хто-зна, де цей тесляр з Крайньої Півночі міг навчи­тися рицарських тонкощів» (О. Гончар).

Ще один письменник видає такий «перл»: «Надто сильний і мужній він був, щоб позбав­ляти себе життя з-за якоїсь там премії». Годи­лося б знати, що з-за в нашій мові не передає причинових відношень; тут його заступає прий­менник через: «Як же ти глянеш в очі батькові старому, що згинув від одчаю через тебе?» (Леся Українка). З публічних виступів письменників та інших діячів нашої культури й науки можна довідатися, що вони «приймають активну участь (замість беруть участь)у творенні української державності»; що «Тарас Шевченко навчався в Академії художеств (замість Академії мистецтв)у Петербурзі» і ще багато чого.

З екранів телевізорів розповідають про передвиборчу компанію (замість кампанію)в тій чи тій області України. З радіопередач чуємо про важке матеріальне положення (замість стано­вище)пенсіонерів.

Усі ці недоладності є наслідком мовної невибагливості, нерозрізнення лексичних та граматичних засобів української й російської мов, безоглядного перенесення в українську мову чужих слів і висловів. Найприкріше в цьому те, що таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням і становищем у суспільстві мали б бути взірцем української літературної мови, прикладом для решти мовців.

Національну мову творить народ, а її від­шліфована форма — літературна мова — ви­кристалізовується під пером митців слова. Українська мовна територія досить велика, тому геть усе, що на ній є, не може стати надбанням літературної мови. Поняття літературна мова і загальнонародна мова не тотожні в усіх народів. В основі сучасної української літературної мови лежать говори Середньої Наддніпрянщини (до речі, Над­дніпрянщина — найбільш українська назва, а в пресі чомусь віддають перевагу морфологічним синонімам Придніпров'я, Подніпров'я). У процесі свого розвитку наша (як і кожна інша) літера­турна мова ввібрала багато морфологічних, синтаксичних і особливо лексичних елементів з інших говірок. Тому не варто обурюватися, як це роблять деякі мовці, тим, що мова газет «засмічена «западенськими» словами, виразами, конструкціями речень». Не треба ділити україн­ців на східняків та західняків. Мову потрібно знати в усьому її синонімічному багатстві.

З різних причин у минулі роки й десятиліття багатьох українців було позбавлено можливості добре опанувати літературну мову. Тепер вони можуть заповнити цю прогалину. Тоді в них не буде підстав гнівно виступати проти слів, що їх нібито «ніколи не було в українській мові» і вони «невідомо звідки взялися». Так твердить один категоричний дописувач «Молоді Украї­ни». Ось кілька слів із наведеного ним списку: свічадо (дзеркало), нуртувати (клекотати, ви­рувати, пульсувати), справіку (споконвіку), свя­тобливий (сповнений великої пошани, рос. благоговейный), віншувати (вітати, поздоровляти), обжинкові свята (обжинки, свята на честь закін­чення жнив), далебі (справді, правду кажучи, їй-богу) тощо.

Серед цих слів є такі, що через непоро­зуміння досі не потрапили до словників україн­ської мови: етноцид — політика, спрямована на духовне й фізичне знищення якоїсь нації (від гр. етнос «нація» та лат. caedо «вбиваю», пор. геноцид, гербіцид і под.), оберіг — річ, що має чудодійну силу й приносить щастя, оберігає від небезпек; талісман. Але більшість наведених лексем здавна вживається в нашій мові. Напр.: «Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки» (Ю. Яновський); «Донна Анна перебирає у скриньці коштовні прикраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо» (Леся Українка); «Я, далебі, в тім не виною, Що так роз'їхався з тобою» (І. Котляревський); «А в містечку всі вони мали справіку свої ґрунти та левади» (І. Нечуй-Левицький); «Сидить над берегом рибалонька, пильнує, чи пливе стиха поплавок. Чи в вирві крутиться чи в нуртині нуртує» (П. Куліш). Тож треба краще читати українську літературу і час­тіше вдаватися до послуг словників.

При виборі якнайкращого лексичного, мор­фологічного, синтаксичного чи іншого варіанта не варто перебільшувати роль власних уподо­бань. Відомо, що не все, вживане на україн­ському мовному терені, стало надбанням сучас­ної української літературної мови, хоч діалекти й говірки є тим джерелом, що живить літера­турну мову. На це повинні зважати носії окре­мих говірок і не керуватися засадою «кажу, бо в нас так кажуть», а віддавати належне загально­народному скарбові — літературній мові. Коли одному хочеться всупереч літературним нормам казати двіста, другому — носе, баче, третьому — скіки, тіки, четвертому — зара, п'ятому — бурак, утрох, згорати, то вихідці з інших регіонів мають усі підстави відповісти, що в них кажуть інакше. Тож не роз'єднуймось бодай за окре­мими говірками, поширюймо усталені в літера­турній мові слова, словоформи та словосполу­чення: двісті, носить, бачить, скільки, тільки, зараз, буряк, утрьох, згоряти.

Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового стилю, то до краю звужувано рамки її офіційного використання, то ретельно під різними при­водами винищувано її творців та плекальників. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Ці норми треба засвоїти й дотримуватись їх, а не творити нові там, де немає на це жодної потреби.

Дата добавления: 2014-10-31