Правильно Неправильно 7 страница

З української термінології в 30-ті роки під гаслами інтернаціоналізації вилучили не тільки питомі українські слова, котрим у російській мові відповідали запозичення: приросток (префікс), наросток (суфікс), дієйменник (інфінітив). Терміни іншомовного походження, яких не було в російській мові, замінено в нас російськими. Скажімо, хімічний елемент у вигляді твердої речовини сірого кольору, що входить до складу мінералів, звався в нас, як і в багатьох інших мовах, крім російської, арсен (з грецької). Цю назву витіснено російським миш'як.

Спільна для багатьох слов'янських і неслов'янських мов назва крихкого тугоплавкого металу сріблясто-білого кольору манган була заступлена словом марганець лите на тій підставі, що цей германізм уживається в російській мові. Інші терміни, утворені від манган, — манганін, манганіт, залишилися (бо вони використовуються в росій­ській термінології).

Слово шар в українській мові має значення «суцільна маса однорідної речовини» (рос. слой). Напр.: «М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує десь рику оленя» (С. Скляренко). А рос. шар (зменшене шарик, прикметник шариковый)відповідає укр. куля (зменшене кулька, прикметник кульков и й). Рос. шариковая ручка — укр. кульков а ручка; відповідником рос. шариковий подшипник (шарикоподшипник)мало б бути укр. кульковий підшип­ник (кулькопідшипник). Натомість з «інтернаціоналістсь­ких» міркувань у технічну термінологію запровадили се­мантично незграбний витвір шарикопідшипник.

У ботанічній термінології тривалий час уживався оригінальний український термін на позначення родини рослин окружкові, але в 50-х роках XX століття він був замінений запозиченим з російської мови зонтичні.

Викопний ссавець льодовикового періоду по-українсь­кому звався мамут: «Мамут спиною розгортає твань» (М. Бажай). Пор.: п. ч. слц. вл. слн. mamut, мак. срб. мамут. Пізніше його в українській мові назвали так, як у російській — мамонт, а слову мамут у словниках дали позначку «застаріле». Прикладів такої «інтернаціоналіза­ції» дуже багато. Настав час повернути українську терміно­логію до багатющих джерел рідної мови. Чужого, безпере­чно, варто навчатись. Проте насамперед не треба цуратися свого.

Російські терміни (праворуч), що вживаються замість незаконно вилучених українських (ліворуч):

м а мут мамонт (зоол.)

манг а н марганець (хім.)

арс е н миш'як (хім.)

окружк о ві зонтичні (бот.)

ДЕЩО З ОНОМАСТИКИ

Слово ономастика (від гр. онома — «ім'я») має два значення: сукупність власних назв у словниковому складі мови, а також галузь мовознавства, що вивчає назви країн, міст і сіл та їхніх частин, назви морів, річок, озер, гір та інших ономастичних об'єктів; імена, прізвища й прі­звиська людей тощо.

У цих назвах відбито життєвий шлях мешканців краю від найдавніших часів до наших днів. Топоніми часто зберігають пам'ять про мови народів, що з тих чи тих причин зійшли з історичної арени. Тому в цивілізованих країнах старі назви, як правило, зберігають, а нові дають новим об'єктам. За часів більшовизму на такі речі не зважали. Топонімічне водноманітнення було одним із способів прискорити злиття належних до різних націй і рас людей у нову історичну спільноту — радянський народ. Вулиці, проспекти, майдани, парки Леніна (до 1961 року також Сталіна), Ворошилова, Дзержинського, Карла Мар­кса, Клари Цеткін, Вільгельма Піка та інших діячів комуністичного руху «прикрашали» і міста з кількатисячолітньою історією, і зовсім недавно засновані населені пункти. Доходило до цілковитого безглуздя. Наприклад, столиці колишньої Киргизької РСР дали таку назву (Фрунзе), що киргизи не могли її й вимовити, бо в їхній мові немає звука ф.

Після утворення незалежних держав на уламках імпер­ського Радянського Союзу в галузі ономастики сталося чимало позитивних змін. Фрунзе знову став зватися по-киргизькому Бішкек. Найменування типу Сталінабад, Кіровакан, Цілиноград тощо замінено таджицькими, вір­менськими, казаськими назвами. Відбувається цей процес і в Україні. Повернуто питомі назви таким містам, як Жовква, Луганськ, Маріуполь.

Але досі зберігається Кіровоград. Тут слід зауважити, що не всі назви, які існували колись, варто повертати. Немає сенсу міняти Кіровоград на Єлисавєтград (так він звався до 1934 року). Але з цим містом злився населений пункт із поетичною назвою Златопіль. Гадаю, що це найменування добре пасувало б теперішньому Кіровоградові, розташова­ному серед золотавих українських полів.

Щодо міста на річці Усті, то корінні мешканці завжди звали його Рівне незалежно від примх різних прибульців. Але наша топоніміка (назви населених пунктів), як і антропоніміка (прізвища та імена), зазнавала впливу інших мов. Перебуваючи в складі Польщі, місто офіційно звалося Równe (Рувне). Після возз'єднання з Україною в офіцій­ному вжитку було запроваджено не українську назву, а перекручену російсько-польську, що явно суперечило фонетичним законам нашої мови і здоровому глуздові. Українські мовознавці й історики завжди протестували проти цього. Ще в 60-х роках до Верховної Ради УРСР було подане аргументоване клопотання про повернення Рів­ному, як і іншим населеним пунктам, питомих українських назв. Але тоді саме починався курс на «зближення націй» аж до злиття, і подання мовознавців проігнорували.

Те саме сталося й з містом хіміків на Луганщині. Розташоване на річці Сіверський Донець, воно мало б зватися Сіверськодонецьк, що й зафіксовано в першому виданні Української Енциклопедії (т. 13, с. 153).

У незалежній Україні відновлено назву Рівне. Багато хто цікавиться, як утворити назву області. Якщо йти за гра­матичними правилами, то мало б бути місто Рівне, а область Ровенська, оскільки в першому випадку маємо закритий склад, а в другому відкритий (пор. прикметники гідний — годен, рівний — ровен). Але короткий прикметник ровен у сучасній українській літературній мові вийшов з ужитку, тому Ровенська сприймається як похідне від осо­ружного Ровно. Через те в твірному слові Рівне та в похід­ному від нього відбулося вирівнювання основ, унаслідок чого маємо словосполучення Рівненська область.

Місту хіміків пощастило менше, воно в офіційному мовленні досі вживається здебільшого в перекрученій формі Сєверодонецьк, позаяк його нормальна українська назва Сіверськодонецьк поки що чомусь не затверджена.

Правильна форма назви міста на Сумщині Ром е н. Так воно зветься в літописах. У творах класиків української літератури, зокрема в Т. Шевченка: «І книжечок з куншти­ками в Ромні накупила». Форму Ромен обстоювали та обстоюють відомі діячі української культури, життя яких пов'язане з цим містом, — Б. Антоненко-Давидович, Д. Бі­лоус та ін. Але в офіційному вжитку лишається чомусь невмотивована множина — Ромни. Замість питомих українських назв Броварі, Лубні користуємося зіпсованими Бровари, Лубни.

Відомо, що державні межі не завжди збігаються з етнографічними. Нерідко частина якогось народу, живучи на своїй споконвічній землі, перебуває за державними кордонами Батьківщини. Так сталося й з українцями, котрі разом зі своєю землею відійшли до Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини та інших країн. Географічні назви на тих теренах народ уживає в українській формі, а ось в офіційному мовленні маємо чималі розбіжності. Основ­ною причиною тут є те, що офіційні чинники колишнього Радянського Союзу віддавали перевагу зросійщеним, сполонізованим, пословаченим словам, будь-яким, лише не українським варіантам назв. Ну а ми в Українській державі? Якщо центр української культури в Словаччині звемо по-своєму Пряшів (хоч по-словацькому і, звичайно, по-російському Прешов), то багато українських населених пунктів, які відійшли до Польщі, використовуємо в сполонізованій формі. Місто Холм, яке на початку ХІІІ ст. заснував князь Данило Галицький, величаємо на польсь­кий кшталт Хелм. Старовинний Перемишль іменуємо Пшемисль. Річку Сян теж перехрестили на Сан і пишемо в своїх українських газетах: «На землях за Бугом і Саном». Навіть Галичину окремі українськомовні видання часом називають Галіцією.

Чому б нам не повчитися в наших давніх друзів греків? У них турки ще 1453 року захопили Константинополь, перекрутили його назву на Істамбул (Істанбул) і закріпили її в офіційному вжитку. Проте греки досі (і в офіційному, і в неофіційному мовленні) називають місто по-своєму — Константинуполіс.

Та де нам до греків! Як тільки комусь із керівників Білорусі заманулося, щоб усі називали їхню країну Бєла­русь (краще б там подбали про відродження білоруської мови!), то першими відгукнулися українські засоби масової інформації. Ті, хто каже «Бєларусь», гадають, начебто вони цим виявляють повагу до Білорусі. Але ж не можна цього робити коштом такої самозневаги, нехтуючи власну історію, культуру, традиції свого народу. Адже, скажімо, поляки писали й писатимуть, вимовляли й вимовлятимуть Białoruś (Бялорусь), а греки навіть Левкоросіа (від левкос «білий»). І це аж ніяк не принижує ні білорусів, ні їхньої незалежності. Не варто й нам запроваджувати написань, котрі не відповідають ні лінгвістичним, ні логічним зако­нам. Бо якщо Бєларусь, то тоді треба й бєларуси, бєларуська мова і т. д. Так можна зайти дуже далеко. Аби догодити, наприклад, німцям (бо ж вони не німі!), почнемо називати цей народ дойчами, а їхню країну Дойчляндією або Гер­манією (як нерідко можна почути по Українському радіо й телебаченню).

Та найкраще згадати, що ми народ із давніми історич­ними традиціями, що про білорусів ми дізналися не після Біловезької наради. І називати їх, як і раніше, білорусами, їхню мову — білоруською, а їхню Вітчизну — Білоруссю.

На сторінках преси, в радіо- й телепередачах часто можна прочитати й почути: Бєлгород-Дністровський, Старобєльськ, Венгрія, Словакія, Турція замість Білгород-Дністровський, Старобільськ, Угорщина, Словаччина, Туреччина тощо. Спотворення географічних та інших назв є не тільки демонстрацією мовного невігластва, а й виявом неповаги до мови та історії народу.

Не кращі справи в нас і з мікротопонімікою, тобто з назвами вулиць, майданів, підприємств тощо. У більшості населених пунктів (приємний виняток становлять Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська області) досі є вулиці комуністичних вождів, вулиці Петра Великого, Катерини Великої та інших великих і дрібних винищувачів України. На жаль, не є винятком і столиця держави. Правда, дещо зроблено й тут. На мапі міста знову з'явилися вулиці Мала Житомирська, Михайлівська, Софійська, Трисвятительська (помилкові написання Софіївська, Трьохсвятительська), Прорізна, Липська, Шовковична й інші замість Калініна, Постишева, Паризької комуни, Героїв рево­люції (тобто жовтневого перевороту), Свердлова, Рози Люк­сембург, Карла Лібкнехта.

Однак процес декомунізації київського ономастикону йде дуже повільно. Величний образ прадавнього міста досі спотворюють гримаси чужих назв на кшталт вул. Крейсера «Аврора», Більшовицька, пр. 40-річчя Жовтня й под. Якщо окремі київські керівники донині перебувають під чарами стереотипів періоду будівництва «світлого майбутнього», то це їхній особистий клопіт. Але навіщо ці стереотипи нав'язувати решті громадян Києва та цілої України? Старі схеми й без того важко вибивати зі свідомості. Але вибивати треба, бо вони заважають нам будувати справді незалежну Україну.

Відтопонімічні назви

Відтопонімічні назви (тобто найменування мешканців міст, сіл, селищ), як і інші слова, іноді мають синоніми. Якому з них віддати перевагу? Не претендуючи на остаточ­не розв'язання всіх питань відтопонімічних утворень, можу висловити деякі міркування щодо окремих із них.

Звуковий комплекс -чан уживається тоді, коли звук ч, що стоїть перед суфіксом -ан, належить не до суфікса, а до кореня. Донецьк — донеччани, Вінниця — вінничани (тут відбувається чергування цьк, ц з чч, ч). Назва мешканців Лисичанська — лисичани утворилася тоді, коли цей топонім мав форму Лисиче (згадаймо В. Сосюру: «Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу...»). Тепер лисичани не варто міняти на лисичанці, треба поважати традиції.

Крім -ч перед суфіксом -ан може стояти звук й: Львів — львів'яни, Харків — Харків'яни. Так само мешканці Сум мають зватися сум'яни. Поширений тепер варіант сумчани, поза всяким сумнівом, запозичений з російської мови (пор. харків'яни — харьковчане, сум'яни — сумчане). На Сумщині нерідко використовують і форму сумняни, але це відбиття особливостей окремих говірок, у яких замість звукосполучення мй вживається мн: м'ясо — мнясо, м'ята — мнята, м'який — мнякий.

Викладене вище дозволяє зробити вибір із двох сино­німічних назв: полтавці чи полтавчани, луганці чи луган­чани. Оскільки при творенні похідних від Полтава й Лу­ганськ підстав для виникнення -ч перед наростком -ан на українському ґрунті немає, то назви полтавчани й луган­чани слід уважати за такі, що виникли під упливом росій­ської мови. Тому перевагу потрібно віддати формам пол­тавці, луганці. Мешканці Києва звуться не київ'яни, а кияни. Слово походить від імені легендарного засновника міста Кия, тобто буквально кияни означає «діти Кия».

Правильно Неправильно

Азер-бай-джан Азей-бар-жан,

Азер-бай-жан

Білорусь Бєларусь

Білгород- Дністровський Бєлгород-Дністровський

Угорщина Венгрія

Галичина Галіція

Перемишль Пшемисль

Рівне Ровно

Сіверськодонецьк Сєверодонецьк

Словаччина Словакія

Старобільськ Старобєльськ

Туреччина Турція

Холм Хелм

Кращий варіант Гірший варіант

Броварі Бровари

Лубні Лубни

Наддніпрянщина Придніпров'я

Наддністрянщина Придністров'я

Пропонована Уживана тепер назва

Кам'янське Дніпродзержинськ

Січеслав Дніпропетровськ

Златопіль Кіровоград

Про астрономічні назви

Назви багатьох сузір'їв в українській мові, як і в інших, являють собою кальки відповідних грецьких та латинських найменувань. Наприклад, Велика Ведмедиця, Мала Вед­медиця, Лебідь — це буквальний переклад гр. Мегалі Арктос, Мікра Арктос, Кюкнос, лат. Ursa Major, Ursa Minor, Cycnus. Поряд із цим чимало сузір'їв має суто українські народні назви: Велика Ведмедиця — Віз, Великий Віз; Мала Ведмедиця — Малий Віз, Пасіка. Оскільки давньогрецька й латинська мови пов'язані з античністю, тобто з далекою минувшиною, то за наявності кількох українських відпо­відників при перекладі назв перевагу віддавали найбільш архаїчному, з відтінком урочистості.

Скажімо, в українській мові є нейтральне слово дівчина і поетичне діва: «Де гнуться верби понад ставом, Там пройде дівчина моя» (В. Сосюра); «Панна Анеля, в білім капоті, як євангельська діва, сунеться тихо повз довгий стіл» (М. Коцюбинський). Поетичний варіант і став укра­їнським замінником грецької назви сузір'я Партенос — Діва (немає потреби міняти тепер Діву на Панну, як роблять окремі видання).

Наша мова має такий синонімічний ряд на позначення маляти корови: теля, бичок, телець. Перші два слова нейтральні зі стилістичного погляду, а третє застаріле. Воно вживається в текстах з урочистим забарвленням: «Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських» (Т. Шевчен­ко). Саме його обрано для відтворення грецької назви одного із зодіакальних сузір'їв Таврос — Телець. Корінь у нього той самий, що й у слова теля (а не тіло). Тож немає жодних підстав писати Тілець, до чого вдаються деякі газети, друкуючи гороскопи.

Ще одне сузір'я зодіаку звуть у нас то Ваги, то Терези. Як же правильніше? Позаяк українська мова розрізняє вага, ваги (без коромисла) і терези (з коромислом та шальками), то для перекладу грецької назви сузір'я Зігос більше підходить лексема Терези. Так рекомендують усі словники української мови. Використання слова Ваги, Вага як астрономічної назви пояснюється впливом польсь­кої мови (п. Waga), або являє собою нетворчий переклад рос. Весы.

У засобах масової інформації вживають перекручену з погляду фонетичних та морфологічних норм української мови назву сузір'я Козоріг. Грецьке найменування Айгокерос складається з коренів слів айга «коза» та керас «ріг». Воно пов'язане з рогом кози Амальтеї, яка, за давньо­грецькими переказами, вигодувала своїм молоком батька всіх богів та людей Зевса. Нормативна українська назва Козоріг. Таку форму рекомендують Українська Енцикло­педія (К., 1961. Т. 6. С. 545) та Словник іншомовних слів за ред. акад. О. Мельничука (К., 1974.. С. 266). Використо­вуваний на сторінках преси варіант Козерог — не рівноцін­ний переклад з грецької, а непотрібне запозичення з російської мови.

Отже, правильні українські назви сузір'їв зодіаку такі:

Р и би Терез и

Ов е н (р. відм. Овн а) Скорпі о н

Тел е ць (а не Тілець!) Стріл е ць

Близн я та Козоріг

Рак (р. відм. Козорога)

Діва Водол і й

Лев

ЛЕКСИКА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

Запозичання іншомовних слів є наслідком географіч­них, економічних, наукових, культурних та інших зв'язків між народами. Слова іншомовного походження є одним із шляхів збагачення лексичного складу кожної мови. У різних мовах співвідношення питомих та запозичених слів не однакове — в одних їх більше, в інших менше, що пояснюється багатьма мовними та позамовними чинни­ками. В українській мові, за підрахунками лінгвістів, чу­жомовні слова становлять приблизно 10 відсотків. Наша мова підпорядковує запозичення своїм фонетичним та граматичним законам, часто виробляє до них синоніми з власного лексичного матеріалу (пор. алфавіт — абетка, пейзаж — краєвид, фон — тло)і не боїться втратити оригінальності та неповторності від уживання певної кількості чужих слів.

Проте запозичати треба лише тоді, коли мова не має власного лексичного позначення для якогось поняття. Часто-густо в усному й писемному спілкуванні мовці вда­ються до надуживання чужомовною лексикою через недо­статнє знання словесного багатства рідної мови. Чужі слова не загрожуватимуть мові лише тоді, коли, як писав Володимир Самійленко, дотримуватимемося такого прин­ципу — «не цуратися їх (чужих слів. — О. П.), але й не бгати їх у нашу мову без міри».

Саме з цими випадками, тобто з бганням чужих слів без жодної міри, дедалі частіше маємо справу на сторінках преси, в теле- й радіопередачах. На відміну від багатьох цивілізованих країн, де слово може стати надбанням літературної мови тільки після дозволу академічної мово­знавчої установи, у нас будь-хто може вживати що завгодно і де завгодно. Замість того, щоб пошукати відповідного слова в далеко не бідній з лексичного погляду рідній мові або надати відомій лексемі нового значення, семантично розширити її, люди бездумно тягнуть чуже. І вже замість збут, організація збуту всюди чуємо й читаємо маркетинг (англ. marketing), замість вкладання (капіталу) — інвестиції (лат. investio), замість управління — менеджмент (англ. management), замість керівник — менеджер (англ. manager), замість зв'язки з громадськістю — транскрибований англійський вислів паблік рилейшнз... Прикладів засмі­чення української мови зайвими чужими словами безліч.

Ініціатори «збагачення» нашої мови не зважають на її закони, зокрема правописні. Уводячи непотрібне англій­ське summit (верхівка, верх) замість усталеного дипло­матичного вислову зустріч на найвищому рівні, зустріч верхівки, забувають, що в українській мові подвоєння приголосних у словах іншомовного походження, як правило, не зберігається, і пишуть самміт замість саміт. Буває й таке. Якийсь автор подає новий або маловідомий термін з певної галузі знання: «Реінформатизація — це можливість одержання інформації про померлого з інформаційного банку та відновлення його пам'яті, інтелектуального потенціалу і, можливо, зовнішності». Читач ознайомиться з цим матеріалом, сприйме чи заперечить думки автора. Проте це ж не означає, що слово реінформатизація почнуть без будь-якого застереження вживати щодня всі без винятку.

На жаль, з іншими словами так і трапляється. У юридичній лексиці, наприклад, є термін імпічмент (англ. impeachment), що в конституціях США, Франції та деяких інших країн означає процедуру притягнення до відпові­дальності вищих службових осіб держави. Наші засоби масової інформації надали цьому вузькофаховому тер­мінові загального поширення і вживають його в значеннях «відставка, звільнення, усунення від влади». Навряд чи доречний індійський релігійно-філософський термін ґуру (духовний наставник, учитель; глава релігійної громади сикхів у Пенджабі) в такому газетному тексті: «Еконо­мічний ґуру об'єднання Володимир Лановий відмовився брати участь у формуванні експертної ради». Це слово можуть підхопити журналісти, і з'являться — медичний, спортивний, торговельний та інші ґуру.

Перенасичення суспільно-політичних текстів словами на кшталт аберація, індокринація, лібералізація (власне, спекуляція), менеджмент і под. суперечить основному при­значенню засобів масової інформації — формувати гро­мадську думку. Під упливом преси, радіо й телебачення на некритичне використання чужих слів починають хибувати й автори окремих художніх творів, зокрема текстів модних пісень. Рідко яка газета, описуючи пригоди жінок найдав­нішої професії, обходиться без слова путана. Навіть є пісня (правда, не українська, але часто виконувана в Україні), де це слово повторюють багато разів. В італійській, іспан­ській, грецькій та інших мовах слово путана є непристой­ним. Мабуть, іноземці теж часом запозичають у нас вуль­гаризми і при нагоді користуються ними. Проте там не надають нашим лайкам таких прав громадянства, як у нас їхнім. Тож дбаймо про чистоту української мови на всіх рівнях.

Ще один вибрик моди — беззастережне копіювання мови газет української діаспори. Зберігши материнську мову далеко від рідної землі, наші брати не могли не зазнати більшого, ніж в Україні, впливу навколишніх мов. Але чому ми замість давніх слів посол, посольство мусимо вживати діаспорних амбасадор, амбасада? Невже чиїсь примхи важать більше, ніж авторитет видатних митців українського слова: «Мій брат у первих (перших. — О. П.), маркіз де Пурверсе, посол при одному дворі, писав мені, щоб я їхала за границю на води» (І. Нечуй-Левицький); «Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у пар­чевих соболевих турських шубах» (П. Куліш); «Келле, радця при посольстві, Вів дискусію зо мною» (Леся Україн­ка).

Назви країн ми здебільшого запозичаємо, а похідні від них творимо за допомогою власних афіксальних засобів. Наприклад, від Канад-а (англ. Canada) утворено канад-ець, канад-ський (як Полтава — полтав-ець, полтав-ський; пор. також Норвегія — норвежець, норвезький; Ісландія — іслан­дець, ісландський тощо). Отож немає жодних підстав при творенні іменника й прикметника від назви Канада запозичати ще й англійського наростка і запроваджувати слова канадієць, канадійський (англ. Canadian). Словом, перш ніж заводити щось нове й незвичне, слід добре поміркувати, чи таке вже погане старе й усталене.

Протягом багатьох років боротьби з «українським бур­жуазним націоналізмом» на мовному фронті одним із найтяжчих злочинів наших мовознавців уважалося те, що вони хотіли замінити іншомовні слова «штучно вига­даними» українськими і в такий спосіб збити народ з магістрального шляху будівництва комунізму на манівці хуторянства. Звичайно, коли чуже слово разом з поняттям увійшло в мову, підпорядкувалося її фонетичним та гра­матичним законам і належно виконує спілкувально-називну функцію, його не варто викидати лише на підставі походження. Та це не означає, що поряд з ним не може виникнути (як семантична чи словотворча калька) власне український синонім: вертикальний — прямовисний, горизонтальний — поземний, дует — двоспів, журнал — часопис, паралельний — рівнобіжний, прогрес — поступ, процент — відсоток, тротуар — хідник, фактор — чинник, фонтан — водограй, фотокартка — світлина тощо. Такі синонімічні пари співіснують у мові, збагачуючи її виразо­во-значеннєві засоби. Проти багатьох українських відпо­відників функціонери від лінгвістики вели справжню вій­ну, обстоюючи «інтернаціональну» лексику. Однак коли в українській мові було іншомовне слово, невідоме мові російській, його теж намагалися якось затаврувати або відтіснити на другий план, а то й вилучити з ужитку. Так було зі словами мапа, валіза, краватка, порцеляна й ін­шими, замість яких рекомендували вживати тільки карта, чемодан, галстук, фарфор.

Досить часто до слів іншомовного походження додають зайве означення, оскільки мовці не цілком обізнані з семантикою запозичень. Скажімо, в словосполученнях вільна вакансія, захисний імунітет, пам'ятний сувенір перші складники зайві, бо вакансія — це вільна ставка, імуні­тет — захисна реакція організму, сувенір — подарунок на пам'ять. Під цим кутом зору невправно побудоване таке речення: «Через нестачу коштів МАГАТЕ мусить згортати свою діяльність, іншої альтернативи немає». Альтернати­ва — це необхідність вибору між двома можливостями, тож треба було написати альтернативи немає або іншого виходу немає.

Коли в перебігу лексичного відбору чужі слова вияви­лися переможені власномовними синонімами, треба на це зважати. У сучасній українській мові частіше використо­вується вистава, а не спектакль, майже зовсім вийшли з ужитку аплодисменти, поступившись оплескам, тож і дієслову оплескувати слід віддавати перевагу перед аплоду­вати. Шануймо оригінальні витвори рідної мови!

НЕВМОТИВОВАНІ РОСІЯНІЗМИ

Частково про них уже згадувалося в цій книжці. Але трапляються особливо кричущі випадки порушення лек­сичних норм, коли в засобах масової інформації викорис­товують російські слова, сяк-так пристосовані до україн­ської фонетики.

Багато матеріалів, що друкуються в пресі, звучать у радіо- й телепередачах, доводиться перекладати з інших мов, зокрема з російської. Переклад, якщо його здійснює майстер своєї справи, збагачує мову новими образами, активізує творчу уяву перекладача, змушуючи його шукати найточніших семантико-стилістичних відповідників до складників першотвору. Одним із джерел збагачення української літературної мови с переклади творів літератур різних народів, що їх здійснили М. Рильський, Г. Кочур, М. Лукаш, Д. Паламарчук, Є. Попович та інші видатні майстри.

Але нерідко переклад стає причиною засмічення української мови. Особливо часто трапляється таке в дво­мовних (зокрема російсько-українських) виданнях. Коли автор пише російською мовою, а перекладач не завдає собі клопоту заглянути до словника і вживає першого-ліпшого слова, що спадає йому на думку, то читач українського варіанта мусить послуговуватися не літературною мовою, а жаргонно-суржиковим витвором. Те саме чекає й на глядача українського телебачення, коли виголошувачі різних програм не читають заздалегідь підготовлені тексти (де теж чимало мовних огріхів), а видають імпровізовані монологи, не володіючи українською мовою як належить.

У двомовних газетах можна прочитати таке: «Зупинився газик із кількома «людьми в штатському»; джерельце було на дальньому від будинку кінці ставка; запитує, чи є там між горами лощина; Те, по чому ми розбрелися, можна назвати не дуже густим листвяним лісом; можна дістати ще один Ноєв ковчег, де «чисті» й «нечисті» заходяться з'ясо­вувати відносини й под.

Основним словом на позначення поняття «такий, що не стосується військових справ» є цивільний, цивільний одяг, цивільне вбрання (див. Словник української мови. Т. 11. С. 208; Російсько-український словник. Т. 3. С. 694). Першим відповідником російського слова дальний в українській мові є не дальній, а далекий. Пор. Дальний Восток — Далекий Схід, дальнебойный — далекобійний, дальновидный — далекоглядний, дальнозоркий — далеко­зорий тощо. Коли мова йде про відстань між двома об'єктами, краще використовувати віддалений. Поряд зі словом лощина в нашій мові є лощовина, видолинок, виярок. Ліс, у якому ростуть дерева з листям (а не хвойні), зветься листяний. Для називання зв'язків між людьми більше підходить слово стосунки або взаємини.

Дата добавления: 2014-10-31