Неправильно 6 страница

У словах пісні про Байду «Візьми в мене царівночку, будеш паном на Всю Вкраїночку» на слід було б уживати, навіть коли б співалося про Англієчку, Францієчку, Аргентиночку, ба й Китайчик. Той самий приклад маємо з іншою народною піснею: «Ой нехай я стану, гляну-подивлюся Та й на свою Вкраїну». Тут, звичайно, треба писати на. Як і у випадку: подивлюся на дівчину; подивлю­ся на хату.

Іван Огієнко («великий знавець української мови, перекладач Святого Письма українською», як гарно характеризує його Павло Загребельний) справді у виданні 1918 року написав на Україні. Але професор Огієнко зго­дом, з 1933-го до 1939 року, видавав у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», присвячений вивчен­ню української мови. Значення того місячника переоціни­ти важко, бо коли український народ був роз'єднаний багатьма державними кордонами, видатний мовознавець робив усе, щоб ми мали одну літературну мову, один правопис, були згуртованою нацією. Іван Огієнко, хвалити Бога, авторитет і для Павла Архиповича. Тому варто знову прислухатися до професора Огієнка, який від 1918 року почав глибоко досліджувати це питання. Ось що він написав 1935 року в «Рідній мові» (ч. 2, с. 67—72) у статті під промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:

«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де?» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію... Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то на Украине (від москалів. — О. П), а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього понево­лення... Стара наша Русь, чи Малоросія, складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (го­ловно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз на Україні був нор­мальний...»

Ось чому, шановний Павле Архиповичу, в пісні «від­верто західноукраїнського походження» дівчина просить козака взяти її з собою «на Вкраїну далеку».

«Але вже за старих часів, — цитуємо далі І. Огієнка, — дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні... Шевченко у своїх творах звичайно мислив Украї­ну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання «де?» місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди?: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо... Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну.

Коли ж так, то мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення».

Думаю, тут коментарі зайві — треба нам усім писати в Україні. Проте ніхто не збирається виправляти фольк­лорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні. Хіба мало в нас, як і в інших народів, застарілих мовних зворотів?

Інший глибокий знавець нашої мови, талановитий поет, перекладач Володимир Самійленко свого часу писав:

І щасливі й злі години
Ми для неї живемо,
В Україні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.

Тож і ми живемо, і наші нащадки житимуть в Україні.

НЕПЕРЕКОНЛИВІ РЕПЛІКИ ЗАПАЛЬНИХ РОЗДУМІВ

Одне із завдань заголовка в газеті — привертання уваги читача. Розгорнувши «Літературну Україну» за 17 квітня 1997 року, я відразу «клюнув» на категорично-закличний заголовок «І все ж Січ — Запорозька!», а ще більше на оксиморонічний підзаголовок «Репліка-роздум». І неда­ремно — в матеріалі йшлося про мене.

Узятися за перо й писати про мене О. Дмитренка змусило бажання довести, що Січ — Запорозька, а не Запорізька. Скажу відразу, що мене, як і всіх мовознавців, письменник не переконав. У репліці-роздумі чого тільки немає! І набридле вже нарікання на те, як нас «загнало й перетерзало незалежне, вимріяне життя». І зневага до «білоручок із кульковими самописками», цебто до мовознавців, яких начебто треба віддати до лікнепу, бо вони нібито, «аби не сидіти стуляруч», щось вигадують, догоджаючи діаспорі й віддаляючи українську мову від російської. (Звичайно, мовознавці є різні, але, між іншим, такі самі звинувачення мовознавцям-патріотам висували «компетентні органи» в добу тоталітаризму.) Шукаючи «продиху, як та людина, якій раптом забракло повітря», автор репліки знаходить «геніальний» вихід: «Може б, оте коліщатко, те о взагалі прикотити в наш день для означен­ня і сучасного міста за порогами, щоб не було плутанини і різночитань, а була одна-єдина наша горда слава, наш козацький родовий історичний і духовний храм. Він нетлінний!». Далі пристрасті нагромаджуються ще більше аж до закликів іти «з козацькою шаблею та луком із сагайдаком» захищати о від «модного тепер» і в назві міста...

Тут автора справді занесло, проте від цього доказів не побільшало. Бо не можна ж уважати за доказ те, що про Запорізьку Січ писали М. Чернишевський та О. Герцен і називали її Запорожская (бо в російській мові о ніколи не переходить в і). Посилання на наші літописи також не аргумент, бо вони писані старою українською мовою і не відбивають фонетичних змін у живому мовленні.

В «Українській Газеті» я мовний оглядач, тобто пишу на мовні теми, які ще довго будуть актуальні в нашій державі. До речі, коли засновували газету, то на цю роль головному редакторові Валерію Жолдакові мене рекомен­дував незабутній Олесь Гончар, який читав мої публікації в «Молоді України» під рубрикою «Життя духовного осно­ва», серед них і про Запорізьку Січ. Мовний оглядач — не літературний редактор, тож до звинувачення письменників у безграмотності я не маю жодного стосунку. Так само не погоджуюся з твердженням «Української Газети» про те, що слова аби, попри все, допіру, негаразди, ментальність, довкілля є діалектними чи ще якимись непридатними для використання. Навпаки, вони мені дуже подобаються. Діалектне в тому списку тільки щоби (літературне щоб). Сливе колись було широко вживане: «Блукали вони на­вмання сливе цілий день» (Іван Нечуй-Левицький); «В повітрі було тихо. Останнє листя падало з дерев сливе без шелесту» (Леся Українка). Згодом його витіснило майже. Я був би радий, якби сливе повернулося до активного вжитку.

Узагалі до слів треба ставитися обережно. Якщо є синонімічний ряд, то автор вільний вибирати будь-яке слово з нього, а критик не повинен нав'язувати своєї думки. Скажімо, О. Дмитренкові подобаються воїн, вій­ськовий, боєць, солдат і не подобаються військовик (не­відомо, чому) і вояк (на тій підставі, що Олексієва мама-полтавка вживала його «з іронією і посміхом»). Але в літературній мові це слово використовується цілком поважно: «Мітинг кінчився, лунає команда, вояки швидко збігають по дошках у вагони» (Олесь Гончар). У публікації «Української Газети», яка так обурила Олексія Дмитренка з Миколою Шудрею і начебто спричинила «спопеляючий сміх» Валерія Шевчука, я написав тільки про Запорізьку Січ і пояснив у редакції, що Тараса Шевченка та інших класиків виправляти не можна. Отже, й тут претензій не приймаю.

Що ж до Січі, то мають рацію все-таки мовознавці (хоч усіх їх поспіль я також не збираюся захищати), а не О. Дмитренко та його однодумці. Основний аргумент наших опонентів — Січ була за порогами. Цілком правильно. Але ж в однині буде поріг, наприклад Кодацький. Візьмімо інші випадки. Слово роздоріжжя походить від дорога. У закритому складі пишемо й вимовляємо і, у відкритому — о (проте це не означає, що в першій строфі Франкового «Мойсея» «Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презир­ством, ніби струпом вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу...» потрібно о виправляти на і). У топонімі Тер­нопіль друга частина пов'язана зі словом поле, то що ж, будемо писати Тернополь? Вийде, нібито наша мова розви­вається в зворотному напрямку.

Звук і в українській мові вельми поширений, «модний», як пише О. Дмитренко, і немає жодних підстав іронізувати з цього приводу. Вживаємо його на місці звука, що позна­чався колись літерою ять: віра, дід, ліс (пор. російські вера, дед, лес, польські wiara, dziad, las), у закритих складах на місці о, е: сніп — снопа, поріг — порога, дороги — доріг, піч — печі, Київ — Києва. Перехід о, е в і розпочався в X столітті й завершився в XIII столітті. Цей процес відбувався рів­нобіжно з занепадом зредукованих голосних ъ й ь. Тож на час заснування Січі за порогами «ікання» вже стало нор­мою живого мовлення. Але на письмі ще довго діяли норми староукраїнської мови, де такі фонетичні зміни не позна­чалися. У XIX столітті застосовувався традиційний пра­вопис, за яким писали столъ, пѣсня, а вимовляли стіл, пісня. Наприклад: «Гомôнь, гомôнъ по дубровѣ» (Українські пісні, видані М. Максимовичем. К., 1962. Фотокопія з видання 1827 р., с. 6). Пантелеймон Куліш запровадив фонетичний правопис, яким ми користуємося й тепер (однак той правопис довго пробивав собі шлях, поки не запанував на всій етнографічній українській території). Форма Запорозька Січ підтримувалася не лише тим, що більшість історичних праць наші вчені мусили писати, на жаль, іншими мовами, а й тенденцією наближати вимову й написання до російської мови. Отож і сталося так, що в нас козацький полковник Максим Кривоніс, а ініціатор стахановських методів на залізничному транспорті Петро Кривонос, Людмила Старицька-Черняхівська, а радянський генерал Іван Черняховський...

Тритомний «Російсько-український словник», що ви­йшов 1968 р., готувався за хрущовської відлиги, звідти повикидали багато нав'язаних раніше росіянізмів. Тому там є лише одна нормативна форма Запорізька Січ (т. 3, с. 270). Так само в УРЕ, яку редагував видатний україн­ський поет Микола Бажан (т. 5, с. 181—186). Доказів, здається, досить. Та наведу ще один. «Сучасні досягнення різних суспільних наук — діалектології, археології, історії, антропології, етнографії дають змогу зробити висновок про те, що на кінець XII ст. переважна більшість рис, харак­терних для українських діалектів, уже сформувалася» (Півторак Григорій. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993. С. 132). А цими характерними рисами є, зокрема, й перехід о, е в і в новозакритих складах, перехід звука, позначуваного літерою ѣ, в і тощо. Січ, як відомо, засно­вано в першій половині XVI століття. І хоч за традицією в слові запорізький писали о після р, а в слові Січ — ѣ після с, але вимовляли Запорізька Січ. Оскільки славетний Пан­телеймон Куліш, крім усього іншого, подарував нам фонетичний правопис — «кулішівку», за яким звук і незалежно від його походження на письмі завжди відтворюється літерою і, то маємо всі підстави і писати, й вимовляти Запорізька Січ.

ПІСЛЯСЛОВО

Український народ упродовж усієї своєї нелегкої історії творив і плекав рідну мову. Митці слова відшліфовували кожну його грань, щоб піднести нашу мову до рівня найрозвиненіших мов світу. Але залишитися на вершині вона зможе тільки тоді, коли ми й далі берегтимемо її як найцінніший скарб, пильнуватимемо її норми. Дбатимемо про те, щоб єдиний народ мав єдину мову.

Автор цілком свідомий того, що охопити всі випадки порушення норм літературної мови неможливо. Мова засобів масової інформації, на жаль, не підвищує свого рівня. Поки книжку готували до друку, з'явилися нові «зразки» відступів від літературної норми: заєм, перчатки, пропитані, рта, Східу, замість позика, рукавички, просочені, рота, Сходу; виділеною стрічкою в бюджеті замість окремим рядком у бюджеті, носить (замість має)певне спрямуван­ня; понад ста гривень замість понад сто гривень тощо.

З огляду на низький рівень мовної культури в сучасних українських засобах масової інформації більшість прикладів-ілюстрацій авторові довелося добирати не з пуб­ліцистичних, а з художніх творів.

Засвоюймо ж і поширюймо норми літературної мови, адже культура мови — це культура думки.

ББК 81.2УКР-5 П56

Рецензенти:

д-р філол. наук І. Р. Вихованець, д-р філол. наук Н. І. Тоцька

Допущено Міністерством освіти і науки України

(Рішення Колегії Міністерства освіти України. Протокол № 3/4—18 від 24.02.99 р.)

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор С. В. Головко Редактор О. С. Баранівська

Олександр Пономарів

П56 Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник 2-ге вид., стереотип.— К.: Либідь, 2001. —240 с. ІSBN 966-06-0192-1.

У посібнику даються поради щодо вибору слів, вимовних, наголосових та морфологічних варіантів, синтаксичних кон­струкцій для найкращого висловлення думки в різних стилях української літературної мови. Рекомендації автора ґрунтуються на мовному досвіді українського народу, відбитому в творах кла­сичного та сучасного письменства.

Для студентів, викладачів, науковців, редакторів, лекторів, журналістів.

ISBN 966-06-0192-1 © Олександр Пономарів, 1999
© Іван Дзюба, передмова, 1999

[1] Вживання фонеми ґ. Спроба довідника. К., 1991.

Дата добавления: 2014-10-31