Сучасний стан розвитку вітчизняної соціальної педагогіки 1 страница

СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

РОЗДІЛ I

Актуалізація соціальної педагогіки завжди щільно пов’язана з демократизацією соціуму. На терені України соціальна педагогіка як наука виникла в період переходу від монархічної до пролетарської держави, а вдруге відродилася за часів трансформації авторитарної супердержави в самостійні демократичні національні країни пострадянської доби. Саме наприкінці 80-х років XX ст. з’явилися масові публікації, а в 90-х рр. XX ст. – на початку XXI ст. – різноманітні видання (навчальні посібники, підручники, тематичні збірки, монографії) з проблем соціальної педагогіки. Понині триває процес її наукового становлення – теоретичного визначення об’єкта та предмета дослідження. Це зумовлює існування численних поглядів на соціальну педагогіку, іноді навіть протилежних, що є нормальним станом за умов формування основ будь-якої науки. Слід зауважити, що відродження соціальної педагогіки насправді розпочалося ще за часів, коли Україна була складовою частиною Радянського Союзу. Вплив російських фахівців на цей процес був вирішальним, українські спеціалісти і нині грунтуються на висновках їхніх наукових праць, а майбутні вітчизняні соціальні педагоги навчаються за численними російськими підручниками. Тому для дослідження сучасного стану вітчизняної соціальної педагогіки аналізуються праці не лише українських, але й російських науковців, що набули значного поширення в країні.

Розмаїття поглядів сучасних дослідників соціальної педагогіки потребує певної диференціації. На нашу думку, за принцип структурування цих поглядів доцільно взяти ставлення фахівців до об’єкта та предмета соціальної педагогіки, оскільки саме визначеність об’єкта та предмета є показником розробленості логіко-гносеологічних основ будь-якої науки, етапу її розвитку. У нашому дослідженні ми грунтуємося на трактуванні цих наукових категорій І.Ліпським в його навчальному посібнику «Соціальна педагогіка. Методологічний аналіз», а саме: «Під об’єктом науки розуміють будь-яку частину або форму існування реальної дійсності (річ, тіло, середовище, процес, явище, структура, зв’язок, відношення, властивості тощо, а також будь-яка їх комбінація або комплекс)”[271,103], “Предметом науки називається певна цілісність, виокремлена з об’єкта в процесі пізнання, яка має найсуттєвіші для даного дослідження ознаки та властивості”[271,104].

У вітчизняній соціально-педагогічній науці ще не виокремилися специфічні течії, школи, у зв’язку з чим, на наш погляд, більшість точок зору можна умовно поділити на такі, автори яких вважають об’єктом дитину або людину впродовж життя, або людину і соціальне середовище, людину та суспільство, процес соціалізації. Деякі фахівці визначають предмет як педагогічну допомогу людині (або дитині), що перебуває в несприятливих умовах соціалізації і не здатна допомогти собі сама (педагогіка соціальної роботи), інші – як соціальне виховання, тобто формування соціальних якостей людини (або дитини), зокрема і в скруті, через активізацію педагогічного потенціалу суспільства. Проаналізуємо ці погляди детальніше, зважаючи не лише на декларування фахівцем тієї або іншої точки зору, але й на її дотримання в основному змісті їхніх провідних видань та публікацій.

Багато фахівців (О.Безпалько, Ю.Василькова, Т.Василькова, М.Галагузова, О.Кузьменко, Л.Нємець, Р.Овчарова, Л.Оліференко, Н.Осьмук, Л.Штефан та інші) прямо чи опосередковано вважають об’єктом соціальної педагогіки дитину. Найрішучіше цю позицію відстоює М.Галагузова: “Увага соціальної педагогіки, перш за все, спрямована на дитину … При цьому не на будь-яку, а лише на ту, яка має якісь проблеми чи відхилення від норми (фізичної, психічної, соціальної, педагогічної)” [94,178]. Тієї ж думки дотримується колектив авторів навчального посібника під керівництвом М.Галагузової: “Об’єктом вивчення соціальної педагогіки є дитина”[478,57], “У поле зору соціальної педагогіки потрапляє дитина, яка потребує допомоги в процесі її соціалізації, … тобто дитина як особистість, що розвивається, формується”[478,68]. Н.Осьмук, досліджуючи історію соціального виховання в Україні 20-30-ті рр. XX ст., теж розглядає як об’єкт дитину: “З історії відомо, що соціально-педагогічний аспект відносин “суспільство-дитина” привертав увагу багатьох визначних педагогів ще з античності. Кожна епоха формувала своє особливе філософське розуміння людини, розуміння процесу соціалізації дитини та його бажаного результату”[386,78]. Р.Овчарова об’єктом соціальної педагогіки теж визнає дитину, але опосередковано – через спрямованість соціально-педагогічної діяльності: “Її об’єктом передусім є дитина у мікросоціальному світі”[375,27]. Так само можна з’ясувати реальне ставлення О.Безпалько та О.Кузьменко до дитини та молоді як об'єкта соціальної педагогіки – через визначення першим фахівцем основного інтегративного соціально-педагогічного поняття “соціальне виховання”: “Воно розуміється як створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань…”[480,27], [479,30-31] та через трактування другим фахівцем “соціально-педагогічної системи”: “Відкрита соціально-педагогічна система має багатофункціональний характер, а тому функціонує для дітей та молоді з різними переконаннями …”[480,143], “Основним принципом соціально-педагогічної системи є консолідація сил, зацікавлених у соціальному становленні дітей та молоді (курсив наш. – А.М.)”[480,144], [479,125].

Ю.Василькова, Т.Василькова, Л.Нємець, Л.Штефан дещо обережніше акцентують увагу на дитині як об’єкті соціальної педагогіки. Такий висновок випливає радше з аналізу їхніх наукових публікацій, ніж із визначення вченими об’єкта. Наприклад, Л.Штефан у монографії називає об’єктом соціальної педагогіки “соціально-педагогічний процес”[598,13], в авторефераті докторської дисертації – “ людину від народження до смерті”[599,16], але трохи нижче загальну мету цієї науки вбачає серед іншого і в “обгрунтуванні її методологічних засад, закономірностей, принципів, форм, методів вивчення особистості дитини …”[599,16]. Так само, за ствердженням автора, вона підходить до трактування соціальної педагогіки у своїй дисертації: “галузь знань, яка має … свій об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічні засади, закономірності, принципи і методи вивчення особистості дитини” [599,16]. Однак грунтовний аналіз публікацій дає підстави дійти висновку, що фактично Л.Штефан під об’єктом має на увазі дітей, оскільки, на її погляд, соціальний педагог – “спеціаліст, який працює з дітьми та молоддю (курсив наш. – А.М.)” [598,20]. До того ж, розглядаючи зміст соціально-педагогічної діяльності з неповнолітніми, Л.Штефан, як і М.Галагузова, зупиняється в основному на дітях, що мають проблеми соціального становлення (безпритульні, бездоглядні, з девіантною поведінкою тощо) [593-595;597;600]. Звідси очевидно, що реальні погляди обох вчених на об’єкт соціальної педагогіки майже збігаються. Не простежується однозначність визначеності Л.Штефан предмета соціальної педагогіки. У монографії, наприклад, спочатку зазначається: “В якості предмета соціальної педагогіки, виходячи із структури науки, ми визначаємо закономірності, принципи та методи соціально-педагогічного процесу. Таке тлумачення предмета дозволяє стверджувати, що соціальна педагогіка – наука, яка вивчає сутність соціально-педагогічного процесу, його закономірності, принципи та методи” [598,14]. Нижче – формулювання інше: “ Соціальне виховання ми розглядаємо в якості предмета соціальної педагогіки”[598,46]. В авторефераті науковець доводить, “що предметом досліджувальної науки (соціальної педагогіки – А.М.) є закономірності, зміст, принципи та методи виховання особистості в соціумі ”[599,16].

Суперечність у визначенні об’єкта та предмета соціальної педагогіки притаманна також Ю.Васильковій та Т.Васильковій. Фахівці проголошують: “Соціальна педагогіка в основу своєї теорії і практики ставить особистість, її формування і виховання в суспільстві та в навколишньому середовищі, у цьому їх (з соціальною філософією) спільність”[72,30]. Те ж саме – у визначенні предмета соціальної педагогіки, коли об’єктом називається окрема “особистість” і навіть “групи людей”, проте “соціально-педагогічна діяльність” спрямована на допомогу “дитині (підлітку)”, хоча методи соціальної педагогіки – на “особистість”, але ж знову йдеться про “дитину (підлітка)” в розкритті змісту функцій соціальної педагогіки [72,19]. Ставлення Ю.Василькової до об’єкта однозначніше проглядається у навчальному посібнику “Методика і досвід роботи соціального педагога”. Тут автор пише, що соціальний педагог – новий тип педагога, який має нові стосунки з дитиною. Однак не всі діти, на її погляд, є об’єктами соціального виховання педагога [71,8].

Харківський фахівець Л.Нємець в цілому грунтується на позиції М.Галагузової щодо об’єкта, проте теж висловлюється досить суперечливо: “Соціальна педагогіка виділяє і вивчає в процесах виховання й освіти аспекти й явища, які пов’язані з соціалізацією дитини …. Інакше кажучи, вона вивчає соціальне виховання людини, яке здійснюється протягом всього життя. … Об’єктом вивчення соціальної педагогіки є дитина, а предметом – закономірності соціалізації дитини (курсив наш. – А.М.)”[359,15]. Автор під “соціалізацією” розуміє “включення її (дитини) в життя суспільства”, отже, соціальне становлення будь-якої дитини, але в змісті навчально-методичного комплексу фактично йдеться про соціальний захист дітей, що залишилися без батьківської опіки, про соціально дезадаптованих підлітків, про соціально-педагогічну діяльність з дітьми девіантної поведінки.

Таким чином, загалом ця група фахівців як об’єкт соціальної педагогіки розглядає дитину, молодь, що знаходяться в несприятливих умовах соціалізації, а як предмет – соціально-педагогічну допомогу їм.

Переважна більшість фахівців (Л.Бєляєва, М.Бєляєва, В.Бочарова, Б.Вульфов, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, Л.Міщик, Л.Нікітіна, Л.Філіппова, С.Хлєбік та інші) дотримується думки, що об’єктом дослідження соціальної педагогіки є людина упродовж життя. Наприклад, В.Бочарова не просто фіксує як об’єкт соціально-педагогічної діяльності людину, але й акцентує увагу на тому, що соціальна педагогіка “виходить за межі дитячого віку, розглядаючи особистість в її онтогенезі – від народження до смерті”[57,40]. Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік загалом об’єктом соціальної педагогіки визначають особистість [209,3], і хоча деінде в їхньому навчальному посібнику “проглядають” “діти та молодь”, проте навіть наведення серед соціально-педагогічної діагностичної документації, крім схеми складання “Історії розвитку дитини”, ще й “Соціальної історії людини”[209,209-213], а крім того, аналіз мистецтва, ЗМІ тощо як факторів соціального виховання людини, свідчить на користь нашого ствердження. На погляд Бєляєвих, “предметом педагогічної діяльності є кожна людина, предметом соціально-педагогічної – людина, яка опинилася у проблемній ситуації взаємодії зі своїм соціальним оточенням (іншими людьми, соціальними інститутами, системою цінностей)”[40,193]. Л.Філіппова у докторському дослідженні з філософських основ теорії і практики соціальної педагогіки [539] визначила її принципи і статус, особливості впливу соціально-педагогічної діяльності на становлення особистості. Л.Міщик, розробляючи концепцію професійної підготовки соціального педагога, грунтувалася на філософських основах попереднього дослідника і погоджувалася з ним, що соціальна педагогіка є міждисциплінарним комплексом, який покликаний, з одного боку, осмислювати закономірності соціалізації особистості, з іншого, забезпечувати реалізацію цих закономірностей щодо конкретної особистості. “Статус соціальної педагогіки є виразом соціально-філософської позиції щодо феномена соціально-педагогічної діяльності, через яку конкретна особистість знаходить себе. Звідси забезпечення умов знаходження себе та подальшої самореалізації конкретної особистості є виявленням замовлення з боку соціуму до соціальної педагогіки як науки і практичної дисципліни”[337,11]. З філософських позицій соціальна педагогіка має розглядати особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як початковий та кінцевий пункт багатообразного процесу соціалізації. Особливе її призначення, за Л.Міщик, полягає “в осмисленні закономірностей і в розробці проектів, програм формування не тільки і не стільки професійно-кадрового потенціалу суспільства, скільки людини як особистості і фахівця як особистості ”[337,12]. А.Капська уточнює поняття “особистість” з соціально-педагогічної (міждисциплінарної) позиції: “як особливий спосіб існування людини, як члена суспільства, як представника певної соціальної групи, тобто соціокультурної реальності”[480,24]. Проте, на відміну від Л.Міщик, вона більшу увагу приділяє не стільки самій людині, скільки педагогізації соціального середовища. З її погляду, соціальна педагогіка спрямована на вивчення освітньо-виховного потенціалу суспільства, на перетворення соціального середовища, попередження конфліктів для більш успішної соціалізації і розвитку особистості протягом всього життя. Як наука вона, за А.Капською, розкриває вплив на педагогічний процес конкретних соціокультурних умов, які виконують роль посередника між соціальним середовищем і окремими галузями педагогічного знання. Соціальна педагогіка тісно пов’язана з цивілізацією, розвитком суспільства і становленням соціально-громадських відносин. Тому предметом уваги соціальної педагогіки є не лише сама людина, а й соціальне середовище, з яким взаємодіє кожен індивід – це сім’я, дошкільні заклади, школа, підліткові чи молодіжні об'єднання, заклади культури і спорту, крім того “соціально-психологічний клімат середовища і природні, соціокультурні та економічні умови, звичаї і традиції, окремі особи і групи людей, це вся держава з її інституалізованими структурами”[479,25]. Близько до цього, але не ідентично визначає особистість як об'єкт Л.Нікітіна: “об’єкт соціальної педагогіки в широкому сенсі – цілісна система педагогічного впливу на соціальний розвиток особистості в онтогенезі; у вузькому смислі – спеціально організовані дії з педагогічного керування або педагогічної підтримки процесу формування особистості чи відновлення здатності особистості до соціального функціонування” [362,221]. На погляд вченого, предмет соціальної педагогіки знаходиться у межах педагогіки: “Ми вважаємо, що соціальна педагогіка є частково педагогічною дисципліною, яка досліджує педагогічні явища в традиційно непедагогічних галузях суспільної практики і різні непедагогічні (соціальні) фактори в сфері педагогіки”[362,56]. Отже, А.Капська та Л.Нікітіна розглядають об’єкт соціальної педагогіки дещо ширше, ніж як “людина”, особистість”. Стосовно предмета деякі зі спеціалістів цієї умовної групи, наприклад В.Бочарова, вважають за нього педагогічний аспект соціальної роботи, інші – процес соціального розвитку людини протягом життя, що відображено в їх визначенні сутності соціальної педагогіки. Проте детальніше це розглядається в наступному підрозділі при характеристиці поглядів науковців на зв’язки соціальної педагогіки і соціальної роботи.

Інша група фахівців (Б.Вульфов, М.Євтух, І.Ліпський, В.Нікітін, О.Сердюк, Г.Філонов та інші) безпосередньо визначають об’єктом соціальної педагогіки декілька соціальних суб’єктів та їх взаємодію. Наприклад, Б.Вульфов, на відміну від попередніх груп фахівців, акцентує увагу на тому, що об`єктом соціальної педагогіки є “людина і середовище її життя”, а от предметом – “процес їх взаємодії”[86,54]. Науковець підкреслює, що розвиток особистості від народження до кінця життя потребує не лише різних умов, але й їхньої координації – цьому і “слугує соціальна педагогіка, яка включає у свою сферу все середовище життєдіяльності людини. Проте дійсне і протилежне: коли не включає, то це вже не соціальна педагогіка, а її паліатив, найгірше, теревені про неї, тим більше шкідливі, що видають бажане за дійсність”[86,56].

Майже про те саме пишуть М.Євтух та О.Сердюк, які об’єктом соціально-педагогічної науки вважають “вивчення закономірностей процесу взаємовдосконалення суб’єктивно-особистісних якостей діючого суб’єкта і об’єктивно-детермінованих чинників суспільних умов його життєдіяльності”[146,8], а предметом відповідно – “цілеспрямоване поєднання певних суб’єктивно-особистісних якостей діючого суб’єкта з попередньо встановленими об’єктивно-детермінованими чинниками суспільних умов, у яких суб’єкт діє”[146,13]. Однак, не зважаючи на те, що автори пишуть для майбутніх державотворців та держслужбовців, підкреслюючи значення соціальної педагогіки в “демократичному саморуху суспільства”, у створенні державного ладу з “людським обличчям” і поширюючи її вплив на всі сфери людського життя, на всі етапи життєдіяльності індивіда, вони все-таки не уникають загальнопоширеного ототожнення будь-якої педагогіки з педагогікою дитячого віку (сімейною, дошкільною, шкільною). Наприклад, пояснюючи глибше об’єкт та предмет соціальної педагогіки вони зупиняються саме на проблемах сімейного, шкільного та інтернатного виховання; різні рівні середовища характеризують лише стосовно дитини; розкривають значення соціальної педагогіки у саморозвитку інформаційного простору країни знов-таки через саме молодіжні та дитячі об’єднання. На наш погляд, це суперечить тлумаченню об’єкта та предмета соціальної педагогіки самих авторів, оскільки суб’єктивність людини не завершується в дитячо-молодіжному віці, а багато в чому лише розпочинається.

На перший погляд, Г.Філонов дотримується точки зору Б.Вульфова, оскільки він пропонує у рамках соціальної педагогіки як самостійної дисципліни вести дослідження особистості в середовищі її буття у контексті міждисциплінарного вивчення всієї сукупності гуманітарного знання. Проте Г.Філонов у порівнянні з попередніми фахівцями розширює об’єкт соціальної педагогіки, яким є не тільки людина (дитина, дорослий; пересічна і та, яка потребує допомоги), але й народ, нація, суспільство: “її масштабні соціокультурні і соціально-педагогічні впливи спрямовані на інтелектуальне і моральне виховання людини і народу в цілому, на соціально-психологічну підтримку нації, на необхідну допомогу тим, хто її потребують, на створення своєчасних програм в соціальній політиці, які сприятимуть стабілізації якості життя, гармонізації взаємин суспільства і особистості”[540,38]. Для Г.Філонова, соціальна педагогіка – це можливість керувати обставинами, що формують людину. Тому “соціальна педагогіка як наукова галузь і навчальна дисципліна … орієнтована на досягнення соціальної і духовної стабільності у суспільстві, становлення цивілізованих умов, нової якості життя, … культурну взаємодію і спілкування, охранно-оздоровчий спосіб життя дітей і дорослих, духовне самовизначення і самореалізацію”[540,38]. Фахівець особливо акцентує увагу на тому, що соціальна педагогіка спрямована не на виявлення і розкриття колізій та конфліктів у різних сферах життєдіяльності, а перш за все, на попередження і подолання подібних ситуацій і дій. Крім того, він розсуває і “соціально-виховне поле”, яке у нього складається з усього світу, що безпосередньо впливає на людей, з усього, що дозволяє “вибудовувати” на всіх ланках соціальної політики і життєзабезпечення оптимальний алгоритм рішень з розкриття і реалізації “людського ресурсу”.

В.Нікітін багатооб’єктність соціальної педагогіки зумовлює багатьма її рівнями. Передусім, вчений підкреслює зростання ролі педагогіки у житті індивіда, великих і малих соціальних груп, всього людства залежно від ускладнення суспільного життя, накопичення знань і соціокультурного досвіду світового співтовариства; акцентує увагу на тому, що нині педагогіка виступає як комплексно-інтегративна галузь знання і діяльності, об’єктом якої є вже все суспільство в цілому, окрема людина з моменту зачатку і до останніх днів життя. Об’єктом соціальної педагогіки В.Нікітін начебто визнає людину як члена соціуму в єдності з її індивідуальними і суспільними характеристиками, а предметом – педагогічні аспекти її соціального становлення і розвитку, набуття соціального статусу, соціального функціонування, а також підтримку набутих соціальних характеристик і відновлення втрачених. Усе стає зрозумілим, коли вчений пропонує виокремити три рівні соціальної педагогіки: “можливо говорити про соцієтальний, соціально-середовищний та індивідуальний рівні”[481,32]. Отже, окрема людина на різних рівнях соціалізації є об’єктом соціально-педагогічної теорії і практики на індивідуальному рівні.

На соцієтальному рівні об’єктом соціальної педагогіки є суспільство. А організатором педагогічних ідей є держава, різні політичні і суспільні організації і рухи, що зацікавлені в соціалізації громадян у певному напрямі. Типовим способом і засобом реалізації виховання в цьому випадку, на погляд В.Нікітіна, є ідеологія як система ціннісних орієнтацій, що пронизує всі культурно-просвітницькі й освітні акції в суспільстві. Науковець підкреслює, що ідеологічна робота як система внесення у свідомість членів суспільства певних цінностей – це прояв соціально-педагогічної теорії і практики в масштабі суспільства. Вона може бути відкритою або закамуфльованою, тоталітарною або демократичною, світською або релігійною, але була і буде існувати завжди.

За логікою В.Нікітіна, відповідно до рівнів соціальної педагогіки має бути виокремлений і третій її об’єкт – проміжний між людиною і суспільством, але фахівець його не називає.

І.Ліпський розглядає базові інваріанти знання у зв’язку до якісного становища соціальної педагогіки. Він вважає, що об’єктом соціальної педагогіки як галузі соціальної практики є людина в соціальному середовищі (у їх взаємозв’язку), як наукової дисципліни – взаємодія людини і соціуму, як освітнього комплексу – педагогічні закономірності взаємодії людини і соціуму; а предметом – відповідно взаємодія людини і соціуму, педагогічні закономірності взаємодії людини і соціуму, наукова соціально-педагогічна картина світу [271,138].

Найвужче серед фахівців цієї умовної групи об’єкт соціальної педагогіки визначає А.Мудрик: “соціальне виховання в контексті соціалізації”[346,176], з ним погоджується й І.Андрєєва [13,6]. Обидва ці вчені характеризують предмет соціальної педагогіки як “дослідження виховних сил суспільства і засобів їх актуалізації, шляхів інтеграції можливостей суспільних, державних і приватних організацій з метою створення умов для розвитку і позитивної самореалізації людини”[346,176]. Це, на нашу думку, дещо обмежує соціальне виховання лише організаційними формами соціальної дійсності. Стосовно структури соціальної педагогіки А.Мудрик, як і Василькови, визначає її складовими частинами дошкільну педагогіку, педагогіку школи, педагогіку професійної освіти, виховання в закритих закладах, дитячих та юнацьких організаціях, педагогіку клубної роботи, педагогіку середовища, військову, виробничу, педагогіку тимчасового об’єднання, педагогіку соціальної роботи [72,15]. Однак, на відміну від останніх, А.Мудрик вважає соціальну педагогіку рівнодіючою з сімейною, конфесійною і корекційною педагогіками, отже не відносить до її елементів соціально-виховні аспекти родини та релігії.

Існують інші розбіжності у поглядах А.Мудрика та І.Андрєєвої на соціальну педагогіку. Наприклад, структуруючи нову галузь педагогіки, А.Мудрик філософію соціального виховання розглядає як її розділ поряд з соціологією соціального виховання, його теорією, методикою, економікою та менеджментом. І.Андрєєва розуміє філософію соціального виховання радше як методологічну базу соціальної педагогіки, тобто дає філософське обгрунтування різноманітних теорій соціального виховання. У своїй “Антології з історії і теорії соціальної педагогіки”[13] вона розглядає в історичному аспекті проблему соціального виховання у різноманітних філософських системах, починаючи з “Держави” Платона.

Звісно, наш аналіз охоплює погляди на об’єкт та предмет соціальної педагогіки не всіх сучасних вітчизняних науковців, проте і така обмежена кількість свідчить, що нова галузь педагогіки перебуває в Україні на етапі свого формування. Точки зору на провідні наукові дефініції – об’єкт та предмет – не є стійкими, іноді вони просто декларуються, а загальна спрямованість видань деяких вчених їм суперечить. Іноді вони досить еклектичні і являють собою компіляцію підходів декількох провідних фахівців, як правило, російських. Відсутність внутрішньої логіки і системності у підходах деяких фахівців до визначення сутності соціальної педагогіки зумовлюється випереджальним розвитком соціально-педагогічних освіти та практики щодо науки. Нагальна потреба у навчальних посібниках, підручниках для студентів призводить до їх видання без грунтовних наукових розробок соціальної педагогіки, а просто із компіляції або узагальнення точок зору різних фахівців. У свою чергу, недосконалість підручників негативно впливає на рівень освіти майбутніх спеціалістів, на формування у них уявлень про системи соціальної педагогіки, соціального виховання (власне, спричиняє відсутність цих уявлень), а отже, і на соціально-педагогічну практику.

Наша спроба систематизувати погляди на соціальну педагогіку насправді є справою досить умовною, оскільки визначення провідних категорій соціальної педагогіки (соціум, соціалізація, соціальне виховання, соціальність, соціально-педагогічна діяльність тощо) є занадто різним у різних провідних фахівців, що додає зайвої плутанини у з’ясуванні сутності цієї галузі педагогіки.

Варто розпочати з визначення поняття “ соціум ”, оскільки соціальні педагоги, зокрема і ми, досить часто його вживають, але не дають чітке тлумачення. На нашу думку, найповніше розкривають значення цього терміну філософи і фахівці з соціальної роботи. Останні, наприклад, вважають це поняття центральною категорією соціальної філософії і соціології, яке застосовується для інтегрального вираження взаємозв’язку і взаємодії людських індивідів, впливу соціальних спільностей на становлення суспільства та розвиток особи, її життєдіяльності, культури: “Тип соціальності, що існує як стійка спільність людей, котра характеризується єдністю природних, суспільно-виробничих, духовних та інших умов життєдіяльності, генетичним зв’язком поколінь, стабільністю соціальної організації, певною культурою. Виявляється у формі суспільства, великих і малих соціальних груп, агрегатних утворень”[485,441-442]. А соціальні філософи стверджують, що означене поняття “використовується для характеристики соціокультурної цілісності, взаємин індивідів, що утворюють соціум як певну виособлену соціальну спільність, в межах якої відбувається соціалізація індивідів, здійснюється їх життєдіяльність”[487,336]. Проте вони вважають, що соціум – саме велика стійка соціальна спільність, хоча і виокремлюють родові та сімейно-спорідненні, соціально-класові, національно-етнічні, територіально-поселенські соціуми. Отже, провідною характеристикою для тлумачення “соціуму” є культура, яка формується у взаємодії і взаємозв'язках будь-якої спільності людей. Узагальнюючи обидва трактування та враховуючи предмет нашого дослідження, під “соціумом” ми будемо розуміти стійку спільність людей, яка утворює своєрідну культуру та здійснює її, зокрема і через процес соціалізації.

Загальним для всіх науковців із соціальної педагогіки є термін “ соціалізація ”. Зрозуміло, що він досліджувався вітчизняними педагогами (навіть розглядався як принцип виховання) і психологами [198;220;499 тощо], та особливо популярним став за останні роки, оскільки педагоги досліджують як позитивні, так і негативні аспекти його впливу на різних за віком людей [106,258;365;385,574 тощо]. Провідні соціальні педагоги, наприклад Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік, виявляють структурні компоненти (керовану та стихійну) процесу соціального розвитку особистості: “Соціалізація – історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість”[209,5]. А.Мудрик пов’язує соціалізацію із засвоєнням культури людиною протягом життя та збільшує число її компонентів, він трактує її “як розвиток та самозміну людини в процесі засвоєння та відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямованими та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах”[346,9]. У навчальному посібнику за редакцією М.Галагузової наводиться майже таке саме за суттю визначення, але стосовно дитини, крім того якість та інтенсивність соціалізації пов’язуються із зростанням незалежності від соціального середовища: “…відбувається природний процес інтеграції дитини в суспільство, “вростання в людську культуру”(Л.Виготський), тобто її соціалізація. При цьому що вагоміший і різноманітніший уплив соціального середовища на дитину, тим вільнішою і незалежнішою від нього стає дитина”[478,83]. А.Капська пов’язує соціалізацію особистості з метою соціальної педагогіки, аналізує історію генезису цієї дефініції та визначає як “двосторонній взаємозумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин як шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість”[480,9]. Важливим, на нашу думку, є акцентування уваги вченим на тому, що кожне суспільство, кожна спільнота виробляють свої механізми соціалізації, “тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну, і втілюються в домінуючих, інституціалізованих формах соціалізації, котрі відображають домінуючі цінності”[480,12]. До складових соціалізації А.Капська відносить і процес індивідуалізації.

Дата добавления: 2014-10-31