Міжпредметні зв’язки соціальної педагогіки з педагогікою, соціологією і культурологією 1 страница

Теорія і практика соціальної галузі педагогіки у своєму розвитку грунтуються насамперед на соціології та на соціальних складових інших суміжних наук, таких як: філософія, антропологія, культурологія, психологія тощо. Найдослідженими є зв’язки з соціологією та педагогікою (В.Болгаріна, В.Бочарова, Н.Бурая, М.Галагузова, Ю.Гапон, І.Ліпський, А.Мудрик, В.Нікітін та інші), філософією (Ю. та Т.Василькови, Л.Філіппова, Л.Міщик, інші), психологією (Г.Глотова, А.Мудрик, Л.Нікітіна, Л.Штефан та інші). Крім того Л.Нікітіна, з’ясовуючи структурно-ієрархічні відносини соціальної педагогіки в системі гуманітарного знання, уточнила її стосунки з політологією, релігієзнавством, історією, валеологією, конфліктологією, соціальною інформатикою, Л.Штефан (у системі антропологічного знання) – з антропологією, етнографією, анатомією, фізіологією, медичними, юридичними, економічними науками тощо, а І.Ліпський (окреслюючи частковонаукові методологічні зв’язки) – серед іншого, з культурою та мистецтвом.

Більшість фахівців (крім адептів соціальної роботи) доводять належність соціальної педагогіки саме до педагогічної галузі наук. Наприклад, Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік визначають її як складову загальної педагогіки, науку “про закономірності та механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально-орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства”[209,3]. При цьому автори пояснюють, що поняття “соціальна педагогіка” не є тотожним поняттю “шкільна соціальна робота”. Таке роз’яснення майбутнім педагогічним працівникам є дуже доцільним, оскільки, засвоївши попередні різноманітні знання, вміння, навички з різних галузей педагогіки, вони мають усвідомити специфіку соціальної педагогіки і найпростіше її було б ідентифікувати із шкільною соціальною допомогою. Проте Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік підкреслюють саме педагогічну сутність соціальної педагогіки, зокрема її сприяння формуванню ціннісних орієнтацій особистості, ставлення людини до себе, до свого фізичного і морального здоров’я, до соціального середовища, через діагностування і доцільне впливання на відносини в соціумі, на розвиток різноманітних ініціатив. Фахівці акцентують увагу на тому, що соціальна педагогіка покликана забезпечити інтеграцію наукових знань про виховання людини як соціальної істоти, розвинути духовні взаємини особистості та суспільства. “Сферу соціально-педагогічних досліджень становить науково-практичний аналіз виховного потенціалу суспільства, напрями його актуалізації, визначення різних форм інтеграції суспільно-виховних зусиль, спрямованих на формування творчої активності особистості”[209,3]. Матеріали посібника свідчать про те, що автори наблизилися до необхідності визнання соціально-педагогічної системи суспільства. Доказом того є їхнє зауваження, що “важливим аспектом соціальної педагогіки виступає керування обставинами, які прямо або опосередковано діють на вихованців, організація цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує суспільству необхідний виховний ефект [209,4], а також уся побудова посібника, де різні фактори соціального формування особистості (сім’я, народні традиції, мистецтво, ЗМІ, конфесійна община, об’єднання ровесників, школа) розглядаються з точки зору їх ролі і можливостей у соціальному вихованні.

Значно підсилює “педагогічність” соціальної педагогіки О.Кузьменко. Цей фахівець виходить із того, що здійснити формування повноцінної особистості можна лише за умови функціонування соціально-педагогічної системи, яка спроможна допомогти людині в її соціальному становленні. Для цього необхідно здійснити органічний взаємозв’язок державних соціально-педагогічних інститутів з іншими соціалізуючими інститутами суспільства на основі інтеграції. О.Кузьменко впевнена, що цілісна система виховання повинна розвиватися як ієрархія виховних систем. Елементами цієї ієрархії мають бути регіональна система, яка формується з урахуванням місцевих умов в районі, місті, області, країні; самостійна система соціально-педагогічного впливу в конкретному мікрорайоні, школі, первинних колективах, неформальних об’єднаннях тощо; приватні системи. Але центральне місце в ієрархії посідає педагогічна система. Всі ці елементи функціонуючої цілісної соціально-педагогічної системи забезпечують формування окремих якостей особистості. Всі вони у своїй сукупності і являють відкриту систему соціально-педагогічного впливу. Відкрита соціально-педагогічна система, на думку О.Кузьменко, здатна підтримувати тенденції до її розширення і зміцнення взаємодії з життям, всіма соціальними інститутами – сім’єю, підприємствами, навчальними закладами, культурно-освітніми установами, громадськими та молодіжними організаціями, державними установами. Автор вважає, що такі відкриті системи доцільно створювати з соціально-педагогічними центрами, оскільки останні дають змогу забезпечити взаємодоповненість, взаємозалежність, взаємодію всіх соціалізуючих сил даної системи [479,124]. Основним принципом соціально-педагогічної системи, запропонованим О.Кузьменко, є консолідація сил, зацікавлених у соціальному становленні дітей та молоді. Але за наявної консолідації сил робота має проектуватися так, щоб у кожній формі, у кожному виді діяльності в центрі уваги був процес індивідуалізації особистості, її розвитку педагогічними засобами. Вчений справедливо вважає, що заслугою відкритої соціально-педагогічної системи є перетворення стихійно діючого середовища на середовище організоване, виховне, але, на наш погляд, не лише щодо дитини.

Розглядаючи взаємини педагогіки і соціальної педагогіки, Г.Філонов зазначає, що остання “базуючи свій зміст на антропологічній основі, не протистоїть педагогіці загальній. Навпаки, збагативши її предметно-змістовний потенціал, розширивши сферу функціонального пізнання до масштабів діяльнісної, соціальної, культурної і духовної творчості особистості, вона (соціальна педагогіка) буквально вистраждала оновлену парадигму комплексного вивчення проблем людини і розробки на цій основі практично-орієнтованих проектів і моделей”[541]. Більш того, Г.Філонов вважає, що соціальній педагогіці слід надати масштабного значення, яке їй притаманне одвіку, з тим, щоб вона була прийнята суспільством як необхідна ідейно-культурна, педагогічна платформа, як важливий регулятор міжнаціональних і міжособистих взаємин.

В.Нікітін те ж торкався питання зв’язків педагогіки і соціальної педагогіки. Незважаючи на те, що теоретичні і практичні проблеми соціально-педагогічної роботи він викладає для майбутніх фахівців соціальної роботи, автор підкреслює педагогічний аспект соціальної педагогіки навіть у визначенні поняття: “соціальна педагогіка – це теорія і практика пізнання, регулювання і реалізації освітньо-виховними засобами процесу соціалізації або ресоціалізації людини, наслідком якого є набуття індивідом орієнтацій і еталона поведінки (переконань, цінностей, відповідних почуттів і дій)”[481,31]. Згідно з позицією вченого, соціальна педагогіка вивчає вплив соціальної реальності на мету і завдання людини протягом всього її життя, педагогічні наслідки цього впливу для людини і суспільства. Крім того, вона практично розробляє і здійснює відповідні навчально-виховні системи, програми, методи, засоби реалізації цілей і завдань соціалізації з врахуванням потреб індивіда в соціальному самовизначенні, самоствердженні і самореалізації.

Проте І.Ліпський справедливо констатує, що тривають суперечки стосовно взаємозв’язків педагогіки з соціальною педагогікою щодо неправомірності виокремлення останньої в самостійну галузь педагогіки, оскільки будь-яка педагогіка соціальна. Це притаманне і вітчизняному науково-педагогічному середовищу. Заслуговує на увагу точка зору І.Ліпського: “соціальність педагогічної науки і практики відображає її характер, у той час як соціальна педагогіка виокремлюється на основі специфіки предметної галузі ”[271,88-89]. Однак вчений на цьому не зупиняється, стверджуючи: “Зміцнюється тенденція перетворення соціальної педагогіки на міждисциплінарну науку, на одну з галузей соціального знання. Разом із тим нині немє підстав для ствердження, що цей процес завершений, і соціальна педагогіка перестала бути частиною педагогічної науки”[271,89].

Ми виходимо з того, що “соціальна педагогіка” вже із назви терміна не може бути не педагогічною галуззю. Прикметник “соціальна” вказує лише на її специфіку порівняно з іншими видами педагогік (сімейна, дошкільна, спеціальна тощо). Так само, як педагогічна соціологія чи педагогічна психологія є частинами соціології і психології, а “педагогічна” зазначає, що предмет їх дослідження межує з педагогікою, так і соціальна педагогіка є складовою педагогіки, хоча й межує з соціологією та соціальними галузями інших наук. Звичайно, це за формальною ознакою, але і назва віддзеркалює сутність науки. Її предмет – соціальне виховання (як цілеспрямований, отже, педагогічний аспект соціалізації) стверджує соціальну педагогіку педагогічною галуззю і за суттю. Стосовно виокремлення соціальної педагогіки в педагогіці, то особливість “соціального виховання” щодо “виховання”(предмета педагогіки) полягає в “соціальності” його об’єкта, мети та методу. Об’єкт соціально-виховної дії – людина, група, суспільство, регіон світу, людство, отже, всі соціальні суб’єкти. Мета – розвиток соціальності, тобто соціальних рис, соціальної поведінки, соціальних цінностей соціальних суб’єктів, за суттю, унікально-індивідуальних. Метод – соціально, спільно через актуалізацію, консолідацію та гармонізацію виховного потенціалу всього соціуму. Таким чином, соціальна педагогіка дещо вужча, ніж педагогіка (як й годиться складової галузі), оскільки досліджує лише соціальні аспекти виховання в дошкільній, шкільній, вищій школі, спеціальній, військовій тощо педагогіках і водночас розширює педагогічні рамки – вивчає виховні умови соціального життя в усіх його сферах і розробляє технології вдосконалення соціального виховання загалом у суспільстві з метою розширення меж керованої соціалізації. Соціальна педагогіка не може ототожнюватися з педагогікою, оскільки остання це сукупність педагогічних галузей. Соціальна галузь педагогіки не “зазіхає” на загальну педагогіку, оскільки не розробляє законів, закономірностей тощо. Однак соціальна педагогіка, на наш погляд, має методологічне значення для прикладних педагогік стосовно реалізації мети соціального виховання, вона є немов би координаційним міжвідомчим регулятором соціального розвитку людини в усіх соціокультурних сферах суспільства. Водночас соціальна педагогіка має свою прикладну реалізацію через сімейну, етно-, дозвіллєву педагогіки тощо.

Невизначеність у взаємостосунках соціальної педагогіки і соціології (зокрема з соціальною роботою) є характерною особливістю вітчизняних фахівців соціальної галузі педагогіки. Навіть перший посібник вийшов під назвою “Соціальна педагогіка/Соціальна робота”[209]. Більшість вчених надають перевагу соціальній педагогіці як більш загальній, що включає у себе й соціальну роботу. Так Л.Міщик висловлюється дуже категорично: “Такі види професійної діяльності, як соціальна робота, соціальна допомога, та й узагалі соціальні послуги розглядаються нами як види соціально-педагогічної діяльності, її конкретним втіленням (технологіями)”[337,21]. Автор цитати мотивує це тим, що соціальна педагогіка покликана досліджувати становлення і розвиток “особистості поодинокого, неповторного й унікального представника людського роду”. Вона розкриває форми соціального буття індивіда, стадії становлення і розвитку особистості. А технологічний аспект соціальної педагогіки знаходить своє втілення, з точки зору Л.Міщик, у феномені соціальної роботи, компетенція якої полягає у наданні соціальної допомоги населенню, полегшенні адаптації до нових умов існування, здійсненні гуманізації соціокультурного середовища, сприянні соціальному формуванню особистості. “На цій підставі ми вважаємо соціальні служби і соціальну роботу формою та змістом практичного аспекту соціальної педагогіки” [337,19].

Публікації А.Капської, на наш погляд, свідчать про те, що вона в цілому погоджується із Л.Міщик щодо взаємин соціальної педагогіки і соціальної роботи. У кожному разі вона розцінює соціально-педагогічну діяльність як “систему соціально-педагогічної роботи з надання допомоги людині, сім’ї, групі осіб, котрі потрапляють у складну ситуацію, шляхом надання їм матеріально-фінансової, морально-правової, психолого-педагогічної підтримки” [479,15]; як умову соціалізації особистості, як діяльність, що показує реальні можливості суспільства і держави у сфері захисту, підтримки і допомоги людині. Звідси, за А.Капською, головною особливістю соціально-педагогічної роботи є вміння спеціаліста визначати проблеми і потреби на різних рівнях: індивідуальному, міжособистісному і суспільному, а метою – сприяння людям успішно вирішувати їх проблеми [479,18].

Якщо Л.Міщик вважає соціальну роботу практичною частиною соціальної педагогіки, то Василькови теоретично вбачають у соціальній допомозі лише частину практики соціального виховання, що дістало відображення у визначенні ними предмета соціальної педагогіки: “Це теорія і практика навчання і виховання окремої особистості чи групи людей, які іноді об’єднані соціальним лихом і потребують реабілітації чи лікування, їх соціалізація” [72,14]. Василькови вводять поняття “соціальна робота” до переліку термінів соціальної педагогіки і воно означає “професійну діяльність з надання допомоги людині, групі для того, щоб поліпшити їх соціальний стан” [72,17]. Про те, що Ю. і Т.Василькови, як і Л.Міщик, по суті розуміють соціальну педагогіку як теорію, а соціальну роботу – як практику здійснення цих теоретичних розробок, свідчить визначення ними провідних для соціальної педагогіки термінів – “соціальне виховання” через “допомогу”, а “соціально-педагогічна діяльність” через “соціальну роботу”[72,16-17], про що йшлося у попередньому підрозділі.

І.Звєрєва у докторській дисертації з теорії і практики соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю в Україні теж розглядає соціальну роботу як частину соціальної педагогіки. Вона теоретично обгрунтувала соціально-педагогічну діяльність як основу соціальної роботи з дітьми та молоддю та розробила концепцію соціальної роботи для цієї категорії населення України [166]. До напрямів соціально-педагогічної/соціальної роботи, за І.Звєрєвою, належать: соціальна профілактика, соціальне обслуговування, соціальні послуги, соціальна допомога, соціальна реабілітація, змістом яких здебільшого є все та ж соціальна допомога дітям і молоді. Автор організував і провів особисто понад 10 конференцій за темою свого дослідження, проте всі вони присвячені різним проблемам соціальної роботи з різними категоріями дітей та молоді, до того ж дисертація захищалася за спеціальністю 13.00.05 – соціальна педагогіка [167]. Усе це дає підстави зробити висновок, що І.Звєрєва вважає соціальну роботу складовою частиною соціальної педагогіки.

З точки зору Г.Філонова,соціальна робота є складовою не лише практики соціально-педагогічної діяльності, як вважають попередні фахівці, але й теорії соціальної педагогіки. Так Г.Філонов зауважує, що “навряд чи методологічно є прийнятним і методично доцільним вичленовувати з її (соціальної педагогіки) структури і предметно-змістовної основи теорію соціальної роботи” [541,39], мотивуючи тим, що стратегія і соціальної педагогіки, і соціальної роботи полягає в тому, щоб усіма доступними засобами розвивати в людях високу морально-психологічну культуру міжособистого спілкування у структурах законодавчої і виконавчої влади, у різних типах і формах громадянського співтовариства і соціальної співтворчості.

М.Галагузова висловлює погляд, що “соціальна педагогіка має справу скоріше з перевихованням і самовихованням, ніж власне з вихованням” [94,178]. За М.Галагузовою, “предмет соціальної педагогіки у порівнянні з педагогікою дещо звужується, оскільки у таких складних явищах, як виховання і освіта, виокремлюються лише ті аспекти, які безпосередньо пов`язані з процесом соціалізації дитини” [478,57]. Не можна погодитися з автором цитати, що процес соціалізації є вужчим ніж виховання і освіта. Більш того, цей фахівець, декларуючи соціальну педагогіку як частину педагогіки фактично вводить її до складу соціальної роботи. Про це свідчить досить умовне розмежування між соціальною роботою і соціальною педагогікою, яке полягає лише у обмеженні об`єкта діяльності. “Об`єктом соціальної роботи є людина, яка потребує допомоги в процесі її соціального життя, тобто людина як соціальний суб`єкт, незалежно від віку”, а “об`єктом соціальної педагогіки є дитина, яка потребує допомоги у процесі соціалізації – перетворенні індивіда на соціальний суб`єкт, тобто дитина як особистість, що розвивається, формується” [478,68]. Отже, соціальна допомога, за А.Галагузовою, є суттю і соціальної педагогіки, і соціальної роботи, а специфіка полягає лише у ступені соціальної зрілості об`єкта. Проте, коли виходити з того, що процес соціалізації триває упродовж всього життя людини, особливо в сучасному світі, який швидко змінюється, особистість має весь час пристосовуватися до соціальних змін, вдосконалюючи рівень своєї соціальної зрілості, трансформуючи соціальні орієнтації і цінності, то і в дорослому і похилому віці потрібна допомога у вдосконаленні індивіда як соціального суб`єкта. Навіть термін “соціальне виховання” фахівець трактує навмисно через поняття “допомога”: “під соціальним вихованням ми розуміємо педагогічно орієнтовану і доцільну систему допомоги в освіті і вихованні дітей, які потребують на неї в період їх включення в соціальне життя” [94,182]. Автор визнає, що специфіку соціальної педагогіки в порівнянні з соціальною роботою вона вбачає в обмеженні вікових рамок допомоги, а саме лише дітьми і сферами допомоги – освітою та вихованням. А окреслення М.Галагузовою кола завдань соціальної педагогіки, серед яких: систематизація і обгрунтування видів допомоги, виділення категорій дітей, яким вона може бути адресована, розробка методик і технологій реалізації цієї допомоги, – і зовсім не залишає сумнівів у тому, що автор фактично розглядає соціальну педагогіку як різновид соціальної роботи, котрий стосується саме дітей, поряд з соціальною роботою з людьми похилого віку та іншими категоріями людей, що перебувають у несприятливих умовах соціалізації.

В.Бочарова значно звужує предметне поле соціальної педагогіки, вважаючи, що вона має займатися педагогічним аспектом соціальної роботи: “Соціальна педагогіка як педагогіка соціальної роботи – одна з базових дисциплін в системі підготовки соціальних педагогів та працівників”[58,6]. Зазначаючи, що соціальна педагогіка “долає вузькопрофільний погляд, що склався за довгі роки, на особистість та її соціальне формування у відносно замкнених педагогічних системах (дитсадок, школа, ВНЗ та інші)”, вчений, на відміну від М.Галагузової, у розділі “Соціальна педагогіка і наука професії “соціальна робота” у пункті “Соціальна робота як предмет соціально-педагогічного дослідження” наполягає на тому, що соціальна педагогіка “охоплює та розглядає під педагогічним кутом зору всі сфери соціальної роботи: соціальну підтримку сім’ї, захист дітей і молоді, людей похилого віку та самотніх, старих та інвалідів, специфіку соціальної роботи в міському мікрорайоні і сільській общині, у військовому містечку, у школі і спецзакладі, на підприємстві, соціальну допомогу безробітним, біженцям та ін.”[58,136]. Крім того, В.Бочарова сприяє іміджу соціальної педагогіки як педагогіки соціальної роботи і через те, що вважає “інститут соціальних педагогів педагогічно профільованим корпусом соціальних працівників”[59,55]. Монополізація підходу до соціальної педагогіки як педагогіки соціальної роботи на державному рівні негативно відбивається на всій соціально-педагогічній системі: за даними Л.Нікітіної, у Росії в 1996-2000 рр. наукової спеціальності “соціальна педагогіка” не існувало [362,61], а І.Ліпський бідкається з приводу звуження сфери професійної підготовки соціальних педагогів (“Орієнтація соціальної педагогіки лише на проблеми дітей вже призвела до ліквідації системи підготовки соціальних педагогів у Збройних Силах Росії та у ВНЗ Федеральної Прикордонної служби РФ”[271,8].

Л.Нікітіна в монографії “Соціальна педагогіка: питання теорії і практики”, на перший погляд, відстоює педагогічний напрям соціальної педагогіки, відмежовуючись від соціологічної школи В.Бочарової. Л.Нікітіна акцентує увагу на показовому для визначення тенденцій розвитку російської соціальної педагогіки перейменуванні Центру соціальної педагогіки Російської академії освіти в Інститут педагогіки соціальної роботи РАО [362,33]. Фактично об’єктом соціальної педагогіки вона вважає педагогічну систему суспільства, об’єктом соціально-педагогічної діяльності – соціальний розвиток саме особистості, хоча наприкінці, посилаючись на широкий зміст поняття “педагогічний вплив”, уточнює: “ми можемо говорити про педагогічний вплив на суспільство в цілому, соціальну групу, особистість, маючи на увазі різні аспекти цього впливу на кожному рівні”[362,221]. З нашої точки зору, ця занадта “педагогізація” соціальної педагогіки майже повністю перекреслює її специфіку стосовно загальної педагогіки, тим більш, що, сперечаючись з В.Сємьоновим та А.Мудриком, Л.Нікітіна відмовляється від трактування соціального виховання як предмета соціальної педагогіки: “Навряд чи слід було “винаходити” нову науку соціальну педагогіку для того, щоб позначити нею соціальне виховання. Педагогіка трактує поняття виховання в широкому смислі й у вузькому, в широкому смислі мова йдеться саме про соціальне виховання”[362,55]. Л.Нікітіна “забуває”, що педагогіка майже 400 років за рідкими винятками на практиці для більшості населення реалізує переважно одну свою складову – навчання нової генерації, тобто навіть у вузькому розумінні “виховання” реалізується неповністю, що, серед іншого, і зумовлює кризу педагогіки. Крім того, виховання у широкому сенсі принаймні декларує всебічний розвиток особистості, а не лише соціальний. Припускаємо, що таке “небачення” особливостей соціальної педагогіки призводить автора монографії до спирання на соціологічний аспект, а саме до знищення кордонів між соціальною педагогікою та соціальною роботою і, власне, повертання її до школи В.Бочарової. Це, на наш погляд, доводить складність для Л.Нікітіної визначення предмета цієї галузі педагогіки (“Предметів конкретних соціально-педагогічних досліджень безліч, яка навряд чи піддається точному перерахуванню”), а в “узагальненому предметі” із 7 наведених положень 4 повністю присвячені соціальній роботі, при цьому перелік починається фактично з педагогіки соціальної роботи: “- педагогічний зміст соціальної роботи з різними категоріями населення, в різних соціокультурних середовищах, в різних соціальних закладах різної відомчої приналежності (три основи класифікації) і з сім’єю в цілому…” [362,222]. У цілому, на нашу думку, цей “узагальнений предмет” скоріше є завданнями науково-практичної діяльності, ніж її предметом.

Рішуче заперечення викликає висновок Л.Нікітіної щодо її аналізу книги П.Наторпа “Соціальна педагогіка”: “соціальна педагогіка в своєму генезисі аж ніяк не педагогіка у власному розумінні цього слова, а етика соціалізму як світоглядна система”[362,45]. Автор не наводить доказів того, що “батько” соціальної педагогіки ототожнював ідею соціалізму та ідею солідарності, а під етикою розумів “соціальну педагогіку”. Так, у П.Наторпа йдеться про соціально-педагогічну систему, яка б зумовлювала досягнення нового рівня спільності, якості людської соціальності (перш за все німців), але це ж навіть з натяжкою не можна визначити як соціалізм.

Крен Л.Нікітіної у соціальну роботу спостерігається і в інших виданнях [361;363], наприклад у методичному посібнику “Соціальний педагог у закладі освіти” соціальна педагогіка ототожнюється з “педагогікою відносин в соціумі”, і хоча автор підкреслює, що “поняття “соціальна педагогіка не є “шкільною соціальною роботою”[363,10], саме таким змістом наповнює вона діяльність соціального педагога (захист прав та організація допомоги тим, хто потребує на неї з числа викладачів, учнів та їх батьків”, “контроль виконання адміністрацією навчальних закладів законодавчих актів, які регламентують підтримку…”, “надання допомоги тим, хто опиняється в колективі навчального закладу в кризі, скрутній ситуації”[363,9]).

На нашу думку, таке “маскування” соціальної роботи під соціальну педагогіку ще більше заважає розвитку останньої, ніж “відкрите” її невизнання соціальними працівниками і деякими педагогами-фундаменталістами, оскільки недосвідченим молодим науковцям та практикам важко виявити таку підміну і вони зовсім перестають розрізняти ці навчальні дисципліни і окремі галузі науково-практичної діяльності, що негативно відбивається на формуванні іміджу соціальної педагогіки в суспільстві. Навіть у Росії, де вона мала неабияку популярність, наприклад, Г.Штінова відзначає падіння престижу не лише професії соціального педагога, але навіть соціальної педагогіки загалом [601,45].

Л. та М.Бєляєви, як і М.Галагузова, представники єкатеринбурзької школи соціальної педагогіки, найрішучіше висловлюються на користь соціальної роботи. На їх погляд, соціальна робота має своїм об’єктом всі три підсистеми виробництва людини: відтворення безпосереднього життя, відтворення чужого життя і соціально-педагогічну підсистему. При цьому фахівці занепокоєні більш пошуком відмінностей у соціально-педагогічній діяльності та педагогічній, ніж спільного в них. Так, за Бєляєвими, соціально-педагогічна діяльність не має статусу загальності, їй притаманний ситуативний характер, не є програмно-нормативною, але здійснюється у відкритому соціальному просторі [40].

Н.Бурая теж розглядає соціальну педагогіку як складову соціальної роботи і вміщує історію становлення та головні тенденції сучасного розвитку соціальної педагогіки у розділ “Міжнародний досвід соціальної роботи” навчального посібника “Соціальна робота” [65].

Невизначеність сутності соціальної педагогіки, при розмежуванні суміжних з нею наук, призводить до необгрунтованого “привласнення” ними її предмета. Наприклад, В.Болгаріна, виокремлюючи об’єкт педагогічної соціології, на наш погляд, помилково робить висновок про те що, саме “конкретна соціально-педагогічна система, … власне і є об’єктом дослідження”[52,302] цієї галузі соціології. Вважаємо, що це непорозуміння виникло на термінологічному грунті, оскільки В.Болгаріна мала на увазі “вивчення “внутрішніх” соціокультурних процесів системи освіти”, отже, “педагогічна система суспільства” є об’єктом соціологічного моніторингу педагогічної соціології. Проте аналіз публікацій Ю.Гапона переконує, що позиція, висловлена В.Болгаріною, на його погляд, не є помилкою. Він також зазначає, що до структури педагогічної соціології “слід віднести, крім загальної педагогічної соціології, … соціально-педагогічні дослідження”. Його ставлення до соціальної педагогіки як до частини педагогічної соціології підтверджується і підміною соціального педагога практичним соціологом (“В школу прийшов соціальний педагог – практичний соціолог у сфері педагогічної діяльності”) і впевненість у тому, що соціальна педагогіка “дивиться на виховний процес очима соціології”[96,23-24]. Можливо, саме причетність Ю.Гапона до педагогічних соціологів заважає йому припуститися думки, що, може, соціальна педагогіка (оскільки вона саме педагогіка) дивиться на соціум з позиції виховання. Така суперечливість у поглядах на соціальну педагогіку заважає її становленню, отже, її цілеспрямованому використанню в оновленні та відтворенні культури, розвитку суспільства.

Те саме стосується і взаємин соціальної педагогіки з соціологією виховання, оскільки деякі фахівці їх ототожнюють, то з’явилося навіть поняття “соціологія соціального виховання – дослідження соціалізації як контексту соціального виховання та соціального виховання як складової частини соціалізації… Одержані знання в цілому є основою пошуку шляхів інтеграції виховних сил суспільства”[557,204]. Це визначення, на нашу думку, значною мірою запозичене з трактування “соціальної педагогіки” В.Сємьонова та Б.Алмазова [483,3], крім того даний термін практично не зустрічається в соціологічних словниках, довідниках, навчальних посібниках. Напевно, тому, що соціологи завжди розглядають виховання лише з соціальної точки зору і його соціальну складову, як, до речі, і соціальні педагоги, саме тому вони й є суміжними галузями, але різних наук – соціології та педагогіки. Отже, і різниця між соціологією виховання та соціальною педагогікою полягає у специфіці їх базових галузей наук. При всій пошані до поважного складу авторів вітчизняного навчального посібника “Соціологія. Наука про суспільство”[492А], вважаємо не зовсім адекватним визначення “соціології виховання” – “ формування особистості як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетичними настановами та життєвими спрямуваннями в результаті виховання як цілеспрямованої діяльності суспільства”[492А,617]. Специфіка соціології досить чітко висловлена Т.Парсонсом: “Соціологи відносять себе переважно до представників однієї з “чисто” інтелектуальних дисциплін на відміну від таких прикладних галузей, як робота з вдосконалення соціальних умов та освіта”[390,360], отже, соціологія виховання ніщо не має “формувати”, зокрема особистість. За Т.Парсонсом, “предметом соціологічного аналізу є інституціональний аспект соціальної дії”[390,365], тобто соціологія виховання скоріше має здійснювати моніторинг виховання як соціального явища. З цієї точки зору, наближеним до суті є, наведене колективом авторів, поняття У.Сміта: “соціологія виховання визначається як наука, котра застосовує теорію, методи і принципи соціології для вивчення проблем теорії і практики виховання”[492А,617]. Майже аналогічним даному є трактування “Соціолого-педагогічного словника”: “Соціологія виховання – соціологічна дисципліна, предметом якої є виховання як суспільний процес, роль соціальних інститутів (родини, системи освіти, засобів масової інформації та ін.), а також соціального макро- і мікросередовища в цьому процесі (Е.Дюркгейм)”[493,245]. Загалом цьому не суперечать і автори посібника “Соціологія. Наука про суспільство”, розкриваючи зміст завдань соціології виховання: узагальнення вимог суспільства до індивіда, створення ідеальної моделі особистості; визначення факторів соціального мікросередовища, що впливають на становлення та розвиток особистості; дослідження ролі виховання в політико-ідеологічному, соціально-економічному і культурному відтворенні суспільства[492А,617-618]. Завдання ж соціальної педагогіки полягає в регулюванні процесу соціального виховання в суспільстві через науково обгрунтовані територіальні, регіональні, загальносуспільні соціально-педагогічні технології розвитку соціальності людини, групи, соціуму загалом. Вона спрямована не на виявлення та аналіз (соціологія), а на зміцнення та координацію позитивного виховного впливу соціалізуючих факторів, на мінімізацію їх негативної дії на розвиток соціальності соціальних суб’єктів, на реалізацію інтеграції виховних сил соціуму. Отже, соціальна педагогіка має активно-перетворювальний (педагогічний) характер, хоча вона і грунтується на результатах дослідження соціології, і є прикладною галуззю стосовно інших суспільних наук.

Дата добавления: 2014-10-31