Міжпредметні зв’язки соціальної педагогіки з педагогікою, соціологією і культурологією 2 страница

У визначенні відносин соціальної педагогіки з соціальною роботою ми цілком погоджуємося з точкою зору В.Нікітіна, І.Ліпського, що надання допомоги окремим людям, групам населення, які мають особливі соціальні потреби в реабілітації соціального статусу, соціальної ролі є лише одним із завдань соціальної педагогіки в соціалізації людини. В.Нікітін зауважує, що на етапі становлення статусів як соціальної педагогіки, так і соціальної роботи необхідно виявити як спільне, так і відмінне між ними, оскільки вирішення питання щодо їх відносин має теоретичне і практичне значення, від цього значною мірою залежать зміст і методи діяльності фахівців. В.Нікітін проти і альтернативного протиставлення, і механічного їх об’єднання. З позиції вченого, потрібен “шлях не нав’язування своєї точки зору, а експліцирування повного змісту понять “соціальна педагогіка” і “соціальна робота”, а також структурування їх” [481]. І.Ліпський виокремлює два рівні взаємин соціальної педагогіки і соціальної роботи, а саме: взаємозаміщення (у секторі соціального захисту населення) і взаємодоповнення (охоплення соціальною педагогікою ширших кіл населення, а не лише соціально-проблемної частини як соціальна робота), при виокремленні педагогіки соціальної роботи як розділу соціальної педагогіки (“соціальна робота завжди пов’язана зі впливом на клієнта, що об’єктивно зумовлює педагогічну спрямованість такого впливу”[271,91]).

На наш погляд, у суспільстві завжди існували люди, які від народження не мали (чи за певних обставин втратили) здібності до самостійної життєдіяльності та соціального функціонування, тому вони потребують особливої уваги, тобто соціально-педагогічної допомоги в їхньому соціальному, зокрема духовному розвиткові. Саме тут перехрещуються предмети соціальної педагогіки і соціальної роботи (допомога з метою поліпшення чи відтворення життєдіяльності, соціального функціонування тих, хто не в змозі допомогти собі сам [180]). З нашої точки зору, соціальна робота є однією із суспільних сфер, де відбувається процес соціального виховання і тих, хто допомагає, і тих, кому надають допомогу. Допомагаючи долати проблеми-вади на шляху духовного розвитку людини, соціальна робота створює умови, спрямовані на вирівнювання можливостей одних та прояву соціальності, духовності іншими, які цих проблеми не мають або вже подолали. Таким чином, соціальна педагогіка “використовує” соціальну роботу для духовного збагачення суспільства. Але і соціальна робота “користується” соціальною педагогікою, зокрема соціально-педагогічною допомогою, з метою надання особливої допомоги “духу” людині, яка знаходиться в несприятливих умовах соціалізації. У такому разі соціальний педагог є соціальним працівником, який надає спеціалізовану допомогу (як і медик, юрист тощо). Крім того, соціальна педагогіка (як, до речі, і соціальна психологія) є основою соціальної роботи, про що свідчить навіть її головний принцип – “допомога самодопомозі”, який має на меті відтворення духовного стрижня людини, котра соціалізується у несприятливих умовах. Саме цей стрижень є основою для формування чи відновлення можливості самостійно задовольняти свої потреби, вирішувати проблеми. Більш того, соціальна робота залежить від соціального виховання, від того, наскільки сформовані у населення бажання і вміння допомагати одне одному, наскільки у суспільстві панує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соціальна робота перестає бути суспільною, вироджується у державну (стає засобом маніпулювання населенням), втрачаючи свою сутність. Наприклад, за радянських часів у нас занепав навіть міжнародний “Червоний Хрест”. Без ефективного соціального виховання соціальна робота перетворюється на “Сизифову працю” подолання наслідків, коли негативні причини посилюються. Таким чином, соціальна педагогіка і соціальна робота, на нашу думку, є самостійними, але взаємопов’язаними сферами науково-практичної діяльності. Соціально-педагогічна допомога є частиною соціального виховання, і водночас специфічною складовою соціальної роботи. Отже, соціальний педагог повинен оволодіти технологією і методикою як соціального виховання звичайної людини, просоціальних груп, “здорового” суспільства, так і соціально-педагогічної допомоги жертвам несприятливих умов соціалізації, маргінальним групам, кризисному суспільству.

На наш погляд, ототожнення соціальної педагогіки з соціологією, навіть з педагогічною її частиною, уявляється помилковим: саме через соціальну педагогіку і педагогічну соціологію є взаємопов’язаними їх видові галузі – педагогіка і соціологія. Річ у тому, що соціалізація соціальних суб’єктів є не лише об’єктом дослідження соціальної педагогіки, але й складовою об’єкта соціології. Проте різняться предмети вивчення цих наук. Соціальна педагогіка в загальному вигляді досліджує педагогічні проблеми соціуму, суспільство як педагогічне явище, а саме – соціальне виховання через всі соціокультурні сфери, тобто цілеспрямовані, регульовані аспекти соціалізації, а педагогічна соціологія, на наш погляд, – соціологічні проблеми педагогічної сфери, можливо, насамперед стихійні процеси соціалізації в ній. Однак визначення предмета педагогічної соціології – справа її фахівців.

Інша річ – стосунки соціальної педагогіки з культурологією, вони не є такими визначеними, як з іншими науками. Навіть при загальному підвищенні інтересу педагогів до культурології деякі фахівці висловлюють сумнів щодо їх існування. Однак культурологічний підхід доцільний в нашому досліджені за умови тісних зв’язків соціальної педагогіки не лише з соціологією та соціальними галузями інших наук, але і, передусім, із культурологією, оскільки саме культурою різняться соціуми. Наукою, що вивчає “особливості феномена культури та її пізнання, генезису та смислу”[414,22], є культурологія. Отже, дослідження розвитку соціальної педагогіки на тлі культурної динаміки соціумів, що визначали перспективи розвитку людства, є неможливим без культурологічних основ.

У існуючому розмаїтті трактувань поняття “культура” доцільними з соціально-педагогічної точки зору є два: більш загальне – “культура як сума суспільних досягнень (враховуючи технології, ставлення і уявлення), завдяки яким людина виокремлюється з природи і виходить за рамки біологічної детермінації”, та сутнісне – “культура як специфічна система норм, цінностей і сенсів, що відрізняє одне суспільство від іншого (чи різні частини суспільства – соціально-статусні чи професійні), яка сприяє його інтеграції і надає йому самобутності”[143,34]. Останнє визначення є близьким до етимології поняття “культура”, яке стосується не лише обробки людьми чогось природного, а і “cultura amini”, або “cultura litterarums” – культивування духу [1,5].

Зрозуміло, що теорія і практика соціальної педагогіки межує перш за все з соціальною культурологією. Змістом соціальної культурології, за Б.Єрасовим, є дослідження культури як “процесу і продукту духовного виробництва, як системи зі створення та збереження, розповсюдження та засвоєння духовних цінностей, норм, знань, уявлень, значень і символів.” У такому розумінні культура “формує духовний світ суспільства і людини, забезпечує суспільство в цілому диференційованою системою знань і орієнтацій, необхідних для всіх видів діяльності. … В неї виробляються ті ідеї, норми, значення і цілі, якими користується суспільство у регуляції всього розмаїття своєї діяльності”[143,79]. Продукти цього виробництва існують у сфері свідомості і у наслідках людської діяльності. Тобто соціальна культурологія займається співвідношенням духовних факторів (норм, цінностей, смислів, ідеалів) з соціальною регуляцією і соціальною дією в різних культурно-історичних типах, що існували в історії людства і досі впливають на соціальні процеси, а також дослідженням принципів духовної регуляції різних сфер соціального буття [143,6-7]. Б.Єрасов акцентує увагу на тому, що потрібні значні зусилля кожного покоління, щоб зберегти, відтворити, підтримати і відібрати цінності, знання та орієнтації, оновити їх, дати їм нову інтерпретацію і привести їх у відповідність до умов буття, що змінюються.

Саме для цього в суспільстві існує система різноманітних інституцій, закладів, організацій, які здійснюють функції трансляції та трансформації духовних цінностей, керування соціально-виховними впливами яких має взяти на себе соціальна педагогіка. Отже, в структурі культури соціальне виховання і соціальна педагогіка (як управління соціальним вихованням) належать до духовного виробництва – важливої передумови як виробництва взагалі, так і сукупних суспільних відносин, які піддаються впливу цінностей, знань, орієнтацій – наслідків духовного виробництва. Соціальна педагогіка межує з соціальною культурологією у дослідженні механізму засвоєння і розповсюдження духовності, зокрема соціальних цінностей.

Отже, разом з “культурою” провідним терміном, спільним для соціальної педагогіки і соціальної культурології, є “духовність”. Справедливою вважаємо думку Л.Буєвої: “духовність є показником існування певної ієрархії цінностей, цілей, смислів. У ній концентрується проблема щодо вищого рівня освоєння світу людиною”[63,4]. Культурно-антропологічний контекст підсилюється загальновиховним значенням поняття: “Проблема духовності – … це проблема виходу людини за рамки вузько-емпіричного буття, подолання себе “вчорашнього” в процесі оновлення і вдосконалення, “сходження” особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізація їх на своєму життєвому шляху, отже, це проблема “життєтворчості”[63,5]. У енциклопедичному словнику з культурології К.Хоруженка “духовність” розглядається в соціальному плані “як продукт і фундаментальні засади культури, виявлення “людського” в людині”[560,131-133]. Серед цінностей культурологи виокремлюють і введений М.Вебером термін “соціальні цінності – найважливіший елемент культури, системи соціальної регуляції, що забезпечує загальну, стратегічну лінію такої регуляції. На основі соціальних цінностей створюються соціальні норми”[248,534]. Якщо це трактування підкреслює функцію соціальних цінностей в культурі, то наступне уточнює зміст – “ переконання, що поділяє суспільство або соціальна група стосовно цілей, яких необхідно сягнуть в процесі соціокультурного розвитку. Соціальні цінності відповідають на питання, як відноситися до того, що є, і до того, що може бути…”[224,396]. Наведені визначення надають можливість з’ясувати і соціально-виховне значення духовності як основи соціальної життєтворчості, зміцнення соціальності всіх соціальних суб’єктів через засвоєння, розвиток та реалізацію ними соціальних цінностей, винайдених певним соціумом, людством протягом філогенезу. Тому ми розглядатиме під “соціодуховністю” ієрархію соціальних цінностей та соціальних ціннісних орієнтацій (особистісний вимір цінностей) суспільства, групи, індивіда, а під “соціальними цінностями”, крім наведеного вище, ще й ціннісне ставлення до сім’ї, нації, інших соціальних груп, до людини як соціальної істоти, а також володіння відповідними цінностями.

Сучасні фахівці – культурологи і педагоги – роблять певні кроки назустріч один одному. Проте цілісного соціокультурного дослідження соціального виховання – предмета соціальної педагогіки – поки ще не існує.

Культурологи виокремлюють, насамперед, значення суспільної системи освіти (загальної, спеціальної, політичної, художньої тощо), оскільки саме вона “відповідає” в структурі культури за культивування нової генерації, та акцентують увагу на освітній ролі традиційних закладів культури – музеїв, театрів, філармоній, клубів, бібліотек, лекторіїв, виставок тощо, останнім часом до них додалися засоби масової інформації. Соціальних педагогів має цікавити виховний вплив всіх без винятку складових культури, зокрема і освітньої системи, і політики, і економіки, і глобальних комунікацій тощо. На нашу думку, провідною складовою засвоєння і розповсюдження соціальних цінностей є обмін елементами культури (досвідом, досягненнями творчої діяльності), суттю якого є духовне спілкування. Система освіти лише готує до цього обміну, а відбувається він упродовж усього життя людини (існування групи, суспільства) повсякчасно і всюди, де відбувається життєдіяльність суб’єктів соціалізації.

Без засвоєння і збереження культури не може існувати жоден людський соціум, як і без соціальності соціальних суб’єктів неможливе існування соціуму, отже, і культури. Соціальне виховання як засвоєння і розповсюдження соціальних духовних цінностей є процесом збереження і розвитку культури в цілому, створення умов для духовного спілкування, гармонізації матеріальної і духовної складових культури через підвищення духовної. У цьому полягає культурологічна мета соціального виховання. Процес засвоєння соціальних духовних благ може бути активізований системою соціального виховання, її окремими елементами через формування і розвиток духовних потреб людини, соціальних груп, усього суспільства. Соціальне виховання виступає як засіб культурного розвитку, насамперед соціодуховного, а соціальна педагогіка може розглядатися як управління соціодуховним формуванням і розвитком соціальних суб’єктів, як розширення функцій педагогіки від розвитку тільки дитини лише у виховних закладах до соціального розвитку людини в культурі певного суспільства, духовного розвитку самого соціуму, його окремих груп. І соціальна культурологія у своїх узагальненнях духовної регуляції в суспільстві може спиратися на дослідження і досвід соціальної педагогіки як науки, що вивчає частину процесу духовної регуляції в соціумі і здійснює її через свою практичну складову.

Специфікою соціального виховання у процесі духовного виробництва є саме процес відтворення соціальності духовного виробника – людини, різноманітних груп, а через них і суспільства. Соціальне виховання спрямовано на створення в суспільстві умов для полегшення і активізації засвоєння соціальних духовних цінностей, на гарантоване культивування людини, оскільки саме культура робить людину людиною: “Культура здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку людини, групи людей, тобто вона є засобом соціального впливу”[612,79]. А якщо так, то культура може розглядатися як умова і засіб соціального виховання: “Як феномен людина є порівняно молодою, далеко не всі її ознаки успадковуються. Культура – це немовби продовження її генетичного апарата. Закладена в кожному зародку потенційна можливість стати людиною реалізується культурою. Культура є єдиним середовищем, яке забезпечує повноцінне відтворення самої людини”[512]. Через культивування соціальне виховання озброює людину, групу, суспільство методом ціннісного опанування соціального буття, позитивним ставленням до соціуму. Отже, соціальне виховання виконує в культурі будь-якого соціуму функції зі збереження, трансляції та трансформації соціальних духовних цінностей у індивідуальній та суспільній свідомості, тобто його специфічною рисою є не продукування цінностей взагалі, не збереження і розповсюдження їх на матеріальних носіях, а відтворення соціальних культурних цінностей у кожній новій генерації, розвиток і реалізація їх у дорослих, трансформація суспільної свідомості в умовах розвитку культури людства.

Проте на соціальне виховання як частину культури впливає динаміка останньої. Соціальне виховання у своїй меті, об’єктах, змісті, засобах, своєму механізмі, структурі, виховних закладах віддзеркалює зміни духовних цінностей культури, рівень та етапи їх розвитку, принципи функціонування в тому чи іншому суспільстві, за тих чи інших часів. Інакше кажучи, соціальне виховання на кожному етапі свого розвитку є продуктом культури. Якщо провідним завданням культурології вважається розкриття змісту системи культурних цінностей і норм, притаманних суспільству та його окремим прошаркам і групам, то для соціальної педагогіки це – керування соціальним вихованням таким чином, щоб провідні соціальні цінності цієї системи були засвоєні (або змінені) людиною, групою, суспільством в цілому. Отже, з цього боку соціальна педагогіка може розглядатися як прикладна культурологія, що керує соціодуховним відтворенням творців культури відповідно до культурних цінностей, означених культурологією.

Культуролог А.Арнольдов популяризує соціальну педагогіку, демонструє корисність від співдружності соціальної педагогіки і культурології для обох наук [22]. Науковець підтримує соціальну педагогіку, підкреслюючи, що вона є сучасним феноменом активної соціальної дії. А.І.Арнольдов вважає, що соціальна педагогіка має посідати своє гідне місце у людинознавстві, що вона є комплексною системою педагогічних знань про людину, про її соціальне і психічне здоров’я, що вона акцентує свою специфічну увагу на соціальній дії і поведінці людей, на розвитку їх морально-духовних сил. Він зауважує, що “людина не просто твориться людиною, вона, на відмінну від інших ссавців, твориться в культурі”.

А.Арнольдов, як фахівець з культурології, підкреслює особливу значущість соціального виховання та керування ним на сучасному етапі розвитку таких країн, як наша. “Якщо у державах з міцно вкоріненими у свідомість мас демократичними традиціями і ефективними інститутами контролю за власними структурами більшість громадян може дозволити собі деяку аполітичність, то в країнах, що недавно пережили авторитарні, навіть тоталітарні, диктаторські режими, масове відсторонення від активної участі у поліпшенні життя суспільства таїть в собі важкі соціальні наслідки”[21,19]. Проблема соціального виховання стоїть сьогодні надзвичайно гостро в теоретичному і практичному плані, на погляд вченого, з двох причин: по-перше, це зрослий рівень культури, який створює сприятливі умови для самоідентифікації. Людина, яка розвиває свої особисті можливості і здібності, дедалі більше відчуває себе метою і головним двигуном суспільного прогресу, неминуче має вирішувати питання про своє місце і роль у соціумі; по-друге, це розвиток соціальності, що дістає своє відтворення у появі нових соціальних інституцій. Вчений наголошує на тому, що треба шукати відповідь на питання: чи зможе людина знайти свою нішу у світі соціальних зв’язків, чи зможе сказати тут своє нове слово.

За А.Арнольдовим, соціальна педагогіка є фундаментальною наукою, гуманітарним науковим напрямом, метою якого є з допомогою виховання та освіти реалізувати гуманістичні ідеали. У соціальній педагогіці йдеться про самореалізацію людини, протягом якої вона змінюється, і про її багатовимірні соціальні зв’язкі та відносини, про її соціальну активність і спрямування. Підбиваючи підсумки, А.Арнольдов відзначає, що перед соціальною педагогікою постає стратегічна культурологічна мета: виробити парадигму соціального виховання людини. А стан культури пострадянських суспільств з пануванням смутку і песимізму корелює із завданням соціальної педагогіки – відродити діяльний інтерес до перетворення суспільства, оскільки багато наразі залежить від заповзятливості, ініціативності, енергійності самих людей.

Головна заслуга соціальної педагогіки, на думку А.Арнольдова, в тому, що вона пробуджує в людині “культурну свідомість”. З її допомогою люди набувають здатності відчувати свою цілісність у широкому духовному просторі, прилучаються до відчуття культурного історизму. Виходячи з цього, вчений вважає, що головну увагу в розробці сучасної концепції соціальної педагогіки слід надати фундаментальним напрямам духовного життя суспільства, моральному відродженню людини, ролі цінностей у становленні культури особистості, що соціальній педагогіці слід надати широкого загальнонаукового значення (яке, до речі, їй об’єктивно належить) для того, щоб за нових умов вона стала невід’ємним і органічним ідейно-інтелектуальним знаряддям, складовою частиною духовного життя суспільства, берегинею значної частини загальнолюдських культурних цінностей [21,28].

Культуролог Т.Кисельова також підкреслює, що “відбувається органічний процес сполучення культури з соціальною роботою, а культурології як сфери науково-дослідницької та практичної діяльності – з соціальною педагогікою. При цьому культурологія, досліджуючи проблеми аксіології буття, …ціннісні орієнтації суспільної і особистої свідомості, формує значною мірою той зміст освіти і діяльності, який реалізується засобами соціальної педагогіки”[207,40-41]. Т.Кисельова вважає основним предметом дослідження та інструментом науково-педагогічної практики як культурології, так і соціальної педагогіки ціннісні орієнтації суспільства та особистості, їх реалізацію в нормах, традиціях, звичаях, стереотипах свідомості і соціальній міфології, в соціалізації особистості. Загальну прагматичну мету вона вбачає в допомозі суспільству і особистості в їхній самоідентифікації і в утворенні адекватних людині соціально-нормативних настанов свідомості та поведінки, тобто підвищення рівня практичної побутової культури. Вчений підкреслює наявність суміжних теоретичних сфер. Вона висловлює ті ж самі погляди, що і А.Арнольдов, стосовно теоретико-методологічної основи соціальної педагогіки у вигляді теорії соціокультурної діяльності, яку розробляє культурологічна наука. Крім того, дослідження комплексної теорії соціокультурного середовища, соціальних інституцій, на її погляд, є завданнями як культурології, так і соціальної педагогіки. Проте Т.Кисельова підходить до соціальної педагогіки з позиції соціальної роботи, на відміну від А.Арнольдова, який веде пошук зв’язків між культурологією і соціальним вихованням, а не соціальною роботою.

Таким чином, культурологи відзначають зростання значення педагогіки, зокрема соціальної педагогіки, на сучасному етапі розвитку культури, пропонують навіть виокремити її у фундаментальну самостійну галузь науки, визначаючи при цьому культуру і науку, що її досліджує, як підвалини соціальної педагогіки. Фахівці з культурології розробляють перспективи розвитку педагогіки, яка досліджує соціальне виховання, але вони в своїх дослідженнях, цілком природно, не ставлять за мету інтегративне дослідження соціального виховання, формування теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки.

Сучасні педагоги активно вивчають освіту в контексті культури. Наприклад, Л.Тодоров, вирішуючи загальноосвітні проблеми, вважає, що значною мірою оновити освіту, яка переживає кризу, можна через загальновизначене змістовне поняття “культура”: “Звернення до культури як основи освіти відкриває перспективу дослідження допредметного рівня змісту освіти, можливість принципово нового філософського, культурно-історичного, науково-педагогічного обгрунтування навчально-виховної діяльності суспільства і держави” [508,6]. Вчений покладається на те, що у новій соціально-педагогічній ситуації використання традиційного терміна надасть оригінальності у підходах до змісту освіти та її гуманізації, і на цій підставі відбудеться розробка способів структурування нової педагогічної технології.

Вітчизняний педагог Н.Шубелка цілком справедливо констатує взаємозалежність культури і освіти, пояснюючи кризовий стан в освіті змінами в культурі і виокремлюючи трансляційні та трансформаційні функції освіти в культурі. Погоджуємося з автором, що культурозумовленість освіти вимагає ретельного дослідження культурного контексту як підгрунтя оновлення освіти, яка, в свою чергу, трансформує культуру, сприяє народженню нової культурної реальності. За концепцією Н.Шубелка, “освіта стає знаряддям практичного впровадження інтелектуальності в культуру, що передбачає можливість перспективного моделювання майбутнього стану освіти, яке пов’язане з формуванням ідеалу бажаної культури як культури освітньої”[603,14]. Цей філософський аналіз освіти в сучасній культурі України віддзеркалює, на наш погляд, занедбаний стан виховання в системі освіти. Навіть Н.Шубелка, наголошуючи на актуалізації проблеми виховання в освіті, визначаючи місію останньої у творенні духовності людини, проголошуючи пріоритет духовних вимірів у сучасній культурі світу, при аналізі основних напрямів реформування сучасної освіти на перше місце ставить проблеми змісту та методів навчання, які розглядає у двох параграфах, а потім вивчає проблеми: чому і як виховувати (в одному параграфі). Однак історико-культурний аналіз освіти мав би наштовхнути автора на думку, що саме цілі виховання, зумовлені культурними потребами, визначають зміст і методи навчання, а не навпаки, тож з них треба і починати. Сумнівним, на наш погляд, є висновок про те, що посилення трансформуючої функції освіти виявляється у впровадженні інтелектуальності в культуру. Сучасна культура авангардних країн світу вже є культурою інтелекту, і якщо погодитися з парадигмою освіти як попередника нової культури, то вона радше має впроваджувати духовність в культуру, “підтягуючи” цю її складову до рівня матеріальної, котрий випередив духовну саме через перебільшену увагу освіти до розвитку інтелекту людини, за що, до речі, дорікають загальноосвітній школі в усьому світі.

Інший підхід до освіти продекларовано в монографії Р.Позінкевича. Автор розглядає соціально-педагогічний аспект освіти в системі сучасної культури. Р.Позінкевич наполягає на пекучій життєвій необхідності педагогізації суспільства, найважливіших відносин в ньому як на формі культуризації всіх сфер життя, діяльності, творчості, суспільства і людини. Через педагогізацію суспільства культура “пропонує” умови і шляхи утвердження людини в сучасному технізованому світі. Саме так, на думку автора, культура “відновлює” сфери суспільства з точки зору цінності особистості [411,4]. Науковець вважає, що суперечність між сучасною культурою та системою освіти в тому, що “методику навчання не розраховано на інтелектуально-особистісні потреби”, до того ж гальмом у розвитку культури і освіти став шаблон “наукова інформація – технічна розробка – нова технологія”, який можна подолати через “зосередження уваги на особистості учня, на формуванні особистості високої культури, носія досягнень сучасного науково-технічного прогресу”[411,65]. Позитивним є те, що ця монографія свідчить про повертання в освіту розуміння її сутності як процесу культивування людини: “значення навчання в широкому розумінні цього слова – це прилучення людини до культури, її “окультурювання” – незмірно зростає у його соціальній і культурній ролі” [411,67], “І оскільки підвалини цього безперервного оволодіння (силами культури) закладає освіта, то вся педагогічна діяльність полягає в “культуризації особистості”[411,70]. Однак, на наш погляд, Р.Позінкевичу притаманний науково-виробничий підхід до освіти в системі культури, оскільки передусім для цих сфер і з точки зору науки і виробництва обгрунтовується потреба реформування освіти: “освіта має бути органічно включена і в науку, і у виробництво – тобто вона й повинна сприйматися в суспільстві як вид культурної діяльності… Вона покликана складати органічно нерозривну, внутрішньо доповнювану частину системи “наука – виробництво”, а не просто готувати фахівців. … За посередництвом освітньої системи суспільство реалізує свою найважливішу культурну потребу – формувати умови для максимально ефективного використання можливостей і досягнень НТР, найбільш повно оволодівати науково-технічним процесом”[411,66]. Очевидно, завдяки цьому в Р.Позінкевича, як і в Н.Шубелка, у висвітленні сутності освіти переважає навчальна складова, знання. Актуалізація виховання, духовний розвиток особистості загалом радше декларується (“Знання хоч і важливий, але недостатній засіб формування і збагачення особистості та її культури. Вони, поряд із соціальними і культурними цінностями, мають розглядатися як засіб спілкування у процесі освіти”[411,318], а детально обгрунтовується лише інтелектуальне виховання: “Освіта, як вид культурної діяльності – це прищеплення любові до знань, вироблення потреби в їх самостійному засвоєнні, здатності їх самостійної оцінки і добору. Це свідчення її культурної цінності і разом з тим – її умова”[411,79]. Отже, соціально-педагогічний підхід у автора насправді виявляється, на наш погляд, соціально-освітнім, соціально-навчальним, тобто поширенням навчальної функції освіти на всі сфери культури.

Найбільше аналізується питання культуровідповідності сучасної освіти як у публікаціях у фаховій пресі, так і в окремих педагогічних виданнях. Наприклад, А.Мудрик уточнює, що в сучасній трактовці принцип культуровідповідності виховання передбачає його грунтування на загальнолюдських цінностях і побудову виховання відповідно до цінностей та норм національних культур і специфічних особливостей традицій регіонів, які не суперечать загальнолюдським цінностям. Згідно з цим принципом виховання має знайти баланс цінностей різних культур і субкультур, засоби “мінімізації” негативних наслідків інновацій. Завданням культуровідповідного виховання є залучення нової генерації до різних шарів культури етносу, суспільства, світу в цілому, тобто до побутової, фізичної, сексуальної, духовної, інтелектуальної, матеріальної, економічної, політичної, моральної культури, та надання допомоги для орієнтування в тих змінах, що постійно відбуваються в самих людях та навколишньому середовищі [346,51]. Отже, А.Мудрик передбачає оновлення відповідно до сучасних культурних цінностей усього процесу виховання, однак лише для дітей та юнацтва.

Соціокультурного значення вихованню надають А.Бойко, В.Пащенко, які переконані, що необхідну динамічність поступального розвитку Україні забезпечує передусім система виховання, адекватна меті держави і конкретної особистості, тому нові парадигмальні пошуки є запорукою виходу з кризи і своєрідними інвестиціями в майбутнє країни: “невизнання цього призводить до поглиблення соціально-педагогічних суперечностей”[50]. Автори виокремлюють “у виховному і освітньому просторі України” чотири парадигмальні напрями: раціоналістичний, або “знаннєцентризм” (поки ще домінуючий сьогодні, але час його минув), культуроцентричний (де культура розглядається підгрунтям виховання і освіти), планетарно-особистісний, на погляд А.Бойко та В.Пащенко, основоположником якого є В.Вернадський (забезпечується єдність освіти, науки, культури, досягається цілісна “картина світу і людини в ній”), особистісно-гуманістичний (має антропоцентричний характер), на думку авторів, розроблений саме ними. Заслуговує на увагу думка А.Бойко, В.Пащенко стосовно того, що “розгляд виховання у складі освіти принижує його роль і не відповідає реаліям соціальної практики”[50]. Однак ідею про роль виховання в досягненні гармонії людства, як єдиного цілого, на наш погляд, було висунуто задовго до В.Вернадського, ще Я.Коменським, до того ж ця парадигма теж має культурологічну основу, як, до речі, і особистісно-гуманістична (інакше вони не були б життєздатні). Остання ж, попри всю повагу, до А.Бойко та В.Пащенко, була практично реалізована ще на початку XX ст. у школах Р.Штайнера, О.Нейлла, Я.Корчака, пізніше – В.Сухомлинського.

Дата добавления: 2014-10-31