Становлення та розвиток соціального виховання в культурі європейського Середньовіччя 2 страница

Іншим елементом соціального виховання Середньовіччя було лицарство – прояв культивування заможних шарів населення “варварських” племен. Воно проіснувало з VII до XV ст. Витоки лицарства як окремого суспільного стану беруть початок від тевтонських вояків, які входили до складу римського війська [137,49]. Активне функціонування в Італії готського ідеалу виховання вплинуло (через систему таборів для військового навчання) на соціалізацію не тільки варварської, але й римської знаті та формування феодальної системи лицарського виховання [158,88]. Крім того, лицарство було наслідком соціальної диференціації первісних племен-переселенців на військових, кліриків, селян. Як і за елліністичної доби, у цих народів поступово у військових справах брали участь не всі чоловіки племені, а лише ті, хто мали спеціальну підготовку. “З середини VIII ст. селянство відстороняли від військових обов’язків, а служба у війську перетворювалася на привілей вищих шарів вільного населення. Їзда верхи і володіння зброєю ставали елементами саме аристократичного виховання”[439,8]. А панування фізичної сили у суспільних відносинах раннього Середньовіччя, у віки бурхливої соціальної нестабільності, сприяло тому, що кожний (великий і малий) феодал вважав за необхідне мати при собі лицарів, соціальний статус яких дорівнював статусу феодалів.

Лицарське аристократичне виховання було розраховано на людей чоловічої статі від народження до смерті. До 21 річного віку хлопець здобував лицарські чесноти, а потім лицарський кодекс честі відігравав роль соціально-виховного взірця і контролю за поведінкою лицаря до останнього часу його життя. Цей кодекс мав соціально-визначальний, “статусний” характер. Сім головних умінь лицаря становили: їзда верхи, плавання, володіння списом та мечем, полювання, фехтування, гра в шахи, складання та спів віршів. Отже, навички читання та писання не входили до соціальних чеснот лицаря, особливо у ранньому Середньовіччі.

Виховання майбутніх лицарів було диференційовано за віком. До 7 років практикувалося сімейне виховання, потім виховательство в родині майбутнього сюзерена. До 14 років юні аристократи оволодівали “основами любові”, виконуючи пажеські обов’язки при дружині сюзерена. “Основи любові” складалися з виховання витривалості, доброти, добрих манер, вміння утримуватися від гніву, заздрощів, розвитку приємної мови, здібності складати вірші і співати їх, навчання гри на музичних інструментах і в шахи тощо [137,50]. З 14 до 21 року юнак – зброєносець сюзерена і навчається “основ війни”. Турнірні бої на списах були головною підготовчою вправою до війни. У 21 рік відбувалася своєрідна ініціація – ритуал посвяти у лицарі.

У цілому лицарське виховання було світським видом соціального виховання, наслідком язичницького виховання первісних племен, але з розвитком державності останніх і зрощенням світської та духовної влади елементи релігійного виховання просякають у лицарство. За свідченням історика педагогіки, графиня Дуода (IX ст.) настановляючи сина Вільгельма, який виховувався при королівському дворі, поряд з тим, що пропонувала любити, поважати, старанно та віддано слугувати не лише своєму сеньйорові, “яким би він не був”, а навіть його родині і прибічникам (вони знатного походження та “звеличені Богом”), ще й закликала сина любити Бога, читати молитви, “святі книги”, молитися за своїх родичів з батьківського та материнського боків відповідно до доданих списків (розвиток родової свідомості), бути “лагідним серцем, невинним тілом і спрямованим до вищого”[439,18-19].

Релігійне виховання виходило на перший план наприкінці служби зброєносця. При посвяті майбутній лицар проходив обряд очищення, його меч благословлявся священиком. Лицар присягався “захищати церков, боротися з нечестивцями, шанувати священство, захищати жінок і бідних, піклуватися про збереження спокою в країні і проливати свою кров за своїх братів”[137,50].

Після хрестових походів, на початку XIII ст., виникає релігійний ідеал лицаря. Філіпп Наваррський, видатний лицар XIII ст., надає вихованню функціонального характеру і ставиться до лицарського виховання як підготовки до “професійної” діяльності, проте він наближає виховання лицаря до виховання священика. Ідеальний образ лицаря в нього має християнські риси: “Ідеальний образ життя лицаря, той, який зробив би лицаря подібним до Христа, ченця. Істинний лицар є більш славетним не військовою доблестю, а вінцем мученика”. У цьому проглядає намагання прищепити моральні правила лицарству, “пом’якшити образ лютого світського вояка, протиставивши йому ідеал вояка Христова, який підіймає шпагу в ім’я Бога”[158,108-109]. Але при цьому Філіпп Наваррський вважає провідною чеснотою такого лицаря – щедрість, яка може компенсувати навіть нестаток сміливості. Однак ця щедрість не чернеча – безкорислива, а лицарська, оскільки розрахована на особистий зиск і більше схожа на підкуп. За Філіппом, “щедрий лицар дарує землі і тим самим здобуває друзів-васалів, тих сміливих, які не дадуть йому втратити землі”[158,109]. Навіть в ідеально-виховному варіанті в лицарів перемагає користь. Із цього випливає припущення, що релігійні цінності були досить зовнішніми для лицарства, вони не могли не існувати в лицарстві, оскільки останнє було часткою релігійної середньовічної культури, але все ж таки лицарське виховання було протилежним чернечому та клірикальному, хоч як їх не намагались поєднати. Як лицарство з його насолодою земним життям, так і лицарське виховання з його фізичними та естетичними складовими, були ближче до Античності, її ефебського виховання.

Формування єдиної європейської системи соціального виховання було одним з інтеграційних соціокультурних процесів, який сприяв поширенню нового виду соціальності на кожну людину. Головну роль у цьому відігравало релігійне виховання, яке поступово охоплювало все населення і сформувало європейську систему християнського соціального виховання.

Особливістю соціальності об’єкта цього соціального виховання є те, що воно стосувалося розвитку певних соціальних якостей всього населення, але, передусім, було розраховано на дорослих мирян, оскільки значно поширитися воно могло саме з християнізацією дорослих язичників. Теоретичні основи християнського виховання було закладено ще в Античності. Папа Григорій I (540-604 рр.), услід за родоначальником середньовічної ідеології Заходу Блаженним Августином (354-430рр.), називає сім ступенів духовного вдосконалення для всіх людей: від страху перед Богом до благочестя і жалю до ближнього, далі – до знання, як використати цей жаль і доповнити його правосуддям, від знання – до мужності, яка дає нам змогу діяти і захищати свої переконання, від мужності – до розсудливості, яка дає змогу уберегтися від вад, далі – до розуміння того, як можна звільнитися від зла та здійснювати добро, від розуміння до мудрості, яка є впорядкованим розумінням”[158,36]. Отже, релігійне виховання, як і первісне, було розраховано на все населення і це вже було значним кроком уперед щодо Античності, соціальне виховання якої нехтувало розвитком рабів. Поступово із стабілізацією соціального життя головним осередком релігійного виховання “всіх” стає церква, методом – релігійно-моральне настановлення через проповідь, а з поширенням писемності, і читання Біблії, житія святих, крім того, дотримання практики можливої в мирському житті аскези. Для підсилення впливу християнства на населення застосувалися і традиційні методи общинної трансляції релігійних цінностей, а саме – суспільний контроль, організація та керування соціальною життєдіяльністю, накладання нових традицій на язичницькі, тому всі події, знаменні в житті соціуму і людини, освячувалися релігійними християнськими ритуалами. Таким чином намагалися витиснути цінності язичницької культури із пам’яті народу, із суспільної свідомості.

З розвитком державності (Каролінгське відродження) одним із засобів релігійного виховання мирян стає закон. Наприклад, у капітуляріях Карла Великого М.Стасюлевич виокремлює “моральне законодавство”, до якого він відносить параграфи, що не мають ні кличного, ні заперечного характеру, які радять, попереджують, є правилами моралі: “Треба бути гостинним”, “Не дозволяйте собі пограбування, незаконного шлюбу, лжесвідчення, як ми завжди переконували відносно цього, і як то заперечує Закон Божий”[494,45-46]. Законодавство виконувало виховну роль і у впорядкуванні сімейних стосунків, які були зовсім не визначеними, що призводило до суспільної аморальності. Чоловік брав і кидав дружину досить просто, майже без всяких формальностей, тому громадянський закон мав звернути увагу на виправлення нравів. У капітуляріях Карла багато параграфів, які приписували певні умови шлюбу, ступінь родства, обов’язки чоловіка стосовно жінки, обов’язки вдів [494,48].

Каролінгське релігійне законодавство відзначається логічністю, поміркованістю і спрямованістю на соціальну стабільність: “Ніхто не повинен вірити, що Богу молитися можна лише трьома мовами (очевидно, латина, грецька, германська), тому що до нього можна звертатися на всіх мовах, і бажання людини буде виконано, якщо його прохання справедливо”, “Проповідь має промовлятися так, щоб простий народ міг все добро розуміти”, “Хай буде мир зі всім християнським народом, між єпископами, абатами, графами, суддями і між всіма, як старшими, так і молодшими, тому що Богу нічого не угодно, крім миру”[494,62]. Однак державний характер християнського виховання зумовив і початок цензури, і вороже ставлення до інакодумців: “Не можна ні вірити, ні читати підробних творів, оповідань сумнівної правильності, і взагалі те, що проти католічної віри.... Все таке спалювати, щоб народ подібними творами не вводити в оману”[494,65].

З IX ст. соціальне виховання мирян було справою сім’ї, соціальної групи, держави і церкви. Це дало змогу священству на законодавчих підставах запропонувати державну програму релігійно-етичних перетворень в соціумі, тобто план об’єднання всіх виховних суб’єктіву єдину релігійну соціально-виховну систему. “Йшлося про виховання всього суспільства в послідовно християнсько-церковному дусі під керівництвом освіченого духовенства.” Альбін Алкуїн (близько 735-804 рр.), один з її творців, буквально наполягав у трактаті “Про доброчесності і вади” на універсальності своїх настанов, адресованих “людям будь-яких віку, статі і стану”[159,17]. Протягом IX-XIII ст. європейська система соціального виховання була створена, природно, на християнських релігійних цінностях.

Суть релігійного виховання дорослих складалася з “протидії ефектам початкової соціалізації індивіда, тобто з подолання вражень і звичок, яких набула людина на ранніх етапах життя в мирському суспільстві. Церков через усне навчання, щорічну послідовність постів, свят, молебнів, таїнств знайомила людей з іншим порядком, ніж той, що був пов’язаний з тяжкою працею на землі [158,83]. Саме в цій сфері виховання яскравіше виявився його “місіонерський”, “християнізуючий” характер: “виховати означає обернути” [159,17], тобто не розвинути ті здібності, що є в людині, поліпшити риси характеру, нівелювати недоліки, перетворити їх на чесноти, а радикально змінити індивіда, нав’язати йому інший світогляд, інші соціальні цінності. Саме з цього й починає розвиватися авторитаризм релігійного соціального виховання. Далі, при поступовому ототожненні релігійного виховання з вихованням узагалі з’являється і негативне ставлення до останнього в суспільній думці. Тим паче, що християнізація часто-густо забезпечувалася “вогнем і мечем”. Наприклад, у кримінальному законодавстві Карла Великого в усіх статтях, що стосувалися християнізації саксів, будь-яке порушення порядку, звернення до ідолопоклонства і таке інше передбачало смерть.

Такому вихованню, природно, була притаманна поверховість. Справедливо вважає В.К.Ронін, що релігійно-моральне виховання мирян “звернено, по суті справи, не до внутрішнього в людині, а до зовнішнього. Воно має на меті не стільки формування душевного складу особистості, її почуттів, переконань, скільки вироблення певної моделі поведінки. Завдання … – навчити, як людина “має діяти”, “як слід вести життя, бажане Богу”[159,18]. Звісно, що це породжувало релігійний формалізм.

У XIII - XIV ст. авторитет церкви став найвищим, їй належить сфера всієї духовної і моральної культури суспільства. Будь-яке виховання наповнюється релігійним змістом, домінування релігійного виховання в західному соціумі досягає свого апогею. Так, у трактаті Філіппа Наваррського “Чотири віки людини” моральність ототожнюється з церковною правовірністю, а аморальність вважається відступництвом від християнства [158,107].

Стосовно соціального виховання дітей в епоху Середньовіччя. Визнання цінності кожної людини перед Богом привело до того, що вже перші церковні собори почали засуджувати кидання напризволяще немовлят як вбивство і закликали до милосердя щодо небажаних для батьків малюків. Церква брала на себе відповідальність за цих дітей. Так з’явилися перші “суспільні”, точніше “церковні” діти і почала формуватися мережа закладів для їх виховання. Звісно, це зовсім не означало прекрасного майбутнього для підкидька, за ним визнавалося поки ще лише право на життя, на біологічне існування. З часом притулки підкидьків, сирітські будинки відокремилися від церкви в самостійні заклади, але вони весь час залишалися під її патронатом.

Ставлення до дитинства в цілому теж змінювалося. Спочатку панує уявлення про нього як недолік, який треба найшвидше подолати: “Дитину цінували тим позитивніше, чим менше в неї виявлявся її вік, чим більше в неї було недитячого. …Перед дитиною висували завдання – подолати в себе дитину, зректися дитинства, зробитися гідним досягнення поважної сивини”[159,13]. У середині середніх віків, з підвищенням загальнокультурного рівня соціуму, дитинство вже розглядається як найважливий період в житті людини, “у ньому закладаються основні якості людини, її характер і життєві орієнтації, на формування яких можливо впливати”. З’являється віра в можливість для людини вдосконалюватися шляхом виховання. “Не можна вважати, що діти добрі чи злі, тому що Богу сподобалося зробити їх такими … Бог дав мову і розум людині, щоб вона могла вибрати між добром і злом”[158,110]. За загальнопоширеною християнською максимою дитина спроможна була зробити такий вибір у 10 років.

Провідна роль у релігійному вихованні дітей відводилася родині. Одним з його теоретиків був ще представник Античності Іоан Златоуст (близько 347-407), твір якого “Про пиху і про те, як батьки мають виховувати дітей” [169] став маніфестом середньовічного сімейного виховання. “Під обов’язком виховати своїх дітей я розумію не лише те, щоб не допустити їх смерті від голоду, чим люди, здається, і обмежують свої обов’язки щодо дітей. … Я кажу про піклування стосовно освіти сердець дітей у доброчинності і благочесті – святий обов’язок, якого не можна переступити, не зробившись повинним у своєрідному дітовбивстві”[13,92].

Іоан навіть соціальні негаразди пов’язує з недоліками сімейного виховання: “якщо зло стає важковикорінюванним, то це тому, що ніхто не піклується про дітей, ніхто не говорить їм про невинність, про розважливість, про презирство до багатства і слави, про те, що повідомлено в Святому письмі”[169,120]. Цим значною мірою виправдовується спрямованість сімейного виховання на розвиток у дітей такої емоції як страх. За Златоустом, в умовах загальної розпусти суспільства пізньоантичної доби саме почуття страху (“геєни вогненної” як покарання “небесного Отця” для дорослих і фізичного покарання батьками для дітей) здатне було спасти душі від духовного забруднення суспільства, що розкладалося: “Бо таким чином і Бог керує всесвітом – страхом геєни і звісткою про царствіє”, “Хай він думає, що буде покараний, і не карається, щоб не згас страх, хай залишається він (страх) як зростаюче і всі шипи спалююче полум’я, як широка та гостра мотика, яка проникає в саму глибінь” [159,124-133].

Йдеться в Іоанна Златоуста і про соціальні якості, які має виховати віруючий батько для міжособових стосунків дитини в соціумі: “Відразу встанови закон: ні над ким не гордувати, нікого не ображати, не клястися, не бути забіякуватим. … Навчи його бути приязним і людинолюбним. … Хай рот його буде зашитим для всякого лихослов’я”[169,124].

Златоуст піклується не лише про створення, говорячи сучасною мовою, єдиного виховного сімейного середовища (“Хай діти не чують нічого недоречного ні від слуг, ні від вихователя, ні від годувальниці”[169,124-125]), але і про “координацію” сімейного і церковного виховання. Наприклад, після розповіді дитині сюжету про Каїна і Авеля за присутності матері для допомоги і ухвалення оповідання, Іоан пропонує повести маля до церви “особливо тоді, коли читається те саме оповідання. І побачиш, як дитина веселиться, стрибає і радіє, що знає те, чого не знають інші, що вона угадує наперед і дістає чималу користь”[169,126-127]. Усе це Златоуст супроводжує методикою проведення тематичної бесіди, переказу і бесіди про опановане. Крім того, Іоан радить батькам контролювати соціальні стосунки дітей та керувати ними: “Уважно спостерігайте за їхніми (дітей) вчинками, спільнотами, зв’язками – і не чекайте від Бога ніякої милості, якщо не виконуєте цього обов’язку”[13,92-93].

За Іоанном, доброчесні християнські батьки ближчі до дитини за будь-кого, саме вони здатні, передусім, своїм прикладом благочестивого життя викликати у дитини християнські почуття. Більш того, Златоуст усвідомив уже, що виховання є двобічним процесом: “Стане і сам батько набагато краще, в той час як навчає цього і сам себе буде виховувати ні з якої іншої причини, як з тієї, щоб не розбещити особистим прикладом, діючи таким чином, він перевершить сам себе”[169,134]. Все це свідчить про неабиякий психологічний хист Златоуста, застосований при розробці фактично сімейної соціально-педагогічної підсистеми релігійного соціального виховання, яка реалізовувалася головним чином в середні віки.

У реальному житті раннього Середньовіччя розвинена теорія релігійного сімейного виховання зіткнулася з “варварською, германською традицією “люблячого нехтування” [439,3-4]. Отже, взаємопроникнення християнського і язичницького сімейного виховання ускладнювалося їх різними якісними рівнями. Їх діалог спочатку був можливий лише в родинах вельможного панства, цьому сприяла швидка інтеграція церкви в політико-адміністративні структури нових держав. Проте в цілому, наприклад “в актах церковних соборів Франкської держави VI-VIIст., проблеми виховання мирянами своїх дітей майже не торкаються. Церква ще не могла і не намагалася ствердити в суспільстві своє уявлення про виховання”[159,5], оскільки не мала ані самостійної політичної сили, ані практичного впливу на більшість первісних язичників. Крім того, теоретичні основи релігійного сімейного виховання Отців Церкви були розраховані на освічених античних батьків. Тому церква мала розпочинати майже спочатку проникнення християнського виховання в сім’ю, зрозуміло, починаючи з “верхівки” варварської знаті.

Значний крок уперед у поширенні сімейного релігійного виховання серед всього населення середньовічної Європи було зроблено у VIII – IX ст. після складання вигідного для обох сторін тісного політичного союзу між церквою та королівською владою при Каролінгах. Релігійне сімейне виховання стає справою не тільки церкви, але й держави, предметом королівського законодавства, отже, коло педагогічних джерел значно розширюється. Наприклад, схвалювали батьків, які піклувалися про виховання своїх дітей. Каролінгські “житія святих” складені, як правило, ченцями, імператорське законодавство спонукало підлеглих виховувати дітей у страху божому, діти ж повинні були за цими наказами любити й шанувати своїх батьків, церковні собори вимагали, “щоб батьки всіма силами намагалися настановити своїх дітей, а хрещені батьки – тих, кого вони прийняли із купелі”[159,11]. Це схоже вже було на намагання розширити коло родинного виховання індивідуальними духовними отцями дітей – хрещеними батьками. Для дітей найголовною чеснотою проголошують покору батькам, зумовлюючи її, зокрема, і мирською користю: “за слухняність батькам Бог винагородить спадком землі, розширенням володіння і привілеїв”[159,17].

При Карлі Великому, із зміцненням державності на початку IX ст., до сімейного релігійного виховання дітей додається шкільне. У капітулярії 802 р. наказується, щоб “кожний посилав дітей своїх у школу, яку діти мали старанно відвідувати, поки вони належно не навчаться”[158,75]. До X ст. шкільна освіта набуває для Церкви важливого значення, вона перетворюється на основний засіб трансляції і відтворення церковної соціокультурної традиції. У XIII ст. монастирські школи поступаються місцем соборним, приходським, організованим всілякими орденами, а в XIV ст. почала складатися трирівнева система освіти. Основна маса шкіл була початкового рівня (сільські та міські церковні школи, міські латинські або рідної мови, школи єретичних сект, братств, будинків піклування). До середнього рівня шкіл належали соборні, міські латинські, окремі монастирські, коледжі і факультети “мистецтв” університетів, де навчання було на більш високому рівні і охоплювало більше коло предметів. Вищу освіту давали старші факультети університетів (медичний, юридичний, теологічний). Поступово навчання мирян переходило від монахів до вчених кліриків-міщан [158,116]. Релігійне виховання в школі середніх віків можна проілюструвати таким прикладом з XIV ст.: “Вчитель обіцяв виховувати … школярів в страху і любові до Бога і в добрих звичаях, поважними, чесними, лагідними і спокійними, слухняними, щоб вони не казали непристойних речей стосовно старших і батьків. Він обіцяв виступати з ними у святкові дні після меси, читати їм писання божественних і духовних авторів, відводити їх у церков парами охайними, чистими, зачесаними”[120,59].

З XIII-XIV ст. під релігійним вихованням (як і вихованням взагалі) дедалі частіше розуміють виховання дітей. І цьому є логічне пояснення – більшість народів, а значить, і дорослих, вже християнізовані, отже, справа лише за новою генерацією. Релігійні проповідники, які були досить популярні і значно поширилися з середини XIV ст., намагалися впровадити модель авторитарного, патріархального ригористичного виховання. Ця модель грунтувалася на традиції, авторитеті і Божій волі. Найпоширенішими стають проповіді на сімейні теми. У вихованні дітей все ті ж самі провідні “чесноти” – страх і любов до Бога, рабська покора і шанування батьків, слухняність і смиренність в соціумі. Для дівчат додається – “сором в світі, який коштує більше, ніж все золото світу” і “усвідомлення своєї провини” [120,59].

Проте знайшовся релігійно-політичний діяч, теолог Джіроламо Савонарола (1452-1498), який намагався протиставити дітей і батьків у релігійному вихованні. Експериментальна спроба, уникаючи батьків, звернутися з проповідями безпосередньо до дітей, молоді, була зроблена наприкінці XV ст. і закінчилася повним крахом. Викликана вона була безрезультатними намаганнями побудувати “град Божий”, царем якого стане сам Христос, у Флоренції через політичні реформи дорослих, яким заважала, на думку експериментатора, їхня порочність. Тоді Савонарола протиставляє простоту і благочестя підлітків витонченості в гріхах батьків. Він зробив замах на “святе святих” – на покору дітей батькам (яку протягом багатьох століть плекала церков), закликавши виступити дітей проти батьків і матерів: “Не бажайте наслідувати вказівкам своїх дурних батьків! Коли вам говорять: “Не йди до проповіді, не стриги волос, коли вас хтять зробити похітливими, – не підкоряйтеся їм! …Не намагайтеся бути, як ваші погані батьки, зверніться до Бога, а ви, дівчата, не удавайтеся вашим матерям”[237,170-171].

Очевидно, брат Джіроламо створив і першу дитячу організацію Середньовіччя. Склад її був різним за віком, статтю, соціальним станом батьків, тому навіть жорстка дисципліна в системі організації дітей, скопійованій з принципів устрою влади у Флоренції, не допомагала з наведенням там ладу. Досвід організації “хлопців Савонароли” продемонстрував небезпеку для суспільства і для самої молоді використання дітей в політичних цілях дорослих. Дитячі загони виявили жахливі зловживання, виконуючи обов’язки щодо виправлення нравів жителів Флоренції. Савонарола вимагав від них вигнання з міста содомитів, ігроків, куртизанок, ростовщиків. До тих, хто чинив опір, вживали крайніх заходів – навіть спалення на вогнищі, до тих, хто лихословив – тортури з вириванням язика, у куртизанок висмикували ніздрі [237,172]. Зрозуміло, що при таких “завданнях” контроль над дітьми зберегти було неможливо, тому закінчилося це все бійками між “хлопцями брата” та дитячими загонами супротивників Савонароли. Його “опікування” дітьми “сповіщало” про початок жорсткого консерватизму релігійного виховання, зокрема стосовно молоді.

Проте в XV ст. вже існувала розгалужена релігійна соціально-виховна система, яка забезпечила сходження первісних варварських соціумів, що зруйнували Римську імперію, до усвідомленої потреби у високій культурі античності, до її розуміння і розвитку, з урахуванням при цьому християнських цінностей, які, проте, зазнали трансформації в пізньому Середньовіччі, в епоху Відродження.

Відродження [6], поєднавши найкращі з античних і християнських цінностей, поклало початок виникненню антропоцентричних. Якщо у попередні віки Середньовіччя стверджує свої ідеї на основі Бога, то Відродження виводить свої цінності з сутності людини, хоча цінність людини визначається її причетністю до Бога. За цих часів було зроблено спробу визволення свідомості особистості, духовності соціуму від церковного догмату, від абсолютної влади кліриків, але не від релігійного світогляду, і крім того, тільки для обраних, передусім, для інтелігенції (“тонкий цивілізований прошарок населення”[330,12]). Це період виникнення нової світської культури, народження ідеї космополітизму, громадянина світу, розповсюдження і початок реалізації соціоцентричних цінностей, ідеї про права і достоїнства людини, про те, що вона вища не лише за національних, соціальних та інших цінностей, а навіть за релігійних [372].

Природно, що таке обожнювання людини сприяло розвиткові егоцентризму людства. Цей егоцентризм стосовно зовнішнього середовища існування був необхідним засобом самопізнання людини в середні віки, але в епоху Відродження він досяг надзвичайних висот, що відображало усвідомлення людством своєї соціальної могутності. Змінюються поняття про обов’язки та достоїнства людини. Наприклад, у трактаті Джонаццо Манетті (1396-1459) “Про достоїнство та перевагу людини”: “Прямий, незмінний і єдиний обов’язок людини складається … з того, щоб мати і бути в змозі керувати світом, створеним заради людини, і особливо всім тим, що ми бачимо навколо на землі. І людина ніяк не змогла би здійснити це досконало і взагалі виконати без дії і пізнання. Отже, ми з повним правом можемо сказати, що обов’язок діяти та пізнавати і становить власний обов’язок людини…”[320,72]. Заклик до дії свідчить про зречення від монастирського життя як ідеалу духовного вдосконалення, гуманісти віддають перевагу життю в суспільстві. Той самий Манетті висловлює думку “про творчість людини – співавтора Бога на землі в справі творення – і дає найвище виправдовування земній діяльності людини”. Отже, і соціальне виховання має бути спрямованим, насамперед, на культивування духовної, творчої людини для земного, суспільного життя. Більш того, суспільне життя є умовою людяності: “… достатність і довершеність людина набуває з суспільства”[372,11].

Для Відродження характерним було поступове пересування провідного закладу соціального виховання від церкви до школи, хоча остання тривалий час залишалася релігійною. Найяскравішим прикладом практики гуманістичного виховання вельможного панства була школа “Радісний дім” Вітторіно Рамбальдоні да Фельтре (1373/78-1446) [84;343;364;372]. Вітторіно да Фельтре продемонстрував у своїй школі соціально-виховний підхід до організації шкільного виховання. Він поєднав у єдину систему виховні можливості приклада вчителя і навчання, організованого шкільного простору і самоврядування дітей, залучення до релігійної громади і насолоди красотами природи; гармонізував розумовий і фізичний, моральний і естетичний розвиток своїх вихованців. Зрозуміло, що в цьому внутрішньошкільному соціально-виховному середовищі важливе місце належало релігійному вихованню не лише тому, що християнином був керівник школи, а передусім тому, що на дворі було Середньовіччя з його домінуванням релігійних цінностей.

Одним із перших Фельтре наважився до розвитку критичного мислення: “він сам іноді пояснював навмисно неправильно, щоб перевірити розуміння учнів… Він дуже радів, коли бачив, що хтось насмілився спростувати помилкове пояснення, стверджував, що це ознака чудових здібностей і розуміння”[82,377], але водночас попереджував і занадту самовпевненість.

Вітторіно звертав особливу увагу на виконання дітьми громадських обов’язків. Вихованці користувалися в школі самоврядуванням, засвоювали практику керування собою та іншими [343, 26]

Гуманістичний тип виховання в школі Вітторіно да Фельтре був спрямований на виховання людини діяльної, соціально і суспільно орієнтованої та високоморальної; особи, що має почуття власної гідності, відзначається мужністю, фізичною і душевною непохитністю, здатна бути захисником вітчизни; їй притаманна спрямованість до слави, похвали і великих справ; її відзначає всебічна освіта і культура [372,34]. Це – ідеал виховання майбутнього, тому лише обрані мали змогу здобути таке виховання. Суспільство ще не готове було надати такого виховання не лише всім своїм членам, а широким верствам навіть заможного населення.

Дата добавления: 2014-10-31