Рефлексія соціального виховання в культурі індустріального суспільства 4 страница

Заслугою теоретика природного виховання, на наш погляд, є звертання уваги громадськості на потребу гармонізації суто індивідуального та соціального розвитку особистості, на те, що треба виховувати людину і для неї самої, а не лише для інших [383,203] та надання людині права вибору релігійних цінностей [447,294]. Крім того, у час, коли живі ще були традиції середньовічного релігійного виховання з його забороною всього, що стосувалося тіла, французький педагог висунув проблему статевого виховання майже вперше в світі. Це свідчить про соціальну сміливість Ж-Ж.Руссо, хоча, як на наш погляд, він перебільшує значення усвідомлення статі для формування Людини: “Ми народжуємося … два рази: … один – як представники роду, другий – як представники статі”[447,274]. До речі, Е.Роттердамський, наприклад, вважав другим саме духовне народження людини.

Певна теоретична розробленість методики соціального виховання як колективного через школу, так й індивідуального в родинному колі, забезпечила можливість індустріальній епосі висунути ідею об’єднання виховних сил соціуму, заради координації зусиль у подоланні несприятливих для культивування соціальних обставин, тобто ідею саме соціально-педагогічного вдосконалення розвитку провідних соціальних суб’єктів – людини та нації (Я.Коменський, К.Гельвецій, Й.Песталоцці, Р.Оуен та інші). Спочатку було усвідомлено цю проблему: “Світ повний ненормальних явищ, у боротьбі з якими виявляються безсилі й державна влада, й церковні служителі, через те, що донині не докладаються значні зусилля для припинення першоджерел зла”, тому “нехай усі своєчасно вживуть заходів, щоб починати насаджувати, підрізати, зрошувати і розумно формувати небесні рослини для добрих успіхів у науці, моралі, благочесті”[219,23]. Тобто інтеграція виховних зусиль суспільства розглядалася як можливість превенції асоціального розвитку людини. Далі – запропоновано регулювання виховних впливів суспільства через створення загальнонаціонального плану (“Моральне виховання людини тепер майже цілком полишене на випадок. Щоб те виховання вдосконалити, треба було б опрацювати план його відповідно до громадської користі, заснувати його на простих і незмінних принципах. Це єдиний спосіб зменшити вплив випадку на нього й усунути суперечності, які є й мусять доконечно бути між усіма різними правилами нинішнього виховання”[102,42]). Доводилося, що гармонізації, відповідної до потреб національного розвитку, потребували виховуючи впливи: релігії, форми правління, законодавства, звичаїв, мистецтва, колегій та семінарій. Крім того, підкреслювалося значення для соціального розвитку вільної преси: “Преса повинна бути вільною, суддя, що утискує її, перешкоджає вдосконаленню моралі й політики – він грішить проти своєї нації, душить у зародку щасливі ідеї, що їх та свобода утворила би”[102,332]. Філософи епохи Просвітництва були переконані, що загальний рівень вихованості соціуму, його високі ціннісні орієнтації сприяють душевно-духовному піднесенню індивіда: “Людина … з природи своєї наслідувачка й мавпа. Живучи серед чесних громадян, вона стає чесною, коли національні звичаї не суперечать приписам учителів, коли правила й приклади однаково допомагають запалити в людині любов до талантів і чеснот, і якщо співгромадяни наші гидують пороками й зневажають неуцтво, ні дурних, ні лихих тоді не буде”[102,384]. Філософи також підтримували ідею плану системи виховання в суспільстві як ідеалу, який слід розробляти, незважаючи на перешкоди (“ідея є не що інше, як поняття про досконалість, ще не здійснену в досвіді [192,22]), котрий можуть здійснити наступні покоління (“ми можемо працювати над планом доцільнішого виховання і передати керівництво щодо нього нащадкам, які поступово можуть здійснити його”[192,21]). І, нарешті, грунтуючись на теоретичних засадах, розроблених філософами, педагоги визнали найефективнішим методом соціального виховання – спрямування активності самого вихованця на вдосконалення соціальних обставин життя, які його формують: “Я також невдовзі побачив: людина робить обставини. Вона має в собі силу спрямовувати їх відповідно до своєї волі. Діючи таким чином, вона сама бере участь у формуванні самої себе й у впливі обставин, котрі діють на неї”[399,64]. Отже, було запропоновано соціально-педагогічний різновид самовдосконалення індивіда та самовиховання соціуму (мирних суспільних перетворень), що свідчить про динаміку теоретичної думки щодо методики соціального виховання: від удосконалення соціальних обставин “для” позитивного соціального розвитку вихованця (пасивний підхід) до здійснення цього самим вихованцем – “як” процес соціального виховання (активний підхід).

Це дало змогу розробити соціально-педагогічну модель сільського мікросоціуму (в донауковий період соціальної педагогіки) задля розвитку здатності народу до самовиживання в індустріальних умовах. Складовими цієї моделі були виховуючи впливи системи урядового керування, законодавства і суду, звичаїв та традицій громадської життєдіяльності, громадської думки, самоврядування, ефективної господарчо-економічної діяльності населення, його соціального захисту, а також сімейне виховання і освіта. Усе в соціальному житті мало підкорятися завданню облагородження людини: “Будь-яка прогалина в громадянському суспільстві, будь-яке утруднення в суспільному житті, будь-яке намагання насильством або хитрощами зберегти свою природну свободу і досягнути задоволення своїх природних потреб поза колією громадянського порядку – все це.. послаблює у кожному випадку сили нашої громадянської освіти (тут у розумінні “виховання” – А.М.), яка обмежує ці намагання”[399,606]. Отже, всі соціальні сили, інституції, заклади, увесь уклад соціального життя мали сприяти творенню людей “розсудливих, обережних, діяльнісних, витривалих – таких, які за будь-яких обставин знаходять, завдяки навичкам і силам, набутим через відповідне суспільне виховання, засоби для задоволення своїх бажань у самих себе”[399,607]. Більш того, проголошувалося антигуманним суспільство, яке, не запровадивши ефективний механізм соціального виховання, примушує людину, що виросла дикуном, “жити громадянином і внаслідок нестатку суспільного виховання помирати в каторжних умовах, які придушують в ній права її природи”[399,605].

Трохи пізніше було запропоновано соціально-педагогічну модель для робітничого мікросоціуму (Р.Оуен,1771-1858), елементи якої складалися з узгоджених позитивних впливів сімейного виховання, навчально-виховного закладу для дітей та дорослих (“Новий інститут”), гуманізованих умов побуту та праці на виробництві, а також заходів до припинення релігійної ворожнечі. Виховання Р.Оуен розглядав у соціально-культурологічному (“Під вихованням лектор розуміє культивування і вправляння всіх здібностей нашої природи через всі обставини, включаючи осіб, які оточують індивіда, починаючи від зародження в утробі матері до його смертної години; оскільки всі ці обставини здійснюють свій вплив на формування характеру кожної людської істоти”[388,151]) та соціально-педагогічному аспектах, оскільки вважав, що людина може стати кровожерним дикуном або у вищій мірі культурною і доброю особою залежно від соціальних умов, у які вона потрапляє з моменту народження. Тому завданням виховання в певній країні, на його погляд, був саме вплив на ці умови [388,185]. Якщо виховання не ефективно, то в цьому винен соціум: “Провина за злочинний характер лежить не на індивіді, а на системі, серед якої він виховувався. Знищте обставини, що сприяють створенню злочинних характерів, – і злочинів більше не буде; замініть їх обставинами, розрахованими на створення звичок до порядку, регулярності, стриманості, праці, – і людина оволодіє цими якостями”[388,161]. Р.Оуен розкриваючи активність і дійовість виховання, підкреслював, що йому може бути притаманний як позитивний, так і негативний характер: “Виховання – це можна сказати без перебільшення – є дивно діючою силою: за його посередництва можна людину перетворити на демона зла як для неї самої, так і для оточення, або в істоту безмежної доброти”[388,183]. Він навіть перебільшує можливості соціального виховання у подоланні проблем людства: “Знаючи про існування такої важливої сили, якою, – якщо ми її добре вивчимо, – ми зможемо керувати з точністю закону природи, сили, здатної поступово знищити всі нещастя, які нині пригнічують людство”[388,147]. Завданням соціального виховання людства Р.Оуен вважав – “визвати в кожній людині милосердя стосовно всіх людей”.

На наш погляд, негативним у ставленні Р.Оуена до соціального виховання є зняття будь-якої відповідальності з індивіда за формування його характеру (“Від виховання залежить створення сприятливих умов та виправлення природної організації, – отже, характер індивіду твориться незалежно від нього і для нього”[388,151]) та досить агресивний, дещо навіть авторитарний характер виховання (“Індивід побудований таким чином, що в дитинстві його можливо примусити сприйняти або раціональні ідеї …, або хибні поняття”[388,151]). Крім того, явно суперечить висловлення автора стосовно ролі осіб, що оточують дитину з народження, його підбору вихователів серед “ слухняних і бажаючих беззастережно підкорятися “, які “до цього часу ледве читали, писали і розбирали по складах”, тобто людей нетворчих та малоосвічених. А висловлювання “Поступово розвивається та зміцнюється прихильність та любов дітей до вихователів, а якщо такі почуття впровадженні у дітей, останні й у подальшому із задоволенням будуть коритися своїм вихователям і дотримуватися їхніх вказівок”[388,190], на нашу думку, свідчить якщо не про маніпулювання почуттями дітей заради цілей дорослих у Нью-Ленарці, то про можливість появи якихось фюрерів серед таких майбутніх дорослих.

Соціально-педагогічна система Р.Оуена формувалася від заходів з перевиховання робітників до виховання дітей, а Й.Песталоцці, навпаки, – від виховання знедолених дітей до потреби соціального виховання дорослих, однак обидва практики соціального виховання дійшли до висновків щодо необхідності узгодження цих заходів та поширення виховного впливу на всі структури суспільства. “Кожна держава, щоб бути добре керованою, має звернути головну увагу на створення характерів своїх громадян. Отже, найкраще керованою буде та держава, яка володіє найкращою національною системою виховання”[388,178]. Як і Й.Песталоцці, Р.Оуен усвідомлює що це досить складно здійснити: “Для створення добре вихованого, одностайного та щасливого народу національна система виховання повинна бути єдиною для всього Сполученого королівства; вона має грунтуватися на принципах доброти і розумності; немає потреби доводити, що думка про виключення з цієї системи хоча б однієї дитини в усій державі не повинна виникнути ні на одну мить”, крім того “національний план виховання має включати всі вдосконалення в галузі виховання”[388,178-181]. Перебільшувалося значення і державної системи виховання: “Хай добра система виховання ствердиться в якій-небудь країні, і тоді згодом ніколи не буде ніякого утруднення в керуванні населенням; всі ясно стануть бачити і розуміти, що краще веде до щастя людства, і будуть весь час діяти відповідно до істинного інтересу суспільства”[388,155].

Практичною спробою втілення соціально-виховних ідей були трудові комуни для дітей і дорослих Р. Оуена - “Нова гармонія” в США (1825-1829), “Гармоніхолл” у Великобританії (1839-1845). Ці експерименти Р.Оуена зазнали невдачі, можливо, й тому, що він не врахував провідного принципу соціально-педагогічної системи Й.Песталоцці – соціальну активність населення в здійсненні суспільних змін, які позитивно впливають на перевиховання дорослих і соціальний розвиток дітей, – саме в процесі цієї активності формується новий рівень духовності, вищі соціальні якості індивіда і соціуму. Р.Оуен намагався не стимулювати соціальну активність незаможних людей, а створити кращі умови для них за допомогою свідомих громадян. Це сприяло розвиткові споживацтва, а не запланованому самовдосконаленню людини і мікросоціуму. Однак навіть негативний результат дає право дійти висновку, що практика експериментального вивчення можливостей соціального виховання як процесу духовного розвитку людини через гармонізацію суспільної життєдіяльності розпочалася ще у другій чверті ХІХ ст.

За часів Просвітництва було майже сформовано портрет майбутніх фахівців з соціального виховання – соціальних педагогів: “Свій вільний час, свої турботи, свої прихильності, самих себе – це те, що ви маєте, віддавати іншим. …Миріть людей, які сваряться, попереджайте позови; схиляйте дітей до обов’язку, батьків до поблажливості; сприяйте щасливим шлюбам; ставте перепони притискам; клопочіться, широко використовуйте вплив батьків вашого вихованця на захист слабкого, якому відмовляють у правосудді і якого давить сильний. Творіть не одну милостиню, творіть справи любові”[447,234-235].

Таким чином, трансформація традиційного суспільства в індустріальне призвела до руйнування існуючої системи соціального виховання, зокрема до послаблення ролі сім’ї, стану, релігії у формування соціальності людини. Державне виховання індустріального суспільства мало змогу об’єднати “старі” (сім’я, релігія, мистецтво, політика, закон), оновлені (система навчально-виховних закладів), нові (благодійництво, засоби масової інформації, дитячо-молодіжні організації тощо) засоби соціального виховання в соціально-виховну систему цілеспрямованого розвитку національної, за суттю, соціальності індивіда та країни. Регулювання соціальних відносин, зміцнення соціальної єдності в нових соціокультурних умовах потребували наукового обгрунтування інших підходів до системи соціального виховання. На тлі індивідуалізації соціуму проблема соціального розвитку людини поступово стає загальносуспільною. Найкращі філософські осмислення соціокультурної дійсності не уникають пропозицій щодо виховання соціальності людини та зміцнення індивідуальності соціуму. Педагогіка починає розглядатися як прикладна філософія. Завдяки наукової рефлексії провідних філософів та педагогів: значно розширюється уявлення про об’єкт соціального виховання (людство, нація як самостійні соціальні суб’єкти; незаможні шари населення; діти дошкільного віку, жіноцтво); обгрунтовується його мета стосовно різних соціальних суб’єктів, зважаючи на соціоцентричні цінності; розробляється алгоритм зміни мети та характеру виховання; визначаються завдання культуровідповідного соціального виховання; висувається ідея особистісного розвитку людини не лише для соціуму, але й для себе; створюється методика соціального виховання індивіда; усвідомлюються суб’єктом соціального виховання нації кращі представники її громадськості; застерігається людство від плекання національного егоїзму, від деструктивного впливу соціуму на людину, групу, інший соціум через соціальне виховання; пропонуються моделі соціального виховання на рівні макро- та мікросоціуму. Таким чином, розвиток культури індустріальної доби уможливив усвідомлення потреби і формування ідеї використання соціально-виховного механізму задля підвищення ефективності культивування соціальних суб’єктів в умовах необхідності трансформації їхньої соціальності. Проте соціальна педагогіка як наука могла з’явитися лише при виокремленні її базової галузі – педагогіки в самостійну науку. Потреба формування педагогіки, у свою чергу, зумовлювалася необхідністю досягнення принципово нового культурного рівня людства через основу культуротворення – духовно-творчу діяльність людини, розвиток здатності до якої мав вдосконалюватися через педагогіку. Не можна не погодитися з класиком німецької філософії, що “мистецтво виховання, або педагогіка, повинно стати розумним”: “Педагогіка має стати предметом вивчення, у іншому випадку від неї нема чого очікувати. Механізм у мистецтві виховання повинен перетворитися на науку”[192,25].

Отже, до середини XIX ст. широкі кола громадськості провідних європейських країн вже усвідомлювали силу соціального виховання у зміцненні доцентрових спрямувань суспільства, потребу формування не лише індивідуальних, але й соціальних якостей людини заради благополуччя її, країни та людства, і розуміли, що досягти цього можна лише спільно, об’єднавши виховний потенціал усього соціуму. Це створювало сприятливі умови для виокремлення соціальної педагогіки в самостійну галузь педагогіки.

Дата добавления: 2014-10-31