Візантійська риторика 1 страница

Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.

Над усім запанував християнський ідеал, який, за словами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теоло

Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції панує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).

У III ст. н. е. розгортається діяльність Орігенового учня Григорія Неокесарійського. Орігенові присвятив він "Панегірик" (слово подяки): автор згадує роки навчання в Олександрії, поєднуючи факти біографії й задушевну інтонацію з викладом деяких постулатів Орігена, зокрема риторичних.

Поряд з істориками та авторами житій набувають силу саме ритори, які розмірковують про Бога і святість, про правила чернецького життя, про богословські питання. Щоправда, це вилилося також в єресі (Арія та ін.). Але Церква одразу ж висунула групу полум'яних оборонців ортодоксії — святих Афанасія Олександрійського, Васи-лія Великого, Григорія Назіанзіна та Іоанна Златоуста, які боролися і з новими єресями, і з поганською реакцією (імператор Юліан-Відступник, який прагнув поновити язичництво, твердив, мов про очевидну істину, що традиції античної освіти ніхто не може порушити).

Візантійські Отці Церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали проповідь Слова Божого, хоча суто літературну культуру античності, досвід риторів вони також не відкидали.

Після легалізації християнства, на початку IV ст., почався золотий вік патристики, розквіт вільної творчої християнської думки. Щоправда, в тій розмаїтості ідей далеко не все витримало соборну критику Церкви, а деякі ідеї було кваліфіковано як єресь. Одночасно ставилося й завдання боротьби з ними.

Осмислення Бога як Троїці в боротьбі з аріанською єрессю та новоіудаїзмом призвело до розмежування олександрійського канону Біблії (Септуагінта) та канону юдейського (створення масоретського канону Старого Завіту в II ст.). Тоді ж відбулася й нова велика експансія античної думки в християнство. У зв'язку з цим постала необхідність боронити християнство та Писання від нігілістичних і язичницьких доктрин.

Серед численних діячів Церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають АфЙнасія Олександрійського (ПІ—IV ст.), автора низки догматичних, історико-полемічних, екзегетичних і аскетичних творів, що мали великий вплив на пізніших проповідників Сходу й Заходу. Боротьба Афанасія Олександрійського з аріанами не завжди була успішною. Переслідування Юліаном-Відступ-ником та аріанськими імператорами неодноразово закінчувалося його вигнанням.

Не менш відомим був Кирило Єрусалимський (IV ст.) — автор "Катехістичних бесід", що являли собою коментар до Біблії. У них Святе Письмо розглядається як джерело вчення, пояснюються також церковні Таїнства (Хрещення, Причастя й Миропомазання). Суть цих таїнств — заперечення сатани та єднання з Христом ("Таїнознавчі повчання").

На особливий рівень підняв східну патристику Каппа-докійський гурток, що об'єднав трьох друзів (почасти родичів) — Василія Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського (IV ст.).

Василій Великий, син видатного ритора, з дитинства готувався бути ритором-софістом, доки не став християнином. Він вчився в Афінах, змолоду був аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант літератора, а свою літературну працю цілком підпорядкував пропаганді християнства. За формою його проповіді не поступалися античним зразкам, але вони дуже ґрунтовні, глибокі, позбавлені античної "розумової гри".

Василій Великий наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія "Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських книжок" створений певною мірою під впливом трактату Плутарха "Про те, як юнакові читати поетів". Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною критикою поезії.

Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати в язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків:

"...у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини".

Найпопулярніший його твір "Шестоднев" — коментар до біблійної оповіді про творення світу, в якому тогочасна вченість поєднується з живою манерою викладу. Окрім "Шестоднева" Василій Великий написав 15 "Бесід" на Псалми. Приписують йому також тлумачення пророка Ісайї (недостовірне) та книги Іова (не збереглося). Написав він також кілька трактактів з посиланням на Святе Письмо ("Про суд Божий", "Про віру"), правила чернецького життя, чимало бесід і листів.

Василій Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз'яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.

Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Олександрії та Афін, дружив з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху їхнього торжества. За царювання православного імператора Феодосія був єпископом Константинопольським. Доживав віку у своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.

Від Василія Великого він відрізнявся характером літературних уподобань. Василій прагнув втілити у своїй риториці істини Біблії. Григорій більше тяжів до самовияву, сповідальносгі, що спростовує пересічний погляд на середньовічного візантійського церковного діяча як на "сухого аскета", позбавленого індивідуальних рис. Григорія цікавили передусім питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. Був видатним, хоча й дещо манірним, ритором і полемістом.

У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: "Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безголосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави".

Відомо 45 "Слів" Григорія, з яких особливо важливі п'ять, спрямовані проти єресей, передусім аріанської, а також викриття імператора Юліана-Відступника; в останньому, зокрема, він виступає проти заборони християнам вивчати античну мудрість. Збереглося понад 200 листів, що, поряд з богословськими питаннями, торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіграфічний жанр.

Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика, як, наприклад, цей вірш з незвичайно розширеною анафорою:

Гей, царю, царю нетлінний, Дай Тебе оспівати, уславить, Царя, владодержця! Через Тебе наспіви наші, Через Тебе небесних хори, Через Тебе часів потоки, Через Тебе і сяйво сонця, Через Тебе місяця благо, Через Тебе краса сузір'я, Через Тебе піднесений смертний Д ивним даром розуміння.("Гімн Христу").

Григорій Нісський, брат Василія Великого, в молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Нісси, зазнав гоніння від аріан. Імператор Феодосій оголосив його оборонцем Православ'я, підпорядкувавши йому Понт, аравійські християнські громади та Єрусалим, але Григорій дійшов висновку, що "переміна місця до Бога не наближає".

Григорій Нісський був схильним до філософських роздумів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алего-риста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував "Пісню над піснями" як алегорію любові людської душі до Бога, пояснював Псалтир як "сходинки духу", вбачав у Книзі Еккле-зіаста рух від чуттєвого світу до духовного. Писав також догматичні твори, в яких спростовував єресіархів (засновників єретичних течій) Євномія, Авлалія, Аполлінарія та ін. Новим словом на той час стали його есхатологічні (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й воскресіння, про місце передчасно померлих немовлят у загробному світі. Його перу належить також аскетична ідея "життя за Богом", 26 листів і популяризаторські проповіді.

Важливим є трактат "Проти вчення про долю" — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають витримані в дусі платонізму космологічні (про будову Всесвіту) твори Григорія Нісського, в яких він стверджував, що світ, створений Божим словом, за шість днів творіння вже впорядкувався за законами природи, без участі Бога (розвиток думок "Шестоднева" св. Василія). "Стиль Григорія більш важкий і скутий, ніж стиль інших учасників Каппадокійського гуртка; вільне риторичне володіння словом було для нього не таким органічним, як для Василія або Григорія Назіанзіна. Але в тексті суто філософського змісту його мова стає емоційною та виразною, так що навіть найбільш абстрактні думки подаються з пластичною наочністю".

Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни "переманили" учня. Від Ліванія він запозичив блискучі прийоми софістичної гри словом. Потім Іоанн жив аскетом у Сирії, віддавшися самоспогляданню, був архієпископом Константинополя, але заслужив ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.

Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у ІУст. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях — патетично суворий. До наших днів дійшло понад дві тисячі списків його творів. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християнської риторики, побудовані у формі моралізаторських міркувань на біблійні теми.

Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмірковуючи про царя Давида, який був особою складною, нестриманою, автор передусім зважає на його здатність до покаяння: "Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось місцях, а й у самій своїй волі, і найперше — душу свою вести до самої ніким не населеної пустелі. При такому настрої і блаженний Давид, який жив у місті, керував царством і був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов'ю Христовою більше, ніж ті, що живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нині розіп'явся (для світу), якщо такий справді знайдеться"1.

Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від аттичної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей:

"Завжди, а тепер особливо, пора сказати: "Суєта суєт і все суєта". Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескания, хороводи, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів?

Усе минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня".

Іоанн Златоуст писав дуже багато, "на ходу", філігран-но відгранюючи свої слова. Він був ідеалом провідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.

Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і занотовані скорописцями. Це — жива невимушена бесіда. Водночас у них виразно вимальовується висока вченість, увага до історико-філологічних питань, що було властиво антіо-хійській філософсько-риторичній школі. Особливо уважним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто коментар, але й повчання. Вони насичені цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Златоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки.

Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:

1) обирати тему з Писання;

2) обмірковувати її виклад, особливо зважаючи на чіткість її структури, ясність думки, вишуканість та емоційність слова.

Видатним представником Східної патристики був Псевдо-Ареопагіт (друга половина V ст.). Його творчість спростовує погляд західної культури на Візантію як на "нове варварство": головний наплив ідей якраз ішов спершу зі Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення.

Вчення Псевдо-Аеропагіта є підґрунтям для Західного й Східного Відродження. Руйнуючи раціоналізм і торуючи шлях глибоким суб'єктивно-містичним переживанням, він тлумачив світ як систему символів.

Замикає ряд великих східних патристів Іоанн Дамаскін (VII—VIII ст.). Він був родом із сім'ї міністра-християни-на в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневірянь і закінчив життя ченцем в Єрусалимі. Іоанн Дамаскін використав досягнення східної та західної патристики, організував її в гармонійну систему, якою користувалися також західні схоласти Середньовіччя. Він писав житія, проповіді та гімни; йому приписують три томи дидактичних коментарів до Біблії. У творі "Джерело знання" він остаточно утвердив християнський неоплатонізм (поєднання вчення Платона з християнською релігією). Дамаскін був ще й автором вельми популярного в ті часи роману "Вар-лаам та Іоасаф", написаного за мотивами життя Будди та деяких античних джерел.

Видатним ритором "серединного" періоду візантійської культури був патріарх Константинопольський Фотій (IX ст.). Він здобув репутацію великого ерудита, який збирав твори античної класики та сучасної йому візантійської літератури і пропагував їх серед молоді. Його твір "Міріо-бібліон" ("Безліч книг") чи "Бібліотека", який охопив майже 300 текстів античних і візантійських авторів, є втіленням прагнення автора не лише до оригінальної ідеї, а й до власного стилю.

Вимогливий він і до чужого стилю: "... прочитано твір Феодора Антіохійського "На захист Василія проти Євно-мія", у двадцяти п'яти книгах. За стилем Феодор не відзначається блискучістю, але в думках і доказах вельми густий і щасливо переповнений свідченнями від Писання. Спростовує ж він Євномія майже слово за словом...".

Візантійська риторична думка навіть художні твори використовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Никифор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа, відкинувши

майже всі художні аспекти, зосереджуючись на більш "типових", загальнолюдських ситуаціях.

Пізньовізантійська риторика була вимогливою щодо дотримання законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словесності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких "немов насильно скоряє міркуваннями, але не "ллє солодощів у душу" (відгук про Іоанна Італа).

Пселл був автором великого історичного твору "Хронографія", в якому змалював події візантійської історії з 976 по 1077 pp. з непересічною риторичною майстерністю. "Пселл досконало володіє всією риторичною технікою патетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, порівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини...Його увагу спрямовано не на подробиці подій, не на перелік та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів"2.

Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної риторики, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Михаїл Хоніат (XII—XIII ст.) пише: "Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчиняє сміхотворне... він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він виставляється".

Вона сповідує принципово нові критерії краси, зокрема краси промови, що базується вже не на античній естетиці, а на біблійному понятті духовності та християнському неоплатонізмі. Наприклад, Іоанн Дамаскін писав, що "Божественна краса блищить не якоюсь там фігурою й не красою образу... а спостерігається в невимовному блаженстві відповідно до доброчинності"*.

Однак заклик до спіритуального (духовного) ідеалу та щирості ніяк не заперечував необхідності й літературної майстерності ритора.

Візантійська словесність за своєю ідейною наснаженістю та стилем відрізнялася від художньої літератури, твореної за настановами "Поетики" Арістотеля. Це — типова риторика, утилітарна проза, що відображала інтереси та духовне життя свого часу. Щоправда, в лоні її відбувалися спроби реставрувати на християнському грунті традиції язичницької поезії, оспівуючи єднання Христа та Церкви тощо (єпископ Мефодій, єретик Аполлінарій та ін.). Але цей напрям занепав, а на руїнах античної художньої літератури постала лише риторика.

Візантійська література була прозовою, а не віршовою. Вірші писали або за старовинними античними нормами, або у поєднанні стильових особливостей поезії та прози. Риторика їх "замовчувала" (наприклад, гімни Романа Со-лодкоспівця). Натомість "традиція риторичних шкіл і риторичного теоретизування переживала майже безперервний розквіт..."1.

Візантійська риторика базувалася на античному літературному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. "Для того, щоб описувати, аналізувати й оцінювати твір, візантійська риторична теорія мусила для початку знайти для нього місце в одній з рубрик запозиченої в античності формально-жанрової номенклатури".

Так, у стилі Григорія Богослова визначали періоди, анапести, гекзаметри тощо.

Грунтуючися на таких фундаментальних поняттях, як, наприклад, протогімнасма — типи найпростіших форм (хрія [міркування], ствердження, похвала, ганьба тощо), статус — ситуація, в якій опинився оратор, ідея — повне втілення змісту стилю (ясність, чистота, висота, величавість тощо); вона також успадкувала й античне вчення прб структуру твору (вступ, виклад, висновки).

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до більш точної, навіть здрібненої класифікації типів риторичного слова. Скажімо, в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські ритори — вже 113.

Проте візантійський ритор зовсім не шанував лише літературно вишукані промови. Він високо цінував силу й органічність стилю оратора. Особливості такого стилю виражала категорія "шорсткість" — свідома грубуватість. Наприклад, Діонисій Галікарнаський у трактаті "Про з'єднання слів" так охарактеризував цей стиль:

"... строга побудова має ось який характер. Хоче вона, аби слова утверджувалися міцно, стояли міцно, щоб кожне було видно здалеку і щоб фрагменти мови відокремлювалися один від одного помітними паузами. Зіткнення шорсткуваті й немилі для слуху вона допускає часто й ставиться до них байдуже: так, коли кладуть стіну з добірного каміння, в основу кладуть каміння неправильної форми й неотесане, дике й необроблене. Вона любить розтягуватися якомога ширше за рахунок великих розгонистих слів; а тіснити себе, короткими складами їй огидно, хіба що з необхідності"*.

Але помилково було б думати, що візантийська риторика замикалася в суцільному формалізмі. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою. Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василія Великого:

1. Проповідь як екзегетика — тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Проповідь як напучення — настанова для простого люду.

3. Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.

Візантійські мислителі виробили концепцію світу, сповнену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка повертає собі першозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За повною абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських і Помісних Соборах. За багатьма ознаками це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні, з точки зору арістотелевої поетики твори). У духовному житті епохи відбувався синтез біблійної та антично-філософської традиції, окреслювалися контури нового бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності.

Оскільки школа і освіта у Візантії цілковито знаходилися в руках Церкви, можна зауважити, що все сказане стосується й академічного красномовства у візантійському суспільстві.

Не таке вже мале місце займала у Візантії і юридична риторика. Достатньо сказати, що імператор Юстиніан (V ст.) спробував адаптувати до умов своєї імперії римське право ("Кодекс Юстиніана"), і єдина вища школа у Візантії була саме юридична школа. Однак "... після численних переробок, що з'явилися після Юстиніанового Кодексу, у візантійському праві майже нічого не залишилося від римського права". Воно еволюціонувало від римського принципу міжнародності до принципу винятковості Візантії.

А оскільки тут домінувала — навіть інколи і в питаннях віросповідання — воля імператора та його апарату, то дух вільного дебатування в суді досить скоро поступився млявому й пишнословному обстоюванню заздалегідь вирішених питань.

Політичне красномовство у Візантії було пригнічене тими ж обставинами, що спричинилися до розквіту всілякого панегіризму й лукавої гри словами та підтекстом. Сусідні народи обурювало криводушшя візантійців, що взяли за правило розставляти витончені приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу, що обрушився на Константинополь, західні лицарі, мотивували свій напад на християнську державу саме цим візантійським лукавством.

Внутрішній цензор" завжди автоматично спрацьовував, коли візантійський красномовець починав говорити про щось пов'язане з імператорським домом:

"Тут на колонні стоїть статуя імператриці Феодори. Цю статую поставило їй місто на подяку за створення залу [в лазнях Аркади']. Статуя дуже красива, але поступається красою самій імператриці, бо людському мистецтву, хай то буде словесний вираз, або наслідування у статуї, неможливо передати чари її краси. Колонна — пурпурного кольору, і тим, навіть перш ніж зображення,.показує, що несе на собі статую імператриці" (Прокопти Кесарій-ський. "Про будівлі").

Побутове красномовство у Візантії, подібно, було на високому рівні розвитку й виглядало достатньо невимуше-но, якщо взяти, наприклад, до уваги насичені духом народної сатири епіграми Христофора Мітіленського. Ось зразок його творчості (у вільному прозаїчному переказі):

"Мовлять — люди кажуть всяке, але, здається, що й в тому є правда, — чесний отче, що ти немовби вкрай щасливий, коли продавець пропонує тобі досточтимі останки святителя; що ти заповнив ними всі свої скрині і часто їх відчиняєш — аби похизуватися перед друзями руками святого Прокопія (дюжина), литками Феодора (як порахувати, так сім), Несторовими щелепами — десятки зо два, а з ними вісім щелеп Георгія".

А загалом, слід пам'ятати слова Михаїла Пселла, що прекрасно характеризують ставлення візантійців до красномовства: "Блискучі слова змивають бруд з душі й передають їй чисту та повітряну природу".

Ключові слова:протогімнасма, хрія, ствердження, похвала, ганьба,

статус, ідея, шорсткість.

§ 3. Риторика середньовічного Заходу

Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.

* * *

У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гомгліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Агльський, Берпгольд Конспганський, Туго Сен-Вікпгорський, П'єр Абеляр, Бонавентура).

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (ars predicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко-

ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не с

працьовував"1.

Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору?.

Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м. Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю:

"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покинули все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніжне, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."3.

Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:

"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями..."4.

Дата добавления: 2014-10-31