Ідеальний публіцист

Іронія

Алегорія

Алегорія (гр. а11е§огіа — інше говорю, іносказання, інакомов-лення) — різновид образного називання. Алегорія використовуєть­ся тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алего­ричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, при­казки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мов­чання — золото.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати вели­кою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафо­ричного образу, все зображення має переносне значення: персо­нажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загаль­не'. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибу­нець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потре­ба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» Івана Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що «товкли каміння на дорозі». Проте одно­часно твір є і «пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший». Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю влас­ною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами | прийде нове життя, добро нове у світ: ми ломимо скалу, рівняєм | правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Е; Алегорія широко використовувалася в античній міфології, кла-і; сичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

і, Іронія (гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — різно­вид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вжи­вається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іро­нію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з по­зитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Ге­рой!» сприймається буквально як назва людини з виразними озна­ками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до осо­би, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. На­приклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'єю, складається тільки (тільки!} з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель ЛюсЇ) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе зна­ти, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має пра­во вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.

Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твер­дження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Напри­клад: Завтра починається сьогодні; Сила жінки в її слабкості, Найкраща оборона — це напад. Найкращий експромт — добре підготовлений; Піти. щоб повернутися; Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив. Парадоксальні вирази при­вертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора та­ланту.

Пародія (гр. рагоаіа — жартівлива переробка) — посилена іро­нія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням фор­ми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилеж­ності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки»', приземленістю. Пародія є засобом для ство­рення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. На­приклад: \

Він пише сміливо, не боячись нікого —

Слабого, Усе, що вказує йому його натура

Й цензура. Він може написать філіппіку завзяту

За плату.

(В. Самійленко)

...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коха­ний любити не стане тебе, коли ти не любиш Неводи. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж любиш кохану, Колум­бію — округ і Джорджіо — штат, Монтану і Луїзіану. (О. Ірва-нець).

Перифраза (від гр. регірЬгахІБ — описовий вираз) — троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франка), Кобзар (Тарас Шевченко), народи-ний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Ва­силь Симоненко).

Алюзія (лат. аііикіо — натяк) — троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літерату­ри, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у пуб­ліцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігруєть-ся якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприюіад: О, гроно п 'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно — це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг — це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду.

Еналага (гр. епа11а§е — перестановка, повернення) — риторич­на фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: а він давай питати, що ми їмо? (до дитини за обіднім столом); кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відобра­ження у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче при­клади еналаги з кіноповісті «Зачарована Десна»: Часом і досі зда­ється мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне!.. як же я не закричу, та не забі­гаю, та не затопаю ногами. Ото був страх, ото був біль! (О. Дов­женко).

Апосіопеза (гр. ароаіорап — замовклий) — риторична фігу­ра умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те сло­во, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відо­ме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В усній мові фігура умовчання передається паузою, а на письмі — ' крапками.

Майстерно користувався фігурою умовчання Михайло Коцю­бинський:

— Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. — шепотять бліді уста дівчини. —...Я—теплична рослинка... вибуяла в штуч­ному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І замість бажаної користі живим докором стануть передімною закривавлені серця родини й моє власне роз­бите, знівечене життя... Боже! Що це зі мною? Звідки легко­духість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ну, годі... Піти туди, куди серце кличе й обов 'язок... З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не втратити надії і... все буде добре... («Хо»).

Преокупація (лат. оссираііоп— втілення) — невласне троп, яким те, що заперечується, те й утверджується. Це суперечність між оче­видним і заперечуваним часто використовується в гумористичних текстах для створення ефекту комізму:

1. Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, і ще чого-не­будь, — це така —я вам кажу — симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...;

1. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, — підсушує його.

Робиться г(е або в печі, після тогоякхліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.

Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає.

Видовище це дуже інтересне, воно нагадує феєрверк в пар­ку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були, і на феєрверку побували (Остап Вишня).

Градація (від лат. §гааа1іо — поступовість, послідовність), або клімакс (від гр. Ісіітак.5 — драбинка, сходинка), — риторична фігура, що поступово і послідовно або розширює значення, або звужує через низку називань. Градація є висхідною (від кон­кретного до загального) і низхідною (від загального до конкрет­ного): планувати роботу треба на день, тиждень, місяць, рік.

Плеоназм (від гр. ріеопагтоз — надлишок) — невласне троп, що досягається надлишковістю якоїсь ознаки, тому що вона вже є в іншому слові, в результаті ця ознака в плеоназмі більше реалі­зується: побудуємо українську Україну, народна демократія.

Паралепсис (гр. рагаїеірвіх — пропуск) — невласне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали, просто зникло при вас; хіба хто думає, що ви дурень, просто люди не зна­ють, що вмієте, тощо.

Тавтологія

Тавтологією (гр. Іашо — те саме + 1о§ок — слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих са­мих споріднених слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидіти лютою ненавистю; сидьма сиді­ти; ревма ревти; вільному воля, спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує;

На кричаний крик мій—мовчазне мовчання... Я ж прагну спочатку почути ячання. І всесвіту розум поставлю на чати — Я хочу спочатку початок почати...

(І. Драч)

Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексич­ного повтору, парономазії та інших явищ звуко-семантичного збли­ження слів:

Білий подих — Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише? Отака біла-біла хата Серед білого-білого цвіту.

(І. Драч)

У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейно-естетич­ну мотивацію, вона стає виразною стилістемою. Такою є тавтологія з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад:

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю. В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

«

Самотня ти, тополя, стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

(М. Рильський)

І вже болить душа, на дуб здубіла, В цій чужаниці, чужбі, чужині!

(В. Стус)

Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, Бо вже чужинецький ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, Чума Україно, навіки прощай.

(В. Стус)

Метатеза (гр. теїаіЬеаіа — перестановка, переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм.

Анаграма (лат. ап^гаттаїіктоа — перестановка) — близька до метатези риторична мікрофігура, що здатна створювати гумо­ристичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далеко­зорий.

Анномінація (лат. аппотіпаїіо — інакше найменування) — ри­торична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семан­тики в близьких за звучанням словах: приватизація — прихвати-зація, демократія — дермократія.

Дата добавления: 2014-10-31