Промова Івана Франка на його ювілейному святі 1898 р

Першим моїм словом буде щира подяка всім тим, що устроїли оце нинішнє свято. Поперед усього подяка молодежі, що не щадила на це трудів і заходів; подяка всім тим, що явилися тут нині; подяка товарищам праці і переконань; щира подяка бесідникам, що промовляли з цього місця. Подяка вкінці й моїм противникам. За двадцять п'ять літ моєї праці доля ніколи не скупила мені їх; вони підготовили мене наперед, не дали мені застоюватись на однім місці. Я розумію дуже добре вагу боротьби в розвою і вдячний своїм противникам і щиро поважаю тих, що борються зо мною

чесним оружжям.

Коли скину оком по нинішнім зборі, то запитую себе: задля чого зібра­лася тут така велика і світла громада? Думаю, що не для моєї особи. Я не вважаю себе ані таким великим талантом, ані жодним героєм, ані таким взірцевим характером, щоб моя особа могла загріти всіх до себе. Двад­цять і п'ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я завсіди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною. Муруючи стіну, муляр кладе в неї не самі тільки гранітові квадрати, але як випаде, то і зробив за ті літа, може, й знайдеться деякий тверділий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, котрим я запов­нював люки і шпари. В кождім часі я дбав про те, щоб відповісти потре­бам хвилі і заспокоїти злобу дня. Я ніколи не хотів ставати на котурни, ані щадити себе; я ніколи не вважав свойого противника занадто малим, я виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для прояснення спра­ви. Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам'яті будущих по­колінь, але мені це байдуже; я дбав поперед усього про теперішніх, су­часних людей.

Яко син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почуття того обов'язку, а друга — то потреба ненастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, яко нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобу­демо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям.

Головну вагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здо­буває собі й національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мойого бажання — бути чо­ловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питан­ню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, ко­нечність заробітку спонукувала мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача, те гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що цей брак концент­рації зашкодив мені яко письменникові, але у нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтерес до духового життя і громадили ма­теріал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тільки на таких фундаментах, на таких стінах може з часом здвигнутися пишне, сміле склепіння.

Так, отже, не для мене це нинішнє свято. Я чую, що я не заслужив на нього. Але воно наповняє мене радістю як симптом, як знак того, що в широких кругах нашої громади займається або й сильно вже горить те саме бажання освіти, бажання свободи і широкого індивідуального та гро­мадського розвою, бажання, котрого виразом є мої писання. Вийшовши з самого дна нашого народу, я старався однакою любов'ю обняти всі його верстви, а нинішнє свято є для мене знаком, що у нас будиться, а декуди вже й ярко палає бажання солідарності з нашим найменшим братом. Тільки ненастанна, жива стичність з людьми може охоронити наше письменство від манівців; тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкрет­ним братом охоронить нас від абстракцій і доктринерства, поведе наш

; національний розвій простою, вірною дорогою.

^! Ще раз дякую шановній громаді за нинішній вечір. Здається, не потре­бую обіцювати, що й надалі я не зійду з тої дороги, якою йшов досі. Така

• вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; це не жодне геройство,

; а просто елементарна сила веде мене цею дорогою, сила моєї хлопської

¹ крові.

Певна річ, у моїй діяльності було чимало помилок, — але хто ж, роб­лячи якесь діло, не помилився? Та нині я можу дивитися на ті помилки спокійно, бо знаю, що або мені самому, або іншим вони служили осторо­гою і наукою. А щодо себе самого, я завсіди держався тої думки; нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається руський народ!

Дата добавления: 2014-10-31