Фігуративні засоби в риториці 1 страница

Фігури виділяються із загального масиву знаків і мовних форм за критерієм "відступу від середньостатистичної норми". Фігури -засоби емоційної виразності і впливу на читача, створені за принци­пом відхилення мовних форм від стандарту. Наприклад, зворот "подібний до туману" - загальнорозмовна "норма" формулювання думки, а інверсивний варіант цієї ж фрази "до туману подібний" - це вже спосіб перенести акцент із порівняльно-логічної на метафорично-поетичну функцію, створити особливу тональність висловлювання.

З новою хвилею відродження риторики в науковий обіг повер­нулося чимало термінологічних "динозаврів" риторичної класики: гомеотелевтон, аподозис, анадиплозис, антанаклазис, парехезис, по-ліптотон, симплозис. Аналіз системи фігур ускладнює те, що у су­часних риториках використовують грецькі назви паралельно з їхніми латинськими відповідниками, наприклад, анадиплозис (гр.) — гемі-нація (лат.); парисозис (гр.) — ізоколон (лат). Хоча деякі відроджені номінації-раритети видаються незвичними, але на загал реставрацій­ні зусилля мають сенс, адже вони дозволяють повернути системі фі­гур втрачену цілісність.

Згідно із найпоширенішими класифікаційними традиціями, риторичні фігури поділяють на фігури думки, словесні фігури і тро­пи [20; 23; 38].

Фігури думки - це логіко-семантичні засоби, що посилюють, увиразнюють звучання окремих ідей у персуазивному дискурсі. До них належать, насамперед,

фігури звертання до слухача: риторичне запитання, риторичне звер­тання, гіпофора, дубітація, регресія; діалектичні фігури: концесія, пролепсис;

семантичні фігури: антитеза, діафора, антиметабола, корекція, окси­морон, плеоназм, градація; афективні фігури: апосіопеза, просіопеза; композиційні фігури: дигресія, парентеза, мовчання. Оскільки основою багатьох риторичних засобів є семантичні і логічні "відхилення" водночас, то класифікації фігур не можуть бути надто строгими. В одних класифікаціях апосіопезу та просіопезу від­носять до афективного розряду фігур думки, згідно з іншими таксо­номічними принципами - ці риторичні засоби описують як фігури скорочення "словесної" групи. Антиметаболу, оксиморон чи плео­назм можна потрактувати і як семантичні, і як логічні інструменти. Та все ж, незважаючи на те, що більшість семантичних фігур можна і варто розглядати як співвідносні і споріднені зі словесними фігурами ¹ тропами, не менш виправдано мотивувати підстави їх належності До класу логічних риторичних прийомів, підкреслюючи таку особли-^ВУ функцію семантичних фігур думки, як фіксація, зіставлення і ко­ригування значень висловів, їх зв'язок із двопланово-діалогічною струк­турою риторичного дискурсу.

Група фігур звертання до читача охоплює такі поширені засо­би сучасної мас-медійної риторики, як риторичне запитання - за­питання, яке містить відповідь чи не потребує відповіді, викорис­тання форми запитання для висловлення авторської позиції: "Іосиф не запитував у "западенців ", чи кортить їм "бути разом ", рівно ж як не питав дозволу у "східняків". Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го?" (ЛГ, 22.05.07); риторичне звертання - екс- пліцитна форма фокусування уваги слухачів на предметові: "Згадайте, опоненти Майдану в 2005 році були деморалізовані, їхня політична смерть здавалася неминучою" (ДТ, 26.05.07); гіпофора — запитання оратора до самого себе, яке спрямовує виклад теми і концентрує увагу аудиторії — "Чи звучать в Європі інші, більш прихильні до можливого членства в ЄЄ голоси? Так, зокрема на Туманному Альбіоні (ВЗ, 6.03.07); дубітація - демонстрування сумніву із при­воду складного питання у ситуаціях невизначеності: "То чи є у нас Конституційний Суд? " (ВЗ, 6.06.07).

Близькою до групи фігур звертання до читача є регресія - ще один засіб концентрації уваги на складному об'єкті і структурування змісту риторичного дискурсу. Це такий спосіб презентації тези чи аргументів, коли автор спочатку називає головні елементи свого твердження, а потім послідовно розгортає і коментує їх окремими блоками: "...Віктор Ющенко виступив з власними конституційними ініціативами, які, по суті, зводяться до двох пропозицій; скорочення чисельності депутатів Верховної Ради та запровадження двопа­латного парламенту. Стосовно першого, погоджуюсь цілком і пов­ністю. Зменшення кількості депутатів Верховної Ради — це така втрата, від якої країна точно нічого не втратить. Ідея ж двопа-латності, навпаки, є абсолютно неприйнятною. Україна - унітарна держава, а тому не потребує двох палат, що, як правило, існують у федераціях" (ДТ 30.06.07).

Відома діалектична фігура концесії, суть якої полягає в удава­ній згоді із аргументами і оцінками опонента з метою їх подальшого викриття, може спиратися на елементи "Вони"-дискурсу - назви і те­зи, сформульовані ніби від імені супротивника, за його логікою чи в його стилістичній манері: "Ну добре, я і мільйони моїх співвітчиз­ників — простаки та маргінали. Але ж не до такої міри, щоб не відчути фальші та дилетантства всієї цієї політпорнухи, якою си-

ломіць нас годують із усіх годівниць інформаційного простору неньки" (ЛГ, 14.09.04).

Діалектичну фігуру пролепсису визначають як заперечування передбачуваних закидів та аргументів противника. Ця фігура, так са­мо як і прийом концесії, є типовим прикладом утримування логічної двосторонньої схеми аргументування у свідомості сперечальника, постійного контролю аргументативного поля опонента: "Мені мо­жуть заперечити - так, регіонали категорично проти зближення України з НАТО, натомість вони всіляко сприяють інтеграції кра­їни до Європейського Союзу. Хіба це не свідчить про наявну еволюцію "донів ", хіба це не демонструє прозахідної політичної орієнтації їхніх керманичів? Знов дозволю собі посперечатися" (ДТ, 26.05.07).

Двосторонній характер аргументації безпосередньо втілений у фігурі антитези - протиставлення: "...Є речі, які кардинально розносять нас із Європою по різних кутах, тому що Європа - це інди­відуалізм, демократія, представницьке самоврядування, підприєм­ницька культура, етика праці, просвітництво, раціоналізм, свобода, рівність, панування закону, а Антиєвропа - це рабство, бюрократія й автократія, формалізм, корупція, підлабузництво, традиції непра-вової держави" (ЛГ, 30.05.07). Варіантів антитези у масовій кому­нікації не злічити - це часові, подієві, характерологічні протистав­лення. Саме лише зіставлення двох лексичних чи контекстуальних антонімів у мікроконтексті віддзеркалює важливі концептуальні опо­зиції тексту: "Думаю, поступово в Донбасі тему УПА почнуть розгля­дати саме як історію, а не як якусь лякалку для дітей " (БЦ, 5-11.07.07).

Діафора, або дистинкція, - протиставлення різних значень од­ного і того ж слова: "Та й що таке гостинність? Почесне місце за столом, рожевощока господиня з пирогами? (...) Гостинність тут - дещо інше, і ліпше назвати її відповідальністю" (ДТ, 9.06.07).

Антиметабола - протиставлення двох частин фрази, із яких Друга частина повторює в оберненому порядку семантично наголо­шені елементи першої частини. Цей логічний прийом підкреслює парадоксальні зв'язки між об'єктами - внутрішню єдність і взаємо­залежність характеристик при їх зовнішній окремішності: "У нас же його (слово "олігарх" —Авт.) використовують для означення люди-^ни, в якої є досить грошей, щоб купити владу, і досить влади, щоб не ^дУмати про способи здобуття грошей" (П, 7-8.08.04). На зіставно-^пРотиставному принципі антиметаболи природно уґрунтовується па-

радоксальний механізм притчі: "Пригадуєте? "Діогене, якщо б ти вмів, от як я, вихваляти імператора, тобі не довелося б їсти сочевич­ну юшку " - "Коли б ти вмів їсти сочевичну юшку, тобі не довелося б вихваляти імператора" (ПіК, 26.09-2.10.00). Техніка "оберненого протиставлення" дозволяє оцінити застосовність логічних категорій до реальних ситуацій, зокрема переглянути стосунки між причиною і наслідком: "...Нас не тому не люблять, що проти нас висунуто звинувачення, а тому ці звинувачення й висунуто, що нас не люб­лять..." (ЛГ, 22-24.06.07).

Корекція — фігура уточнення формулювань з метою виділення і посилення бажаних компонентів їх змісту: "Юрій Шаповал, історик і знавець української душі, нещодавно зауважив, що Україна - це кра­їна компромісів, причому неправедних компромісів" (ЛГ, 5.06.07).

Градацію визначають як фігуру нанизування змістових ком­понентів, із яких кожен наступний посилює інтенсивність характе­ристик, вирізняє окремі контекстуально вагомі відтінки основного значення: "Але в силу певних життєвих обставин мене завжди ці­кавили люди ущербні, надламані, надірвані ~ люди в межових ста­нах" (УМ, 14.03.07).

Близька до градації фігура ампліфікації полягає у нагромадже­нні односпрямованих характеристик явища, посиленому наголошу­ванні ознаки чи тенденції: "Ми бачимо, що на чолі Генпрокуратуры Ющенко поставив людину, близьку до регіоналів, що більшість ЦВК формально становлять висуванці коаліції, які при бажанні можуть заблокувати діяльність Центрвиборчкому. Зрештою, закон про ви­бори прийнято у редакції, яку виписувала коаліція" (ВЗ, 4.06.07). По­няття ампліфікації включає насамперед дуже широкий клас фігур, в основі яких лежать повтори синонімічних лексем. Ампліфікаційні ряди у дискурсі мас-медіа часто утворені із емотивних компонентів, які репрезентують соціальні, політичні і етичні екстреми: "В укра­їнському парламенті незабаром буде не так весело, як раніше. У тому сенсі, що депутатам не можна буде брати одне одного за барки, видирати "з корінням " мікрофони, "вирублювати рубильники ", як навіженим, гудіти у вболівальницькі трубки, викрикати у мега­фони і під вухо ненависним опонентам, плювати на них, обзивати непристойними словами" (ВЗ, 13.03.07).

За принципом максимальної семантичної парадоксальності, тобто контрасту між зовнішнім і внутрішнім планами, побудований

оксиморон - абсурдне, зовні нелогічне поєднання слів, що демон­струє внутрішню суперечність (чи ж глибину і складність) явищ. Класичні оксиморони, відомі із художньої літератури (солодкий біль, живий труп, гарячий сніг) чи поп-культури (сміятись ридма, широко заплющені очі), легко доповнити прикладами оксиморональних ха­рактеристик суспільно-політичних процесів у сучасних медіа: "Упе­ред у минуле (реалізація угоди про ЄЕП може поновити СРСР) " (ЛГ, 22.09.03); "демократичний самодержець Путін " (77, 24-25.01.04); "Постійна тимчасовість " (російські військові повинні залишити Придністров'я") (БЦ, 8-14.06.06); "М'який перехід до жорсткості" (УМ, 3.02.07); "Посадочна смуга для злету (ДТ, 28.04-11.05.07); "Назаду майбутнє" (ДТ, 2.06.07).

До поширених публіцистичних засобів семантичного контрас­ту належить зіставлення однокореневих антонімів чи пар однокоре­невих лексем: "Право на безправ'я" (ДТ, 23.11.02); "Вибори будуть без вибору" (П, 25.05.04); "Війна без війни (найбільші катастрофи в Україні спричинені військовиками)" (77, 8-9.05.04); "Нестабільна стабільність (на думку експерта, на нову коаліційну трійку чекає чимало проблем)" (Е, 11-12.07.06); "Безсила сила" (ЛГ, 30.05.07).

Семантичний конфлікт лексичних одиниць, які традиційно на­лежать до двох різних семантичних "хромосом", але оказіонально утворюють нові варіанти сполучуваності, породжує нову якість оцінки. Така трансформація актуалізує іронічний план дискурсу: "Вже зараз можна передбачити просто-таки розгул правди в нашій пресі" (ПіК, 26.09-2.10.00); "...Давно відомо про "закляту дружбу" між: Віктором Андрійовичем і Віктором Володимировичем " (Е, 23-30.05.02); "Мабуть, важко знайти у вітчизняній історії період, так густо насичений зрадами у "зграї друзів" (ЛГ, 11.09.06); "В'язень дружби (Миколу Жулинського не впустили до Росії. І ледве випустшш" (УМ, 7.06.07).

До фігур думки, які виконують функцію пригнічення небажа­ного якісного розвитку конкретної ідеї, належить тавтологія - се­мантичне чи логічне дублювання інформації, повтор того, що уже міститься у повідомленні. Риторичний сенс тавтології полягає у то-^МУ? що вона глибокомудро повертає річ "до початку свого", виво­дить сенс речей із їхнього ж сенсу: "маємо те, що маємо". Недарем­но Р. Барт називав тавтологію "рятівною афазією", актом "убивства Раціональності і мови". Ця риторична фігура, як правило, лише імі-

тує надання інформації і несе у собі логічний огріх "кола в аргумен­тації": ("Що трапилося із човном "Курськ"? (запитання журналіс­тів до В. Путіна) ~ "Він... затонув").

Лпосіопеза - раптово обірване формулювання. Має бути час­тиною добре відомої фрази або передбачати самоочевидне доповнен­ня. Ця афективна фігура (чи ж, за іншими класифікаціями, фігура скорочення) характерна особливо для заголовків ("Говоримо ЄС, подумки... " (ЛГ, 17.08.04), як і просіопеза - висловлювання, яке по­чате не з початку ("...Плюс докторизація всієї еліти" (ДТ, 27.03.03). Звичною для апосіопези є функція евфемізації, коли перервана фраза натякає на неможливість, найчастіше з етичних причин, висловити негативні емоції: "Очевидно, вуличний виступ "Дітей України " фран­цузьким чиновникам від дипломатії сподобався - візи юним танців­никам врешті-решт дали... Але ж приниження яке! Це не Європа, це суцільна..." (ВЗ, 9.07.07).

Парентеза, вставка, що розділяє речення, належить до фігур розташування. Вона надає текстові розмовного ритму: "Коли журна­ліст запитав Маркеса: "Чому ви пишете? ", то метр відповів: "Щоб мене більше любили ". Кожен белетрист — і я не є винятком — цього прагне" (ЛГ, 12.08.04). Спеціалізація спорідненої із парентезою фігу­ри дигресії - у зміні тематичного і емоційного плану дискурсу, по­данні додаткових характеристик у відступі: "Адже після новітнього Мюнхена (ох уже ці історичні паралелі - знову Мюнхен, арена невдалого путчу молодого Шикльгрубера та великої зради великих демократій...) та серйозних непорозумінь між: Путіним і Лукашен­ком ціна України в московських стратегічних розкладах не могла не зрости!" (ЛГ, 21.03.07).

Серед словесних фігур вирізняють декілька класів: фігури додавання: лексичний повтор, полісиндетон, гомеологія, го-меотелевтон, синтаксичний паралелізм, період; анафора, діафора, епіфо­ра, ланцюговий повтор, кільце, анаепіфора, хіазм; фігури скорочення: еліпсис і його різновиди; асиндетон; фігури розташування: інверсія, парцеляція, ізоколон. Найчисленніші представники групи фігур додавання - різно­манітні види повторів. У тексті можуть повторюватися службові сло­ва, найчастіше сполучники, - така фігура називається полісинде­тоном: "То пташок винищує у Дунайському заповіднику, то партію "світлого майбутнього залізничників " створює, то Одеський авто-

бан будує авральними темпами, то влаштовує облаву на ненависних екологів, то блокує продаж: квитків... " (ЛГ, 8.11.04).

Повторення окремих частин слова - префіксів, коренів, суфік­сів, закінчень - відоме під назвою гомеологія. Однотипні морфеми наголошують потрібну інформацію та концентровано виражають емоційне ставлення до неї: "В Україні все "най... " — і вибори нап-демократичніші, і зрадники - найвитонченіші, і параноїки - най-параноїдальніші" (ЛГ, 12.04.07).

До найпоширеніших випадків лексичного повтору належить анафора - повторення повнозначних слів на початку кожної із кіль­кох однорідних частин тексту або речення: "Невидимий фронт, невидимий ворог, невидима політика: Як здобути перемогу над те­роризмом?" (Д 3.09.04).

Ланцюговий повтор - вид звороту, у якому наступна фраза під­хоплює і розгортає частину попередньої фрази (чи структурного блоку речення): "Може, М. Бродський і жартує, але в кожному жарті, як ві­домо, є частка правди. А в правді - частка криміналу? " (ВЗ, 4-10.07.02).

Хіазм - "дзеркальний" принцип розташування повторюваних лексичних елементів: в одній частині фрази вони подані в прямому порядку, а в іншій — у зворотному ("Сила закону проти закону сили "; "Театр у ролі парламенту, парламент у ролі театру "; "Любов - це сила слабких і слабкість сильних"). Якщо фігура хіазму організовує семантичні стосунки двох структурно самостійних частин висловлю­вання, надає цілісності і змісту діалогічним єдностям і розгорнутим текстам, то вона переростає в антиметаболу.

Синтаксичний паралелізм - це однорідна синтаксична побу­дова, а власне повторення у кожному наступному фрагменті речення однакових висловів чи однотипних синтаксичних конструкцій. Еле­менти, які повторюються, можуть бути одиничними, парними чи множинними. Кількість однотипних структурних блоків, які містять повторювані елементи, також може бути різною. Часто синтаксич­ний паралелізм функціонує як "двошарова" синтаксична конструк­ція, яка формує розгорнуту антитезу: "Європа — це повага до закону: сусіди на тебе косо дивляться, коли не платиш усіх податків. Анти-європа - це презирство до закону та насміхання із закону: сусіди на тебе косо дивляться, як на ідіота, коли не крадеш, не береш хабарів і платиш усі податки " (ЛГ, ЗО. 05.07).

Ритмічне наростання повторів, підсумовування та логічне ви­ділення інформації у завершальній частині характерне для періоду:

"Мені не подобається "Львівська газета ". Я абсолютно переконаний, що багато з матеріалів, які друкує ця газета, є поверховими. Я вва­жаю, що газета часто користується плітками і не намагається про­водити глибокі і по-справжньому об'єктивні журналістські розсліду­вання. Я думаю, що конкурувати у Львові досить складно, оскільки серйозної аудиторії, яка б потребувала такої конкуренції, є досить мало. Я вважаю, що на львівському ринку вже достатньо міцно сто­ять і проводять розумну маркетингову політику "Високий Замок" і "Експрес". Але я читаю 'Львівську газету". Я вибачаю їй недоліки молодості та сподіваюся, що в майбутньому це видання буде тільки кращати. Мені як львів 'янину приємно, що матеріали "Газети " пере­друковують всеукраїнські видання й інтернет-сайти" (ЯГ, 26.09.03).

Тексти мас-медіа густо насичені еліптичними конструкціями, що відповідає принципу мовної економії та інформаційного ущіль­нення. До того ж, фігура еліпсу наближає звучання медійного тексту до стилю і синтаксичних форм реального усного спілкування. Еліпс - фігура, основана на пропускові одного із членів речення, найчастіше присудка. Еліптичні конструкції можуть бути контекстуальними - то­ді пропущений елемент відновлюють із паралельних семантико-син- таксичних конструкцій: "Про світле майбутнє турбуються політики, про світле минуле — історики, а про світле сучасне — журналісти ". Існує група еліптичних речень, для яких неможливо точно визначити пропущений лексичний елемент, його значення встановлюють лише приблизно: "Хто на відпочинок, а хто — на "справу" (Е, 21-28.06.07). На думку деяких авторів, лише такі структури із умовно проявленим значенням присудка вважають властиво еліпсом. Георгій Хазагеров називає еліпс фігурою лозунгів, а ще - це фігура газетних заголовків: "Проти криміналу - усім миром (Служба безпеки України розкрила низку злочинів і просить у громадян допомоги) " (УМ, 7.06.07); "Гроші в "тінь", кінці - в Партію регіонів " (УМ, 13.07.07).

Асиндетон - пропуск сполучників при однорідних членах ре­чення для посилення інтенсивності переліку: "Що там іще на черзі? В державі повна правова вакханалія, свавілля, підкуп, хабарництво" (ВЗ, 6.06.07).

Серед композиційних фігур вирізняється парцеляція — поділ висловлювання на інтонаційно самостійні і структурно відокремлені

частини: "А нинішня влада розводити чайні церемонії з помаранче­вими не збирається. Вона не запрошує. Сама приходить "в гості". О шостій ранку. З обшуком. "А ми до вас в ранковий час" (ВЗ, 22.03.07). Синтаксичне та інтонаційне виділення, відокремлення інформаційно вагомої частини речення, як правило підрядного речення, називають сегментацією: "Мені хотілося доводити, що нам і сьогодні жи­веться цілком пристойно. Якщо ми хочемо" (ЦТ, 24, 4.06.07).

Ізоколон - поділ висловлювання на фрагменти, які є синтаксич­но однорідними, рівновеликими частинами: "Вона (коаліція - Авт.) ігнорує відчайдушні спроби опозиції привернути до себе увагу, де­монструє самовпевненість, і на закиди Президента про політичну кризу робить великі очі і каже: "Кризи немає, уряд працює, еконо­міка зростає" (ВЗ, 22.03.07).

Тропи - це традиційне поняття стилістики і риторики, яке озна­чає звороти, основані на вживанні слів у переносному значенні. Тро­пи поділяють на декілька груп:

тропи подібності: метафора та її види;

тропи суміжності: метонімія та її види;

тропи контрасту: антифразис, іронія, гіпербола, літота;

тропи тотожності: парафраз.

Спільним для всіх тропів є використання непрямих, небукваль-них значень для передачі фокусного значення. Тобто в основі обра-зотворення лежить така фундаментальна властивість мови, як аси­метрія змістового плану і плану форми. Для передачі одного і того ж значення можна скористатися багатьма лексичними формулами і, навпаки, один і той самий вислів може мати багато значень залежно від обставин вживання та інтерпретації. Пошук риторично найопти-мальніших варіантів сигніфікації відбувається шляхом "сканування" простору виражальних можливостей. Заміна прямого, буквального значення на його образний аналог у різних видів тропів відбувається по-різному, із залученням різних механізмів.

Метафора іноді виступає синонімом "тропів", а метафорич­ність у широкому розумінні означає властивості будь-яких видів пе­ренесення, що намагаються пов'язати суть одного явища із суттю ін­шого явища. У такому разі будь-які порівняння та аналогії можуть Ути визначені як метафори. Найпоширеніші групи перенесень: сим­вол ~ заміна абстрактного або узагальненого поняття конкретним об-

; уособлення - відтворення людських характерів і стосунків в

образах неантропоморфної природи; персоніфікація - надання пред­метам, явищам, поняттям людських рис; алегорія - формулювання ідеї та моральних правил через опис зовнішності і поведінки умовних персонажів. Метафора, як і тропи загалом, - це не просто зображення одного через інше. Античні ритори визначали тропи як "зміну", яка має своїм наслідком "збагачення значення", його трансформацію.

До явищ метафоричного ряду відносять епітет - художнє оз­начення. Втім, цей троп не обов'язково черпає свої значення у полі "паралельної" предметної реальності. Він може бути як метафорич­ним, так і стилістично нейтральним, пов'язаним із експресивними, але не метафоричними назвами, або ж із метафорами зі стертою образністю: "Повільніш, хаотичний, керований ззовні, некерований взагалі, агресивний, хуліганський, сумирний і покірний. Все це про нього. Про український парламент" (ЛГ, 23.09.04).

Зображення об'єкта через вказівку на належність до виду або роду, перенос за суміжністю, внутрішнє зближення понять відомі під назвою метонімії. Джерело образності в метонімічному вислові ав-тосистемне: потрібний для з'яви "додаткової напруги" розрив між буквальним і образним значеннями створює не взаємодія різних предметних сфер, як у метафори, а взаємодія між цілісним образом сценарію і його деталлю.

У сучасній масовій комунікації сформувалися типові механіз­ми і склалися стандартні форми метонімічних зв'язків. Зокрема, кла­сифікація метонімій можлива за характером і темою означувача:

а) локативна метонімія (передає зв'язок між населеним пунк­
том, територіальною одиницею і її мешканцями): Львів вітає гостей;
Київ приймає фестиваль. Залежно від контексту, означуване метоні­
мічного вислову цієї групи можна визначити від абстрактного "насе­
лення" до конкретнішого "відповідальна організація чи група осіб".
У політичному дискурсі локативна метонімія виконує функцію інс-
титуційної репрезентації, причому означувачем державних та адміні­
стративних структур може виступати і назва столиці країни, і назва
самої країни, часто — як синоніми ("Афіни обіцяють вирішити проб­
лему українських нелегалів" і "Греція обіцяє Україні врегулювати у
найближчому майбутньому проблему з українськими громадянами,
які нелегально працюють у цій країні" (Д, 18.04.02);

б) інституційна метонімія (назву органу чи установи вжито як
збірний образ працівників цієї організації): парламент, інститут ви-

рішив...; інституційно-символічні метонімії (назва споруди чи місця розташування репрезентує відповідну організацію чи сукупність людей): Кремль - уряд Росії; Білий дім - уряд США; Пентагон - військове відомство США; Банкова - адміністрація Президента Ук­раїни;

в) темпоральна метонімія (назва періоду заступає назву ситу­
ації чи подій певного часу): двадцяті роки принесли країні суворі
випробування;

г) метонімія статусного атрибуту (назва ситуативної деталі
чи характерної ознаки статусу вживається із значенням самого ста­
тусу): президентське крісло, міністерські портфелі, президентська
булава, перша ракетка світу;

г) метонімія авторства (ім'я автора вказує на його твори):
усього Дюма перечитали, ставити Франка;

д) метонімія форми-контейнера (говорять про контейнер, коли
насправді ідеться про вміст і зміст): з'їсти тарілочку, випити кухоль;

є) метонімія матеріального носія, субстрату (назву матеріалу використовують у значенні назви предмета): підписати папери; олім­пійське золото і срібло;

є) колористична метонімія: помаранчеві і біло-блакитні; "жов­то-синя дуель " ("на майданчик вийшли дві збірні в одязі жовто-синіх барв - Україна та Швеція ").

Через посередництво фігур метонімії масова комунікація рекон­струює "спільний простір" однієї ситуації і дає собі раду із зображе­нням складних об'єктів — націй, груп. Автори до того ж поводяться із цими метаоб'єктами досить вільно - за моделлю персоніфікації. Ме­тонімічний діяч має думку і реалізовує свою політичну волю: "На думку Саудівської Аравії, дії Ізраїлю на Західному березі річки Йор­дан Вашингтон не повинен розглядати як складову частину бо­ротьби проти тероризму" (П, 27-28. 04. 02). Метонімічному суб'єк­тові властиві емоції і вміння їх стримувати: "НАТО поки що не визнає Україну кандидатом на вступ до Альянсу. Київ зробив вигляд, Що не образився" (ГА, 18.07.02). Метонімічні вислови у політичному Дискурсі слугують опосередкованим лінгвістичним свідченням уяв­лень суспільства про взаємозалежність мас, еліт та органів. З ідеєю ^взаєморепрезентованості і взаємної відповідальності різних структур ^сУспільства пов'язаний і суто маніпулятивний аспект у використанні Метонімічних форм. Наприклад, локативна метонімія із функцією ін-

Дата добавления: 2014-10-31