V. Чи вмієте Ви слухати, або культура слухання

Під час комунікації чергуються промова і слухання, а вміння слухати не менш важливе, ніж уміння промовля­ти. Однак володіють ним далеко не всі вчителі. Невміння слухати нерідко є основною причиною неефективної педа­гогічної комунікації, непорозумінь і навіть конфліктів. Часто невміння слухати породжене нестабільністю уваги, відволіканням на власні роздуми, внаслідок чого спотво­рюється сприйняття змісту повідомлень. Дається взнаки перцептивне перекручування — здатність людини зміню­вати або взагалі не сприймати інформацію, яка їй видаєть­ся небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевне­ності, не відповідає уявленню про себе чи картину світу. Якщо, наприклад, людина не хоче, то може не чути крити­ки на свою адресу або не запам'ятати чийогось прохання, виконати яке їй важко.

Слухання є не просто мовчанням, а активною діяльніс­тю, що вимагає уваги. Передують йому бажання почути, інтерес до співрозмовника. Воно забезпечує зворотний зв'язок, інформує про сприйняття співрозмовника. З ме­тою оволодіння мистецтвом слухання вчитель має вміти підтримувати увагу (спрямованість і стійкість уваги, ві­зуальний контакт), використовувати елементи невербаль-ного спілкування (погляд, жести, пози), репліки і заохо­чення, а також виявляти розуміння і симпатію. Особливо важливе значення мають такі невербальні аспекти, як слухання «всім тілом»: коли людині цікаво, вона несвідо­мо повертається обличчям до співрозмовника, нахиляєть­ся до нього, встановлює з ним візуальний контакт, тобто концентрує увагу на співрозмовникові.

Слухати і здійснювати вербальний зворотний зв'язок можна по-різному. Основними типами реакцій на мовлен­ня співрозмовника є оцінювання, тлумачення, підтримка, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше використо­вують оцінювання, рідше — тлумачення, уточнення, під­тримку і розуміння — дуже рідко. Щоб слухання було ефективним, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не користувати­ся, бо це створює ефект «вимірювання» думки, почуттів співрозмовника своїми мірками, порівняння їх зі своєю шкалою цінностей.

Слухання відбувається в нерефлексивній і рефлексив­ній формах. Нерефлексивне (умовно-пасивне) слухання полягає у невтручанні в мову співрозмовника. Попри те, воно активне, тому що потребує належного зосередження вчителя, який виявляє підтримку, заохочення, розуміння за допомогою стислих відповідей, що дає змогу продовжи­ти розмову (репліки: «Так», «Розумію», «Це цікаво», «Продовжуйте», «Чи можна докладніше?»; невербальні прийоми: доторкання руки, зміна дистанції тощо). Непра­вильна побудова репліки спричинює порушення контак- ту. Небажаними є фрази «Ну, давай», «Не думаю, що так уже й погано...».

Нерефлексивне слухання застосовують, коли співроз­мовник висловлює ставлення до певної події, прагне обго­ворити наболілі питання, відчуває себе скривдженим, має труднощі у висловлюванні думок, розв'язує важливу проблему або за потреби стримати емоції в розмові з люди­ною, яка займає високу посаду. Воно безперспективне й недоцільне, якщо співрозмовник не хоче розмовляти.

Рефлексивне (активне) слухання передбачає актив­ний зворотний зв'язок з метою контролювання точності сприймання інформації, допомагає з'ясувати розуміння почутого. Застосовують його за потреби з'ясувати зміст по­відомлення. Іноді люди починають розмову зі вступу, не наважуючись приступити до головного, оскільки невпев­нені в собі. Подоланню цієї проблеми допомагає вміння слухати рефлексивно, тобто з'ясовувати реальний зміст розмови. Під час спілкування використовують такі види рефлексивних відповідей:

— з'ясування. Воно проявляється у звертанні до спів­розмовника за уточненнями з допомогою відкритих запи­тань (змушують дати розгорнуту або уточнюючу відпо­відь) і закритих (вимагають відповіді: «Так», «Ні»). Від­криті запитання доцільніші: «Будь ласка, уточніть це»; «Чи не повторите ще раз?», «Я хочу перевірити, чи пра­вильно тебе зрозумів, будь ласка, повтори ще раз...» таін.;

— перефразування. Така відповідь сприяє уточненню почутої інформації, підсилює розуміння змісту бесіди. Вона полягає в передаванні учневі його ж висловлювань словами вчителя: «Як я зрозумів, ти маєш на увазі...», «Ви гадаєте, що...», «Інакше кажучи, ви вважаєте, що...»;

— відображення почуттів. Відповідь акцентує на емо­ційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту розмови. Відмінність між почуттями і змістом повідом­лення певною мірою відносна, її не завжди можна визна­чити, якщо співрозмовник побоюється негативної оцінки, приховує своє ставлення до подій, фактів. Демонстрація під час зворотного зв'язку розуміння переживань співроз­мовника допоможе йому краще розібратися у них. Відоб­ражаючи почуття учня, учитель демонструє розуміння йо­го стану, виявляє психологічну підтримку. Ефективні при цьому фрази: «Мені здається, що...», «Напевне, ви відчу­ваєте...»;

— резюмування. Його застосовують для під сумування тривалої розмови, поєднання її фрагментів у цілісний кон­текст формулювання висновків. Типові вступні фрази: «Підсумовуючи сказане вами, можна...», «Вашою метою, зрозумів(ла), є...» тощо.

Такі висловлювання свідчать, що вчитель говорить виключно «від себе», демонструє, що це тільки його розу­міння, він може помилятися, а тому готовий до перегляду своїх думок, ставлень, оцінок, висновків. Загалом рефлек­сивне слухання спрямоване на пошук взаєморозуміння, діалог, допомагає конкретизувати зміст спілкування, свідчить про повагу вчителя до учнів, прагнення їх зрозу­міти. Використовують його під час з'ясування глибини знань учнів, помилок під час засвоєння матеріалу.

У процесі слухання виникають такі труднощі: відклю­чення уваги (відвернути увагу може все, що є незвичай­ним чи дратує); висока швидкість розумової діяльності (людина думає в 4 рази швидше, ніж говорить); антипатія до чужих думок (людина більше цінує власні думки); ви­бірковість уваги (концентрація уваги на тому, що викли­кає найбільший інтерес); потреба у висловленні репліки (бажання перебити і/чи відповісти співрозмовнику).

Заважають слуханню зовнішні і внутрішні перешко­ди. До зовнішніх перешкод слухання відносять: фізичний дискомфорт (спека, холод, утома, головний біль та ін.); відволікаючі подразники (телефонні дзвінки, стукіт, гул та ін.); зайнятість думками про інше (зустрічі, справи, термінові повідомлення); заздалегідь підготовлені відпо­віді; готовність до нудьги (очікування нудьги від спілку­вання спричинює віддалення від партнера); розмови про себе (заклопотаність собою, власними потребами); персоналізація (припущення людини, що співрозмовник го­ворить про неї, обмежує її сприйняття); ставлення до співрозмовника (симпатія або ворожість); недостатньо голосне спілкування, монотонність, занадто швидкий або повільний темп мовлення; зовнішній вигляд, мане­ри співрозмовника; оточення чи пейзаж; надмірне за­вантаження власними проблемами та ін.

Внутрішні перешкоди слухання пов'язані зі звичка­ми, наприклад самозаглиблюватися, міркувати про щось інше.

Правильно обрана тактика слухання забезпечує очіку­вану ефективність комунікативної взаємодії учителя та учнів.

Примітка: вище подано уривок з книги ……, але цей вид мовленнєвої діяльності дуже важливий не тільки для педагога, а у житті будь-якої людини. Стівен Кові, американський письменник у своїй книзі пише: «У світі порівняно мало людей, які дійсно вчились слухати. Та якщо ви прагнете успішно спілкуватись з іншою людиною, якщо ви хочете впливати на неї, то в першу чергу ви повинні зрозуміти цю людину, що не досягається тільки технічними прийомами. Бо якщо тільки людина, з якою ви спілкуєтесь, відчує найменшу нещирість, прагнення маніпулювати, то зразу ж почне задумуватись над вашими мотивами. При цьому ж вона відчуватиме себе дуже скуто, щоб відкривати перед вами свою душу. Ключ до впливу, перш за все, - ваш особистий приклад, ваша поведінка, а вона зумовлена характером».

Дата добавления: 2014-10-31