Характеристика Конституції України

Тема 1. Загальна характеристика конституційного права.

Розділ 2. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

1. Поняття, предмет, система, суб’єкти і джерела конституційного права.

2. Основні характеристики Конституції України як основного закону держави.

1. Конституційне право як галузь права – це сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють певні засади економічної та політичної організації суспільства, порядок формування, організації й функціонування основних ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємин держави та особи.

Додатковою підставою відокремлення конституційного права від інших галузей права служить метод правового регулювання. Переважною формою конституційно-правового регулювання суспільних відносин є імперативний метод, тобто метод зобов’язання. Конституційному праву відомі також методи заборони і дозволу.

Конституційне право є складною системою, головними елементами якої є загальні принципи, інститути та норми.

Загальні принципи конституційного права – це визначені в змісті даної галузі права основні засади, відповідно до яких воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.

Ці принципи, як правило, декларуються конституціями. Вони поділяються на дві групи:

1. Принципи, що не формулюють конкретні права та обов'язки і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак такі, що мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм: народний суверенітет, народне представництво, поділ влади, рівноправність та ін.

2. Принципи, що мають чітку юридичну форму і безпосередньо застосовуються в державній діяльності: незалежність депутатів від виборців; судовий захист конституційних прав та ін.

Конституційно-правові інститути є певною системою норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємозв'язані суспільні відносини і створюють відносно самостійну групу (наприклад, правовий статус людини і громадянина і т. п.).

Конституційно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою в цілях охорони і регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки і забезпечуються примусовою силою держави. Конституційно-правовим нормам властиві загальні ознаки юридичних розпоряджень, тобто вони регулюють суспільні відносини.

Суб'єкти конституційного права – це учасники конституційно-правових відносин, які виникають у результаті юридичних фактів на основі дії норм конституційного права. Це постійні носії прав і обов'язків, передбачених нормами галузі права.

Беручи до уваги, що суб'єктами конституційно-правових, як і інших юридичних відносин, може бути особа, здатна мати права і обов'язки, не слід розглядати як суб'єктів конституційно-правових відносин суспільство, оскільки це поняття занадто невизначене і неінституалізоване. З приводу такого ж невизначеного поняття – «народ» – у науці конституційного права давно ведеться дискусія. Оскільки «народ» згадується тільки в нормах-принципах, що не встановлюють безпосередньо прав і обов'язків, до нього, здавалося б, можна не застосовувати вимогу про здатність виступати суб'єктом права взагалі, проте, слідуючи суворій теорії права, цьому не можна знайти достатньо підстав. На відміну від «суспільства» і «народу» складніше відповісти на питання, чи є особою держава. Приватне право звичайно дає негативну відповідь. Оскільки від імені держави виступають державні органи, це створює ілюзію, що саме вони і є суб'єктами. Проте як в міжнародно-правових, так і в конституційно-правових відносинах суб'єктом слід вважати державу в цілому (на відміну від адміністративно-правових, де сторонами є державні органи). Юридичні особи виступають суб'єктами конституційно-правових відносин тільки в тих випадках, коли представляють або є формою реалізації прав громадян – учасників цієї юридичної особи. При цьому цивільна правосуб'єктність не є необхідною умовою конституційної правосуб'єктності. Громадські об'єднання можуть виступати формою реалізації конституційного права на об'єднання, але не реєструватися як юридичні особи.

Таким чином, суб'єктами конституційно-правових відносин виступають: 1) соціальна і національна спільнота (народ, нації, класи і т.п.); 2) держава і її складові частини (автономні утворення, адміністративно-територіальні одиниці); 3) органи держави й органи місцевого самоврядування; 4) громадські об'єднання і політичні партії; 5) депутати представницьких органів; 6) індивіди (громадяни, іноземці, особи без громадянства).

Джерела конституційного права – це форми, в яких знаходять своє відображення конституційно-правові норми. До них належать:

Конституція – основний закон держави.

Конституційні закони, тобто закони, які вносять доповнення та поправки до конституцій.

Звичайні закони, якщо в них врегульовані менш важливі суспільні відносини, які складають предмет конституційного права.

Нормативно-правові акти виконавчої влади (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України), якщо в них врегульовані суспільні відносини, які складають предмет конституційного права.

Рішення Конституційного Суду України.

Регламент парламенту – Верховної Ради України (норми, що визначають порядок її діяльності).

Міжнародні договори є джерелами конституційного права у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їхнє безпосереднє застосування.

Внутрішньодержавні договори – є джерелами конституційного права в тому випадку, якщо вони регулюють конституційні проблеми і коли їх уклали уповноважені на це суб'єкти.

2. Конституція (від латинського слова constitutio – установлення, устрій) – це основний закон держави, що приймається в особливому порядку, має вищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому основи конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

Термін “конституція“ має кілька значень (наприклад, матеріальна і формальна конституція), але найчастіше він вживається в двох з них – юридична і фактична конституція.

Юридична конституція – це основний закон, який має вищу юридичну силу стосовно всіх інших законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Фактична конституція – це реальний порядок організації та здійснення державної влади, фактичні відносини між державою та суспільством.

У сучасній науці конституційного права конституцію розглядають як юридичний, політичний та ідеологічний документ.

Сутність конституції – це її внутрішня основа, значення, найбільш важливі якості й властивості, які визначають усі структурні та функціональні характеристики Основного Закону суспільства і держави. Будь-яка конституція, поряд із своєю юридичною сутністю як основного закону, який має вищу юридичну силу, розглядається також у соціально-політичному аспекті. Конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх сил, соціальних груп, своєрідним суспільним договором (зрозуміло, договором не в юридичному значенні), у якому узгоджені політичні інтереси різних верств суспільства. Конституція сьогодні має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності й ефективності конституції.

Функції конституції (юридична, політична, ідеологічна) визначаються її суспільним призначенням і способами його реалізації.

Юридична функція конституції полягає в тому, що це – основний закон, головне джерело права країни, яке становить основу всієї системи правового регулювання суспільних відносин.

Політична функція полягає в тому, що конституція визначає устрій держави, її відносини з окремими людьми та їх групами, є правовою основою політичної системи.

Ідеологічна функція полягає в тому, що конституція як найбільш авторитетний закон звертається до визнаних у суспільстві цінностей і спонукує людину цих цінностей дотримуватися і захищати їх.

Юридичні властивості конституцій – це ознаки, що відрізняють їх від актів поточного законодавства. До них належать:

- верховенство в системі законодавчих актів держави (ст. 8 Конституції України);

- на нормах і принципах конституції базується все поточне законодавство; закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції України і відповідати їй (ст. 8 Конституції України);

- норми Конституції України є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України);

- дія норм конституції на всій території держави;

- особливий порядок внесення змін і доповнень;

- особливий правовий захист.

Зміст конституції визначається предметом регулювання. За загальним правилом у конституціях регулюються суспільні відносини, що становлять основу всього устрою суспільства і держави та безпосередньо пов'язані зі здійсненням державної влади. Це відносини між людиною, суспільством і державою, а також основні відносини, які визначають устрій держави і його функціонування. Крім того, конституції, як правило, містять відмінності, характерні для конкретної країни.

Основний закон має соціальний і юридичний зміст.

Соціальний зміст конституції – це конкретизація її соціальної сутності, що відображає основи існуючого ладу (вони, у свою чергу, залежать від того, які конкретні соціальні сили визначають шляхи розвитку держави) і національно-специфічні особливості конкретної країни.

Правовий, юридичний зміст конституції – це сукупність норм, інститутів і принципів, що закріплюють основи суспільного і державного ладу, основні права громадян.

Структура конституції – це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання конституційних норм у певні комплекси (у Конституції України вони називаються розділами) і послідовність їхнього розміщення.

Чинна Конституція України була прийнята на сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Вона складається з Преамбули і 15 розділів.

У Преамбулі, по-перше, дається посилання на нормативний акт (Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.), відповідно до якого Україна стала незалежною державою і який став правовим джерелом для прийняття Конституції України. По-друге, в ній констатується, що юридичною підставою проголошення України як незалежної держави є багатовікова історія українського державного будівництва і право українського народу на самовизначення. І, по-третє, Преамбула встановлює загальну мету прийняття Конституції України – забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зміцнення суспільної згоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правої держави.

Основна частина складається з чотирнадцяти розділів, що розділені на 161 статтю. Їхня структура і зміст традиційні для новітніх конституцій, прийнятих у більш ніж 100 державах світу з кінця 80-х рр. ХХ століття. У першому розділі встановлені основи конституційного ладу держави. Другий розділ присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина, а також їхнім гарантіям. У третьому розділі закріплені принципи проведення виборів і референдумів. Розділи, що встановлюють конституційний статус органів державної влади і місцевого самоврядування, розташовані відповідно до принципу поділу влади (парламент, президент, уряд, норми про судову владу, місцеве самоврядування). Окремими розділами регулюються основи державного устрою, визначається статус Конституційного Суду України, встановлюється порядок внесення змін і доповнень до Основного Закону. Заключні положення містять порядок вступу Конституції в силу.

Своєрідність Конституції України виявляється в тому, що в її структуру входять окремі розділи, які регулюють статус прокуратури, а також єдиного автономного утворення на території держави – Автономної Республіки Крим.

Порядок внесення змін закріплений у ХІІІ розділі Конституції України. Причому він неоднаковий для І, ІІІ і ХІІІ й інших розділів.

Правом законодавчої ініціативи по внесенню змін в усі розділи, крім І, ІІІ і ХІІІ, користаються Президент України, або не менш як третина народних депутатів від конституційного складу парламенту. У випадку, якщо законопроект буде попередньо схвалений більшістю від конституційного складу, його розгляд переноситься на наступну чергову (весняну або осінню) сесію. Це необхідно для більш детального аналізу та обговорення такого законопроекту. Законопроект вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини (кваліфікована більшість) від конституційного складу Верховної Ради України. У тому випадку, якщо законопроект не набрав необхідної кількості голосів і закон не був прийнятий, повторно він може бути внесений на розгляд парламенту не раніше, ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні положення“, розділу ІІІ “Вибори. Референдум“ і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України“ мають право внести на розгляд парламенту Президент України, або не менш як дві третини конституційного складу депутатів парламенту. За умови прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю депутатів, законопроект затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Якщо відповідний закон не прийнятий, то повторне внесення законопроекту про внесення змін у зазначені розділи з одного й того самого питання можливе лише у Верховній Раді України наступного скликання.

Українська Конституція сприйняла найбільш розповсюджений у світовій практиці спосіб внесення змін до тексту конституції – це проста заміна колишніх положень знову затвердженими.

Для неї також характерна застосовувана в більшості сучасних конституцій заборона перегляду їхнього змісту в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 157).

Крім того, у Конституції України використана характерна для демократичних держав практика, що забороняє скасовувати її окремі положення. Насамперед, це стосується скасування або обмеження діючих прав і свобод людини і громадянина. Не можуть також вноситися зміни, спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157).

Верховна Рада України протягом терміну своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ст. 158).

Законопроект може розглядатися парламентом тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності вимогам статей 157, 158 чинної Конституції. Йдеться про згадувані вище вимоги, що обмежують внесення змін до Конституції України щодо термінів і встановленого кола питань.

Порядок введення Конституції України в дію визначений в прикінцевих положеннях Основного Закону (розділ XIV). Конституція набула чинності на підставі Закону України «Про прийняття Конституції України і введенні її в дію» від 28 червня 1996 року.

Введення Конституції України в дію вимагає точного визначення дня, з якого вона набуває чинності, оскільки з цієї миті суб'єкти державного і суспільного життя набувають прав і обов'язків, передбачених Конституцією, а також починається процес приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України і реформування державних органів. Порядок введення в дію встановлюється самою Конституцією. Вона набуває чинностіз дня її прийняття, тобто з 28 червня 1996 року (ст. 160). Таким чином, нова Конституція України введена в дію до її офіційного оприлюднення.

Реалізація конституційних норм, тобто здійснення їх на практиці відбувається в наступних формах – застосування, використання, виконання і дотримання.

Застосування конституційних норм здійснюється органами державної влади і посадовими особами. Основним способом застосування є видання законів і інших нормативно-правових актів.

Дотримання конституційних норм має місце тоді, коли суб'єкти конституційних правовідносин утримуються від вчинення дій, заборонених Конституцією України.

Виконання конституційних норм відбувається тоді, коли суб'єкти конституційних правовідносин виконують покладені на них конституційні обов'язки.

Використання конституційних норм відбувається в тому випадку, якщо суб'єкти конституційних правовідносин за своїм розсудом, бажанням використовують надані їм права.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення конституційного права як галузі.

2. Охарактеризуйте принципи конституційного права.

3. Охарактеризуйте інститути конституційного права.

4. Охарактеризуйте норми конституційного права.

5. Охарактеризуйте джерела конституційного права України.

6. Що означає термін «конституція» в його сучасному розумінні?

7. Назвіть функції конституції і дайте їм характеристику.

8. Охарактеризуйте юридичні властивості конституції.

9. Який порядок перегляду Конституції України передбачений в її XIII розділі?

Дата добавления: 2014-10-31