Тема 1. Загальні положення міжнародного права

Розділ 10. ОСНОВИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Міжнародна система: поняття, складові частини. Суб'єкти міжнародної системи, міжнародні відносини і міжнародне право, їх взаємозв'язок та взаємодія.

2. Поняття сучасного міжнародного права, його особливості та основні риси.

1. Міжнародне право – особлива правова система, яка існує паралельно з системами національного права різних держав. Ніколи раніше події міжнародного життя не відігравали такої ролі, як у сучасний період. Розвиток кожної держави повною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому.. Виникає питання: чи немає в різноманітності міжнародного життя цілісних систем? Певно не існує такої цілісної системи, яка охопила б одночасно усі явища міжнародного життя.

Разом з тим існує глобальна міжнародна чи міждержавна система.

Це набагато ширша, об’ємніша система, ніж система міждержавних відносин. Міжнародна (міждержавна) система є цілісною сукупністю, що включає:

а) держави, народи і нації, які борються за незалежність, міжнародні (міждержавні) організації, об'єднання держав, що не є міжнародними організаціями (Рух неприєднання), державоподібні утворення, різні міжнародні органи (міжнародні комісії, міжнародні суди, арбітражі і ін.), міжнародні конференції (суб'єкти міждержавної системи);

б) відносини між ними (міжнародні відносини);

в) особливу правову систему (міжнародне право).

Міжнародні відносини - це політичні, економічні, науково-технічні, гуманітарні, культурні і інші відносини між суб'єктами міждержавної системи. Ці відносини існують та розвиваються поза межами території, компетенції і юрисдикції окремих держав; вони можуть зачіпати інтереси двох, декількох або всіх держав миру, міжнародних, міжурядових організацій і націй, які борються за свою незалежність. Міжнародні відносини можуть охоплювати одночасно усі сторони відносин між суб'єктами міждержавної системи, або тільки деякі з них, нарешті, міжнародні відносини можуть здійснюватися на двосторонній та багатосторонній основі, мати універсальний і регіональний характер.

2. Міжнародне публічне право - це підсистема міжнародної (міждержавної) системи. Його особливості визначаються характером міждержавної системи, в якій воно функціонує і розвивається. Міждержавна система істотно відрізняється від будь-якої внутрішньодержавної системи. У міждержавній системі немає верховної влади, якій були б підпорядковані усі фактори, вона не має законодавчих, виконавчих та судових органів, які існують у державі. Характер відносин і взаємодій компонентів у міждержавній системі значно відрізняється від характеру цих явищ у внутрішньодержавній системі. Через це міждержавна система функціонує інакше, ніж внутрішньодержавні системи. Підходити до міжнародного права з мірками національного права було б невірно. Звичайно, порівняння міжнародного і внутрішньодержавного права припустиме і корисне, але за однієї неодмінній умови – не можна не звертати уваги, що вони функціонують в різних соціальних системах.

Міжнародна (міждержавна) система має певні особливості, головними з яких є: по-перше, наявність суверенних держав; по-друге, відсутність наднаціональний владного органу, який міг би диктувати свою волю суверенним державам, видаючи обов'язкові для них норми права; по-третє, відсутність наднаціональних судових і виконавчих органів, які примушували б державу до виконання норм міжнародного права.

Саме ці особливості самої міждержавної системи обумовлюють специфіку міжнародного права і виділення його в особливу систему має рацію, відмінну від внутрішньодержавного права. Незважаючи на те, що як міжнародному, так і внутрішньодержавному праву властиві деякі спільні основні ознаки, міжнародне право значно відрізняється від внутрішньодержавного права.

Міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції, так і територіальних меж держави. При цьому предметом міжнародно-правового регулювання є відносини між суб'єктами міжнародного права.

Суб'єктами внутрішньодержавного права є фізичні і юридичні особи, органи держави. Суб'єкти міжнародного права - це головним чином, суверенні держави, а також нації і народи, що борються за створення самостійної держави, міжнародні організації і деякі державоподібні утворення.

Об'єктом міжнародного права є все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права можуть вступати у міжнародні правовідносини, тобто матеріальні і нематеріальні блага, дії чи утримання від дій, які не належать виключно до внутрішньої компетенції держави.

Джерелами норм міжнародного права - міжнародні договори, міжнародні звичаї і основні принципи. Оскільки в міждержавній системі немає законодавчого органу, норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права, перш за все, державами, шляхом узгодження волі держав або інших суб'єктів міжнародного права. Внутрішньодержавне і міжнародне право передбачають можливість застосування примусових заходів для забезпечення дотримання правових норм. Проте, якщо в першому випадку примушення здійснюється органами держави на підставі і в межах національного законодавства, то в другому - самими суб'єктами міжнародного права, індивідуально або колективно на підставі діючих міжнародно-правових норм і в рамках відповідних міжнародних угод.

Разом з тим міжнародне право - це право. Воно має основні ознаки права. Сучасне міжнародне право - це система юридичних принципів і норм, які створюються державами та іншими суб'єктами міжнародного права, що спрямовані на підтримку миру, безпеки та співробітництва і забезпечуються у разі необхідності примусом, який здійснюється його суб'єктами індивідуально чи колективно.

Питання для самоконтролю:

1) Які елементи включає в себе міжнародна система?

2) Що таке міжнародні відносини?

3) Що являє собою міжнародне право як галузь права?

4) Назвіть головні особливості міжнародного права?

5) Які основні риси належать сучасному міжнародному праву?

6) Як створюються норми міжнародного права?

7) Що є основними джерелами міжнародного права?

8) Яким чином забезпечується дотримання норм міжнародного права?

Тема 2. Суб'єкти сучасного міжнародного права

1. Поняття та види суб'єктів міжнародного права.

2. Держава - основний суб'єкт міжнародного права.

3. Міжнародна правосуб'єктність націй та народів, які борються за незалежність.

4. Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права.

5. Обсяг та межі правоздатності державоподібних утворень.

1. Нарівні з суверенними державами все більш активну роль у міжнародних відносинах, що врегульовані нормами права, відіграють і інші учасники, які в сукупності складають поняття «суб'єкти міжнародного права». Суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть у випадках, які визначені міжнародно-правовими нормами, міжнародно-правову відповідальність.

Основними суб'єктами міжнародного права є держави, міжнародні (міжурядові) організації, а також нації та народи, що борються за незалежність, і державоподібні утворення. Головною ознакою тут вважається спроможність суб'єкта вчиняти самостійні міжнародні дії, у тому числі і створіння міжнародно-правових норм. Прихильники другого підходу (Ігнатенко, Тіунов та ін.) вважають за необхідне при визначенні суб'єктів міжнародного права враховувати ті самі чинники, що й у загальній теорії права, тобто можливість суб'єкта бути учасником міжнародно-правових відносин, користуватися правами та нести обов'язки. Саме з цієї точки зору, до суб'єктів міжнародного права вони відносять також індивідів, юридичних осіб і неурядові організації. До основних суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення. Це вільні міста (у минулому), Західний Берлін (до об'єднання Німеччини у 1990 р.) і Ватикан.

Зміст і обсяг міжнародної правоздатності того чи іншого суб'єкта міжнародного права визначається сукупністю прав і обов'язків, якими він володіє відповідно з міжнародним правом.

Види суб'єктів:

1. Суверенні (первинні). Це держави, нації та народи, що борються за незалежність. Їм притаманна політико-юридична властивість - суверенітет (державний чи національний).

2. Несуверенні ( вторинні, похідні). Це міжнародні (міжурядові) організації і деякі державоподібні утворення. Їх міжнародно-правовий статус базується не на суверенітеті, а на угоді суверенних держав. Основу та передумову їх правосуб'єктності складають міжнародні угоди.

2. Серед основних суб'єктів міжнародного права перше місце посідають держави. Суверенітет - невід'ємна властивість держави як суб'єкта міжнародного права. Завдяки суверенітету усі держави є рівними одна до одної у правових відносинах, тобто рівноправні незалежно від розміру їх території, кількості населення, економічного рівня, культурного та військового розвитку і т. ін. Це суверенна рівність. Відповідно, рівність у правових відносинах не означає їх рівність у економічному чи політичному аспекті. Кожна держава у міжнародному спілкуванні має однаковий степінь юридичної самостійності та незалежності. Суверенітет держави виникає і зникає разом з утворенням і припиненням існування самої держави. Держави можуть бути простими (унітарними) і складними, які складаються з двох або більш держав. Проста чи унітарна держава в цілому виступає як суб'єкт міжнародного права. До складних держав належать конфедерації та федерації. Класична конфедерація не є суб'єктом міжнародного права. Міжнародною правосуб'єктністю володіють лише її члени, що не виключає створення у межах конфедерації деяких загальних органів. Історія свідчить, що стійкі конфедерації мають тенденцію перетворюватися у федерацію. Федерація - це об'єднання територіальних одиниць, які користуються певною політико-правовою самостійністю. Ступінь їх самостійності визначається федеративною угодою та законодавством федерації, у першу чергу, її конституцією. Як правило, федерація в цілому, а не її члени, є суб'єктом міжнародного права. Серед держав як суб'єктів міжнародного права іноді виділяють держави, що мають статус постійного нейтралітету ( Швейцарія, Австрія, Мальта, Камбоджа, Туркменістан). Такі держави добровільно приймають на себе зобов'язання не брати участь у будь-яких війнах, утримуватися від дій, які можуть втягнути таку державу у війну. Задля цього вони (держави) не беруть участі у військово-політичних союзах, не розташовують на своїй території військові бази інших держав та підтримують процеси роззброєння та укріплення миру у світі. Слід зазначити, що такий статус не позбавляє державу права самооборони у випадку нападу на неї.

3. Право націй на самовизначення - один з найважливіших міжнародно-правових принципів. У Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах застосовується термін «народ» як суб'єкт самовизначення. Як і суверенні держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, володіють певною міжнародною правосуб'єктністю. Вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, направляти своїх офіційних представників для ведення переговорів, приймати участь у роботі міжнародних конференцій та міжнародних організацій, укладати міжнародні угоди. Правосуб'єктність націй здебільшого виявляється під час повалення колоніальних режимів. Сьогодні велике значення приділяється питанню визначення окремих націй у межах самостійної держави. При цьому право на самовизначення однієї нації не повинне призводити до порушення прав інших народів у багатонаціональній суверенній державі. Слід відрізняти самовизначення націй, які не мають будь-якої державності, від самовизначення націй, які вже її набули. Це і буде головним критерієм при наданні нації статусу такої, що бореться за незалежність.

Боротьба народів і націй за утворення власних незалежних держав є законною в будь-якій формі – мирної і немирної, у тому числі і у формі національно-визвольної війни, більш того, насильницьке перешкодить здійсненню права на самовизначення, збереження колоніалізму в будь-яких формах – несумісні з міжнародним правом.

4. Після 20-х років ХХ ст. держави - члени міжнародних організацій почали наділяти організації правами, що притаманні суб'єктам міжнародного права. Першою міжнародною організацією, яка була наділена такими правами, стала Ліга Націй. Вона мала право на укладення міжнародних угод, її посадові особи володіли привілеями та імунітетами (Угода між Лігою Націй і Швейцарією 1926 р.). В даний час, така властивість притаманна усім міжнародним організаціям.

Міжнародні організації - вторинні суб'єкти міжнародного права. Вони створюються та діють на підставі міжнародних договорів - установчих актів цих організацій. Міжнародні організації не володіють суверенітетом і територією, та є своєрідними суб'єктами, які відрізняються від держав. Так, міжнародна організація може вступати лише у ті правовідносини, які визначені її функціями та відповідають установчому акту організації. Міжнародні організації мають право укладати міжнародні угоди, які однак, характеризуються деякою своєрідністю. Крім того, вони обмежені у виборі засобів примусу та вирішення спорів. Юридична правосуб'єктність міжнародних організацій закріплена у їх статутах, у Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р., а також у всіх двосторонніх угодах організації з країною перебування.

7. Оскільки міжнародна правоздатність державоподібних утворень регламентується положеннями відповідних договорів, вона є обмеженою і не може змішуватися з універсальною правоздатністю держав. У минулому спеціальний міжнародно-правовий статус суб’єкта належав так званим вільним містам Кракову, Данцигу (Гданьську). В даний час вільних міст не існує. Особливий міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін, але у зв'язку з об'єднанням Німеччини у 1990 р. він втратив статус суб'єкта міжнародного права.

Сьогодні залишився лише один такий суб’єкт – Ватикан. Його спеціальний міжнародно-правовий статус як «держави-міста», визначений угодою 1984 р. між Італією і «святим престолом». Ватикан – це резиденція глави католицької церкви (Папи римського) в особливому районі Риму. Ватикан як суб’єкт міжнародного права підтримує зовнішні зв'язки з багатьма державами (перш за все католицькими), він засновує свої постійні представництва, які очолюються папськими нунціями або інтернунціями (легатами). Делегації Ватикану приймають участь у багатьох міжнародних конференціях, у тому числі скликаних під егідою ООН для укладення багатосторонніх кодифікаційних конвенцій. Він є також членом низки міжнародних організацій (ВПС, МАГАТЕ, МСЕ), має постійних спостерігачів при ООН, МОП, ЮНЕСКО та деяких інших міжнародних організаціях.

Питання для самоконтролю:

1. Що розуміють під поняттям «суб’єкт міжнародного права»?

2. Назвіть види суб’єктів міжнародного права?

3. Чому держава є основним (первинним) суб’єктом міжнародного права?

4. Які особливості міжнародної правосуб’єктності притаманні міжнародним організаціям?

5. Які особливості міжнародної правосуб’єктності притаманні націям і народам, які борються за незалежність?

6. Які особливості міжнародної правосуб’єктності притаманні державоподібним утворенням?

Тема 3. Права людини і міжнародне право

1. Поняття населення та громадянства.

2. Біженці. Право притулку.

3. Міжнародна співробітництво у галузі прав людини.

1. До ХХ ст. концепція прав людини не здобула адекватного національно-правового та міжнародно-правового втілення. Лише після того, коли були випробувані неймовірні жахи і колосальні трагедії двох світових війн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини та вироблення механізмів захисту цих прав на національному і міжнародному рівні.

Під населенням найчастіше розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території тієї або іншої держави і належать до його юрисдикції. Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадяни даної держави, іноземці та особи без громадянства. Є деякі проміжні категорії, але вони належать до однієї з перелічених основних категорій - це особи, які мають подвійне громадянство - біпатриди.

Статус індивіда у суспільстві, який відображають і закріплюють Конституції, визначається як конституційний статус особи. Його зміст, насамперед, закріплюється у інституті громадянства.

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виявляється у сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Ці взаємні права та обов'язки регулюються внутрішнім законодавством держави, яке повинне відповідати діючим нормам міжнародного права.

Основні способи набуття громадянства:

а) внаслідок народження;

б) внаслідок натуралізації.

Набуття громадянства внаслідок народження базується: на принципі «крові» ( громадянство дитини залежить від громадянства батьків); принципі «грунту» (громадянство дитини залежить від держави, де вона народилася) та поєднанні обох принципів.

Натуралізація може відбуватися у наступних випадках: клопотання особи, яке бажає змінити громадянство, або особи без громадянства; наявність браку з іноземцем; усиновлення дитини, яка має громадянство іншої держави, чи не має громадянства. Іноді можливе набуття громадянства з ініціативи компетентного органу влади держави, а не на прохання зацікавленої особи. Звичайно громадянство у цьому випадку надають за особливі заслуги перед державою. Один із способів набуття громадянства у винятковому порядку - реінтеграція, або поновлення у громадянстві. Нарешті, набуття громадянства на підставі міжнародних угод (наприклад, при розпаді держави або навпаки, при об'єднанні держав).

Для визначення поняття громадянства важливим є обсяг прав та обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав. Враховуючи інститут громадянства, розрізняють абсолютні та відносні права. Абсолютні права - це права, які має кожна людина по відношенню до усіх людей. Відносні ж права кожен член певного суспільства має лише у цьому суспільстві. До відносних прав належать: право на постійне місце мешкання та право на політичні дії. Тільки громадяни держави наділені як абсолютними, так і відносними правами.

Що стосується втрати громадянства можна виділити три її форми: вихід з громадянства; натуралізація; позбавлення громадянства. Особи без громадянства не мають стійкого правового зв'язку з державою, отже, не можуть розраховувати на дипломатичний захист будь-якої держави.

2. Під терміном " біженець" розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, ставлення до релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, який змушений залишити територію держави, громадянином якого він є (або територію країни свого постійного мешкання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань. Проблема біженців знайшла своє відображення у багатьох міжнародних угодах. Організація Об’єднаних Націй має Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, яке існує з 28 червня 1951 р. Окрім того, прийнята Конвенція про статус біженців. Пізніше був прийнятий Протокол, який вніс деякі зміни до цієї Конвенції. Статус біженців мало чим відрізняється від статусу осіб без громадянства, тому їх ще називають особами без громадянства de facto. В Україні прийнятий Закон “Про біженців", згідно з яким особа, що набула статусу біженця в Україні, має право на:

- вибір місця тимчасового мешкання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів та пересування по території України за умови дотримання правил, встановлених для іноземців; право на працю або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна на умовах, передбачених законодавством України для іноземців; охорона здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; отримання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення у порядку, зазначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, яке надане у місці тимчасового мешкання; навчання у порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; користування досягненнями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом власного життя, таємниці листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь та гідність, життя та здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових і немайнових прав.

Цей закон також зазначає, що Україна співпрацює з іншими державами та міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їх матеріального стану та удосконалення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх постійного мешкання.

Приналежність до категорії політичних біженців дає право звернутися за отриманням політичного притулку. Під політичним притулком розуміється право держави надавати будь-якій особі або особам можливість ховатися від переслідувань за політичними мотивами, які вони зазнали у державі свого громадянства.

Існують територіальний ( на території держави) і дипломатичний (у приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави, консульського представництва або на іноземному судні) притулки. Право територіального притулку визнається більшістю держав, а дипломатичного - лише деякими державами Латинської Америки.

Інститут політичного притулку у міжнародному праві є переважно звичайно-правовим. 14 грудня 1967 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про територіальний притулок.

Надання притулку це суверенне право держави. Тобто воно може його надати будь-якій особі або особам, але може і відмовити у його наданні. Основним міжнародно-правовим наслідком надання притулку є обов'язок держави не видавати особу, яка отримала такий притулок. Загальновизнаним є положення, згідно з яким притулок не повинен надаватися особі, яка скоїла кримінальний злочин. Особи, що отримали притулок на території іноземної держави, користуються широкими правами. Як правило, їх правовий статус наближається до статусу апатридів (осіб без громадянства). Другий міжнародно-правовий наслідок надання притулку полягає у тому, що держава, що надала його будь-якій особі, отримує право на надання квазідипломатичного захисту у разі порушення прав цієї особи за кордоном. Третій наслідок - держава несе відповідальність за діяльність такої особи. Політичний притулок припиняється, якщо зникли обставини, які змусили політемігранта шукати притулок, або якщо політемігрант натуралізувався у державі, що надала йому притулок.

3. Права людини - одна з головних галузей сучасного міжнародного права. Права людини, з точки зору міжнародного права, - це права, які суттєво характеризують правове положення людини. У Статуті ООН права людини розуміються як гарантована законна міра можливої поведінки особи або групи осіб. В українській правовій науці права найчастіше визначаються як "певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства та мають бути загальними та рівними для усіх людей".

Правовою основою співробітництва держав у галузі прав людини є Статут ООН. У ньому закріплений принцип недискримінації за ознаками раси, статі, мови таі релігії. Міжнародне співробітництво у галузі прав людини, згідно зі Статутом ООН, полягає «у заохоченні таі розвитку поваги до прав людини та основних свобод» (ст. 1 п. 3). Статут ООН містить лише одну конкретну норму про права людини - рівні права чоловіків та жінок приймати участь у головних та допоміжних органах ООН (ст. 8). Усе співробітництво держав у галузі прав людини має будуватися з урахуванням основних принципів сучасного міжнародного права, які закріплені у Статуті ООН.

Громадські, політичні, економічні, соціальні права та права у галузі культури містяться у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, у Міжнародному пакті про громадські і політичні права та у Протоколах до нього. Ці акти інколи об'єднують під загальною назвою «Хартія прав людини», хоча вони й не створюють єдиного документа. Акти мають різну юридичну силу, різний час прийняття та неоднакове просторове поширення. Загальний рівень співробітництва держав у галузі прав людини доповнюється регіональним, який дає можливість враховувати політичні, історичні, культурні, економічні особливості регіону та відображати все це у документах, що приймаються. До них, зокрема, належать: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р., Американська конвенція про права людини 1969 р. та Африканська хартія прав людини та народів 1981 р. Ряд універсальних і регіональних міжнародних організацій займається різними аспектами міжнародного співробітництва у галузі прав людини. Серед універсальних необхідно вказати ООН (ЕКОСОР), ЮНЕСКО, МОП). Такими питаннями у межах своєї компетенції займаються також ФАО та ВІЗ.

Європейська система захисту прав людини була створена Радою Європи у 1949 р. і за п'ятдесят років свого існування стала могутнім механізмом захисту прав людини та основних свобод. Функції Ради Європи полягають у: захисті прав людини і розповсюдженні демократії; співробітництва у галузі права, культури, освіти, інформації; зближення усіх країн Європи. Згідно зі ст. 3 Статуту Ради Європи, кожен член Ради Європи повинен визнати принцип верховенства права і користування правами людини і основними свободами усіма особами у межах його юрисдикції. Головним органом Ради Європи є Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав-членів. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) є консультативним органом і не має законотворчих повноважень. При Раді Європи існує Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини, Фонд соціального розвитку.

У січні 1995 р. при Раді Європи розпочалася робота місії постійного спостерігача України. Була розроблена Програма спільних дій між Україною та Радою Європи, метою якої є розвиток діалогу між Україною і цією організацією, реформування законодавства відповідно до стандартів Ради Європи. З 9 листопаду 1995 року Україна - повноважний член Ради Європи.

Окрім Ради Європи, питання прав людини посідають важливе місце у діяльності Організації з безпеці та співробітництва у Європі (ОБСЄ), яка об'єднує усі держави Західної і Східної Європи, а також США і Канаду. Держави СНД також не залишили без уваги проблеми прав людини. Прийнято багато документів, які регулюють дані питання. У вересні 1993 р. Рада глав держав схвалила Декларацію про міжнародні обов'язки у галузі прав людини та основних свобод. У квітні 1995 р. прийнята Конвенція СНД про права та основні свободи людини, згідно з якою сторони забезпечують кожній людині, яка знаходиться під їх юрисдикцією, права та свободи, зазначені у цій Конвенції. При СНД також існує Комісія з прав людини, яка діє як консультативний орган.

Питання для самоконтролю:

1. Визначте поняття і склад населення.

2. Які особливості притаманні правовому статусу біженців?

3. Які бувають види притулку?

4. Який правовий статус особи, яка отримала політичний притулок? У яких регіонах визнається право на дипломатичний притулок?

5. Що таке екстрадиція?

6. У яких міжнародно-правових документах і як закріплюються права людини?

7. Охарактеризуйте міжнародну систему захисту прав людини.

Дата добавления: 2014-10-31