Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого сві­тогляду.

Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав по­ділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як

видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впли­вали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцент-ричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про ду­ховне, але воно мислилось як особливий витвір зовніш­нього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприй­маємо у мисленні, є не що інше, як добуття.

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем — нерефлективним блаженством, або не-усвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рів­нем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Пла­тона, Августина, свідомість розглядається як щось вторин­не, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кіль­кома чинниками:

— тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що во­на покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це зму­шує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним жит­тям («життям у тілі» та «життям у Бозі»);

— завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінеч-ність, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час — це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе. Звідси -- трагізм і пе­чаль свідомості через незворотність часу;

- свідомість нагадує людині, що вона не лише природ­на, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина почи­нає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і за­хоплень, а сором — свідчення відлучення людини від віч­ності і Бога, свідчення свідомості.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світо­глядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади над­природного й була проголошена початком і причиною всьо­го, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість — це

Дата добавления: 2014-10-31