Тема 6. Українська культура в час пробудження української національної самосвідомості

1. Особливості розвитку української культури в умовах іноземної експансії.

2. Формування національної свідомості. «Українська ідея» як культурна парадигма. Становлення української інтелігенції та громадсько-просвітницька діяльність українських товариств.

3. Становлення нової української літератури, драматургії та поезії. Формування національної композиторської школи.

4. Художня освіта, мистецтво, музично-драматичний театр. Регіональна своєрідність української культури.

1. Наприкінці XVIII ст. відбулися кардинальні зміни у відносинах між Росією та Україною. У 1764 р. було ліквідовано гетьманство і взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридичне оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Значні зміни відбулися і на міжнародній арені. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія, Австрія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.).

До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися близько 4/5 (80%) усіх українських етнічних земель. Із 12 млн. українців, 8,5 млн. (78%) знаходилися в складі Російської імперії, а 3,5 млн. (22%) – Австро-Угорської імперії.

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним до подій І Світової війни.

Територіальна роздробленість та відсутність державності негативно впливали на розвиток укра­їнської культури. У Західній Україні розпочався процес полонізації, мадяризації. В освіті запанували польська та німецька мови.

В частині України, яка була під владою Російської імперії, посилювалася русифікація на­селення, для реалізації якої використовували навіть православну церкву, яка цілком залежала від політичної влади. Україна перетворювалась у провінцію великої імперії. Можновладці заборонили її мову й літературу, прагнули нівелювати усі досягнення в освіті, ліквідувати все, що нагадувало про суверенність українського народу в минулому. Однак усупереч національному гнобленню наприкінці XVIII ст. – на поч. ХІХ ст. почалося нове національно-культурне відродження.

2. У ХІХ ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості. У цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на єдність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості. Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграла інтелігенція.

Слід зазначити, що «українська ідея» наприкінці XVIII- у ХІХ ст. стає своєрідною культурною парадигмою (культурним прикладом, зразком) як у Росії, так і Європі в цілому.

В цей час відбувається самовизначення української інтелігенції, яка захоплюється ідеєю національного відродження і пов'язує його перш за все із поверненням до народних витоків.

Велику роль у розвитку ідей національного відродження відіграло відкриття 1805 р. Харківського університету, засновником якого був відомий громадський діяч В. Каразін. В університеті формувалася національно свідома українська інтелігенція. У 1834 р. його вихованець І. Срезневський опублікував статтю, в якій зазначав, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике майбутнє.

При Харківському університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань, збереження творів та пам’яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії зробив випускник і професор університету О. Потебня.

В ХІХ ст. поширюється інтерес до української історії. У 1846 р. вийшла друком «Історія Русів». Слід також виділити «Історію Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Фундатором вітчизняної фольклористики став М.Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», продовжив його справу М. Максимович («Малоросійські пісні» (1827), «Збірник українських пісень»(1849)).

Наприкінці 1845 на початку 1846 р. в Києві створюється Кирило-Мефодіївське товариство (засновники М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський). До нього входив Т. Шевченко. Програма товариства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу. Україна та Київ бачились його членам як центр слов'янського світу. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів суворо покарано.

XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов’язувався з освітою народу і функцію просвітництва взяла на себе інтелігенція. У цей час легально створюються українські громади, організовуються недільні школи, які намагаються налагодити навчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, згуртовуються національні свідомі сили.

У 1859 р. у Петербурзі була створена перша українська громада – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. У 1861 р. виникла громада в Києві, а пізніше в інших містах.

Після Валуєвського указу 1863 р. настає пауза у процесі національного відродження. Лише на початку 1870-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалася провідна українська інтелігенція: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський та ін.

У 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства». Він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі наукові сили на чолі з професором П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення.

«Емський указ» 1876 р. підірвав основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Наприкінці XIX – на початку XX ст. громадівський рух в Україні знову активізувався, але вже переріс у політичний.

Складні процеси відбувалися в Західній Україні. Центром національного відродження стала Галичина. На початку 30-х рр. XIXст. у Львові виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (1833-1837 рр.). Заснували його троє друзів-студентів Львівського університету: М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які активно виступили на захист української культури. Ідеї цієї організації мали великий вплив на розвиток ідей національного відродження.

У 1873 р. у Львові організовується Наукове товариство імені Шевченка. Навколо нього згуртувалися кращі представники західноукраїнської і східноукраїнської інтелігенції. Ініціатором створення товариства був Д. Пильчиков.

З Алчевськом також пов'язаний розвиток української культури другої половині ХІХ – поч. ХХ ст. Дружина О. Алчевського – відомий педагог Христина Алчевська популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Т. Шевченка. На кошти сім`ї Алчевських в 1878 р. в селі Олексіївка (поблизу Алчевська) було відкрито народну школу, де працював учителем видатний діяч української культури Б. Грінченко. Сама Христина Алчевська була удостоєна багатьох найвищих золотих і срібних нагород в педагогічній галузі, а в 1890 р. обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Діти Олексія та Христини Алчевських теж відзначилися своїм внеском в українську культуру: Христина Алчевська – українська поетеса; Григорій Алчевський – композитор; Іван Алчевський – співак.

3. Після виходу в 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського починається новий етап у розвитку літератури, який характеризується зверненням до реальних фактів життя і, головне, переходом на народну розмовну українську мову. Так було закладено початок сучасної української літератури.

Заслугою І. Котляревського є не лише те, що він перший писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Літературний процес в Україні тієї доби характеризується бурх­ливим розвитком усіх родів літератури, формуванням системи літературних стилів – романтизму, сентименталізму, просвітительського та критичного реалізму.

Сентименталізм на українському ґрунті представлений творами Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов» та ін.) Ідеї просвітительського реалізму знайшли продовження у творах П.П. Гулака-Артемовського («Справжня добрість», «Пан та Собака» та ін.) Серед митців-романтиків слід виділити П. Куліша, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Максимовича та ін.

Окремо слід виділити діяльність геніального українського поета, художника, громадського діяча Т.Г. Шевченка (1814-1861). У 1840 р. вийшла друком його перша збірка української поезії під назвою «Кобзар». Його вихід був подією великого значення в історії української літератури, у ньому українська мова досягла літературної неперевершеності. Т. Шевченко продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. З виходом «Кобзаря» Т. Шевченка пов'язане також зародження в українській літературі критичного реаліз­му, принципами якого були правдивість деталей, типових характе­рів і типових обставин, увага до соціальної природи людини, під­креслення залежності вчинків від соціальних обставин життя.

Услід за Т. Шевченком принципи критичного реалізму розвивають у своїй творчості І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та ін.

Нову епоху мистецької української драми започаткував І. Котляревський п'єсами «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка, М. Костомарова.

Основоположником української музичної класики та фундатором національної композиторської школи став М. Лисенко – автор опер, романсів, пісень, інструментальних тво­рів, збирач і дослідник музичного фольклору. В обробках народних пісень та оригінальних творах він розкрив естетичну цінність і художню своєрідність фольклору України.

Унікальний за принципом систематизації творів монументаль­ний цикл М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», куди увійшли, зокрема, хорова поема «Іван Гус», кантати «Б'ють поро­ги», «Радуйся, ниво», «На вічну пам'ять Котляревському», опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», становить золотий фонд української класичної музики.

У ХІХ ст. був створений гімн України. Український композитор М.Вербицький у 1863 р. написав музику до вірша-гімну П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».

4. З народним життям та національною тематикою пов'язаний і розвиток живопису в Україні XIX ст. Істотні зміни відбулися в галузі малярської освіти. У 1865 р. була заснована Одеська, у 1869 р. – Харківська, а в 1875 р. – Київська рисувальні школи. Пізніше ці школи були перетворені на міські художні училища, які працювали під керівництвом Петербурзької академії мистецтв.

Діяльність пересувних виставок стимулювала розвиток українського мистецтва, сприяла створенню місцевих художніх об'єднань: Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок та ін. Під впливом їх діяльності з'явилося Товариство розвитку руського мистецтва у Львові.

Українська тема знайшла яскраве втілення у творах українських і російських художників. Видатний художник І. Репін, уродженець м. Чугуєва на Харківщині, присвятив їй багато картин і портретів: «Українка», «Українська селянка», написав портрети Т. Шевченка, М. Мурашка, С. Драгомирової в українському костюмі. Широко відома його композиція «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Поетичну красу українського пейзажу відобразили у своїй творчості І. Айвазовський («Чумацький шлях»,«Український пейзаж», «Весілля на Україні»); А. Куїнджі («Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»); вершиною пейзажного живопису стала творчість С. Васильківського («Ранок», «Степ в Україні», «Козача левада»).

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840-1860-х рр. був Т. Шевченко. Його мистецький талант виявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Т. Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. Відомі роботи Т. Шевченка: «Катерина», «Селянська родина», «Видубицький монастир» та ін.

Як і інші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель находився під впливом художніх шкіл Австрії, Німеччини та Польщі, хоча в своїй основі він продовжував залишатися національним. Ліризмом і глибиною зображення виділялися картини К. Устияновича («Гуцулка біля джерела», «Шевченко у засланні»), в історичному жанрі працював М. Івасюк («Б.Хмельницький під Зборовом»). В ХІХ ст. почався творчій шлях І. Труша, який створив близько 350 портретів сучасників (І. Франка, М. Лисенка, Л. Українки та ін.).

У 1815 р. в Полтаві на кошти князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, директором якого став І. Котляревський. У 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше – «Москаля-чарівника». Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства театр занепав і відродився тільки у другій половині XIX ст. завдяки творчій діяльності таких видатних митців, як М. Кропивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий, які започаткували професійний театр в Україні.Видатними акторами того часу були М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін.

У Львові 1864 р. був створений перший український театр з постійною трупою «Руська бесіда», яку очолив О. Бачинський. Репертуар театру ґрунтувався на п'єсах наддніпрянських авторів – І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка.

Український театр того часу був музично-драматичний, міцно пов'язаний з усною народною творчістю.

У різні історичні періоди на території України сформувалися історико-етнографічні регіони. Вони характеризуються індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою. Та незважаючи на це, Україні вдалося зберегти єдину національну культурну основу. Найважливішою ознакою культури кожного народу є мова. Основою сучасної української літературної мови на рубежі ХVIIІ-ХІХ ст. став середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв’язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але все ж була зрозуміла мешканцям інших регіонів України.

Сприяли збереженню єдиної національно-культурної основи народні традиції, морально-етичні та духовні якості народу. Близько 80% населення України складало селянство. Заняття сільськогосподарською працею сприяло збереженню в людині тих основ, які були закладені ще в прадавні часи – любов до природи, шанування краси, поетичність, терплячість, витривалість, завзятість тощо. Тобто основи ментальності українців зберігалися протягом багатьох років. У різних ре­гіонах хати будувалися неоднаково: покривалися соломою, прикрашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Зберігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сягають часів культури Київської Русі, став можливим підйом української культури в ХVI-ХVII ст. і культурне відродження в ХIХ ст.

Дата добавления: 2014-11-06