Тема 7. Українська культура і духовне життя в ХХ ст

1. Особливості розвитку української культури у ХХ ст. Розвиток культури на початку новітньої доби. Неоромантизм в літературі. Українській модернізм.

2. Українська культура в роки визвольних змагань (1917-1921 роки). Національно-культурне відродження 1920-х років.

3. Національна культура в умовах панування радянської ідеології 1930-1950-х років. Соцреалізм як візитівка тоталітарної культури.

4. Культура України під час кризи радянської системи (60-80-і рр. ХХ ст.)

1. Однією з принципових особливостей розвитку української культури ХХ ст. була визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 pp., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

На початку ХХ ст. правлячі кола Росії й Австро-Угорщини, проводячи антиукраїнську політику в галузі освіти і культури, не могли не враховувати об'єктивний поступ суспільства. Економіка вимагала кваліфікова­них грамотних кадрів для промисловості і сільського господарства. За таких умов тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Діяли 3 університети (Київський, Харківський, Одеський) та ряд інших вищих навчальних закладів. Але в цілому по Україні рівень освіти був незадовільним.

Економічні потреби значно прискорили розвиток вітчизняної нау­ки і техніки.У дослідженні Донбасу велику роль відіграв геолог Л. Лутугін. Розроблена ним карта геологічної будови Донецького басейну була відзначена золотою медаллю на Всесвітній виставці. Відомими вченими у галузі радіофізики та радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. У галузі медицини Д. Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою.

Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики став чотиритомний словник української мови Б. Грінченка (1907-1909 рр.) Головою історичної науки став професор Львівського університету М. Грушевський.

В літературній галузі чільне місце займала творчість І. Франка. Вагомий внесок в розвиток літератури зробили письменники «неоромантики» – Л. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. Появу неоромантичної гуманістичної концепції особистості в українській літературі можна пояснити як традицією, так і ментальністю українського народу. Романтизм для українців завжди був органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Незважаючи на заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. Провідне місце у музичному житті, як і раніше, належало М. Лисенку. Піднесенню ролі національного театру сприяли М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін.

Розвиток культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. відбувався під знаком модернізму (від франц. modernę – новітній, сучасний). В архітектурі початку ХХ ст. в Україні набув значного поширення загальноєвропейський модерн з характерними для нього природними декоративними формами, синтезом мистецтв. Найбільш типові споруди – у Києві будинок з химерами (архітектор В. Городецький), Державний банк (архітектори О. Вербицький і О. Кабелєв), у Харкові – художня школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський) тощо.

Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст. Цьому неперевершеному майстрові належать роботи «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується», «Минуле» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. Кричевський та ін.

Український варіант модернізму початку ХХ ст. мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили слабовиражений характер українського модернізму. Він не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. В той же час український модернізм став спробою подолання провінційності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації.

2. Роки Української національної революції 1917-1921 рр. стали новим етапом у відродженні національної ідеї.З часу утворення Центральної Ради почалася активна державна підтримка української культури. Восени 1917 р. Генеральний секретаріат освіти профінансував створення у Києві Української національної картинної галереї. Формуванню національного образотворчого мистецтва сприяло створення Української академії мистецтв у грудні 1917 р. Працювали в ній відомі митці: М. Бойчук, В. Кричевський, О. Мурашко та ін.

Всесвітньо відомим графіком був Г. Нарбут. Серед його послідовників слід виділити Л. Лозовського, Р. Лісовського, А. Середу та ін.

Особливо плідно в ці роки працювала група художників монументального живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка та ін.

Плідно в роки визвольних змагань працювали скульптори. Були відкриті пам’ятники Т. Шевченку в Києві (Ф. Балавенський) і в Ромнах (І. Кавалерідзе). О. Архипенко створив різні варіанти погрудь Т. Шевченка та І. Франка. М. Паращук змоделював скульптурні образи В. Стефаника, М. Лисенка, І. Франка та ін.

За доби гетьманату теж були помітними зрушення в галузі культури: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському тощо. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

Після входження України до Радянського Союзу почався новий етап в розвитку національної культури. У 1920-х роках радянською владою проводилася політика українізації. Особлива заслуга у здійсненні цього процесу належала О. Шумському і М. Скрипнику. Але, починаючи з другої половини 1920-х років під тиском міцніючого тоталітарного режиму процес українізації був загальмований, а в 1930-х роках зведений нанівець.

Позитивних явищ в культурній сфері у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. було чимало. Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, розвивалася професійно-технічна та вища школи.

Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій та ін. У галузі охорони здоров'я працювали Д. Заболотний, М. Гамалія, Ф. Яновський та ін. У 1929 р. за ініціативою Є. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію. У цілому українські вчені в 20-і роки досягли значного успіху в різних наукових галузях.

У літературі 20-х років сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан).

Одним з найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років був М. Хвильовий.

У Києві в цей період сформувалася група неокласиків – представників різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки європейського красного письменства. Ідейним натхненником групи був М. Зеров. До неї входили Ю. Клен, М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. були Б.Антонич, О.Ольжич, Б.Лепкий та ін.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Справжнім реформатором був Л. Курбас, який заснував театр «Березіль».

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-і роки українська музика. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонтович, Б. Лятошинський, С. Людкевич та ін.

Новий вид мистецтва – кіно швидко поширилося і набуло популярності в Україні. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів, створюються Одеська, Ялтинська та Київська кіностудії. Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко.

3. Період 1930–1950-х років – часи особливо жорстокого тоталітаризму.В 30-і рр. єдиним офіційно дозволеним творчим методом для радянських письменників, митців, художньої інтелігенції було визначено так званий «соціалістичний реалізм». Це означало, що література і мистецтво повинні були стати художньою ілюстрацією політики більшовиків, видавати бажане за дійсне. Соцреалізм став своєрідною візитівкою тоталітарної культури, яка протягом тривалого часу панувала в СРСР.

Більшовицька тоталітарна система завдала непоправимого удару літературі й мистецтву України. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні талановитих митців, більшість з яких зазнали там мученицької смерті. Пішли в небуття М. Вороний, Л. Курбас, М. Бойчук та багато інших.

Незважаючи на складні умови, в цей період продовжує розвиватися література й поезія. Прозаїки донесли до читача романи й повісті: «Мати» А. Головка, «Історія радості» І. Ле, «Ранок» І. Микитенка та ін.; до Києва і Харкова на роботу приїхали письменники Західної України – С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан та ін. Виходить друком велика кількість поетичних збірок: «Вітер з України», «Чуття єдиної родини», «Сталь і ніжність» П. Тичини; «Знак терезів», «Літо», «Збір винограду» М. Рильського; «Червоні троянди», «Люблю» В. Сосюри та ін.

Серед представників образотворчого мистецтва слід виділити роботи Ф. Кричевського, М. Самокиша, К. Трохименка, В. Касіяна, М. Дерегуса та ін.

Розвивалася монументальна скульптура. М. Манізер створив пам’ятники Т. Шевченку у Києві та Каневі (встановлені в 1939 р.); Ю. Білостоцький – надгробники М. Лисенкові та М. Заньковецькій; Г. Пивоваров – скульптурні портрети І. Франка, Т. Шевченка.

Розвиток народних художніх промислів увів у мистецьке життя нових майстрів – М. Примаченко, Я. Герасименка, П. Власенко та ін. Основоположником декоративного живописного натюрморту в українському народному мистецтві стала К. Білокур.

В архітектурі розвинувся напрямок, що поєднав конструктивізм з ампіром та нахилом до псевдомонументалізму. У цьому новому стилі зведено будівлю Верховної Ради в Києві (1936-1939 рр., архітектор В. Заболотний).

Провідне місце серед театрів займав Київський драматичний театр ім. І. Франка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Загальне визнання здобули артисти Ю. Шумський, Н. Ужвій, Г. Борисоглібська та ін.

1930-і роки стали періодом утвердження українського кіномистецтва. У 1933-1938 рр. Київська кіностудія «Українфільм» та Одеська кіностудія випустили 55 фільмів. Серед них «Богдан Хмельницький» (реж. І. Савченко), «Дума про козака Голоту» (реж. О. Довженко) та ін.

Серед діячів музичного мистецтва слід виділити В. Косенка, А. Штогаренка, Д. Клебанова та ін. Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену в 1940 р. опери «Богдан Хмельницький» М. Вериківського. Гідне місце на сценах України посів балет «Лілея», створений К. Данькевичем.

Велика Вітчизняна війна стала тяжким випробуванням для українського народу. Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості митців переважала патріотична тематика («Слово про рідну матір» М. Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Любіть Україну» В. Сосюри тощо).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О. Корнійчука, І. Кочерги, Л. Леонова, К. Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу.

Вищим досягненням в умовах війни став фільм «Райдуга» режисера М. Донського (картина отримала «Оскар»). Важливою подією став документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну», створений О. Довженком. Він супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною музикою, яку написали А. Штогаренко і Д. Клебанов.

Після перемоги у війні в суспільстві з'явилися надії на демократизацію життя, але влада намагалася зміцнити тоталітарний режим. У перше повоєнне десятиліття посилюється тиск на українську інтелігенцію й митців. Лише після смерті Й. Сталіна (1953 р.) в суспільному житті почалися зміни, які безпосередньо торкнулися культурної сфери.

4. З приходом до влади М.Хрущова настала «відлига», яка призвела до демократизації суспільного життя, реабілітації засуджених, певної свободи творчості. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років призвела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» – вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з вла­дою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене відставання СРСР від провідних західних країн. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, крім Києва, у великих економічних центрах – Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є. Патона. Величезний внесок у розвиток науки внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, генеральний конструктор космічних апаратів С. Корольов, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та ін. У Києві була створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою). В Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чікагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом.

Зазнавала реформування і система освіти. У 1959 р. семи і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов’язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою. До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов’язкової середньої освіти. Спостерігалося збільшення кількості вузів і технікумів.

Серед негативних моментів слід зазначити те, що з середини 70-х років відбувається науково-технічне відставання СРСР, оскільки у розвитку найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни – постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. На повний голос заявили про себе І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський.

У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група, яка виступала захисником прав українського народу. Її очолив письменник М. Руденко. До складу Української Гельсінської групи входив відомий поет В. Стус, молодість якого пройшла в Донбасі.

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над виразністю. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети, симфонії (Г. Майборода, К. Данькевич, Б.Лятошинський та ін.). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени – А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини – фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон XX» та ін.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

У духовній сфері життя суспільства провідне місце завжди посідала релігія. До кінця 80-х років вона постійно перебувала під ідеологічним та адміністративним пресом влади. Офіційно радянська влада проголошувала свободу віросповідання. Проте на практиці вдавалася до боротьби з релігійними віруваннями, закриття культових споруд, переслідування віруючих.

Активізації діяльності православної церкви сприяло відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Русі. З цього часу церква стала на шлях активного відродження.

Дата добавления: 2014-11-06