Про дружбу

Розділ XXVIII

Спостерігаючи, як працює маляр, який живе у моєму домі, я відчув бажання піти за його прикладом. Він вибирає найкраще місце посеред стіни і чіпляє там полотно, намальоване з найбільшим хистом, а порожній простір довкола заповнює гротесками, тобто фантастичними мальовидлами, чарівними лише своїм розмаїттям та химерністю. І якщо бути щирим, то що таке ця книга, як не ті самі гротески, не ті самі кострубаті чудиська, складені з різних шматків, без певної форми, без доладності й пропорцій, окрім чисто випадкових?

Зверху обличчя

Гарної жінки, внизу ж – подоба лускатої риби.

Горацій, Про поетичне мистецтво, 4

Пер. Андрія Содомори

Тож‑бо я сумлінно мавпую тамтого маляра у другому пункті, зате у першому, найкращій частині його праці, я пасу задніх, бо мій хист не сягає аж так далеко, аби я відважився створити полотно, пишне і виконане за всіма правилами мистецтва. От я й постановив запозичити його у Етьєна де Ла Боесі[76], хай воно прикрасить і оздобить усю мою працю. Я маю на увазі його розправу, якій він дав титул Добровільне рабство; проте люди, не знаючи про те, перехрестили її на Проти єдиного. Він написав її як пробу за первого молоду на честь свободи і проти тиранів. Твір цей ходить по руках людей одукованих і сподобився у них високої і заслуженої хвали, бо добре написаний і багатий на зміст. Слід, проте, сказати, що це не найліпше з того, що він міг би написати; якби у зрілому віці, коли я його знав, він повзяв собі намір на кшталт мого, тобто нотувати на папері свої роздуми, ми побачили б чимало рідкісних творів, дуже наближених до невмирущих зразків старожитності, бо я не знав нікого спроможного змагатися з ним природними здібностями у цій царині. Але по ньому залишилася тільки згадана розправа, та й то випадком (гадаю, вона не попадалася йому на очі, відколи з'явилася з‑під пера), та ще нотатки про січневий едикт, овіяний славою в історії наших горожанських воєн. Може, мені вдасться використати їх ще деінде. Ото й усе (окрім зошитів із його творами, недавно надрукованими моїми заходами), що мені пощастило зібрати з його реліквій, потому як він уже на Божій дорозі, у сповнених любові словах тестаменту, зробив мене спадкоємцем своєї книгозбірні та паперів. Щодо мене, то я маю особливо завдячувати цій розправі, тим паче, що вона спричинилася до нашої першої зустрічі. Мені показали її ще задовго перед тим, як ми зійшлися, і вона, ознайомивши мене з його йменням, підготувала в такий спосіб дружбу, яка нас пізніше поєднала. І тривала наша дружба, скільки волів Господь, дружба така глибока і досконала, що про подібну і в книжках не прочитаєш, та й між нинішніми людьми і сліду чогось схожого не зустрінеш. Для її виникнення потрібен збіг стількох обставин, що і то багато, як випадок пошле її раз на три сторіччя.

Здається, ні до чого природа не схиляє нас більше, ніж до дружнього спілкування. Ось і Аристотель править, що добрі законники дбають більше про дружбу, ніж про справедливість. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягає абсолютної досконалості, її вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементує і підтримує насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна і шляхетна і тим менш є щирою приязню, чим більше до неї домішується сторонніх причин, міркувань та цілей. Так само й оті чотири стародавні її види: родинні, громадські, любовні почуття, почуття гостинності не відповідають нашій приязні ані кожен зосібна, ані разом узяті.

Щодо батьківських почуттів до дітей, то це радше пошана. Дружба живиться співжиттям, яке не може мати між ними місця через надто велику вікову нерівність і через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звіряти свої потаємні думки дітям, не породжуючи при цьому непристойного панібратства, а діти не можуть уділяти батькам пересторог і настанов, що є одним із найперших обов'язків між приятелями. У деяких племенах діти за звичаєм убивали батьків, а в інших, навпаки, батьки вбивали дітей, немовби і ті і ті в чомусь заважали одні одним і життя одних залежало від загибелі інших. Бували філософи, які гордували голосом крові, як от Аристипп: коли йому доводили, що він має любити своїх дітей, бо він сплодив їх, він сплюнув на землю зі словами, що плювки також його плід і що ми так само плодимо нужу та робацтво. А інший філософ, якого Плутарх хотів помирити з братом, сказав: «Мені начхати, що ми вилізли на світ тим самим отвором». А проте брат справді гарне і солодке слово, і ми з Ла Боесі залюбки вживали його, підкреслюючи нашу приязнь. Але горезвісне спільне майно, поділ його і те, що багатство одного має обертатися бідністю другого, це все геть послаблює і нівечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять іти тим самим шляхом і вдаватися до тих самих засобів, через що вони неминуче стикаються і стають на заваді одне одному. Та й чому їм конче має бути притаманна спорідненість душ, тільки й здатна породжувати щиру і досконалу приязнь? Батько і син своєю вдачею можуть бути цілком відмінні між собою, так само і брати. Хтось може доводитися мені сином чи родичем і заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що більшою мірою дружба нам диктується силою законів та природних зобов'язань, то менше в ній знаходиться місця для вибору та вольної волі. А тим часом ні в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевній прихильності та дружбі. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсі обділений, адже я мав батька найкращого у світі і найпоблажливішого аж до глибокої старості; та й родовід мій взірцевий із діда‑прадіда, зосібна славний братерською згодою:

Той, що батьком став для братів у скруті.

Горацій, Оди, II, 6

Пер. Андрія Содомори

Годі порівняти з приязню чи ставити на одну дошку з нею наші почуття до жінки, хоча вони також плід вибору. Їхнє полум'я, я це визнаю, –

Зустрілась і мені в путі богиня,

Що в душу ллє солодкість з гіркотою,

Катулл, ІХVІІІ, 17

заборчіше, жагучіше і раптовіше. Але це полум'я нестале і летке, примхливе і мінливе, гарячковий пал, підвладний вибухам і спадам, палахкотючий тільки в однім куточку душі. Натомість у дружбі тепло повсюдне і всепроникне, хоча помірковане і рівне, самі солодощі та прихилля, геть позбавлені чогось різкого та гострого. Ба більше, у коханні маємо до діла тільки з настямним потягом до того, що від нас тікає:

От мов ловець за зайцем уганяє

У горах‑долах, в спеку й холоди,

Й не так цінує спіймане нарешті,

Як цінував, ще поки гнавсь без стежки.

Аріосто, Роланд Несамовитий, X, 7

Пер. Олександра Мокровольського

Щойно кохання переходить у дружбу, тобто у згоду обопільної волі, воно хиріє і гасне. Кохання гине від зужиття, як таке, що домагається тілесної мети і підлягає насиченню. У дружбі, навпаки, потяг іде в ногу з посіданням; приязнь постає, міцніє і росте лише у вжитку, бо походження її духовне, а вправляння роблять душу ще витонченішою. Поруч із нашою з Ла Боесі досконалою дружбою колись мали до мене доступ оті скороминущі захоплення (я не кажу вже про те, що в цьому зізнавався і мій друг у своїх віршах); і обидві ті пасії гніздилися в мені разом, цілком свідомі одна одної, але для мене ніколи не сумірні: перша пишно та гожо линула своїм шляхом, дивлячися з погордою, як тамта друга шамотається десь унизу, ген далеко від неї.

Що ж до шлюбу, то опріч того, що це угода, вільна тільки під час укладання (бо тривалість її вимушена і від нашої волі не залежить), угода, укладена зазвичай для інших цілей, то до нього долучається ще безліч сторонніх вузликів, цілком достатніх, аби урвати нитку і заплутати розвиток живого почуття. Зате у приязні немає інших розрахунків та міркувань, окрім неї самої. Додаймо до цього, що, сказати по щирості, жінка зазвичай не здатна підтримувати спілкування та єднання, якого вимагає така свята спілка. Душа у неї видається не досить міцна, щоб зносити мулькість таких тісних і тривалих пут. І певно, якби не це, якби могла з'явитися така вільна і самохітня спілка, коли не лише душі зазнавали б отієї цілковитої втіхи, а й тіла теж брали участь у злитті, спілка поглинула б усю людину до решти, то така приязнь напевняка була б іще повніша і досконаліша. Проте біла челядь зроду не показала прикладу цього, і, на одностайну думку всіх старожитніх шкіл, жінку тут треба виключити.

А от узяти оту збочену грецьку розбещеність, таку відразливу – і цілком слушно – для наших звичаїв, то й та, вимагаючи, за практикою збоченців, неминучої вікової нерівності й різниці послуг між коханцями, теж не відповідала отому цілковитому єднанню та гармонії, яких ми тут жадаємо: Що становить собою ця закоханість приятелів? Чому ніхто не кохає бридкого хлопця чи гарного старуха? Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 33. Навіть її, цієї збоченської любові, академічному взірцеві не суперечитиме, якщо я від її імені скажу так: отой перший шал, пробуджений сином Венери в серці коханця до предмета свого убожування в самім розквіті юності, шал, що дозволяє всі безсоромні і спорзні домагання – породження непогамованої хтивості, ґрунтувався лише на зовнішній вроді, на викривленому уявленні про тілесні зносини. Про дух тут не могло бути й мови, бо він ще не появив своїх чеснот, він перебував допіру в сповитку і ледве починав кільчитися. Якщо цим шалом палала ница душа, то засобами, якими ницак собі запомагав, були багатство, подарунки, висування та інші нечестиві й гідні догани принади. Якщо він западав у шляхетнішу душу, то й ціна торгу, природно, була шляхетніша: філософські повчання, заклики шанувати віру, коритися законам, лягти кістьми, у потребі, за вітчизну, приклади геройства, розсудливості, справедливості. Отак показуючи добрі манери та красу своєї душі (бо його тілесна оболонка вже прив'яла), коханець намагався добитися взаємності коханого і сподівався з допомогою такого духовного спілкування створити міцніший і триваліший зв'язок. Коли ці запобігання увінчувалися нарешті успіхом (бо якщо від закоханого зовсім не вимагалося обачності і стриманості у виявленні почуттів, то якраз цього й вимагалося від коханого, якому належало оцінити внутрішню красу, звичайно важку для розпізнання), тоді в коханому народжувалося прагнення якогось духового зачаття від духової краси закоханого. Вона була для нього головна, а тілесна – випадкова і другорядна, тоді як у закоханого все було навпаки. Ось чому Академія вище цінувала коханого, запевняючи, що й боги такої самої думки. І страх вона ганить поета Есхіла за те, що той у любовних взаєминах Ахілла і Патрокла ролю коханка відвів Ахіллові, хоча в того ще й вус не висипався і він був найвродливішим серед греків. А що у згаданому зв'язку переважає і веде перед найгідніша сторона, то він, за твердженням мудреців‑академіків, дає дуже корисні плоди у приватному і громадському житті; мовляв, саме цей звичай становить силу тих країн, де він панує, і є в них головним оплотом справедливості і свободи: яскраве свідчення – благословенна любов Гармодія і Аристогітона. Тож‑бо вони називають цю любов святою і боговитою, і, як на них, хіба що тільки сваволя тиранів та нікчемність людей може їй противитися. Зрештою все, що можна сказати на користь Академії, зводиться до того, що така любов завершувалася приязню, а це не так‑то вже й відбігає від визначення любові у стоїків: Любов це спроба зав'язати дружбу з красою. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 34.

Та я повертаюся до свого опису природнішої і статечнішої любові: Про дружбу може судити тільки людина зрілого віку і зрілої душі. Цицерон, Про дружбу, 20.

Зрештою те, що ми зазвичай називаємо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагоджені, з якоїсь оказії чи нагоди, за допомогою яких душі наші підтримують одна одну. У тій дружбі, що про неї йдеться, вони зливаються і стоплюються між собою в таку ідеальну цілість, що затирається і безслідно губиться шво, яке їх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я відчуваю, що не міг би пояснити цього інакше, ніж словами: «Бо то був він; бо то був я».

Є, поза всіма моїми розумуваннями і поза всім, що я міг би тут сказати, якась невідома мені, незбагненна і невідворотна сила, яка нас звела. Ми шукали одне одного ще перед тим, як зійшлися, і те, що кожен з нас чув про іншого, підготувало глибший ґрунт для нашої приязні, ніж зазвичай буває плодом таких посередницьких чуток: може, з якогось веління небес. Самі імена наші злилися в обіймах. І вже за нашої першої випадкової зустрічі під час якогось великого свята й урочистості, що їх уряджали в місті, ми відчули себе такими вдячними одне одному, такими знайомими, такими пов'язаними між собою, що з тієї хвилини не мали нічого ближчого, ніж він мені, а я йому. У своїй пізнішій виданій друком виборній латинській сатирі він виправдовує і розтлумачує швидкість нашого зближення, яке так хутко досягло своєї досконалості. Приречена на дуже коротку тривалість і народжена дуже пізно (обидва ми були вже людьми дохожалими, він на кілька років старший), наша дружба не могла гаяти часу і розвиватися розмірено та спокійно, взором тих приятельських стосунків, що у своїй обачності вимагають довгого попереднього спілкування. Наша приязнь не мала іншої гадки, окрім як про себе, і плекала лише саму себе. Тут не було жодної особливої спонуки, ані двох спонук, трьох, чотирьох, тисячі: тут була якась потаємна квінтесенція нашої істоти, що, полонивши всю мою волю, втопила її і розчинила в його волі, а його навзаєм у моїй, з тією самою захланністю, з тим самим палом: кажу, дослівно «розчинила», не залишаючи нам нічого, що було б нашою відрубною власністю, що було б тільки його або тільки моїм.

Коли Лелій у присутності римських консулів, які після осуду Тиберія Ґракха переслідували всіх його сповойовників, спитав Ґая Блосія (головного поплічника засудженого), на що він був би здатний задля Ґракха, тамтой відповів: «На все». – «Як це на все? (допитувався Лелій далі). А якби він звелів підкласти вогонь під святиню?» – «Цього б він ніколи мені не звелів», – заперечив Блосій. «Ну, а якби він це вчинив?» – напоставав Лелій. «Я б послухався», – відрік Блосій. Якщо він був такий щирий приятель Ґракхів, як запевняють історики, то, звісно, дарма дратував консулів цим зухвалим визнанням і не повинен був відступатися від своєї певності щодо Ґракхового повеління. А проте ті, хто дає йому пригану за бунтівничу відповідь, не розуміють гаразд таємниці щирої дружби і їм невтямки, що Ґракхова воля була і його волею, що він її знав і міг нею розпоряджати. Вони були більшою мірою друзями, ніж громадянами, більшою мірою друзями один одного, ніж друзями чи ворогами краю, ніж друзями шанолюбства і бунту. Віддавшись цілком одне одному, кожен із них цілковито тримав у своїх руках віжки нахилів другого. Зважте, що цим запрягом правує чеснота і розум (інакше його не було б), і тоді ви визнаєте, що Блосієва відповідь така, як і має бути. Якби їхні вчинки розбігалися, вони не були б, якщо міряти моєю міркою, ані приятелями навзаєм, ані приятелями самим собі. Зрештою Блосієва відповідь лунає не інакше, ніж лунала б моя на отаке, приміром, запитання: «Якби твоя воля наказала тобі забити доньку, чи забив би ти її?» Я міг би притакнути з чистим сумлінням: у цій‑бо відповіді ще нема жодної згоди на сам учинок; я не маю жодного сумніву щодо своєї волі; так само я не маю його й щодо волі такого приятеля, жодним розумуванням на світі не підірвати у мені певності, що я знаю задуми та судження мого друга. У будь‑якому його вчинку, хай би як він виглядав, я зараз же відгадав би його пружини. Наші душі були так тісно злютовані, зазирали одна в одну з таким палом і щирували між собою з таким замилуванням, відкриваючись аж до самого споду, що я не тільки знав його душу, як свою власну, а й звірився б йому в усьому ще охвітніш, ніж самому собі.

І хай ніхто не пнеться порівнювати нашу приязнь з іншими приязними взаєминами. Я знаю їх так само, як і кожен, знаю і найдосконаліші у своєму роді серед них, але гріх їх змішувати із щирою дружбою, тут не штука й помилитися. У цих звичних приятелюваннях треба завжди матися на осторозі, міцно тримати віжки, виявляти обачність і розвагу: вузол не зашморгнутий так міцно, аби можна було його попускати. «Кохай свого приятеля, – казав Хілон, – так, як би мав колись його зненавидіти, і нанавидь так, як би мав покохати». Ця пересторога, що здавалася б мерзосвітньою у високій і всевладній дружбі, цілком збавенна у практиці звичного простого приятельства. До нього знаменито підійшов би улюблений вислів Аристотелів: «О мої приятелі! Нема більше на світі приятелів!»

Доброчинство і зобов'язання, звичні джерела інших дружніх стосунків, тут, у цім шляхетнім єднанні, навіть не заслуговують на те, щоб їх брати до уваги. Причина цього – цілковите злиття обопільної волі. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюється тим, що в потребі я подам собі допомогу (хай би там що правили стоїки) і я не почуваю до себе жодної вдячності за послугу, зроблену собі самому, так і зв'язок між приятелями, коли він справді досконалий, затирає в них почуття таких обов'язків і змушує їх зневажати і гнати від себе геть слова на означення поділу та різниці, як‑от: добродійство, повинність, вдячність, прохання, віддяка тощо. Оскільки в них усе ідеально спільне: воля, думки, судження, майно, дружини, діти, честь, життя, і оскільки їхнє єднання це лише, як влучно визначив Аристотель, одна душа у двох тілах, вони не можуть нічого собі ні дати, ні позичити. Ось чому законники, аби зробити шлюб якоюсь подобою цього бозького зв'язку, забороняють датки між чоловіком і жінкою, бажаючи тим самим показати, що все належить їм обом і що їм нічого ділити, нічого паювати між собою.

Дата добавления: 2014-11-20