А. Характеристика

II. ДОБА ОРНАМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ

1. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій.

2. Стиль 12-го ст. втратив багато основних рис стилю 11-го ст., що можна було б схарактеризувати й „неґативно“ через утрату рис стилю 11 віку. Але до багатьох рис стилю 11- го віку можемо вказати в літературі 12 ст. і нові риси. Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Та іноді твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й самий зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріял та використовують його як прикраси нового твору (збірка прислів’їв в „Молениї“ Данила, різні згадки про старих князів та наслідування Бояна в „Слові о полку Ігореві“). Або провідна думка не просто розвивається в творі, але проходить через численні окремі мотиви (пор. зокрема „Печерський Патерик“ або „Слово о полку Ігореві“). Письменник навіть іноді всю будову твору робить „мозаїчною“, весь час працює з матеріялом зовсім різних шарів, як автор „Слова о полку Ігореві“, в якого сучасна йому дійсність чергується то з спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну, або автор Київського та Галицько-волинського літописів, в яких /134/ за викладом подій почувається трохи не на кожному кроці літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не роблять враження безпорадности, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю до тієї складної тканини. подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору.

3. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого „середньовіччя“ (в тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно „символічний“, усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть „найреалістичнішого“ мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку надзвичайне значення (також у барокку і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися лише на пізнанні безпосередньо даного, а шукає за ним або „під ним“ іншого, глибшого, міцнішого „дійсного буття“. Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку „символічного стилю“.

Прості порівняння замінюються тепер розвиненими символічними картинами: битва — це пир або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку ролю, здається, досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі прості порівняння з символічними образами, напр., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише „натякають“ різні інші образи. Символіка не лише засіб, а до певної міри самоціль.

4. Так само самоціллю зробилася і вся стилістика взагалі, вона не лише служить змістові, а має самостійну вартість: досить порівняти твори Іларіона, з винятково численними для 11-го століття прикрасами, та Кирила Турівського, у якого іноді прикраси розростаються в величезну будову, що за нею принаймні на певний час, забувається безпосередній зміст твору; досить пригадати історичну „орнаментацію“ „Слова о полку Ігореві“, за якою забувається мета того „золотого слова“ Святославового, з яким ці історичні прикраси сполучені; „Молениє“ Данила взагалі є не що інше, як гра стилістичними прикрасами без якоїсь „ділової“ мети щось конкретне розповісти (без „комунікаційної“ функції).

Що стиль є самоціль, це найбільше видно з певного „здрібніння“ тематики творів 12-13 ст. Вся стилістична розкіш „Слова о полку Ігореві“ має на меті прославлення зовсім другорядної /135/ та невдалої виправи дрібних князів; літописи філігранно розроблюють описи дрібних та щоденних подій і т. д. Підстава для цього — не лише „здрібніння“ самої політики, самих подій, а також — перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору.

На лише накупчення прикрас характеристичне для стилю 12-13 ст. Таке накупчення прикрас, що були відомі й раніше, є, напр., розвиток алітерації в „Слові о полку Ігореві“, накупчення порівнянь у Кирила Турівського або широкі малюнки світу демонів в „Патерику“, тоді як „житіє“ Феодосія лише коротко згадувало про „спокуси“ Феодосія. Маємо характеристичні нові прикраси — невмірковані перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими. Якщо про постійні епітети, що нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в „Слові о полку Ігореві“, то знаходимо в різних інших творах того часу багато улюблених епітетів, що серед них найтиповішим для духу часу є слово „золотий“. Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас. Здається, почали високо цінити і ориґінальність творів, стилістично нове та незвичайне в них.

5. Впадають у вічі й риси ідеологічного розвитку. Поперше, чимала зміна християнського ідеалу. Тепер зустрічаємо ідеологію, яку можна назвати послідовно „аскетичною“. Але аскетична ідеологія йде поруч помітного присилення світу, зі збільшенням його принад. В „Печерському патерику“ бачимо, як хвилі світу заливають навіть Печерський манастир. Аскетика перетворюється з боротьби тихої, захованої в глибині печер, у послідовну війну всьому оточенню, навіть ближчому оточенню ченців у манастирі. Для нас важлива не лише зміна об’єктивного стану речей, а зміна того літературного освітлення, якого надається постійним елементам чернечого життя. Про аскетичні чини в літературі 11-го ст. довідувалися головним чином з повісти про Ісакія, але в ній аскетичні чини змальовано з метою перестерегти від надмірної аскези. Тепер же аскезу змальовують як найвищий ідеал. Замість християнського оптимізму перших часів християнізації зустрічаємо песимістичні суди про життя, аж до жахливого уявлення Серапіона про землю, яка хоче струсити з себе весь заплямлений гріхом рід людський.

Дуже цікаво, що певний матеріяльний занепад зовсім не завадив „світові“ залишитися самосвідомим та навіть зарозумілим. Важлива риса ідеології цього часу — самосвідомість світу. Літературна дійсність зовсім не завжди відповідає об’єктивному станові речей. Замість Київської держави европейського /136/ значення маємо в 12-му віці кілька дрібних та навіть мініятюрних князівств, які починають утрачати значення навіть у межах східньої Европи (крім Галицько-Волинського князівства, яке, одначе, не могло мати вже київських претенсій на панування над північчю та північним сходом), в справи яких починають дуже активно втручатися навіть номади-половці. Але література описує далеко більше розкоші, блиску, „золота“, аніж література попереднього століття. „Світ“ не зробився могутнішим навіть у порівнянні а церквою. В певних межах він помітно християнізувався (право). Але він сам себе почуває великою мірою самостійнішим та вищим, а церква почуває його небезпечнішим та загрозливішим, ніж давніше. Найскорше можна цю зміну ідеологічних настроїв зхарактеризувати, як порушення тієї гармонії між „світом“ та церквою, яка в 11-му в. не стільки існувала, скільки здавалася постулатом, на здійснення якого є багато надій. Це порушення гармонії підвищило самовпевненність обох сторін, на боці „духовному“ зріс відпір проти світу, на боці світу — байдужість до ідеалів християнства.

6. Можна вважати, що цей літературний (а почасти й ідеологічний) розвиток є збільшенням, присиленням тих впливів Візантії, які діяли ще в 11-му віці. До певної міри це так: в 11-му віці літературний вплив Візантії обмежувався лише на певні елементи, протягом 11-го в. він зріс, а в 13-ому та 13-му вв. прийшли нові візантійські літературні та культурні впливи. Література 12-го в. зростала на основі того самого візантійського матеріялу, що й література 11-го в., але опанувала його ліпше, наслідувала вміліше. Але важливо є те, що візантійський вплив підтримував тепер ті суттєві зміни стилю, а почасти й ідеології, про які ми говорили вище.

Дата добавления: 2014-11-25