Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Наш край. 1 страница




У 50-і роки багато уваги приділялось вирощуванню кукурудзи. Колгоспи збирали її по 30 і більше центнерів з гектара.

На освоєння цілини партія мобілізувала великі матеріальні ресурси, провела колосальну політичну і організаторську роботу в масах. На заклик партії і комсомолу з України на освоєння цілини поїхали в 1954-1956 роках понад 80 тисяч юнаків і дівчат.

З Красноградщини в ті роки поїхали на цілину Г. С. Мирошниченко, І. П. Петренко, І. Я. Яковенко, В. О. Лисенко; комсомольці-механізатори Евген Шмигерін, Леонід Тараненко, Петро Грега, Валентина Грега, Андрій Луньов, Володимир Гордієнко, Микола Винник, Василь Меркулов, Юрій Стовбур, Анатолій Яковлєв, Володимир Бабич, Григорій Лисенко; молоді агрономи - Галина Городова і Василь Жигелій; вчителька Анастасія Богданова; медсестра Галина Піліпцова.

В 1959 році 120 учнів Красноградського технікуму механізації сільського господарства їздили допомагати збирати урожай у Казахстан. Там вони скосили хліба на звал 13490 гектарів, підібрали валків і зібрали прямим комбайнуванням 11700 гектарів, 132 гектари зорали цілини, на 130 гектарах зробили лущення стерні. Весь колектив учнів був нагороджений грамотою Барнаульського райкому комсомолу, а учні Матвієнко, Сенченко і Кононихін - грамотою ЦК комсомолу Казахстану.

У 1957 році на полях району працювало 219 тракторів проти 50 в 1937 році.

Весною 1958 року 63 передовики сільськогосподарського виробництва нагороджені орденами і медалями: орденом Леніна - В. І. Кривуца, М. П. Мацегорова, Ф. К. Скотаренко, М. і. Шость; орденом Трудового Червоного Прапора - Г. А. Гнатенко, І. Т. Д'яченко, і. Є. Машкіна, М. М. С'єдин, М. Я. Черненко, Л. М. Щербина; 16 передовиків нагороджені орденом „Знак Пошани"; 12 - медаллю „За трудову доблесть"; 25 - медаллю „За трудову відзнаку".

На базі МТС була створена ремонтно-технічна станція - РТС, директором якої був призначений досвідчений спеціаліст В. В. Гонтар.

У 50 роки спостерігається розширення шкільної мережі, зміцнення матеріальної бази закладів культури та медицини, забезпечення їх кваліфікованими кадрами. До 1955 року в Краснограді працювало педагогічне училище. В зв'язку з повним забезпеченням шкіл кадрами вчителів початкових класів Красноградське педучилище закрили.

У 1954-1959 р. збудований двоповерховий навчальний корпус Красноградського технікуму механізації сільського господарства. В 1955 році зданий в експлуатацію будинок залізничної школи № 30 (СШ № 3). В місті відкрита школа робітничої молоді, вихованець якої В. А. Грінченко став народним артистом СРСР. За великий вклад в розвиток народної освіти 0. і. Кацович та М. К. Редьку присвоєно звання заслуженого учителя УРСР.

Для підготовки фельдшерів і акушерів, у 1955 році в місті відкрите медучилище. За роботу по розширенню мережі медичних закладів, застосування прогресивних методів лікування, добросовісну повсякденну роботу лікарям С. Г. Буланому, Г. В. Усенку, В. М. Самойлову присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР.

В 1959 році в центрі міста був споруджений пам'ятник 96-ти естонським стрільцям, які загинули в боротьбі за Радянську владу на Красноградщині в 1920 році.

У 1955 році в Краснограді відкрита музична школа, ініціаторами її відкриття та розвитку були ентузіасти - перші вчителі М. П. Стогній, 3. М. Дубина, Т. С. Кондрацький, М. Т. Калкутін, М. Я. Литвин. Невдовзі вчителі і учні музичної школи поповнили ансамбль народних інструментів і зазвучав він на всю Україну. У 1960 році, вже з високим титулом народного хору, ансамбль успішно виступив у Москві під час Декади української літератури і мистецтва.

Наприкінці 50-х років була завершена радіофікація всіх населених пунктів району.

В Краснограді в 50-і роки знаходився обласний іподром, а скакунів вирощували на колгоспній конефермі в Кобзівці. Об'їжджених коней здавали в фонд Радянської Армії. Доброї слави зажила красноградська футбольна команда „Спартак", тренером якої був О. Т. Вербич.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

 

 

Тема: Тематичне оцінювання.

Мета: Перевірка знань, умінь та навичок, розвивати мислення учнів, виховувати дисциплінованість.

Обладнання: Карта.

 

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

ІІІ. Тематичне оцінювання.

Завдання:

 

1. Поясни значення термінів:

«дисидент»,

«відлига»,

«шістдесятники»,

«десталінізація».

 

2. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

 

a. Запровадження загальної восьмирічної освіти

b. Початок освоєння цілинних земель.

c. ХХ з’їзд КПРС.

d. Відставка М.Хрущова.

e. Смерть І.Сталіна.

 

 

3. Реформи М.Хрущова в сільському господарстві.

 

4. Шістдесятництво в Україні.

 

ІV. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

 

Тема: Конституційний устрій УРСР.

Мета: Ознайомити учнів з ідеологічними орієнтирами партійно-державного керівництва та зміни у його структурі, змінами в Конституції УРСР, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. За що боролися українські дисиденти?

2. Що таке тоталітаризм? Чому радянську систему називають тоталітарною?

3. Чому в роки «хрущовської відлиги» не були до кінця подолані наслідки сталінізму в різних сферах життя?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності. За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії. Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.

У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.

Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» - достеменно не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.

Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» - не що інше, як передбачений «самим В.І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що й цього разу їх ошукають. У цих умовах все більша кількість населення втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто знаходився на чолі держави, їх досягти.

Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.

Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. В цих умовах чисельність парторганізацій постійно зростали. Одночасно зростали роль і значення партійної та управлінської Бюрократії — номенклатури. Вона складалась із осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства.

Відповідно до Конституції, ради залишались вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60 - 80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів погоджувалися з партійними комітетами і обиралися формально.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії. її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.

«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунуто М. Хрущова, став результатом змови керівництва консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.

Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 2- на XXIII з'їзді КПРС відновив політбюро ЦК КПРС — вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати відповідні посади протягом тривалого часу.

Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам'янці) Л.І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому. У роки Другої світової війни він працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов'язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі через роботу в Казахстані, Молдові і нарешті Москві - він обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.

Ключове місце в ієрархії влади України займала посада першого секретаря ЦК Компартії республіки. З липня 1963 р. цю посаду обіймав П. Ю. Шелест. Уродженець Київщини, за фахом інженер-металург, він розпочав сходження щаблями партійної кар'єри ще у довоєнні роки. У 50-х обіймав керівні посади у Київському міськкомі та обкомі партії, згодом був призначений на роботу до ЦК.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до галузевого принципу управління промисловістю істотно обмежили повноваження республіки та її керівництва. Це мало влаштовувало першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста та його однодумців, хоча зовні вони демонстрували свою цілковиту згоду з централізаторською політикою Москви. Але П. Шелест неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, зокрема — у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сферах. Особливе незадоволення у Шелеста викликала політика русифікації, яка в цей час набирала обертів. Залишаючись переконаним комуністом, П. Шелест після приходу до влади в СРСР Л. Брежнєва прагнув зберегти той поміркований і контрольований центром український автономізм, який реально утвердився після смерті И. Сталіна.

Усе це, звичайно, викликало незадоволення П. Шелестом з боку московського керівництва. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КП України II. Шелеста усунули з поста першого секретаря ЦК КПУ. Формальним приводом було рішення про переведення його на союзну, а значить, начебто «вищу», посаду — заступником голови Ради Міністрів СРСР. Та після пленуму серед республіканського парткерівництва поширилась інформація про справжні причини такого «підвищення» — економічне «місництво» і навіть потурання «націоналізмові».

На пленумі першим секретарем ЦК КП України було обрано В. Щербицького.

Володимир Васильович Щербицький народився у 1918 р. в містечку Верхньодніпровську, що за 30 км від батьківщини генерального секретаря - Л. І. Брежнєва. До війни закінчив хіміко-технологічний інститут, воював, а з 1948 р. перейшов на партійну роботу, де поступово подолав щаблі кар'єри, ставши в 1957 р. секретарем ЦК Компартії України, а в 1961-1963 рр. і з 1965 р. очолюючи Раду Міністрів України. На XXIV з'їзді КПРС у квітні 1971 р. його, як і П. Шелеста, було обрано членом політбюро ЦК КПРС.

Прихід до влади В. Щербицького пов'язувалося з «помилками» попереднього керівництва у питаннях «інтернаціонального виховання» та «примиренського ставлення до проявів націоналізму». Прагнення автономізму, характерне для «доби» П. Шелеста, зводиться нанівець. Нова політика російщення та вірнопідданого виконання вказівок центру набувала різних форм - від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови. Так, В. Щербицький в офіційних виступах говорив тільки російською.

Новий керівник республіки та його команда, як і Л. І. Брежнєв та деякі його найближчі соратники, належав до так званого дніпропетровського ядра партійної верхівки СРСР 70-80-х років.

Добираючи кадри, В. Щербицький керувався найнадійнішим у партійних колах критерієм: особистою відданістю. Незабаром після обрання його на посаду першого секретаря ЦК КП України, міністерські та інші високі посади обійняли понад ЗО дніпропетровців. Поступово в Києві склалося так зване дніпропетровське земляцтво, члени якого чимало робили для взаємної підтримки та просування на високі посади.

Особливості діяльності В. Щербицького обумовлював у першу чергу його партійно-політичний статус. Вищим орієнтиром для нього були інтереси партійного керівництва СРСР. Звичайно, як перший секретар Компартії України В. Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України. Проте і йому, і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.

Не обмежена ні здоровим глуздом, ні історичним досвідом, по своїй суті ірраціональна віра в «мудрість» верхів не мала жодних підстав. Українські дисиденти називали вище керівництво Української РСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру. Тільки так, на їхню думку, можна було пояснити поведінку і позицію українського керівництва.

Посилення компартійного впливу на всі сфери суспільного життя, прагнення партійної номенклатури закріпити свою виключну, і СРСР. Конституційну роль у Основному Законі держави, яка перетворювалась на тоталітарну, формально проголошувалась загальнонародною, знайшло відображення у прийнятій у жовтні 1977 р. Конституції СРСР.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних її рис було лицемірство, декларування одних, а втілення в життя принципово інших засад.

Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет союзних республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас, іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС, цей «суверенітет» зводився нанівець.

Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала керівництво республікою, призначалась за вказівкою (у виключних випадках — за згодою) центру, який найменші прояви самостійного мислення кваліфікував як «спроби до відособлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки - як «підступні наміри» розвалити Радянський Союз.

У квітні 1978 р., за зразком союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер даної конституційної норми. Невідповідними реаліям тоталітаризму були і положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х - початку 80-х років все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади — ради народних Депутатів Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних Партійних комітетів. Саме вони, жорстко підпорядковуючись Партійній ієрархії, що починалась від політбюро ЦК КПРС, без будь-яких натяків на самостійність чи автономію, проникали до кожного району, підприємства, колгоспу чи радгоспу, висували зі своїх лав керівників, заслуховували звіти про їхню роботу, а в разі невідповідності їхнім вимогам — і звільняли з неї. За умов, коли партія, що стала, відповідно до ст. 6 Конституції юридично визнаною «керівною і спрямовуючою силою», сама не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

 

Тема: Стан економіки.

Мета: ознайомити учнів із спробами реформування економіки в другій половині 60-х років, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. У чому полягала ідеологічна криза режиму? Чи можна було, на вашу думку, подолати цю кризу в рамках політичного ладу,

закріпленого Конституцією УРСР 1978 р.?

2. Які обставини спричинили усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КП України?

3. Чи випадково на посаду першого секретаря ЦК КП України після усунення Шелеста обрано В. Щербицького? Обґрунтуйте свої міркування.

4. Проаналізуйте заяви українських дисидентів стосовно того, що вище керівництво Української РСР було «окупаційною», «колоніальною» адміністрацією.

5. Визначте, чому, незважаючи на декларований суверенітет союзних республік, правового механізму їхнього виходу із СРСР вироблено так і не було.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Адміністративно-командна система управління, що домінувала в СРСР у період неосталінізму, в цілому згубно впливала на економічним розвиток країни.

Разом з тим не можна заперечувати, що в умовах існування цієї системи все ж робилися окремі спорадичні спроби розв'язати складні економічні проблеми, зробити економіку більш дієздатною і ефективною. Однак ці спроби були приреченими на невдачу, оскільки в СРСР, в тому числі і в Україні, традиційно на перше місце ставилися проблеми політики та ідеології, а не економіки. Економіка розвивалася переважно на екстенсивній основі.

Поняття і терміни

Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.

Нове політичне керівництво СРСР прийшло до влади за умов, коли під тиском командно-бюрократичної системи захлинувся перший етап «хрущовських економічних реформ». В цей час активно розроблялась нова програма реформування, яка повинна була стабілізувати стан справ у промисловому та аграрному виробництві.

Негайно після жовтневого пленуму 1964 р. вище радянське керівництво, залучивши кваліфікованих учених-економістів, проаналізувало становище в народному господарстві СРСР. Висновки виявилися настільки невтішними, що їх навіть не наважились опублікувати. Семирічний план було зірвано. Постійно скорочувався приріст промислової продукції. Структура виробництва виявилася найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинутих країн. Виробничі фонди використовувалися неефективно.

Низьким залишався життєвий рівень більшості населення. Перед мільйонами людей на початку 60-х років знову постала загроза голоду, внаслідок чого, маючи найкращі у світі українські чорноземи, СРСР змушений був закуповувати зерно за кордоном. Колгоспи перебували в скрутному становищі. Мільярди карбованців за рахунок «ножиць цін» перекачувалися у промисловість, головним чином, у важку і оборонну.

Було очевидно, що з такою економікою досягти намічених програмою КПРС показників неможливо. Ситуація вимагала негайних і глибоких економічних реформ.

Великі надії нове партійно-державне керівництво покладало на рішення березневого та вересневого пленумів ЦК КПРС що відбулися в 1965 р. Березневий пленум обговорив питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР» і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Державою визначалися тверді плани її закупівель на кілька років, суттєво підвищувались закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах, впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію.

У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращання управління промисловістю, вдосконалення та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

У 1965 р. за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.

Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень.

Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку – п'ятирічного плану

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін.

На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки, адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.

Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народно­господарське значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.

Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер економічної реформи 1965 р. вона деякий час справляла певний позитивний вплив на економіку. У другій половині 60-х років забезпечувались порівняно високі темпи розвитку промисловості. Радянські економісти навіть назвали восьму п'ятирічку (1966-1970) «золотою». Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці і заробітною платою. Завдяки співдружності вчених, інженерно-технічних працівників, робітників-новаторів, за п'ятирічку було освоєно виробництво багатьох зразків нової техніки і матеріалів. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років повністю завершено електрифікацію сіл України.

Усе це сприяло забезпеченню високих економічних показників розвитку України. Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний дохід - на 30%. Характерно, що дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.

 

До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.

Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.

Але вже на початок 70-х років помітними стали труднощі в реалізації задекларованої програми економічних реформ. Елементи госпрозрахунку, зводились нанівець жорсткою плановою економікою. Чим кращі показники роботи підприємство мало в поточному році, тим вищими визначались для нього планові показники на майбутній. При цьому не завжди зростання продуктивності праці та обсягів виробництва супроводжувалось відповідним підвищенням її оплати. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, за рахунок залучення нових джерел сировини та робочої сили. Інтенсивні шляхи розвитку, зниження матеріало- та енергомісткості виробництва, підвищення якості продукції, посилення її конкурентоспроможності вважались другорядними.

Як і в попередні десятиліття, у 60-х роках Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки. Замовлення військовиків виконували кращі підприємства, там концентрувалися найкваліфікованіші робітники, інженерно-технічні працівники, вчені, туди йшла найбільш якісна сировина і матеріали. В Україні сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВГІК), основу якого становило керівництво армії і оборонні підприємства. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки, що не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур.

Промисловість, що займалася виробництвом товарів народного споживання, розвивалася повільно.

Стан сільського. За умов, коли ще діяли установки березневого (1965) пленуму ЦК КПРС, сільське господарство розвивалося порівняно успішно. У 1966-1967 рр. було затверджено гарантовану оплату праці колгоспників за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів. Промисловість забезпечувала село новими машинами, їхня кількість зростала, хоча якість «кульгала на обидві ноги». Збільшувалось використання мінеральних добрив, впроваджувалися більш урожайні районовані сорти зернових і технічних культур. Поліпшився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Усе це сприяло помітному зростанню сільського господарства України, валова продукція якого в 1966-1970 рр. збільшилася на 16,6%.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-25; Просмотров: 700; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.071 сек.