КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 5 страница
Постмодернізм — сучасний період в історії європейської культури, явище, яке самою лише назвою засвідчує свою внутрішню залежність від попередньої епохи — від модернізму. Можна сказати, що кожна значна епоха мала своє продовження, відлуння, своєрідний епілог за межами свого часу. Скажімо, посткласицизмом можна вважати проствітницький реалізм XVIII ст. Після романтизму, у самому розпалі реалізму продовжували з'являтися романтичні твори, які, однак, вже суттєво вирізнялись від тих, що були написані в межах епохи. Яскравим постромантиком був Едгар По. Своєрідним постреалізмом у наступну добу, яка належала вже модернізму, стало явище натуралізму (натуралізм співіснує і якось співвідноситься з модернізмом, хоча концептуально він є продовженням реалізму). Отже, нічого випадкового в тому, що виник після доби модернізму постмодернізм, немає. Щоправда, постмодерністи у своїх гаслах не стільки продовжують, скільки заперечують (пародіюють, висміюють) модернізм, але це не означає, що постмодернізм є чимось принципово іншим. Кращі твори сучасних письменників — це твори модерністські, але новий час, друга половина XX століття, відбивається на творчості, модерністи теперішні чимось відрізняються від модерністів початку століття, і це природно. Постмодернізм — це спосіб опосередковування модернізму, спосіб брати з нього все, водночас перебуваючи за його межами, не розчиняючись у його потоці. Постмодернізм більшою мірою ігрове мистецтво, більш літературне, ніж модернізм. Автор часто ховається за абсурдною гротескною маскою, або ж намагається зовсім зникнути з тексту, хоча при цьому демонструє перед нами не історично-об'єктивний світ, як це роблять реалісти, а наскрізь умовний, абсурдний чи фантастично-натуралістичний. Постмодернізм — мистецтво цитат, парафраз, літературних алюзій, стилізацій, пародіювань тощо. Це своєрідна гра в літературу.
«Потік свідомості» — стильовий напрям у модерністській літературі початку XX століття, згодом — прийом зображення внутрішнього світу героя. Формально потік свідомості є внутрішнім монологом у поєднанні з калейдоскопічним зображенням (людина одночасно думає про різні речі, перескакує з одного на інше, її внутрішній світ — це не окремі психологічні стани, а потік, який ніколи не зупиняється). Класичний твір з використанням потоку свідомості — роман Дж. Джойса «Улісс». У сучасній українській літературі цей прийом використовується доволі широко (Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Медвідь та інші). Прекрасне — провідна категорія естетики, історично та соціально зумовлені уявлення про довершене, гармонійне, ідеальне; те, що спричиняє естетичні переживання, приносить естетичне задоволення. Поняття про прекрасне пов'язане з естетичним ідеалом (див. статтю): природа чи людина, яка втілює наближення до естетичного ідеалу, прекрасна. Пригодницька література — епічний прозовий жанр, який базується на зображенні пригод (виключних подій), відрізняється напруженою, примхливо ускладненою сюжетністю, посиленням розважальної функції, щасливим фіналом, романтичною прямолінійністю. Прийом (засіб) — первинний елемент форми, техніка зображення, побудови, підкреслення чи вияву чогось. Примітивізм — течія в живописі початку XX століття, яка вникла із захоплення примітивами — творами художників-самоуків (народних майстрів). Зумисне спрощене зображення: таке, як на дитячому малюнку (площинне, окреслене грубими лініями, наповнене різнорідними деталями тощо). Примітивізм — це спроба відтворити наївне (не зіпсоване освітою, містом, цивілізацією) світосприйняття, яке є глибоко поетичним, свіжим, вміє звичне зробити незвичним.
Прислів'я — короткий віршований жанр фольклору, образне судження з емоційною оцінкою. Притча (Парабола) — оповідь з мораллю в інакомовній формі, широко використовується в Біблії, загалом релігійних текстах, у проповідях, повчаннях, ідеологічних і політичних промовах тощо. У XX столітті, зокрема, у літературі модернізму, притча набула широкого розповсюдження в художніх творах. Коли проста побутова історія універсалізується, за нею проступає глибокий філософський сенс. Коли твір слугує своєрідною ілюстрацією для філософської ідеї, ведуть мову про його притчевість: твори Ф. Кафки, Б. Брехта, А. Камю, А. Платонова, В. Барки. Притчі використовував у своїх педагогічних оповіданнях В. Сухомлинський. Проза — буквально проста мова, на відміну від віршованої, яка є непростою, а штучною, зумисною. Різновид художньої мови, пов'язаний з епічністю, описовістю (вірш тяжіє до лірики, діалог — до драми). Прозаїзм — поняття, яке виходить із протиставлення прози (як мови звичайної) і поезії (як мови особливої, піднесеної); якщо якесь слово чи засіб впадає в око як надто звичайне чи буденне на тлі загальної поетичності тексту, його можна назвати прозаїзмом. Антонім до прозаїзму — поетизм. Прозаїзми і поетизми, які виникають внаслідок змішування різнорідних, стильових шарів, слугують засобом додаткового увиразнення мови твору. Пролог — вступ до оповіді, те, що передувало подіям, але безпосередньо з ними не пов'язане (на відміну від експозиції). Просвітництво — період в історії європейської культури, якому передував класицизм. Видатні просвітники Європи — Вольтер, Дідро, Лессінг. Виділяють у межах цієї доби літературний напрям просвітницького реалізму («Робінзон Крузо» Д. Дефо). Просвітництво акцентувало виховну роль літератури, сперечалося з класицистами, відстоюючи більшу свободу творчості, але загалом просвітники були продовжувачами засад класицизму, класицистської концепції творчості. Просвітництво з його баченням людини у соціальному контексті передувало досягненням реалізму XIX століття.
Прототип — реальна людина, яка стала героєм художнього твору. Герої реалістичної літератури часто мають прототипів. Це не завжди «списування» з життя. Інколи реальна людина є лише поштовхом для певного узагальнення чи, навпаки, стає уособленням раніше проведеної типізації. У ширшому значенні прототип — це першооснова, джерело художнього образу. Процес творчості — те, що відбувається у внутрішньому світі митця, коли замислюється, виношується і втілюється твір. Мета творчого процесу — художньо досконалий твір. Залежно від типу творчої особистості (Геній, Романтик чи Майстер, Реаліст) актуалізуються різні елементи творчого процесу: процес чи результат. Для Генія і Романтика важливий процес, він є самодостатнім, оскільки це надзвичайний стан, коли всі сили особистості концентруються на осягненні чогось, коли переживаються особливі емоції. Для Майстра, Реаліста творчий процес суворо підпорядкований меті, кінцевому результату, тому важливішим стає не натхнення, а праця, виношування і відповідне оформлення задуму. Псалми — пісні релігійного змісту. Псевдонім — ім'я, яке використовують автори замість власного імені, підписуючи свої твори. Часом псевдоніми бувають вимушеними: коли з тих чи інших причин авторові потрібно приховати себе, інколи вони обираються з творчою метою. Психологія творчості — 1. Галузь психології, яка вивчає психологію творчої особистості. 2. Психологія творчого процесу. У XX столітті декілька видатних психологів запропонували своє тлумачення процесу творчості, що, у свою чергу, впливало на літературу і літературознавство. Загалом пошук відповіді на питання, чому і як людина щось створює, є важливою частиною багатьох гуманітарних наук. Найбільш поширені концепції психології творчості — інтуїтивізм (Анрі Бергсон), фройдизм (3. Фройд), концепція К. Г. Юнга. Психологізм у літературі — характер зображення внутрішнього світу людини, який у різні періоди, у різних літературних напрямах суттєво відрізняється. Варто знати і враховувати три типи психологізму, сформовані в історії європейської літератури: романтичний, реалістичний і модерністський. Романтичний тип психологізму —- це безпосереднє відтворення автором власних емоцій, переживань, станів. Реалістичний тип психологізму найбільш опосередкований: автор конструює, моделює психологію, тобто внутрішній світ кожного героя. Психологія реалістичного персонажа змальовується як показ внутрішніх витоків тих чи інших вчинків, морально-етичного вибору, еволюції чи деградації героя. У модерністському творі психологізм рівною мірою суб'єктивний і опосередкований — автор створює образ чи образи, в яких втілює самого себе, свої глибокі інтимні переживання і проблеми.
Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу твору і творчості, який передбачає пошук психологічних витоків тих чи інших рис. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного мотиву і образу творчості митця в дитячих психічних розладах, комплексах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться постійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким образом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взаємини з батьками, рідними. При цьому дослідники повинні послуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психологію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора. Розв'язка — елемент сюжету, вирішення (розв'язання) конфліктних стосунків у творі, як правило, наприкінці розвитку подій. Розмір віршовий — у силабо-тонічній системі віршування кількість дво- і трискладових стоп у рядку (чотиристопний ямб). Реалізм — 1. Тип художнього світосприйняття, який визначається домінантою об'єкта над суб'єктом. Коли зовнішній світ домінує над внутрішнім світом людини, її розуміння мистецтва неодмінно буде визначатись наслідуванням життя. Реалізуючись у різні епохи, реалізм як тип художнього світосприйняття оформлювався в різні художні методи, бо, по-перше, у різні часи розуміння життя і вміння його наслідувати (в чому саме наслідувати) — різні. 2. Художній метод. У найширшому значенні — наслідування життя у формах самого життя. У точнішому варіанті реалізм має у визначенні поняття, яке прив'язує його до епохи, в яку він оформився: просвітницький реалізм, критичний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм, неореалізм. 3. Художній стиль. Орієнтація на функціональну підпорядкованість засобів меті вірогідного зображення життя. Реалізм соціалістичний — варіант реалізму, який сформувався в умовах тоталітарного радянського режиму. Вперше теорія соціалістичного реалізму була оголошена на першому з'їзді письменників СРСР у 1934 році. Це була жорстка орієнтація на певні канони і правила. Письменники мусили відображати не все життя і не так, як схочеться, а так, як потрібно з огляду на роль літератури в побудові нового соціалістичного суспільства. Регламентація стосувалась всіх аспектів творчості: теми (писати тільки про позитивне в житті), ідеї (утверджувати ідеали соціалізму), пафосу (тільки оптимістичний пафос), конфлікту (класова боротьба), героїв (жорсткий поділ на позитивних, тих, що служать революції, і негативних, ворожих революції і соціалізму). У галузі форми чітка орієнтація на життєподібність, ворожість до умовних форм. Але оскільки життя можна було зображати тільки вибірково, правдоподібність творів соцреалізму часто була вдаваною або й фальшивою. Кращі твори соцреалізму написані у 20-і роки, коли новий метод ще не ідеологізувався. Не ідеологізований соцреалізм — це твори, в яких письменники намагались поєднати реалізм і романтизм в органічне ціле. При настанові на відтворення реальної дійсності — утверджувати віру в майбутнє, позитивного героя, ідеалізм. Таким є, наприклад, роман А. Головка «Бур'ян». Як правило, ці твори знаходились на шляху до модернізму. Але ідеологія того часу змушувала митця дивитись не всередину себе, а назовні. Тому зрештою мусив відбутись вибір — або модернізм, або соцреалізм. Ті, хто обрав шлях усередину себе і до модернізму, були репресовані. Ремарка — пояснювальні слова автора у драматичному творі, які беруться до уваги режисером, але на сцені, як правило, не озвучуються. У XX столітті драматурги посилили роль ремарок, відчутно збільшивши їх обсяг. У такому разі ремарки призначені читачеві й розширюють художньо-філософський сенс твору. Ремінісценція — разом зі стилізацією та алюзією спосіб залучення у твір і творчість культури попередніх епох. Автори часто використовують образи, композиційні прийоми, сюжетні елементи відомих творів національної і світової літератури. На суцільних ремінісценціях будується сучасна література, особливо твори постмодернізму, сучасний автор постійно пам'ятає, тримає в голові літературу попередніх епох, відштовхується від одних і орієнтується на інших письменників. Але кожне запозичення ніби привласнюється автором, переосмислюється, набуває нового значення: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко»: ремінісценція із Шевченка у вірші Б.-І. Антонича. Ренесанс (Відродження) — епоха в історії європейської культури, яка прийшла на зміну Середньовіччю. Відродилась Античність після довгого забуття, у першу чергу — античний світогляд. Людина Ренесансу — це людина, що поставила себе у центр всесвіту, реабілітувала, після середньовічного занепаду, життя плоті та матеріального світу. Тому Ренесанс — це відродження соціального життя, активний рух до створення матеріальної, а згодом і технічної цивілізації. У мистецтві Ренесанс продовжував Арістотеля: «Мистецтво — це наслідування життя». У наслідуванні життя майстри Ренесансу досягли великих успіхів, особливо у скульптурі та живописі. Видатні майстри Ренесансу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та інші вміли створювати не лише геніальні твори, а й точні, побудовані на чітких правилах, копії предметів навколишнього світу. Репліка — фраза учасника діалогу, коментар стороннього спостерігача події. Ретардація — буквально «запізнення», прийом умисної затримки подій різноманітними відволіканнями від сюжету: описами, спогадами, алюзіями. Рефрен — слово, образ, вислів, який повторюється протягом твору і містить у собі художнє навантаження, пов'язане з ідеєю, пафосом, домінуючим настроєм твору. Рецепція — сприйняття художнього твору. Реципієнт — той, хто сприймає художній твір (читач, слухач, глядач тощо). Ритм — 1. У широкому значенні слова — все, що повторюється. 2. Спосіб організації віршованої мови, повтор елементів вірша: строф, рядків, стоп, складів, наголосів, закінчень тощо. Ритміка — звукова основа інтонації твору. Ритмічна проза — елементи ритмомелодики віршованого твору у прозі (наявність ритму, поетичний синтаксис тощо). Рима — співзвучність клаузул (клаузула — закінчення рядка після останнього наголосу). Риторичні фігури — від слова риторика (колись наука про красномовство); риторичні (з метою посилення пафосу) звертання, питання тощо в художньому тексті. Роди і види літератури — літературу споконвіку поділяли на роди (епос, лірика і драма) та види (проза, вірш, діалог). Залежно від критеріїв поділу, тлумачення цих понять могло бути різним. Але загалом три літературні роди втілюють три сфери життєвих проявів: лірика покликана відображати внутрішнє життя людини (суб'єктивне), епос — зовнішнє (об'єктивне), драма — їх органічне поєднання. Роман — жанр епічного роду літератури. Слово «роман» пов'язане з поняттям «романські мови»: у Середні віки вся література послуговувалася латиною, коли ж який автор послуговувався рідною мовою (французькою, іспанською, італійською), щоб його могли зрозуміти прості люди, це ставало наче своєрідним викликом традиції. Жанр оповіді, в основу якої було покладено опис життя звичайної людини, існував у літературі ще з античних часів. Але коли була усвідомлена природа жанру, а саме його демократичний характер, простота, доступність, захоплююча сюжетність і розважальність, виник термін «роман». Починаючи з 16 століття, європейський роман з кожним новим етапом розвитку літератури набуває все більшої популярності, а в XIX, XX століттях є безумовним лідером серед усіх літературних жанрів. Щоправда, в історії роману бували смуги занепаду, коли письменники і науковці палко сперечалися про кризу жанру, про вичерпаність романних тем тощо (ці дискусії відбувались у 10-20-і 50-60-і роки XX століття), але щоразу роман знаходив шляхи виходу із кризи і знову відвойовував передові позиції в літературі. Роман — мобільний жанр, який легко пристосовується до будь-яких умов, всмоктує художні засоби інших жанрів і родів, тому різновидів роману існує дуже багато. Окрема проблема — класифікація романів. Найбільш поширені класифікації — це синхронна (або тематична: соціально-побутовий, кримінальний, пригодницький роман тощо) і діахронна (або історична: античний роман, лицарський роман, просвітницький, модерністський, постмодерністський). Існують й інші класифікації. Роман у віршах — жанровий різновид роману. Віршова форма у поєднанні з епічною оповідною настановою дає ліро-епічну форму. Загалом це досить рідкісний жанр. Відомі твори — роман О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін», роман «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Як правило, романи у віршах пишуть поети, коли усвідомлюють потяг до історичної чи соціальної тематики. Роман у віршах виростає із великої поеми. Романс — походження терміну спільне зі словом «роман»: написаний романською мовою. У даному випадку мається на увазі іспанська мова, оскільки саме Іспанію вважають батьківщиною романсу. Романс — це лірична пісня про кохання. Романтизм — епоха, напрям у літературі та мистецтві XVIII — початку XIX століть, творчий метод, стиль. Романтизм як творчий метод базується на романтичному типі світосприйняття. В епоху романтизму було усвідомлено романтичний світогляд, розбудовано відповідну концепцію творчості. Саме романтики змогли створити переконливу опозицію щодо ренесансно-класицистського мистецтва, хоча полеміку з класицизмом розпочали просвітники, якоюсь мірою продовжували сентименталісти. Отже, головними опонентами романтиків були класицисти. Опозиція розпочинається на найбільш загальному рівні концепції творчості. Арістотелівська настанова на мистецтво як наслідування життя була відкинута романтиками. Натомість вони відстоювали автономність, самодостатність мистецтва у порівнянні з життям. Цінність мистецтва полягає в його художності, у тому, що воно мистецтво, а не в тому, щоб відображати життя чи виховувати людину. Хоча ці функції теж йому притаманні, але головною мусить бути естетична функція. Замість орієнтації на зразок і норму романтики актуалізували свободу творчості, пріоритет натхнення, уяви, фантазії. Раціоналізму класицистів романтики протиставили ірраціональність (таємничість, неосяжність) процесу творчості. Як логічний результат — широке використання умовних форм. Важливою засадою романтичного мистецтва є його індивідуалізм, який суттєво відрізнявся від індивідуалізму доби Ренесансу. Романтики відстоювали цінність будь-якої людської особистості, незалежно від її соціального статусу чи ролі. Романтики — прихильники всього природного, починаючи від процесу творчості та завершуючи життям серед дикої природи. Саме вони започаткували зацікавлення всім особливим, неповторним, причому поширили це зацікавлення також на національну належність. Романтичний стиль — це особливий стиль, який користується іншою мовою, протиставленою звичайній, повсякденній мові. Це піднесений, поетичний, прикрашений стиль, насичений різноманітними художніми засобами. У цьому плані романтизм передує письменникам-модерністам XX ст., які теж любили насичувати текст образами. Але у модерністів образність стає більш індивідуалізованою. Сага — буквально сказання, оповідь про героїчні події, жанр, поширений у Середні віки в Ірландії та Ісландії. У XX столітті жанр саги переосмислено і використано з метою підкреслення особливої епічної настанови («Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсї — це роман-епопея, спроба охопити історичне життя народу протягом кількох поколінь). Сарказм — вбивча іронія, головний засіб сатиричного зображення. Від іронії сарказм відрізняється відвертістю, намаганням дошкулити адресата. Багато саркастичних висловів у творах Т. Г. Шевченка («Німець скаже: «Ви моголи!». / «Моголи! моголи» / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: «Ви слав'яне». / «Слав'яне! слав'яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані» — поема «І мертвим, і живим, і ненародженим»). Сатира — таке зображення дійсності, яке скеровується негативним ставленням автора до неї. Сатира — принципове, тотальне заперечення того, що існує, незгода з соціальним устроєм, морально-етичними нормами суспільства тощо. Сатира користується розгалуженою системою прийомів і засобів. Існують сатиричні жанри і елементи сатири в окремих творах. Природа сатиричного зображення залежить від типу художнього світосприйняття, який, у свою чергу, визначає ієрархію художніх цінностей. Якщо головне — це ідеали, духовні цінності (романтик), то неприйняття дійсності буде стосуватись у першу чергу морально-етичних засад, якщо головне — матеріальні цінності (реаліст), то сатиричне ставлення зосереджується на соціальному устрої, який є головною причиною бідності, приниженості, рабства. Сентименталізм — літературна течія в Європі XVIII століття. Використавши деякі настанови Просвітництва (зокрема, його захист людини із соціальних низів як повноправного естетичного об'єкта), сентименталісти зосередились на тій сфері життя, яка раніше вважалась несуттєвою, не вартою уваги митців: на сфері побуту, дрібниць, повсякденних почуттів. Сентименталізм як стиль — це посилена емоційність (іноді її називали сльозливістю), яка утворюється завдяки широкому використанню прикрашувальних засобів, поетизмів, риторичних фігур тощо. Сентименталізм базується на романтичному типі світосприйняття, тому він був своєрідним прологом до епохи Романтизму. Силабічне віршування — система віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на рівноскладовості рядків. Силабо-тонічне віршування — система віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на повторі стоп (стопа — група наголошеного і ненаголошених складів). Символ — образ, який утворюється шляхом розширення у значенні (абстрагування) конкретних понять. Якщо під словами «гроза», «вітер», «море» ми маємо на увазі не явища чи атрибути природи, а суспільні події: повстання, соціальні зміни, велику кількість чогось, це означає, що ми використали конкретне поняття як символ абстрактного. У конкретному міститься натяк на щось більше і глибше. Символами наповнена мова, оскільки мові загалом властива символічність (слово багатозначне). Символізм — напрям, стиль, художній метод. Напрям символізму сформувався наприкінці XIX століття у французькій літературі, на рубежі століть поширився на літератури Європи, а до 20-х років XX століття більшість літератур світу пройшла через етап опановування символістською естетикою і поетикою. Філософія і естетика символізму — це художній метод символізму. Зміст символізму як художнього методу визначає філософія двох світів, яка сформувалася у християнському Середньовіччі та була властива також багатьом романтикам. Згідно з цією філософією, світ видимий, матеріальний — не єдиний світ, що існує. Існує інший світ, небесний, духовний, ідеальний, цей світ вищий, ніж матеріальний. Все земне — тлінне і скороминуще, все небесне — вічне і нетлінне. Релігійні люди під вищим світом мали на увазі божественний світ, рай, а поети поняття «вищий світ» розширили, помістивши туди будь-які прояви духовного життя, у першу чергу мистецтво. Звідси — естетика символізму, яка ставить мистецтво вище, ніж реальне життя. Головне покликання поета — прагнення до вищого світу, відчування і осягання його. У своїх творах поет мусить розказувати іншим про вищий світ, кликати туди. Але оскільки вищий світ звичайна смертна людина побачити не здатна, описувати його неможливо, можна лише натякати, вказувати, а робити це можна за допомогою мови символів. Символістський стиль формується тоді, коли символ стає головним серед усіх зображувальних засобів. Всі конкретні поняття вживаються як багатозначні, як символи. Символи завжди використовувались поетами. Але символісти зробили їх основою філософії і естетики. У символістському тексті все наскрізь символічне, тому символістський текст багатозначний, багатовимірний, багатоплановий. Синекдоха — різновид метафори, коли перенос значення відбувається між предметами, які мають кількісну взаємозалежність: однина вжита замість множини (ворог наступає), частина замість цілого (головою ризикував). Синкретизм — визначальна риса первісного, або обрядового, мистецтва, яка досі зберігаються у народній творчості: види мистецтва, в яких елементи різних мистецтв (музики, співу, танцю, словесного мистецтва) є нероздільним цілим. Синкретизм у ширшому значенні — первісна єдність елементів, які згодом відокремились. Синтагма — буквально разом побудоване, ритміко-інтонаційні, семантико-синтаксичні частини висловлювання. 2. Термін структуралістів, який використовується при членуванні горизонтальної площини твору (взаємозалежність суміжних компонентів). Синтаксичні (або стилістичні) фігури — синтаксичні засоби увиразнення художньої мови, до них належать всі численні повтори на рівні слова і речення (в тому числі анафора, епіфора, градація, парономазія), протиставлення (антитеза, оксиморон), риторичні фігури (риторичні питання, оклики), порушення синтаксичних норм з метою посилення експресії (інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон), синтаксичний паралелізм. Слово образне — слово і образ — поняття взаємопов'язані, головне джерело художніх образів — мова, будь-яке слово може функціонувати як назва, як однозначне поняття і водночас видозмінюватись і ставати образом. Образом слово стає тоді, коли в ньому актуалізується багатозначність, коли воно допомагає щось узагальнити на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Слово образне завжди відтворює неповторність суб'єктивного світовідчуття. Сонет — стійка жанрова форма лірики, вірш, який складається з двох катренів і двох терцин. Спондей — стопа з двома наголосами у двоскладових розмірах силабо-тонічного віршування. Стилізація — підробка стилю; буває підробка пародійна, з метою висміювання чийогось стилю, епігонська (несвідоме наслідування когось несамобутнім автором), зумисна, здійснена з певною художньою метою (стилізація під фольклор в окремих творах чи частині твору). Стиль — об'єктивація (втілення) людської неповторності, яка має безліч форм і проявів. Літературний стиль: 1, Сукупність художніх засобів, які вирізняють групу митців на тлі загального літературного процесу. 2. Сукупність художніх засобів, які вирізняють художню мову одного митця. Стопа — ритмічна одиниця силабо-тонічного віршування, група з наголошеного і ненаголошених складів. Строфа — кілька рядків у вірші, об'єднаних певною системою римування. Строфіка — 1. Строфічна будова вірша. 2. Вивчення строфічної будови вірша. Структуралізм — напрям у літературознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літературознавства, у 20-і роки емігрував, заснував празький лінгвістичний гурток). Леві-Строс відкрив універсальні закони функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині літературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в літературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структура». Текст — сукупність знаків, які мають значення і можуть бути розшифровані (перекладені на звичну мову). Структура — взаємозалежність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура — це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадигматика і синтагматика твору утворюється рухом бінарних опозицій. Сугестивна поезія — від «сугестія» — навіювання, спонтанний вияв емоцій. Сюжет — впорядковування (система) подій у творі, рух конфлікту від зав'язки через розвиток подій і кульмінацію до розв'язки (обов'язкові елементи). Експозиція, пролог, епілог, післямова — не обов'язкові елементи сюжету.
Дата добавления: 2014-11-25; Просмотров: 416; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |