КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Сучасна класифікація економічних систем
Людству відомі різні економічні системи, які сформувались у процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками: - панівною формою власності; - способом управління (координації) економічною діяльністю. Разом з тим, останнім часом в українській економічній літературі дедалі частіше використовується твердження, за яким у економічного розвитку визначальними, системоутворюючими є неекономічні чинники, і в першу чергу – інституції та система національних цінностей. Під інституціями розуміють "словесний символ для ліпшого опису суспільних звичаїв. Вони означають панівний і постійний спосіб дії, що став звичаєм для будь-якої соціальної групи чи традиції для нації"1. Визначають два види інституцій: офіційні і неофіційні. Офіційні інституції – це норми поведінки, закріплені законом. Вони динамічні, їх можна відносно легко і швидко змінювати. Неофіційні інституції пов'язані з традиціями та звичаями. Вони є більш стійкими та консервативними. Для їх зміни інколи потрібні десятиліття або й триваліший час. За словами Нобелівського лауреата в галузі економіки американського вченого Д.Норта, "хоча офіційні правила можуть змінитися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, пов'язані зі звичаями, традиціями і кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов'язують минуле із сучасним і майбутнім, але дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни"[2]. Цінності – це ставлення до природи, людської діяльності та її результатів, яке формується на рівні суспільної свідомості й характерне для культури певних історичних епох у житті окремих народів чи регіональних спільнот.
Цінності – досить інертне і консервативне явище. Зміна їх – тривалий процес. Внутрішні цінності людини формують сім'я, школа, церква, власна життєва позиція, а також довкілля і спілкування з людьми різних поколінь. Якщо трактувати цінності як критерій класифікації (типологізації) економічних систем, то треба мати на увазі цінності не окремої особистості, а систему цінностей, властивих народові, нації. Кожному суспільству, нації, країні, притаманні свої системи цінностей. Тому й розрізняємо представників різних народів і країн. Це і стало вихідною точкою теорії, за якою відмінності різних типів економічних систем необхідно розглядати насамперед як відмінності в системах цінностей цих суспільств. На основі названих критеріїв виділяють такі типи економічних систем: - традиційна (натуральна) економіка; - командно-адміністративна економіка; - ринкова (економіка вільної конкуренції) економіка; - змішана (регульована ринкова) економіка; - перехідна (трансформаційна) економіка. Традиційна економічна система властива малорозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив мають освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу держави.
Ринкова економічна система (економіка вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Усі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси мінімальне. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст. Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілу ресурсів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєдіяльності командної системи, які закономірно призвели до її кризи, а потім і розпаду. Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії. Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами: - високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвиненої інфраструктури суспільства; - різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних); - поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного; - орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. За такої системи збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні і приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.
Разом з тим кожна країна має свою історію, рівень економічного розвитку, соціальні та національні особливості. Тому для кожної економічної системи характерні свої національні моделі організації господарства. Так для командно-адміністративної системи характерними були радянська модель, китайська модель, польська модель та інші. Сучасній змішаній економіці також властиві різні моделі. Визначення цих моделей має практичне значення для розробки моделі економічного розвитку України. При цьому мова йде не про копіювання чужого досвіду, а про творче його використання з урахуванням конкретних умов, які склались в нашій країні. Розглянемо найбільш відомі національні моделі. Американська модель побудована на засадах всестороннього заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Малозабезпеченим верствам населення створюється достатній рівень життя за рахунок часткових пільг та соціальних допомог. Завдання досягнення соціальної рівності тут взагалі не ставиться. Ця модель базується на високому рівні продуктивності праці і масовій орієнтації на досягнення особистого успіху. В цілому для американської моделі характерне державне втручання, спрямоване на підтримку стабільної кон'юнктури та економічної рівноваги. Соціальне ринкове господарство Німеччини характеризується створенням для всіх форм господарювання можливостей стійкого розвитку. При цьому особливою підтримкою держави користуються так звані "міттельштанд", тобто дрібні і середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впливає на ціни, мито, технічні норми, широко використовує ці та інші важелі й механізми для реалізації соціальної політики. Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Держава володіє лише 4% основних фондів, але доля державних розходів в 90-х рр. становила 70% від валового внутрішнього продукту, причому більше половини від цих витрат спрямовуються на соціальні потреби. Звичайно, це можливо лише в умовах високої норми оподаткування. При такій моделі функція виробництва лягає на приватні підприємства, які працюють в умовах конкурентної ринкової економіки, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, освіту, соціальне страхування) і деякі елементи інфраструктури (транспорт) – на державу.
Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя (у тому числі і рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції і різке підвищення її конкурентоздатності на світовому ринку. Перепон для майнового розшарування нема. Така модель можлива при виключно високому розвитку національної свідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви ради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі зв'язана з активною роллю держави, направленої на створення такого господарського середовища, в якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно. Південнокорейська модель має багато спільного з японською. Це, зокрема, відноситься до особливостей психологічного складу населення країни, його високій працездатності, відповідальному відношенню до своїх обов'язків, які базуються на моральних нормах конфуціанства. Спільним для обох моделей є активна участь державних органів в перебудові економіки. Разом з тим, південнокорейська модель має і свої специфічні елементи. Внаслідок відносно меншого, ніж в Японії розвитку ринкових відносин, держава ціленаправлено сприяла створенню потужних корпорацій, які згодом переросли в фінансово-промислові конгломерати. Крім того, державні органи надавали всесторонню підтримку малому і середньому бізнесу, сприяючи тим самим створенню в короткі терміни середнього класу. І накінець, ще один елемент південнокорейської моделі, який представляє інтерес і для України – це чіткий і збалансований розподіл функцій між центром і провінціями, що також сприяло формуванню сучасної ринкової економіки. Розглянуті моделі сучасної змішаної економіки стосуються, однак, лише економічно розвинутої частини сучасного світу. А це тільки близько тридцяти найрозвиненіших країн. Тут проживає близько 20% населення планети, а виробляється більше 80% ВНП і середній ВНП на душу населення на початку Ш тисячоліття сягав більше 30 тис.доларів. Однак більшість населення світу проживає не в багатих країнах світу. І це, як правило, країни з перехідною економікою. Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії практично кожного соціуму наступають періоди, коли стара економічна система занепадає, а в її просторі зароджуються елементи нової системи. Основні риси перехідної системи показані на рис.3.3. Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що на відміну від стабільної економічної системи, в якій зміни стосуються переважно механізму функціонування системи, у перехідних системах змінюється сам механізм розвитку. Він, у свою чергу, порушує її стійкість, оскільки спричиняє розбалансованість попередньої системи.
Рис. 3.3. Основні риси перехідної економіки
Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється, насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації. Суб'єкти економіки ставлять перед собою мету – побудувати економічну систему певного типу і розробляють механізми та засоби досягнення мети, але звичайно теоретично сформульована і практично реалізована мета не співпадає повністю. По-перше, тому що завжди в процесі становлення виникають непередбачувані заздалегідь моменти. По-друге, з причини здатності системи до самореалізації, що само по собі передбачає багатоваріантність розвитку. Багатоваріантність самоорганізації системи, різноманітність прагнень, цілей, бажань стосовно майбутнього суспільного устрою зумовлюють альтернативний характер розвитку перехідних економік. Прагнення щодо трансформації старої системи можуть бути успішними (реалізована мета близька до поставленої) і безуспішними (система повертається в модифікованому вигляді до попереднього стану або ж гине). Перехід до нової економічної системи – це співіснування і боротьба старого й нового. Становлення такої системи породжує відповідні нові економічні форми, наприклад: грошова рента в умовах феодалізму або індикативне планування та державне регулювання в умовах капіталізму. Суперечності перехідних економік є суперечностями розвитку, а не функціонування. Це суперечності між старим та новим у надрах самої економічної системи: між економікою і політикою, між економікою та ідеологією, політикою та ідеологією, між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо. Загострення цих суперечностей часто супроводжується бажаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві). Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними, ідеологічними та соціальними особливостями країн, які формують специфіку моделей переходу. Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, визначилися принаймні три групи (за особливостями шляхів переходу). Перша група країн обрала шлях "шокової терапії". Суть цього радикального переходу до ринку полягає в тому, що відбуваються прискорені перетворення в усіх сферах суспільного життя, своєрідний короткотерміновий струс суспільства. Програма "шокової терапії" передбачає: - прискорену лібералізацію цін та економіки загалом; - радикальну приватизацію державної власності; - демонополізацію економіки; - швидке формування ринкової інфраструктури, особливо фінансової; - макроекономічну стабілізацію. Під лібералізацією економіки розуміють звуження державного контролю в багатьох сферах життя. Вона відбувається передусім через скасування директивного планування, відмову від обов'язкового державного замовлення на продукцію підприємств, перехід до формування оптових і роздрібних цін відповідно до попиту й пропозиції та ліквідацію монополії зовнішньої торгівлі. Радикальна стратегія переходу до ринку передбачає одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг, що усуває товарний дефіцит і робить рухомим ринковий механізм. Водночас лібералізується зовнішньоекономічна діяльність, унаслідок чого внутрішній ринок стає відкритим для іноземних товарів і послуг. Попередню систему директивного планування й адміністративного регулювання якнайшвидше замінює економічне регулювання. Прискорено формується ринкова інфраструктура, особливо фінансова, тобто нові механізми налагодження господарських зв'язків, зокрема товарні й фондові біржі, комерційні банки та інші фінансові посередники. Приватизація економіки – це передання чи продаж на різних умовах державної або муніципальної власності приватним і колективним суб'єктам господарювання. За радикальної стратегії переходу до ринку відбуваються прискорена приватизація державної власності й перехід до приватної власності. Це забезпечує прискорене формування приватного сектору. Демонополізація економіки означає припинення й обмеження монополістичної діяльності та одночасне сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва. Різкий перехід до ринкового типу ціноутворення в умовах товарного дефіциту, який залишився від командно-адміністративної системи, та монопольного становища виробників спочатку спричинює високу інфляцію. Тому одним із завдань переходу до ринку є фінансова стабілізація, яка передусім означає подолання інфляції. Стабілізаційні заходи спрямовані на ліквідацію інфляційного потенціалу через проведення жорсткої грошово-кредитної політики. "Шокову терапію" як шлях переходу до ринкових відносин обрали країни Центрально-Східної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також країни Балтії. Ці держави мали певні передумови до такого шляху: тут збереглася ринкова психологія населення, значною була приватна власність (наприклад: у Польщі 4/5 землі належало одноосібним господарствам). Під час реформ основна маса великих та середніх підприємств через акціювання перетворилася на корпорації. Дрібні підприємства через різні форми приватизації перейшли в індивідуальну власність. Іноземний капітал залучали в ці країни на взаємовигідних правових засадах. Позитивними результатами "шокової терапії" є фінансова стабілізація, різке скорочення дефіциту державного бюджету, подолання товарного дефіциту і досягнення рівноваги на споживчому ринку, раціоналізація співвідношення цін на окремі товарні групи, підвищення позичкового процента понад рівень інфляції тощо. Проте ці позитивні результати "шокової терапії" суттєво знецінює різке зниження життєвого рівня великих груп населення, скорочення інвестиційного попиту і зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття та ін. Загалом, ця група країн уже подолала найскладніший шлях переходу до ринку. Тут відбулося зростання обсягу національного виробництва, інвестиційний процес, зростає рівень життя населення. Названі країни з 1 травня 2004 р. уже стали членами Європейського Союзу. У другій групі країн, передусім у Китаї, у 60-70-х роках в Угорщині та Югославії, а віднедавна у В'єтнамі перехід до ринкових відносин відбувається еволюційним шляхом – через формування в надрах старої командно-адміністративної економіки ринкових компонентів. У результаті постає двосекторна модель економіки, в якій поєднано елементи ринкової й директивної економік. Характерною ознакою еволюційного шляху є те, що реформи починаються в сільському господарстві – галузі, у якій зайнята переважна або істотна частина населення країни. У цій галузі усувають найодіозніші риси командної економіки, стимулюють приватну господарську ініціативу. Застосування цього шляху переходу до ринку дало значні результати в Китаї – виробництво споживчих благ швидко зростало завдяки розширенню приватного сектору. Третя група країн (Україна, Болгарія, Росія, Румунія та ін.) обрала проміжний шлях переходу до ринку. У цих країнах перехід до ринкової економіки відбувається повільніше, ніж у країнах першої групи, однак швидше порівняно з країнами другої групи. Тут не було усталених традицій ринкової економіки, а командна система сформувалася на базі, як правило, традиційного виробництва. Ринкові реформи запроваджували повільно й суперечливо, бо в суспільстві не було консенсусу щодо характеру перетворень. Унаслідок низки обставин у багатьох країнах цієї групи відбувся обвал національного виробництва та рівня життя населення. Перехід від однієї економічної системи до іншої спричинює особливий, перехідний стан національної економіки. Цей перехід не може відбутися миттєво, він триває інколи навіть кілька десятиріч. Перехід української економіки до ринкових відносин почався в першій половині 90-х рр. за вкрай несприятливих умов. По-перше, Україна успадкувала від СРСР економіку з архаїчною колоніальною відтворювальною структурою. Економіка СРСР розвивалася під впливом догми про переважне зростання засобів виробництва (підрозділ І) порівняно з виробництвом предметів споживання (підрозділ ІІ). Розширення підрозділу І відбувалося фактично на незмінній технологічній основі. За цих умов значну й постійно зростаючу частку інвестицій спрямовували в галузі важкої промисловості. Відповідно зменшувалася частка інвестицій у житлове будівництво та соціальну інфраструктуру. Ця тенденція простежувалась у промисловості, де в загальному обсязі продукції чільне місце посідали засоби виробництва (група А). Їхня питома вага становила близько 90% основних виробничих фондів. На групу Б припало менше третини продукції промисловості. У цій украй спотвореній структурі економіки провідним був військово-промисловий комплекс. По-друге, Україна успадкувала надмонополізовану економіку. Економіка СРСР формувалася під впливом ще однієї догми – переваги великого машинного виробництва. Ця теза була зведена в абсолют і її вважали правильною для всіх галузей економіки. Якщо в окремих галузях (наприклад, у металургії, енергетиці) висока концентрація виробництва виправдана, то в більшості галузей з перервним виробництвом концентрація задля концентрації не тільки не виправдана, а й неефективна та шкідлива. Передусім це ускладнює систему управління виробництвом і постачання сировини, напівфабрикатів тощо. До того ж, надмірна концентрація виробництва стає важким тягарем для транспортної мережі країни і має важкі екологічні наслідки, наприклад: концентрація важкої індустрії України в Придністров'ї та Донбасі довела ці регіони до екологічної катастрофи. Великі підприємства, стаючи монополістами у своїх галузях, гальмують науково-технічний прогрес. По-третє, Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, який перебував у стані стагнації не менше 20 років. Переважна більшість підприємств підтримувала базовий рівень виробництва нарощуванням обсягів капітального ремонту. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задовольнялися лише наполовину. На початку 90-х рр. термінової заміни потребувало понад 25% загального обсягу основних фондів, серед них 40% машин та устаткування. По-четверте, українська економіка мала надзвичайно високий, навіть для країн з командною економікою, ступінь одержавлення, а легального приватного сектору майже не було. Водночас упродовж життя трьох поколінь насаджувалися колективістські настрої й цінності, пов'язані з неринковою економікою, стримувалась та переслідувалась господарська ініціатива і підприємливість. У населення формували гіпертрофовані уявлення про економічну та соціальну роль держави. Це в поєднанні з непослідовністю проведення реформ, боротьбою виконавчої й законодавчої гілок влади, неготовністю частини населення до життя в умовах ринкової економіки та незацікавленістю частини керівної еліти, особливо регіональної, у будь-яких змінах зумовило складну економічну ситуацію в Україні. Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х рр., характеризується передусім сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще має потужний сектор в економіці. Питома вага дрібного й середнього приватного підприємництва порівняно невисока. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності. Форми приватної власності, що складаються в Україні, помітно відрізняються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника. Чимала частина населення схильна до державного патерналізму – необґрунтованого перебільшення ролі держави в перерозподілі доходів. Багатьох надихають спомини про неринкові форми привласнення – безкоштовні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги тощо. Це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні. Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфліктами у процесі перерозподілу власності та зростанням корупції, також спотворює вітчизняну модель ринкової економіки. На формування української моделі ринкової економіки несприятливо впливає енергетична залежність від інших країн. З власного видобутку різних видів палива Україна задовольняє лише третину своїх потреб. Здебільшого Україна ввозить паливо із Росії. Імпорт нафти та газу – це головна стаття дефіциту платіжного балансу та причина зростання зовнішньої заборгованості держави. Україна повинна якнайшвидше віднайти джерела для забезпечення енергетичної незалежності. Для цього є всі передумови. Україна може збільшити свої газові ресурси до 50 млрд.м3 (30 млрд. одержати з власного видобутку та 20 млрд. м3 – як оплату Росією за транспортування газу через територію України). Нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість потребує радикального технічного переоснащення. Потрібні пошуки нових покладів, а також видобуток нафти за новими технологіями зі старих родовищ. У сучасних умовах розвиток ефективних ринкових відносин в Україні стримує погіршення галузевої структури національної економіки. У вітчизняній економіці майже вдвоє зменшилася частка перспективних галузей – машинобудування та харчової промисловості й аж у вісім разів – легкої, водночас більше ніж удвічі зросла питома вага такої неперспективної галузі, як чорна металургія. На розвиток вільного ринку несприятливо впливають і низька конкурентоспроможність більшості галузей обробної промисловості, неефективне сільськогосподарське виробництво, невеликі обсяги інвестування тощо. Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командно-адміністративною системою. Україна з 2000 р. суттєво наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зростати. Це дає підстави сподіватися, що з часом в Україні сформується зріла модель ринкової економіки. Ця модель ґрунтуватиметься на індивідуалістсько-зважених цінностях, притаманних українській нації. Українець завжди відчував себе частиною громади і не протиставляв себе їй. Демонструвати свої переваги над іншими не вважали доброчесністю. Особливості національної ментальності – індивідуалізм у праці та побуті й водночас схильність до співпраці – були вміло використані в кооперативному рису 20-х рр. у Західній Україні. Індивідуалістсько-зважені цінності передбачають відповідну форму політичного правління. Вони несумісні з владою однієї політичної сили чи партії. Наша ментальність потребує представництва у керівних структурах різних політичних сил відповідно до їхнього підтримання народом. Важливо, щоб представники в парламенті від різних верств населення, що мають різні погляди, брали участь в ухваленні зважених рішень і поділяли відповідальність за їхні наслідки. Багато економістів уважають, що природу економічної системи визначають цінності суспільства та форма політичного правління. З нашої ментальності й цінностей випливає, що для України найпридатнішою є модель узгодженого вільного підприємництва. У цій моделі ринкової економіки забезпечена недоторканість приватної власності, вільний ринок, а визначальним мотивом діяльності підприємства є прибуток. Перевага такої економічної моделі полягає в можливості досягнути згоди між урядом, підприємцями і працівниками з питань загальнонаціональних цілей та пріоритетів.
Дата добавления: 2014-11-09; Просмотров: 774; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |