Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Сучасна класифікація економічних систем




Людству відомі різні економічні системи, які сформувались у процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

- панівною формою власності;

- способом управління (координації) економічною діяльністю.

Разом з тим, останнім часом в українській економічній літературі дедалі частіше використовується твердження, за яким у економічного розвитку ви­зна­чальними, системоутворюючими є неекономічні чинники, і в першу чергу – ін­ституції та система національних цінностей.

Під інституціями розуміють "словесний символ для ліпшого опису сус­пільних звичаїв. Вони означають панівний і постійний спосіб дії, що став звичаєм для будь-якої соціальної групи чи традиції для нації"1. Визначають два види інституцій: офіційні і неофіційні.

Офіційні інституції – це норми поведінки, закріплені законом. Вони дина­мічні, їх можна відносно легко і швидко змінювати.

Неофіційні інституції пов'язані з традиціями та звичаями. Вони є більш стій­кими та консервативними. Для їх зміни інколи потрібні десятиліття або й три­валіший час. За словами Нобелівського лауреата в галузі економіки амери­канського вченого Д.Норта, "хоча офіційні правила можуть змінитися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, по­в'язані зі звичаями, традиціями і кодексами поведінки, набагато менше під­дають­ся впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов'язують минуле із сучасним і майбутнім, але дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни"[2].

Цінності – це ставлення до природи, людської діяльності та її резуль­татів, яке формується на рівні суспільної свідомості й характерне для культури певних історичних епох у житті окремих народів чи регіональних спільнот.

Цінності – досить інертне і консервативне явище. Зміна їх – тривалий процес. Внутрішні цінності людини формують сім'я, школа, церква, власна життєва позиція, а також довкілля і спілкування з людьми різних поколінь.

Якщо трактувати цінності як критерій класифікації (типологізації) еконо­мічних систем, то треба мати на увазі цінності не окремої особистості, а систему цінностей, властивих народові, нації. Кожному суспільству, нації, країні, притаманні свої системи цінностей. Тому й розрізняємо представників різних народів і країн. Це і стало вихідною точкою теорії, за якою відмінності різних ти­пів економічних систем необхідно розглядати насамперед як відмінності в сис­темах цінностей цих суспільств.

На основі названих критеріїв виділяють такі типи економічних систем:

- традиційна (натуральна) економіка;

- командно-адміністративна економіка;

- ринкова (економіка вільної конкуренції) економіка;

- змішана (регульована ринкова) економіка;

- перехідна (трансформаційна) економіка.

Традиційна економічна система властива малорозвинутим країнам. Во­на характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-об­щин­них форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням руч­ної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами органі­зації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні проце­си значний вплив мають освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах краї­ни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу держави.

Ринкова економічна система (економіка вільної конкурен­ції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців то­варів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу, однако­вий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Усі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення дохо­дів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси мінімальне. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.

Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст.

Командна економічна система базується на пануванні державної влас­ності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізовано­му директивному плануванні виробництва і розподілу ресурсів, не визнає реаль­них товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй при­та­ман­ні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняль­ний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефек­тивної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживан­ня) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєдіяльності командної системи, які закономірно призвели до її кризи, а потім і розпаду.

Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

- високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвиненої інфра­структури суспільства;

- різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціо­ну­ванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпора­тивних, державних);

- поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання еко­номіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

- орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. За такої системи збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, ство­рюються державні і приватні фонди соціального страхування та соціаль­ного забезпечення населення.

Разом з тим кожна країна має свою історію, рівень економічного роз­вит­ку, соціальні та національні особливості. Тому для кожної економічної системи характерні свої національні моделі організації господарства. Так для командно-адміністративної системи характерними були радянська модель, китайська мо­дель, польська модель та інші. Сучасній змішаній економіці також властиві різні моделі.

Визначення цих моделей має практичне значення для розробки моделі еко­­номічного розвитку України. При цьому мова йде не про копіювання чужого досвіду, а про творче його використання з урахуванням конкретних умов, які склались в нашій країні.

Розглянемо найбільш відомі національні моделі.

Американська модель побудована на засадах всестороннього заохочен­ня підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населен­ня. Малозабезпеченим верствам населення створюється достатній рівень життя за рахунок часткових пільг та соціальних допомог. Завдання досягнення соціа­льної рівності тут взагалі не ставиться. Ця модель базується на високому рівні продуктивності праці і масовій орієнтації на досягнення особистого успіху. В цілому для американської моделі характерне державне втручання, спрямоване на підтримку стабільної кон'юнктури та економічної рівноваги.

Соціальне ринкове господарство Німеччини характеризується створен­ням для всіх форм господарювання можливостей стійкого розвитку. При цьому особливою підтримкою держави користуються так звані "міттельштанд", тобто дрібні і середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впли­ває на ціни, мито, технічні норми, широко використовує ці та інші важелі й ме­ха­нізми для реалізації соціальної політики.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямо­ваною на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національ­но­го доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Держава во­ло­діє лише 4% основних фондів, але доля державних розходів в 90-х рр. становила 70% від валового внутрішнього продукту, причому більше половини від цих витрат спрямовуються на соціальні потреби. Звичайно, це можливо лише в умовах високої норми оподаткування. При такій моделі функція вироб­ництва лягає на приватні підприємства, які працюють в умовах конкурентної ринкової економіки, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, освіту, соціальне страхування) і деякі елементи інфраструктури (транспорт) – на державу.

Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя (у тому числі і рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції і різке підвищення її конку­рентоздатності на світовому ринку. Перепон для майнового розшарування не­ма. Така модель можлива при виключно високому розвитку національної свідо­мості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви ради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі зв'язана з активною роллю держави, направленої на створення такого господарського середовища, в якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.

Південнокорейська модель має багато спільного з японською. Це, зо­кре­ма, відноситься до особливостей психологічного складу населення країни, його високій працездатності, відповідальному відношенню до своїх обов'язків, які базуються на моральних нормах конфуціанства. Спільним для обох моделей є активна участь державних органів в перебудові економіки.

Разом з тим, південнокорейська модель має і свої специфічні елементи. Внаслідок відносно меншого, ніж в Японії розвитку ринкових відносин, дер­жава ціленаправлено сприяла створенню потужних корпорацій, які згодом переросли в фінансово-промислові конгломерати. Крім того, державні органи надавали всесторонню підтримку малому і середньому бізнесу, сприяючи тим самим створенню в короткі терміни середнього класу. І накінець, ще один еле­мент південнокорейської моделі, який представляє інтерес і для України – це чіткий і збалансований розподіл функцій між центром і провінціями, що також сприяло формуванню сучасної ринкової економіки.

Розглянуті моделі сучасної змішаної економіки стосуються, однак, лише економічно розвинутої частини сучасного світу. А це тільки близько тридцяти найрозвиненіших країн. Тут проживає близько 20% населення планети, а виробляється більше 80% ВНП і середній ВНП на душу населення на початку Ш тисячоліття сягав більше 30 тис.доларів. Однак більшість населення світу проживає не в багатих країнах світу. І це, як правило, країни з перехідною економікою.

Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії практично кожного соціуму наступають періоди, коли стара економічна система занепадає, а в її просторі зароджуються елементи нової системи. Основні риси перехідної системи показані на рис.3.3.

Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що на відміну від ста­більної економічної системи, в якій зміни стосуються переважно механізму фун­кціонування системи, у перехідних системах змінюється сам механізм роз­вит­ку. Він, у свою чергу, порушує її стійкість, оскільки спричиняє розба­лансо­ваність попередньої системи.

 

 
 

 

 

 


Рис. 3.3. Основні риси перехідної економіки

 

Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється, насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації. Суб'єкти економіки ставлять пе­ред собою мету – побудувати економічну систему певного типу і розроб­ля­ють механізми та засоби досягнення мети, але звичайно теоретично сформульо­вана і практично реалізована мета не співпадає повністю. По-перше, тому що завжди в процесі становлення виникають непередбачувані заздалегідь моменти. По-друге, з причини здатності системи до самореалізації, що само по собі передбачає багатоваріантність розвитку.

Багатоваріантність самоорганізації системи, різноманітність прагнень, ці­лей, бажань стосовно майбутнього суспільного устрою зумовлюють альтер­нативний характер розвитку перехідних економік. Прагнення щодо трансфор­мації старої системи можуть бути успішними (реалізована мета близька до поставленої) і безуспішними (система повертається в модифі­кованому вигляді до попереднього стану або ж гине).

Перехід до нової економічної системи – це співіснування і боротьба ста­рого й нового. Становлення такої системи породжує відповідні нові економічні форми, наприклад: грошова рента в умовах феодалізму або індикативне пла­нування та державне регулювання в умовах капіталізму.

Суперечності перехідних економік є суперечностями розвитку, а не функціонування. Це суперечності між старим та новим у надрах самої еконо­мічної системи: між економікою і політикою, між економікою та ідеологією, політикою та ідеологією, між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо.

Загострення цих суперечностей часто супроводжується бажаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві).

Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними, ідеологічними та со­ці­альними особливостями країн, які формують специфіку моделей переходу.

Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи до рин­кових відносин, визначилися принаймні три групи (за особливостями шля­хів переходу).

Перша група країн обрала шлях "шокової терапії". Суть цього радикаль­ного переходу до ринку полягає в тому, що відбуваються прискорені перетво­рення в усіх сферах суспільного життя, своєрідний короткотерміновий струс суспільства. Програма "шокової терапії" передбачає:

- прискорену лібералізацію цін та економіки загалом;

- радикальну приватизацію державної власності;

- демонополізацію економіки;

- швидке формування ринкової інфраструктури, особливо фінансової;

- макроекономічну стабілізацію.

Під лібералізацією економіки розуміють звуження державного контролю в багатьох сферах життя. Вона відбувається передусім через скасування дирек­тивного планування, відмову від обов'язкового державного замовлення на продукцію підприємств, перехід до формування оптових і роздрібних цін відповідно до попиту й пропозиції та ліквідацію монополії зовнішньої торгівлі.

Радикальна стратегія переходу до ринку передбачає одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг, що усуває товарний дефіцит і робить рухомим ринковий механізм. Водночас лібералізується зовнішньо­еко­номічна діяльність, унаслідок чого внутрішній ринок стає відкритим для іно­зем­них товарів і послуг. Попередню систему директивного планування й адмі­ніс­тра­тивного регулювання якнайшвидше замінює економічне регулювання. Прискорено формується ринкова інфраструктура, особливо фінансова, тобто нові механізми налагодження господарських зв'язків, зокрема товарні й фондо­ві біржі, комерційні банки та інші фінансові посередники.

Приватизація економіки – це передання чи продаж на різних умовах дер­жавної або муніципальної власності приватним і колективним суб'єктам гос­подарювання. За радикальної стратегії переходу до ринку відбуваються приско­рена приватизація державної власності й перехід до приватної власності. Це забезпечує прискорене формування приватного сектору.

Демонополізація економіки означає припинення й обмеження монопо­лістичної діяльності та одночасне сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва.

Різкий перехід до ринкового типу ціноутворення в умовах товарного дефіциту, який залишився від командно-адміністративної системи, та моно­поль­ного становища виробників спочатку спричинює високу інфляцію. Тому одним із завдань переходу до ринку є фінансова стабілізація, яка передусім означає подолання інфляції. Стабілізаційні заходи спрямовані на ліквідацію інфляцій­ного потенціалу через проведення жорсткої грошово-кредитної політики.

"Шокову терапію" як шлях переходу до ринкових відносин обрали країни Центрально-Східної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також країни Балтії. Ці держави мали певні передумови до такого шляху: тут збе­рег­лася ринкова психологія населення, значною була приватна власність (напри­клад: у Польщі 4/5 землі належало одноосібним господарствам). Під час ре­форм основна маса великих та середніх підприємств через акціювання перетво­рилася на корпорації. Дрібні підприємства через різні форми приватизації перейшли в індивідуальну власність. Іноземний капітал залучали в ці країни на взаємовигідних правових засадах.

Позитивними результатами "шокової терапії" є фінансова стабілізація, різ­ке скорочення дефіциту державного бюджету, подолання товарного дефіци­ту і досягнення рівноваги на споживчому ринку, раціоналізація співвідношення цін на окремі товарні групи, підвищення позичкового процента понад рівень інфляції тощо. Проте ці позитивні результати "шокової терапії" суттєво знеці­нює різке зниження життєвого рівня великих груп населення, скорочення інвес­тиційного попиту і зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття та ін.

Загалом, ця група країн уже подолала найскладніший шлях переходу до ринку. Тут відбулося зростання обсягу національного виробництва, інвестицій­ний процес, зростає рівень життя населення. Названі країни з 1 травня 2004 р. уже стали членами Європейського Союзу.

У другій групі країн, передусім у Китаї, у 60-70-х роках в Угорщині та Югославії, а віднедавна у В'єтнамі перехід до ринкових відносин відбувається еволюційним шляхом – через формування в надрах старої командно-адмі­ністративної економіки ринкових компонентів. У результаті постає двосекторна модель економіки, в якій поєднано елементи ринкової й директивної економік.

Характерною ознакою еволюційного шляху є те, що реформи починають­ся в сільському господарстві – галузі, у якій зайнята переважна або істотна частина населення країни. У цій галузі усувають найодіозніші риси командної економіки, стимулюють приватну господарську ініціативу. Застосування цього шляху переходу до ринку дало значні результати в Китаї – виробництво спо­живчих благ швидко зростало завдяки розширенню приватного сектору.

Третя група країн (Україна, Болгарія, Росія, Румунія та ін.) обрала про­міжний шлях переходу до ринку. У цих країнах перехід до ринкової еко­но­міки відбувається повільніше, ніж у країнах першої групи, однак швидше порівняно з країнами другої групи. Тут не було усталених традицій ринкової економіки, а командна система сформувалася на базі, як правило, традиційного виробництва. Ринкові реформи запроваджували повільно й суперечливо, бо в суспільстві не було консенсусу щодо характеру перетворень. Унаслідок низки об­ставин у багатьох країнах цієї групи відбувся обвал національного вироб­ництва та рівня життя населення.

Перехід від однієї економічної системи до іншої спричинює особливий, перехідний стан національної економіки. Цей перехід не може відбутися миттєво, він триває інколи навіть кілька десятиріч.

Перехід української економіки до ринкових відносин почався в першій половині 90-х рр. за вкрай несприятливих умов.

По-перше, Україна успадкувала від СРСР економіку з архаїчною коло­ніальною відтворювальною структурою. Економіка СРСР розвивалася під впли­вом догми про переважне зростання засобів виробництва (підрозділ І) порівняно з виробництвом предметів споживання (підрозділ ІІ). Розширення підрозділу І відбувалося фактично на незмінній технологічній основі. За цих умов значну й постійно зростаючу частку інвестицій спрямовували в галузі важкої промисловості. Відповідно зменшувалася частка інвестицій у житлове бу­дівництво та соціальну інфраструктуру. Ця тенденція простежувалась у промисловості, де в загальному обсязі продукції чільне місце посідали засоби виробництва (група А). Їхня питома вага становила близько 90% основних ви­роб­ничих фондів. На групу Б припало менше третини продукції промисловості. У цій украй спотвореній структурі економіки провідним був військово-промисловий комплекс.

По-друге, Україна успадкувала надмонополізовану економіку. Економіка СРСР формувалася під впливом ще однієї догми – переваги великого ма­шин­ного виробництва. Ця теза була зведена в абсолют і її вважали правильною для всіх галузей економіки.

Якщо в окремих галузях (наприклад, у металургії, енергетиці) висока кон­центрація виробництва виправдана, то в більшості галузей з перервним ви­робництвом концентрація задля концентрації не тільки не виправдана, а й не­ефективна та шкідлива. Передусім це ускладнює систему управління вироб­ництвом і постачання сировини, напівфабрикатів тощо. До того ж, надмірна концентрація виробництва стає важким тягарем для транспортної мережі країни і має важкі екологічні наслідки, наприклад: концентрація важкої індустрії України в Придністров'ї та Донбасі довела ці регіони до екологічної ката­стро­фи. Великі підприємства, стаючи монополістами у своїх галузях, гальмують науково-технічний прогрес.

По-третє, Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, який перебував у стані стагнації не менше 20 років. Переважна більшість підпри­ємств підтримувала базовий рівень виробництва нарощуванням обсягів капі­таль­ного ремонту. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задо­вольнялися лише наполовину. На початку 90-х рр. термінової заміни потре­бувало понад 25% загального обсягу основних фондів, серед них 40% машин та устаткування.

По-четверте, українська економіка мала надзвичайно високий, навіть для країн з командною економікою, ступінь одержавлення, а легального приватного сектору майже не було. Водночас упродовж життя трьох поколінь насад­жу­валися колективістські настрої й цінності, пов'язані з неринковою економікою, стримувалась та переслідувалась господарська ініціатива і підприємливість. У населення формували гіпертрофовані уявлення про економічну та соціальну роль держави.

Це в поєднанні з непослідовністю проведення реформ, боротьбою ви­ко­навчої й законодавчої гілок влади, неготовністю частини населення до життя в умовах ринкової економіки та незацікавленістю частини керівної еліти, особ­ливо регіональної, у будь-яких змінах зумовило складну економічну ситуацію в Україні.

Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х рр., характеризується передусім сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще має потужний сектор в економіці. Питома вага дрібного й середнього приватного підприєм­ництва порівняно невисока. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності.

Форми приватної власності, що складаються в Україні, помітно відрізня­ються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під кон­тро­лем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника.

Чимала частина населення схильна до державного патерналізму – необ­ґрунтованого перебільшення ролі держави в перерозподілі доходів. Багатьох надихають спомини про неринкові форми привласнення – безкоштовні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги тощо. Це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні.

Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфлік­та­ми у процесі перерозподілу власності та зростанням корупції, також спот­ворює вітчизняну модель ринкової економіки.

На формування української моделі ринкової економіки несприятливо впли­ває енергетична залежність від інших країн. З власного видобутку різних ви­­дів палива Україна задовольняє лише третину своїх потреб. Здебільшого Ук­раї­на ввозить паливо із Росії. Імпорт нафти та газу – це головна стаття дефіциту платіжного балансу та причина зростання зовнішньої заборгованості держави. Україна повинна якнайшвидше віднайти джерела для забезпечення енерге­тич­ної незалежності. Для цього є всі передумови. Україна може збільшити свої газові ресурси до 50 млрд.м3 (30 млрд. одержати з власного видобутку та 20 млрд. м3 – як оплату Росією за транспортування газу через територію України). Нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість потребує радикального технічного переоснащення. Потрібні пошуки нових покладів, а також видо­буток нафти за новими технологіями зі старих родовищ.

У сучасних умовах розвиток ефективних ринкових відносин в Україні стримує погіршення галузевої структури національної економіки. У вітчизняній економіці майже вдвоє зменшилася частка перспективних галузей – машино­бу­дування та харчової промисловості й аж у вісім разів – легкої, водночас більше ніж удвічі зросла питома вага такої неперспективної галузі, як чорна мета­лур­гія. На розвиток вільного ринку несприятливо впливають і низька конкурентоспроможність більшості галузей обробної промисловості, неефективне сіль­сько­господарське виробництво, невеликі обсяги інвестування тощо.

Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командно-адміністративною системою. Україна з 2000 р. суттєво наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зрос­тати. Це дає підстави сподіватися, що з часом в Україні сформується зріла мо­дель ринкової економіки. Ця модель ґрунтуватиметься на індивідуалістсько-зважених цінностях, притаманних українській нації. Українець завжди відчував себе частиною громади і не протиставляв себе їй. Демонструвати свої переваги над іншими не вважали доброчесністю. Особливості національної ментальності – індивідуалізм у праці та побуті й водночас схильність до співпраці – були вміло використані в кооперативному рису 20-х рр. у Західній Україні.

Індивідуалістсько-зважені цінності передбачають відповідну форму полі­тич­ного правління. Вони несумісні з владою однієї політичної сили чи партії. Наша ментальність потребує представництва у керівних структурах різних по­лі­тич­них сил відповідно до їхнього підтримання народом. Важливо, щоб пред­ставники в парламенті від різних верств населення, що мають різні погляди, брали участь в ухваленні зважених рішень і поділяли відповідальність за їхні наслідки.

Багато економістів уважають, що природу економічної системи визна­чають цінності суспільства та форма політичного правління. З нашої менталь­ності й цінностей випливає, що для України найпридатнішою є модель узгодженого вільного підприємництва. У цій моделі ринкової економіки за­без­печена недоторканість приватної власності, вільний ринок, а визначальним мотивом діяльності підприємства є прибуток. Перевага такої економічної моделі полягає в можливості досягнути згоди між урядом, підприємцями і працівниками з питань загальнонаціональних цілей та пріоритетів.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-09; Просмотров: 774; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.049 сек.