Історія та сучасний стан коректурної справи

До XVI століття, за часів створення рукописної книги і початків книгодрукування, коректури як фаху не існувало. Безумовно, автори, переписувачі, справники, а інколи й самі читачі вдавались до виправлення тексту, однак у переважній більшості це здійснювалось у межах рецензування, текстологічного аналізу твору, редагування, оформлення тощо.

У Давньому Римі «коректуру» здійснювали на замовлення читача. В книжкових магазинах працювали люди, які виправляли текст за бажанням замовника. Цікаві новації щодо опрацювання рукописів увів римський історик Пліній Молодший. Він впровадив публічне рецензування: відомі люди, фахівці своєї справи збиралися разом для того, щоб оцінити рукопис, виявити недоліки та помилки. Подібну практику вже набагато пізніше, наприкінці XV – початку XVI століття, застосовував відомий венеційський друкар Альд Мануцій. Саме тому видані ним книги, так звані «альдини», увійшли в історію як шедеври книгодрукування: і оформлення, і підготовка тексту виконані в них на дуже високому рівні.

У період Середньовіччя рукописні книги в монастирських скрипторіях та університетських майстернях готували переписувачі та справники. Останні звіряли текст із його варіантами в більш ранніх списках. Різночитання виносились на береги книги. Але окрім текстологічної, справники інколи виконували й редакторську, коректорську роботу, а саме – виправляли помилки. Існувало кілька методик внесення виправлень (у різних місцевостях, країнах перевагу віддавали якомусь одному чи двом із них): закреслення і дописування, підчищання (видряпування), забілювання, заклеювання.

До XVI століття у видавничій справі виник розподіл фахових обов’язків (над книгою зазвичай працювали переписувачі, ілюмінатори, палітурники, книготорговці), однак фаху коректора на той час іще не було. Він виник лише в наступному, XVII столітті. У цей час відбулися такі зміни:

· теоретичне осмислення коректорської діяльності: а) у 1608 році латинською мовою опублікована праця «Ортотипографія», в якій були викладені основи «правильного друкування»; б) сформульовані основні вимоги до коректорів: знання правил граматики; витривалість; вміння критично ставитись до своїх знань і до тексту;

· поява нових методів виправлень. Друкарі практикують створення списків помічених помилок;

· створюються цілі відділи, де працюють люди, які перевіряють текст; на посади справників запрошують відомих філософів, письменників, богословів; при цих відділах комплектують величезні бібліотеки (так, наприклад, «Прав и льна палата» в Москві мала такі бібліотечні фонди й такий фаховий склад працівників, що згодом «переросла» в Славяно-греко-латинську академію);

· здійснюються перші спроби розмежувати функціональні обов’язки редакторів і коректорів: справники, як і раніше, займаються редагуванням, а «чтецы» (Росія), столпоправителі (Київ), дозорці (Львів) – звірянням оригіналу зі складеним для вичитування текстом.

У XVIII – XIX століттях відбувається становлення коректури як одного з важливих видів видавничої діяльності:

· з’являються самі назви – «коректор», «коректорат», «коректура», «коректа»;

· у XIX ст. відбувається фіксація усіх коректурних знаків, якими (за кількома винятками) коректори послуговуються й донині;

· поглиблюється фахова диференціація: коректори поділяються на «зчитувачів», «підчитувачів», «вичитувачів» («ревізійних коректорів»);

· звужуються функції коректора. Самостійне опрацювання тексту здійснює віднині тільки редактор або вичитувач. Коректура в цей період спрямована тільки на звіряння оригіналу з різними варіантами складання тексту; це спеціалізація, яка потребує лише механічних навичок роботи з текстом, менших знань і кваліфікації порівняно з редактором.

Для XX століття властиві:

· поява фахової підготовки коректорів у спеціальних школах, технікумах, а потім і вишах;

· створення ефективних методик послідовного, в кілька етапів, коректорського опрацювання видавничого оригіналу видання; як наслідок – висока якість підготовки тексту видань;

· повернення «в коректуру» функції вичитування; на сьогодні коректор – це переважно тільки вичитував, він самостійно аналітично опрацьовує текст і звірянням займається тільки на останньому етапі роботи з відбитками;

· наявність жорсткої цензури в межах тоталітарних режимів і підвищення відповідальності коректорів за пропущені помилки.

На сучасному етапі розвитку коректури зафіксовано такі проблеми:

· відмова від здійснення коректури або ж універсалізація посад коректора і редактора, коректора і технічного редактора. Найчастіше це призводить до зниження рівня грамотності друкованої продукції;

· комп’ютеризація видавництв; поява комп’ютерної коректури. Саме по собі це явище позитивне, однак потрібно пам’ятати, що ефективною коректура може бути лише тоді, коли поєднуються нові та традиційні методики опрацювання тексту;

· зникнення друкарських коректоратів, а також відсутність руху коректур між друкарнею і видавництвом; спрощення процесів до друкарської підготовки видань;

· існування, окрім чинного, ще кількох правописів і впровадження видавцями та редакторами ЗМІ власної мовної політики.

Методика коректури. Види коректурних відбитків і вимоги до них

Відбиток – зображення на папері чи іншому матеріалі, одержане в процесі друкування за допомогою друкарської форми чи за допомогою друкувальних пристроїв.

Відбиток коректурний – відбиток видавничого оригіналу твору, що виготовляється на різних стадіях поліграфічного процесу і призначений для корегування. Види в. к.: автокоректура, електронний варіант технічного складання, технічне складання (гранка), верстка (зверстані аркуші), звірні аркуші (сторінки для звірення). Вимоги до в. к.: наявність великих берегів (у технічному складанні не менш як 5 см.), висока якість паперу, висока якість відбитка, комплектність складеного для відбитків оригіналу, наскрізна пагінація.

Дата добавления: 2014-11-09