Економічній розвиток провідних країн світу після другої світової війни 2 страница

Основа економічної свободи полягає не в більш чи менш рівномірному розподілі матеріальних благ і ресурсів державою, а в праві кожної людини вільно розпоряджатися своїм капіталом і своїми здібностями, що породжує її ризик і відповідальність. Вибір між цими протилежностями — це „вибір між системою, за якої вирішувати, кому що належить, буде кілька людей, і системою, за якої це залежить, хоча б частково, від здібностей і підприємливості самої людини, а частково — від непередбачених обставин”. В суспільстві, де все планується „зверху”, добробут кожного буде залежати не від його вміння чи талану, а від суб’єктивного рішення вищого органу.

У праці Ф. Хайєка „Індивідуалізм і економічний порядок” (1948) альтернативою державного регулювання стала конструкція спонтанного порядку. При цьому, австрійський неокласик відмовляється від поняття економічної рівноваги, яка, на його думку, ніколи реально не існувала. Він використовує поняття „спонтанний порядок” як певне наближення до рівноваги. Для підтримання „економічного порядку” особливо важливі два основних правила:

1) відмова від присвоєння чужої власності;

2) виконання добровільно взятих на себе договірних зобов’язань.

Отже, „спонтанний порядок” — це порядок, заснований на індивідуальній економічній свободі. Однак „економічний порядок” Ф. Гайєка ґрунтується вже не на досконалій конкуренції, як laissez faire (система вільного підприємництва), а на індивідуальній ініціативі, на конкурентних нововведеннях (інноваціях), на „конкуренції відкриття”, що передбачає використання всіх індивідуальних знань (інформації) і вмінь за умов індивідуальної свободи. Економічний лібералізм тут проявляється не у повній відмові від державного регулювання економіки, а в забезпеченні максимальної „інформаційної прозорості” дій держави, що виключає сваволю окремих осіб чи невеликих груп, які мають політичну владу чи владу багатства.

Безкомпромісно знаходячись на позиції державного невтручання в економічні процеси, Ф. Хайєк у монографії „Приватні гроші” (1976) запропонував навіть відмінити державну монополію на випуск грошей, надавши це право приватним емітентам (комерційним банкам). За цих умов грошова система повинна функціонувати на ґрунті конкуренції багатьох „приватних” грошових одиниць.

В дослідженнях новітніх неокласиків суттєвої еволюції зазнала теорія граничної корисності, яка нині втратила своє первісне значення. Неокласична теорія поступово відмовилася від пояснення процесів ціноутворення виключно на ґрунті суб’єктивного фактора корисності. Аналіз змістився від граничної корисності до комплексу ціноутворюючих чинників. Особливе значення в цьому відіграли дослідження вже згадуваних Л. Мізеса і Ф. Хайєка, однак започаткував подібний аналіз ще А. Маршалл, а продовжили його наступники по „кембриджській школі”, насамперед, Артур Сесіл Пігу (1877-1959).

В центр своїх досліджень він поставив проблему формування цін на товарних ринках під впливом взаємодії попиту і пропозиції. При цьому, вважалося, що корисність може відігравати головну роль у визначенні цін, але тільки в короткому ринковому періоді; однак у тривалому періоді першорядного значення набувають витрати виробництва. Завдяки цьому теорія граничної корисності поступово переросла в теорію економічного вибору.

Економіка США після ІІ Світової війни та теорія монетаризму

Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р. по вересень 1944 р. 175 млрд. дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний дохід країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості. Так, із 25,8 млрд. дол., вкладених за роки війни у переобладнання промисловості США, 17,2 млрд. припадало на державні інвестиції. Після війни на США припадало 60% промислової продукції, 2/3 золотого запасу і 1/3 експорту капіталістичного світу. Наявність такого потенціалу дала можливість США до середини 1947 р. швидко й успішно перебудувати свою економіку на випуск мирної продукції.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в якій значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. У післявоєнні роки роль держави в економічному житті США ще більше зросла. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов’язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого — не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкові відносини. Посилення регулювальних функцій держави виявилося у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувалося подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Одним з перших кроків у галузі державного регулювання в післявоєнний період був виданий американським урядом у 1946 р. „Акт про зайнятість”. Він передбачав шляхом економічного регулювання досягти у країні максимальної зайнятості не тільки людей, а й виробничих ресурсів. У документі підкреслювалося, що федеральний уряд бере на себе відповідальність за „застосування всіх практично можливих засобів з координації і використання всіх його планів” з тим, щоб забезпечити „максимум зайнятості й продукції”. „Акт” передбачав заходи щодо організації громадських робіт і стимулювання бюджетної політики, націленої на досягнення зайнятості.

Виданий у тому ж році „Акт про реорганізацію законодавства” запровадив подання на початку кожної регулярної сесії Конгресу доповіді президента про економічний стан країни і про заходи економічного регулювання. Доповідь на основі вивчення стану і тенденцій розвитку господарства мав готувати Комітет економічних радників при президентові.

У ній мали знайти відображення чотири напрямки:

1) наявний рівень зайнятості, виробництва і купівельної спроможності; необхідний рівень для досягнення максимуму зайнятості, виробництва і купівельної спроможності;

2) тенденції, що виникли і передбачалися у цих трьох сферах;

3) економічна програма федерального уряду, умови її виконання;

4) рекомендації щодо нового законодавства.

З часів першого виступу перед Конгресом у січні 1947 р. Г. Трумена і до сьогодні доповіді є програмою дій урядів США. Їх реалізація уже в 50-60-ті роки створила передумови і механізми для практичного переходу до повного інформаційного етапу розвитку.

До середини 50-х років зайнятість у сфері послуг перевищила зайнятість в індустріальній сфері. Різко скоротилося число робочих місць, які вимагали низької кваліфікації, а отже, зросли вимоги до освітнього рівня робочої сили.

Інші проблеми виникали і в ході переходу (кінець 50-х — початок 60-х років) від ринку продавця до ринку покупця. Заполонивши ринок своїми відносно однотипними товарами і створивши могутню промислову базу, яка становила трохи менше половини світової, американські корпорації розгорнули боротьбу за покупця. Центр ваги зміщувався від виробника до споживача, що змусило компанії зайнятися вивченням споживацьких звичок і закономірностей їх зміни. Економіка США швидко адаптувалася до так званого суспільства масового споживання.

Під тиском країн-конкурентів, які відносно швидко скорочували розрив зі США, у 60-ті роки не лише розцвів маркетинг, а й у межах американської системи цінностей було розвинуто нові підходи до управління персоналом і роботи із суміжниками. З кінця 60-х років стали активно вводитись різні схеми участі працівників у прибутках компаній, на основі концепції народного капіталізму було розроблено програми викупу працівниками акцій своїх підприємств. Новий підхід до системи внутрішньокорпоративних взаємовідносин виявився у розробці концепції фірми-команди, у результаті чого великі фірми стали ламати колишні перегородки між вищими менеджерами і працівниками. Система управління великими компаніями ставала більш „плоскою”, апарати управління скорочувались, активно втілювалась матрична управлінська структура. Багато компаній реалізували і нову систему поставок — „точно в строк” — американського зразка японської системи „Канбан”.

У США з 70-х років почали інтенсивно розвиватись інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, різні інвестиційні фонди та інші фінансові інститути контрактного типу стають основними інвесторами економіки країни, потіснивши комерційні банки. Це призвело до зміни пріоритетів у фінансовій системі — зростає роль торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах і позабіржових торгових майданчиках. Зростання невизначеності у 70-ті роки викликало необхідність розробки теорії фінансових ризиків і відпрацювання механізмів ринкового страхування. У результаті стало різко зростати коло фінансових інструментів, з якими б могли працювати провідні торгові майданчики. Якщо до 1972 р. у світі існували тільки товарні ф’ючерси, то з цього часу з’явилися валютні, у 1976 р. — процентні ф’ючерси на короткострокові облігації Федерального казначейства, у 1978 р. — процентні ф’ючерси на довгострокові облігації, а у 1982 р. — індексні ф’ючерси.

США перетворилися на світовий центр обробки фінансової інформації і генератор інноваційних технологій у цій сфері. Важливою статтею доходу американських компаній стали фінансові, консультативні й аудиторні послуги.

Економічні реформи Р.Рейгана і М.Тетчер та їх теоретичне підґрунтя

У 70-ті роки відбулися структурні зміни в економіці США. Було проведено масову „чистку” неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Наприклад, тільки в текстильній промисловості було закрито більше 200 підприємств. Водночас з’явилися нові наукомісткі галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. Поширення сучасних інноваційних технологій становить вагому частину доходу США. Америка постійно має позитивне сальдо платіжного балансу в 7-8 млрд. дол. за балансом передачі технологій.

Великих змін у нових умовах постіндустріальної епохи зазнали і „внутрішні” взаємовідносини, насамперед, розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-ті роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму. Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські рецепти фіскальної політики боротьби з безробіттям та інфляцією в нових умовах перестали ефективно працювати. Почали зростати дефіцит і державний борг. Крім того, в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів і капіталів у світовій економіці заходи державного впливу і значний податковий тягар на національних виробників стали призводити до збільшення вивозу капіталів із країни.

Наприкінці 70-х років у США змінився підхід до регулювання господарської кон’юнктури. Нова економічна політика, яку став проводити президент Р. Рейган, отримала назву „рейганоміка”.

У період президентства Р. Рейгана (1980-1988) економіка країни була охоплена кризою. Протягом 1982 р. у США не діяло 30% виробничих потужностей у переробній промисловості. Погіршилося становище майже у всіх галузях. Безробіття становило більше 10% працездатних. У цих умовах економічна політика Рейганаґрунтувалася на рецептах неоконсерваторів і протягом 80-90-х років застосовувалась у всіх розвинутих країнах Заходу. Основними її складовими були: скорочення соціальних програм і всіх видів податків; боротьба з інфляцією методами жорсткої кредитно-грошової політики; дерегулювання підприємницької діяльності. Уряд відпустив ставки процентау вільне плавання і дозволив їм через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно.

Зростання ставки процента на початку 80-х років до 20% вплинуло на решту світу. По-перше, до Сполучених Штатів спрямовувався потік капіталу з розвинутих країн, у результаті чого американці, використовуючи нагромадження, провели санацію своєї економіки. По-друге, зростання ставок процента, різке гальмування інфляції і переорієнтація світових потоків капіталу у США стали початком розгортання світової боргової кризи країн, що розвиваються.

Іншим кроком економічної політики Рейгана стало скорочення податків. 1981 р. відповідно до Закону про оподаткування відбулося зниження прибуткового податку на 23%, скорочення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу з 70 до 50%. Проте цей закон не вирішив проблеми малозабезпечених сімей. Тому в 1986 р. було ухвалено новий закон про прибутковий податок, який передбачав скорочення прибуткових податків на громадян з 50 до 28%, податків на прибуток корпорацій — з 46 до 34%, що стимулювало інвестиційну діяльність. Закон звільнив 6 млн. громадян з низькими доходами від сплати федеральних податків. Було встановлено систему, за якої особи з однаковими доходами платили б приблизно однакові податки. Проте новий закон підривав принцип прогресивного оподаткування, згідно з яким особи з високими доходами сплачували більший відсоток, ніж особи з низьким доходом. Встановлювалися тільки дві ставки: 15% - оподаткуванню підлягалидоходи нижче 29 750 дол. на рік на сім’ю і 28% - доходи, які перевищували цей рівень. Було знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 30-х років і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Всі ці заходи сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. на частку країни припадало близько 34% промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20% їх зовнішньоторговельного обігу (у 1970 р. 32 і 18% відповідно). Після уповільнення зростання на початку 90-х років американська економіка продовжила свій рух вперед.

Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою втілення неоконсервативної моделі державного регулювання отримала назву „тетчеризм”, за іменем глави уряду консерваторів з 1979 р. Маргарет Тетчер. Поняття „тетчеризм”, як і „рейганоміка”, увійшло до світової економічної літератури, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму — це концепція в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю, прихильники якої обстоюють принципи саморегулювання, вільного від надлишкової регламентації). Запропонована нова економічна програма М. Тетчер базувалась на теорії економічного лібералізму і його сучасної модифікації — монетаризму. Тому уряд Тетчер виступив за вільне підприємництво, розширення особистої ініціативи і крайній індивідуалізм. Він проводив політику скорочення витрат на соціальні потреби населення й оподаткування, приватизації державних підприємств, відмови від субсидій збанкрутілим підприємствам, урізання влади профспілок. Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни. Для втілення монетарних принципів регулювання економіки передбачалися послаблення податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів, радикальна зміна структури бюджетного механізму, що виражалась у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб і підприємців. Важливим напрямком реформи став курс на приватизацію, що значно обмежувало державне підприємництво. Зазначимо, що у 70-ті роки в руках держави перебували 95,1% акцій великої автомобільної компанії „Брітіш мотор лейленд корпорейшн”, 62,5% акцій електротехнічної компанії „Франті”,. 93,5% сталі вироблялося на підприємствах Британської сталевої корпорації, яка належала державі. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту. За три роки (із серпня 1984 по травень 1987 р.) у приватну власність було передано 9 найважливіших концернів, або близько 33% усієї власності держави у промисловості, в тому числі телекомунікації і підприємства газової промисловості. Державні компанії було виведено із зони сприятливого клімату, який раніше підтримувався урядом. Тепер вони повинні були виживати в умовах конкуренції, а ціни на вироблені ними товари і послуги не підтримувалися спеціальними заходами, а повністю визначались умовами ринкової конкуренції. Конкуренція і страх банкрутства підготували ці компанії до підвищення ефективності, відносини з державою будувалися на основі контрактів.

На початку 80-х років у результаті приватизації частка капіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства становила 25% проти 50% порівняно з періодом перебування при владі лейбористів. Зменшилися витрати місцевих бюджетів і відбулася приватизація житла. Відповідно до закону його продали за пільговими цінами мешканцям—орендаторам. Значно стимулювала розвиток приватного підприємництва нова податкова і фінансова політика: збільшено податкові пільги, знижено податки великих корпорацій до 35%; збільшилися кредити, які надавалися приватним особам банками країни; проводилася політика уряду, спрямована на стимулювання господарської діяльності підприємств; скорочувалися чисельність державного апарату і витрати на його утримання (серед центральних міністерств практично не було галузевих, що ліквідувало пряме втручання держави у господарське життя).

З метою стимулювання інвестицій акцент було переміщено з прямого оподаткування на непряме. Частка надходжень у державний бюджет від непрямих податків зросла від 34% у 1979 р. до 39% у 1981 р. Ставки податку на додану вартість, яким і обкладався широкий асортимент товарів першої необхідності, включаючи послуги і медичну допомогу, було підвищено з 8 до 15%.

Найважливішими напрямками антиінфляційної діяльності уряду Тетчер були: державний контроль темпів зростання грошової маси в обігу; скорочення, які надавалися державою приватному сектору; скасування контролю над цінами і заробітною платою; підвищення ставки процента; обмеження державних витрат, у тому числі й на соціальні потреби. Наслідком стало зниження інфляції наприкінці 80-х років до 3% на рік (у 1980 р. вона становила 16%), тобто до величини, яку рекомендували монетаристи. А вже в середині 80-х років Великобританія показала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинутих країн. Збільшення валового внутрішнього продукту досягло найвищого показника у Західній Європі, зросла продуктивність праці. Зміцніла позиція Лондона як одного з фінансових центрів світу.

Всередині країни уряду Тетчер вдалося замінити сталу систему соціальних гарантій „для всіх” іншою, індивідуалістською — „кожний за себе”. Відбулися глибокі структурні зміни суспільства. Скоротилася кількість робітничого класу, зайнятого безпосередньо на виробництві, розширилася зайнятість у сфері обслуговування, зріс прошарок власників дрібних фірм, з’явилася соціальна група високооплачуваних менеджерів середнього рівня. Більшість виборців 80-х років Великобританії стали відносити себе до „середніх верств”. Досягнуті успіхи „тетчеризму” стосовно умов Великобританії були свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватись і пристосовуватися до нових соціально-економічних умов. Основні напрями здійснення структурних змін економіки країни збережено і в 90-х роках, незважаючи на „зжимання” соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє викликане нерівномірністю зростання доходів різних верств населення. Від цієї політики доходи 20% багатого населення зростали в середньому на 4,7% на рік, тоді як у 20% бідних — всього на 0,2%. У результаті середній дохід 20% багатих на початку XXI ст. був у 17 разів вищий ніж 20% бідних.

Дата добавления: 2014-11-09