Непсихотичнi форми 4 страница

В осіб, перенесших затяжну істеричну депресію, при поновленні травматизирующей ситуації можливі рецидиви й повторні реактивні психози, клінічна картина яких відтворює симптоматику первісного реактивного психозу по типі відпрацьованих кліше.

Описані варіанти плину затяжних реактивних психозів, особливо при психогенному бредообразовании, у цей час зустрічаються порівняно рідко, однак чітке подання про особливості динаміки окремих, що навіть рідко зустрічаються форм має велике значення для оцінки прогнозу цих станів, необхідної при рішенні експертних питань.

Судово-психіатрична оцінка реактивних станів. Здійснення кримінальних дій у стані реактивного психозу зустрічаються рідко; звичайно реактивні стани розвиваються після правопорушення.

У тих випадках, коли ті або інші протиправні дії зроблені в стані реактивного психозу, природно, варто говорити про неможливість особи в той період усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними.

Однак звичайно реактивні стани виникають після здійснення правопорушення під час наслідку, а також по його закінченні до або після винесення вироку й у період відбування покарання. Тому перед експертизою ставиться питання про оцінку психічного стану особи після здійснення правопорушення в зазначені тимчасові періоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК РФ установлення реактивного стану, що розвився після здійснення кримінальних дій, може бути основою для звільнення від покарання, але не від кримінальної відповідальності.

Особам, що занедужала психічним розладом до винесення судом вироку, неможливе призначення покарання. Для тих, у кого розлад наступив після винесення вироку, неможливі виконання або подальше здійснення вже призначеного покарання. Суд може призначити таким особам примусові міри медичного характеру (ст. 97, 99 КК РФ).

Оскільки реактивні стани ставляться до тимчасових хворобливих психічних розладів, примусове лікування призначається до виходу із хворобливого стану, тобто до відновлення здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними.

Саме ці якості необхідні для участі у виробництві в справі, а також для розуміння змісту призначуваного покарання.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК ці особи при видужанні можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню.

При гострих і подострых реактивних психозах, які носять короткочасний, повністю оборотний характер, видужання звичайно наступає в умовах експертного стаціонару. Тому рішення питання про можливість продовження наслідку, участі подэкспертного в судовому процесі або про перебування в місцях позбавлення волі не викликає утруднень. Труднощі виникають при рішенні тих же питань відносно осіб із затяжними реактивними психозами.

Основним завданням експертизи в цих випадках є визначення глибини й ваги хворобливого стану й можливого його прогнозу. Затяжні реактивні психози, клінічна картина яких характеризується істеричною депресією, іноді з окремими псевдодементно-пуэрильными включеннями, незважаючи на затяжне, нерідко хвилеподібний плин, є прогностически сприятливими. У той же час ці стани не викликають утруднень при їх отграничении від інших психічних розладів.

Тому в подібних випадках може вирішуватися питання про можливість особи під час здійснення правопорушення усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними. Однак через тривалість плину реактивного стану хворих, згідно п. «б» ч. 1 і ч. 2 ст. 97 КК РФ і з урахуванням показань, сформульованих у ст. 101 КК, варто направляти на примусове лікування. У відповідності зі ст. 409 УПК РСФСР установлення в обвинувачуваних тимчасового психічного розлади, що виник після здійснення злочину, є підставою для призупинення виробництва в справі.

По видужанні особи, що перебувають під наслідком, можуть підлягати кримінальній відповідальності, а засуджені - продовжувати відбувати покарання.

При рішенні питання прогнозу й вибору практичних заходів відносно хворих з рецидивами при затяжній істеричній депресії варто підкреслити, що клінічна картина повторних епізодів у цих випадках будується по типі відпрацьованих кліше й не відбиває поглиблення первісної симптоматики. Тому при судово-психіатричній оцінці кожного повторного епізоду, однотипного по своїй клінічній картині з первісним, варто виходити з тих же положень, що й при експертній оцінці первісного затяжного реактивного стану.

При затяжних реактивних психозах, у клінічній картині яких провідне місце займають депресивні й депрессивно-параноидные синдроми, експертні труднощі зв'язані зі складністю отграничения цих станів від шизофренії, що дебютувала до здійснення суспільно небезпечних діянь. Крім того, реактивні психози з депресивними синдромами можуть здобувати затяжний плин. Тому, з огляду на можливість діагностичних утруднень, а також необхідність у подібних випадках тривалої активної терапії, найбільш доцільним є напрямок хворих відповідно до п. «б» ч. 1 і ч. 2 ст. 97 КК РФ у психоневрологічні лікарні на примусове лікування до виходу із цього стану без рішення питання про осудність. Звичайно ці міри є досить ефективними. Надалі, після повернення цих осіб в експертну установу, можуть бути вирішені поставлені перед експертизою питання.

У тих випадках, коли в процесі динамічного спостереження й активної терапії в умовах психіатричного стаціонару підтверджується психогенна природа захворювання й у хворих наступає повне видужання, вони можуть стати перед судом і відповідати за вчинене (обвинувачувані) або ж продовжувати відбувати покарання (засуджені).

Припинення примусового лікування хворим затяжними тужливими депресивними й депрессивно-параноидными реакціями варто рекомендувати тільки після повного їхнього видужання зі зникненням постреактивной астенії й відновленням критики до перенесених хворобливих переживань.

При цьому про наявність такого повного виходу з вірогідністю можна судити лише після скасування активної терапії, навіть підтримуючих доз.

У дуже рідких випадках затяжні реактивні стани характеризуються не тільки тривалим, але й прогредиентным плином, що втрачає безпосередній зв'язок із психогенною травмою, з наростаючими глибокими й необоротними змінами психіки. Звичайно ці рідко, що зустрічаються варіанти, затяжних реактивних психозів розвиваються на патологічному ґрунті - при органічному захворюванні головного мозку (травматичного, судинного характеру), в осіб літнього віку на тлі загострення хронічних соматичних захворювань і т.п. Подібні стани по всіх клінічних ознаках варто розглядати як хронічне психічне захворювання, що розвилося після здійснення злочину з усіма, що випливають із цього наслідками, передбаченими ч. 1 ст. 81 КК РФ. При цьому встановлення хронічного характеру психічного розладу є для суду підставою до припинення кримінальної справи або звільненню особи від покарання у відповідності зі ст. 410 і 412 УПК РСФСР.

В експертному висновку про перенесений реактивний психоз обов'язково повинне бути зазначене час початку захворювання, оскільки від цього залежить оцінка психічного стану особи в період наслідку при дачі показань і виконанні інших слідчих дій. Особи із психогенною депресією іноді проявляють схильність до самозвинувачення й самообмови. При психогенних параноидах і депрессивно-параноидных реакціях поводження хворих і їхнього показання в період наслідку можуть бути обумовлені маячними ідеями відносини, переслідування й хворобливою інтерпретацією. Дозволити ці специфічні судово-психіатричні питання можна тільки на підставі зіставлення об'єктивних відомостей, наявних у матеріалах карних і особистих справ, що характеризують поводження подэкспертного в період наслідку, із клінічними даними. При цьому особливе значення має аналіз особливостей клінічної картини реактивного психозу й головне - етапу, на якому давалися показання, а також виконувалися інші слідчі дії. При подострых реактивних психозах, що розвиваються у швидкому темпі й характеризуються в гострому періоді різкою зміною поводження й висловлень, час виникнення психотического стану виявляється досить чітко. Тому встановити період часу, до якого до показань подэкспертного варто ставитися як до показань психічно здорової людини, не представляє значних труднощів.

При стертих формах затяжних реактивних психозів час виникнення психотического стану встановити значно складніше. Необхідно мати на увазі, що психозу нерідко передує невротичний етап захворювання, що не виключає можливості виконання слідчих дій.

Надалі, коли реактивний стан заглиблюється, досягаючи психотического рівня, можливо хвилеподібне, ундулирующее його плин, особливо депресії. При цьому відзначаються виражені коливання глибини й інтенсивності депресивних розладів і можливість різної оцінки стану подэкспертных при виконанні ними слідчих дій у різні тимчасові періоди.

Тільки аналіз клінічної картини психічного стану в період перебування хворого на експертизі дає підстави судити про попередні етапи реактивного психозу й про його динамік у цілому. Ці дані в зіставленні з матеріалами справи, що відбивають поводження подэкспертного на різних етапах наслідку, дозволяють оцінити його стан у період дачі показань і виконання інших слідчих дій.

Нові питання виникають перед експертизою у зв'язку з появою в останні роки різноманітних форм психогенних невротичних депресій, що мають затяжний плин. Ці стерті, не сягаючі психотического рівня депресії супроводжуються певною дезорганізацією психічної діяльності. При цьому можливі коливання інтенсивності депресивного стану, що досягає часом значної глибини. Тому при затяжному плині таких стертих депресій напрямок подэкспертных на лікування до видужання, а не в суд виявляється обґрунтованим, оскільки обмежується їхня здатність у повному обсязі активно здійснювати передбачене законом право на захист своїх інтересів у суді.

У рідких випадках перед судово-психіатричною експертизою ставиться питання про оцінку психічного стану учасників цивільного процесу, що виявляють ознаки реактивного психозу на різних його етапах. Варто підкреслити, що реактивний стан частіше виникає після здійснення того або іншого юридичного акту (вступ у шлюб, обмін житлоплощі, складання заповіту, майнова угода й т.п.) і не позбавляє особу в момент його висновку можливості розуміти значення своїх дій або керувати ними. Якщо хворий, перебуваючи в стані реактивного психозу, містить ту або іншу юридичну угоду, то така здатність виявляється втраченою.

Більше складним виявляється оцінка психічного стану учасників процесу (позивачів і відповідачів) у період судочинства, їхньої можливості брати участь у судовому розгляді в якості однієї зі сторін (цивільна процесуальна дієздатність). У подібних випадках основної є клінічна характеристика реактивного стану, оцінка провідних психопатологічних розладів, їх невротичного або психотического рівня, що визначають здатність особи розуміти значення своїх дій або керувати ними на етапі цивільного судочинства.

Клінічне спостереження. Випробувана Б., 1958 р. народження, експертиза проведена в 1997 р. Обвинувачується в здійсненні розбійних нападів на громадян у складі організованої нею групи. Б. закінчила 10 класів і два курси торговельного технікуму, надалі працювала в торгівлі. Була замужем, від шлюбу має трьох дітей, після залучення чоловіка до кримінальної відповідальності оформила з ним розлучення. З 1990 р. була комерційним директором магазина, потім придбала магазин у власність, продавала товари, добре забезпечувала родину. За показниками рідних і співробітників завжди була діяльної, активної. Раніше до психіатрів не зверталася. По даній справі Б. була затримана 2.03.96, а 25.03.96 їй було пред'явлене обвинувачення по ч. 2 ст. 162 КК і вона була взята під варту. У процесі наслідку по даній справі Б. поводилася правильно, давала послідовні показання, брала участь в очних ставках, активно захищалася. Відповідно до матеріалів кримінальної справи, медкарте СИЗО-2 при огляді Б. терапевтом 31.05.96 вона скаржилася на страхи, була подавленої, тривожної, заявляла, що її вб'ють. При огляді психіатром 3.06.96 була тривожної, висловлювала ідеї переслідування, заявляла, що чує голосу, що загрожують убивством, що обговорюють способи розправи з нею, плакала. З діагнозом: «реактивний психоз» спрямована на лікування. На тлі активної терапії стан покращився, однак залишалися страхи, туга й тривога. Вона охоче повідомляла про свої переживання, описувала переслідування, що з'явилися після арешту ідеї, голосу загрозливого характеру.

При обстеженні в Центрі ім. В.П. Сербського з боку внутрішніх органів патологічних змін не виявлено. Осередкової неврологічної симптоматики також не виявлено. Психічний стан: під час бесіди подавлена, напружена. Сидить зігнувшись, низько опустивши голову. Говорить монотонно, тихим голосом. На питання відповідає уповільнено, коротко. Часом стає тривожної, злякано, зі страхом оглядається, до чого прислухається. Зі слізьми повідомляє, що за стіною чує голосу, що змовляються її вбити. Заспокоївшись, розповідає, що після арешту в камері «з'явилися голоси» загрозливого змісту, «чула» лементи й плач дітей, над якими «знущалися», «піддавали катуванням», бачила «сцени розправи» над дітьми. Чула, як за стінкою «обговорювали способи» її вбивства, «передавали один одному інформацію» про необхідність розправитися з нею, «організували стеження», «спеціально записали все в документах про нібито наявній у неї «серцевої недостатності», щоб у такий спосіб «виправдати вбивство». Чула, як голосу говорили про те, що «діти мертві». Уважає, що її переслідують і в Центрі, де мають намір неї отруїти, що оточують «знущаються й сміються» над нею, підтримують намір розправитися» з нею. По радіо вона чує своє ім'я, у деяких «спеціальних передачах «натякають» на її винність і «майбутню розправу». Незважаючи на активну терапію протягом усього перебування в Центрі, вона залишається тужливої, подавленої, тривожної. У відділенні бoльшую частина часу лежить, ні з ким не спілкується, погано спить, часто відмовляється від їжі. Періодично, особливо у вечірній час, стає особливо тривожної, неспокійної, висловлює ідеї самозвинувачення, уважає, що по її провині «загинули діти», плаче. Критична оцінка свого хворобливого стану й сформованої ситуації порушена. Висновок: до залучення до відповідальності по даній справі, у період часу, що ставиться до інкримінованих діянь і на початкових етапах наслідку, Б. ознак хронічного або тимчасового психічного розладу, які позбавляли б її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними, не виявляла. Осудна. Після залучення до кримінальної відповідальності по даній справі (приблизно із червня 1996 р.) в умовах психотравмирующей ситуації в Б. розвився тимчасовий хворобливий розлад психічної діяльності у формі реактивного психозу (депрессивно-параноидный синдром), що в умовах триваючої психогении придбав затяжний рецидивирующий характер. Тому по своєму психічному стані в цей час Б. не може усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними, не може стати перед наслідком і відповідати за вчинене (ч. 1, 4 ст.81 КК РФ), має потребу в напрямку на примусове лікування в психіатричний стаціонар загального типу до виходу із зазначеного хворобливого стану.

1. Способи і форми симуляції та її виявлення.

Симуляцією психічного захворювання є свідома удавана поведінка, що полягає в демонструванні неіснуючих ознак психічного розладу чи у штучному викликанні їх у себе за допомогою медикаментозних засобів.

Серед симулянтів переважають особи з повторними правопору­шеннями, соціально і педагогічно занедбані, а також характерологіч­но деформовані умовами тривалої ізоляції у специфічному мікросе-редовищі. Це пояснюється великою поінформованістю таких осіб у практиці призначення і здійснення судово-психіатричної експертизи. Симулятивна поведінка найчастіше спостерігається у підслідних, ніж у засуджених. Це пояснюється напруженістю і невизначеністю слідчої ситуації, що активізує захисні тенденції особистості. Симуляція у осіб, що перебувають під слідством, може виникати на будь-якому етапі, але найчастіше з'являється під час взяття під варту, пред'явленні об­винувачення, при ознайомленні з матеріалами справи чи під час судо­вого розгляду.

У засуджених симулятивна поведінка найчастіше з'являється при зміні режиму утримання, відмовленні в достроковому звільненні тощо. Велике значення мають характерологічні особливості особистості — здатність до наслідування, перевтілення, багата уява, навіюваність і водночас витримка, цілеспрямованість.

Розрізняють три варіанти симуляції:

· попередня, тобто в період, що передує злочину, з метою створи­ти думку про протиправну дію як акт, вчинений у стані психіч­ного захворювання;

· навмисно здійснювана в період правопорушення з метою при­ховування мотивації;

· після здійснення правопорушення, як свідома, цілеспрямована поведінка з метою уникнути відповідальності.

У судово-психіатричній практиці найчастіше спостерігається ос­танній варіант.

Існує два способи симуляції:

· власне психічного захворювання, коли поведінкою і висловлю­ваннями підекспертний намагається відтворити патологічний стан психіки (якого немає й не було). Іноді для цього приймають спеціальні лікарські засоби, які тимчасово викликають стан, що може створити враження психічного захворювання;

· анамнезу, коли симулянти подають помилкові відомості про па­тологічний стан, який нібито виявлявся в минулому. У такий спосіб створюється враження про перенесене в минулому психічне захворювання, якого насправді не було. При симуляції анамне­зу в окремих випадках попередньо інструктуються родичі, які в разі потреби сповістять вигадані відомості про неправильну поведінку підекспертного в минулому. Іноді такі особи попередньо госпіталізуються до психіатричного стаціонару чи звертаються до психоневрологічного диспансеру з певним комплексом напе­ред продуманих скарг для створення ілюзії перенесеного психіч­ного розладу.

Останнім часом, як засвідчує судово-психіатрична практика, од­наковою мірою виявляються обидва способи симуляції.

Симуляція психотичного стану найчастіше виявляється у вигляді відтворення окремих його симптомів чи синдромів психічного захво­рювання (ступор, психомоторне збудження, слабоумство, галюцина­ції) і рідко однієї його клінічної форми. При цьому відтворюються несумісні симптоми різних психічних хвороб. Окремі психотичні симп­томи дуже важко піддаються наслідуванню, а тому потребують від особи величезного напруження емоцій і сил. До таких симптомів на­лежать, наприклад, мовне і рухове збудження при маніакальному стані, мовна сплутаність тощо. На відміну від психічно хворих здорові осо­би в таких випадках швидко втомлюються.

Демонстрування зміненого мислення і окремих видів слабоумства так само становить для симулянта великі утруднення, оскільки потре­бує тривалої напруженої уваги під час розмови. Тому до таких форм симуляції психічно здорові особистості вдаються рідко. Досвідченіші підекспертні імітують симптоми, які не потребують пізнань у психі­атрії, а також великих витрат фізичних і психічних зусиль і легко ав­томатизуються.

Як свідчить судово-психіатрична практика, найчастіше симулю­ється депресія з монотонною поведінкою, невиразною мімікою, уста­новкою на неприступність, що виявляється в ухильних коротких відповідях. Водночас спостерігаються рухова загальмованість, відмов­ляння від їжі з посиланнями на можливість отруєння, а також демон­стративні суїцидальні прояви (висловлювання, готування, спроби, незначні самоушкодження). Часто на цьому тлі симулюються елемен­тарні галюцинаторні розлади, переважно зорового характеру (вбрані в чорне загрозливі постаті, страшні обличчя тощо), а іноді слухові обмани сприймання (голоси), маячні ідеї переслідування (стежать, дивляться).

Іноді стан загальмованості чи гіпоманії виявляється не весь пері­од симулятивної поведінки, а епізодично.

Оскільки симуляція є індивідуальною творчістю, вона відбиває особливості особистості. Тому вибір симптомів, які симулюють, за­лежить в основному від поінформованості в галузі психіатрії, знань, отриманих зі спеціальної літератури, особистих переживань у минулому і спостережень за поведінкою душевнохворих, а також від існуючих у різні часи в суспільстві уявлень про причини і симптоми психічних захворювань. Усе це зумовлює значну різноманітність проявів симу­ляції, відсутність будь-яких закономірностей у прояві удаваних симп­томів.

Зауважимо також, що у зв'язку з виявлюваним патоморфозом пси­хічних захворювань змінюються і прояви симуляції.

Якщо в минулому найчастіше симулювалися судомні напади, у 30-ті роки XX ст. — маячні синдроми, афективні розлади і слабоумство, то в 60-ті роки найчастіше ізольовані симптоми — мутизм, елементи псев-додеменції. Останнім часом знову збільшується кількість випадків си­муляції з проявом маячних ідей, різних за структурою і змістом. Най­частіше висловлюються ідеї переслідування, впливу (апаратами, променями, гіпнозом), іпохондричного характеру (твердження про невиліковне захворювання, найчастіше про рак). Часто демонстру­ються і продуманіші, ретельно підготовлені й подані ідеї винахідництва. Так, підекспертні заявляють, що тривалий час займаються розроб­кою "наукових проблем", винаходять нові двигуни, способи лікуван­ня невиліковних захворювань тощо. Усі ці висловлювання звичайно підкріплюються відповідними малюнками, схемами, кресленнями і записами, де помічається характерний зв'язок цієї продукції з мину­лим досвідом особистості, її інтересами, захопленнями і схильностями.

Виявляються й нові форми симулятивної поведінки, зокрема твер­дження про спілкування з космосом, інопланетянами, скарження на внутрішні голоси, розлади мислення ("порожнеча в голові", "відсут­ність" і "обривання думок"), переживання, що виявляються при син­дромі психічного автоматизму ("уроювання чужих думок", "ніби щось штовхає, змушує робити неприємне"). Ці висловлювання зазвичай повторюються більшістю підекспертних у заштампованій та одно­манітній формі.

На початку симуляції поведінка таких підекспертних має мінли­вий, немов би пошуковий характер. Вони з обережністю спілкуються з лікарем, уважно стежать за справленим на нього враженням. Уло­вивши сумнів у тоні співрозмовника щодо своїх висловлень, відмов­ляються від них, демонструють інші, змінюють манеру поведінки з лікарем і оточуючими, а також вибирають інші симптоми для симу­ляції.

З огляду на утруднення розпізнавання симуляції експертизу осіб, які підозрюються у симулятивній поведінці, необхідно здійснювати у стаціонарних умовах. Тільки при тривалому динамічному спостере­женні в різних ситуаціях — під час розмов з лікарями, комісіями, а та­кож у відділенні стаціонару — можливий поглиблений аналіз сукуп­ності всіх отриманих даних з метою обґрунтування висновку про наявність симуляції.

В усіх подібних випадках необхідно порівнювати відомості, які надаються підекспертними та їх рідними, з об'єктивними даними, що підтверджують чи спростовують їх.

Крім того, у випадках симуляції може виявитися невідповідність змісту хворобливої симптоматики манері її демонстрування. Так, під-експертні активно й настирливо скаржаться на постійні головні болі, загальну млявість, слабкість, тугу, але висловлюються з відтінком злостивості, роздратування, у стані емоційного напруження, що не відповідає демонстрованій тузі та іншим скаргам астенічного кола.

В інших випадках попри складність пропонованих скарг, що імітують галюцинаторно-параноїдний синдром, який, як правило, різноманітний за проявами, хворі описують свій стан одноманіт­но, а якщо їх перебивають, починають повторювати все спочатку, щоб нічого не пропустити, ретельно обмірковують кожне слово.

Осіб, які демонструють маячні ідеї різного змісту краще не переби­вати, оскільки вони дуже швидко виснажуються. На відміну від бага­тослівних хворих на шизофренію з порушеннями мислення ці підекс-пертні одразу зупиняються, очікуючи додаткових запитань.

Часто підекспертний, що імітує шизофренію, скаржиться на са­мотність, емоційний холод, не хоче ні з ким спілкуватися, однак для хворого на шизофренію самотність — це потреба і тому не може бути скаргою. Таке порушення цілісної клінічної картини створює "зайві" симптоми (наприклад, образні яскраві зорові галюцинації в поєднанні з резонерськими міркуваннями і "голосами" чи поєднання складних маячних ідей з елементами псевдодеменції).

При відтворенні маячних переживань виявляється невідповідність маячної ідеї емоційному фону, відсутність охоплення особи маячними переживаннями, як це властиво для психічно хворих. Зміст маячних ідей викладається ухильно, непевно, часом схематично з відтінком роздратування і злостивості. Маячні ідеї величі, переоцінки власної особистості викладаються на тлі пригніченості, що відповідає психо-травмуючі ситуації і не супроводжуються піднесеним настроєм, як у справді маячних хворих.

При розпізнаванні симуляції важливою ознакою є особливості по­ведінки підекспертних, яка так само відбиває невідповідність поєд­нання окремих проявів у структурі синдрому. У більшості випадків пропоновані маячні ідеї, образні й яскраві зорові галюцинації не по­значаються на їх поведінці у відділенні, яка залишається правильною, відповідною до конкретних обставин.

Якщо підозрювані в симуляції висловлюють маячні ідеї отруєння, вони демонстративно відмовляються їсти, відштовхують тарілки, і водночас охоче харчуються, коли їх ніхто не бачить, віддаючи пере­вагу продуктам з передач.

Особи, які демонструють слабоумство, порушену орієнтацію в на­вколишньому середовищі, нерозуміння причин направлення на екс­пертизу, водночас читають і пишуть листи, уважно перечитують спи­сок продуктів з передачі, вміло обстоюють власні інтереси. Поведінка при симуляції незважаючи на різні її форми завжди має диференційо­ваний характер, а властива цим особам форма поведінки з демонст­ративним перебільшенням симптоматики спостерігається лише при розмовах з лікарями чи медперсоналом. У відділенні, коли підексперт-ний вважає, що за ним ніхто не спостерігає, поводиться правильно, його міміка і рухи відповідають обставинам, він правильно орієн­тується у справах відділення, знає до кого з яким проханням зверну­тися. Підозрювані в симуляції попри демонстровану симптоматику охоче спілкуються з оточуючими, переважно з психічно здоровими підекспертними, слухають радіо, виявляють інтерес до телепередач. Однак побачивши лікаря, одразу змінюють форму поведінки на "хво­робливу". При цьому в них відновлюється демонстративна міміка, яка відбиває переляк чи повне нерозуміння навколишнього.

При пред'явленні скарг на епілептичні напади у осіб, що підозрю­ються в симуляції, дослідження біоелектричної активності головного мозку (електроенцефалографія) не виявляє судомної готовності, яка існує у хворих на епілепсію.

Особливо велике значення для діагностики мають результати екс­периментально-психологічного обстеження. Ці дані становлять важ­ливу додаткову інформацію про наявність чи відсутність у осіб пору­шень мислення, емоційно-вольової сфери, інтелектуально-мнестичних функцій.

Насамперед зауважимо, що в таких випадках не виявляється ці­лісна клінічна картина будь-якої з відомих форм психічного захво­рювання, а симулянти демонструють окремі ізольовані симптоми пси­хічного захворювання, а не хворобу загалом. Поряд з ізольованістю пропонованої симптоматики слід зазначити її несумісність, співісну­вання симптомів, характерних для різних форм психічних захворю­вань чи для різних етапів їх перебігу (початкового і віддаленого). У результаті такої ізольованості та несумісності симптомів порушу­ються закономірності розвитку і перебігу психічного захворювання.

Агравація — навмисне перебільшення симптомів наявного захво­рювання. У судово-психіатричній клініці агравація виявляється до­волі часто, і основною її метою є домагання бажаного вирішення екс­пертних питань.

Найчастіше агравація спостерігається у осіб з органічним уражен­ням головного мозку травматичного чи судинного характеру, а та­кож при олігофренії і відповідно виявляється в перебільшенні інтелек­туальної недостатності, що природно при такій патології.

Так, при олігофренії "хворі" прагнуть показати великий ступінь розумового недорозвинення, ніж він є насправді, що значно утрудняє оцінку ступеня наявних особливостей розумової недостатності.

У "хворих" на церебральний атеросклероз особливо часто пере­більшуються розлади пам'яті, здатність запам'ятовувати і утримувати в пам'яті поточні події, а також демонструються прояви перенесеного інсульту чи динамічного порушення мозкового кровообігу, якщо воно було в минулому.

Особи з наслідками травми голови часто підсилюють чи віднов­люють тики, заїкуватість, тремтіння окремих частин тіла — кінцівок, голови. Вибір симптомів і форма їх демонстрування відбивають ха­рактер і глибину справді наявних змін психіки: що глибший ступінь інтелектуальних розладів, то збільшуються безглузді та гротескні прояви агравації.

Метасимуляція — свідоме штучне продовження перенесеного пси-хотичного стану. Таке цільове демонстрування вже відсутніх симп­томів щойно перенесеного захворювання в судово-психіатричній практиці нині зустрічається частіше, ніж у минулі роки. Найчастіше спостерігається навмисне відтворення симптомів перенесеного реак­тивного психозу.

Здебільшого відтворюються депресивні стани з перебільшеними проявами пригніченості, штучним відтворенням приступів ядухи, спазмів у горлі, порушень рухів за типом паралічів, парезів нижніх кінцівок. Іноді до цього додаються скарги на страшні зорові та слухові галюцинації, які нібито з'являються вночі. В окремих спостереженнях поряд із симптомами депресії свідомо відтворюються окремі прояви псевдодеменції. Під час розмови у підекспертних з'являється підкресле­но дурнуватий вираз обличчя, розгубленість, витріщання очей, вони багаторазово перепитують запитання, нібито не розуміючи їх змісту. У присутності лікарів і персоналу у підекспертних з'являється непри­родна хода, вони валандаються, йдуть, як сліпі, тримаючись за стіни.

Дата добавления: 2014-11-25