Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Юрій Яновський




(1902-1954)

 

Високий, ставний. Матово-бліде обличчя. Серйозні, завжди трохи засмучені, а воднораз із ледь помітною усмішкою карі очі. Енергійні, міцно стулені вуста. Над крутим чолом-сивий чуб...Таким запам’ятався усім, хто його знав, Юрій Яновський.

В українську літературу першої половини 20 століття Юрій Яновський увійшов як натхненний романтик революції. Він добре усвідомлював, що сила художньої прози - це таки ж насамперед сила реалізму, тому і весь його творчий шлях проходить від романтичної ескізності ранніх образів до картин більше реалістичної конкретики життя. Його улюблені герої –трудівники і воїни, мислителі й творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих духовних поривів і активного діяння.

Кращі твори Юрія Яновського – справді народного письменника - стали окрасою українського мистецтва слова, збагачують вони й скарбницю літератури світової.

У степовому селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградщині) у Марії Мусіївни та Івана Миколайовича Яновських 27 серпня 1902 року народився син, якого назвали Юрієм.

Особливо палко любив свого онука дід Микола Максимович, який здавався господарем степових звичаїв. А скільки казок, народних легенд знав дід! Скільки пригод зі свого життя він розповів хлопчикові!

У дитинстві Юрко часто хворів. У єлисаветградській лікарні підліток переніс дві складні операції. Втретє оперували в Одесі. І коли вийшов з лікарні, побачив море. Відтоді вони й з’єднались у його серці – сонце, море і радість.

Спершу Яновський навчається у школі, потім в Єлисаветградському земському реальному училищі.

У духовному формуванні і творчості Яновського значну роль відіграли його рідний південний український степ, що вславив себе переможними повстаннями 1919 року, і дружба з такими різними людьми, як Юрко Тютюнник, Олександр Довженко та Микола Хвильовий з очолюваною ним фалангою романтиків вітаїзму – Вапліте. Він виріс у Єлисаветграді, одній із нових “столиць” степової України, в місті, що вбрало в себе дух традицій козацького степу і створило, поруч із машинобудівними заводами, нову українську традицію: з цих околиць вийшли корифеї українського театру, ряд видатних революціонерів типу Мальованого, діячі типу Михалевича і Євгена Чикаленка, а в наші часи таки культурні представники модерної України, як поет Євген Маланюк та славіст Дмитро Чижкевський.

Суттєвим для автора “Чотирьох шабель” і “Вершників” було те, що “Єлисаветград правив за один із осередків керованого Григор’євим і Юрком Тютюнником великого повстанського руху (кінець 1918 – перша половина 1919),що боровся проти всіх без винятку чужоземних інтервентів – німців, альянтів, денікінців, Совєтської Росії. Цей рух, в якому наче відродився воєнний геній і козацький дух історичного Запоріжжя, Яновський переживав юнаком як очевидець, а пізніше самостійно усвідомив його характер і значення та відтворив його образ у “Чотирьох шаблях” і “Вершниках”.

Картини сільського життя, події громадянської війни, ідеї оновлення світу зробили значний вплив на формування світоглядних переконань Юрія Яновського. Значну роль у визначенні своєрідності таланту поета, прозаїка і драматурга відіграли освоєння кращих традицій вітчизняної та світової літератури, народної пісні й думи, схильність до мрійливості, фантазування.

З 1919, закінчивши училище (із золотою медаллю), Яновський працює інспектором у повітових організаціях.

Період становлення Яновського–художника характеризується постійними новаторськими пошуками, вірністю власним мистецьким переконанням про правомірність романтичного відтворення ще не знаних в історії форм життя, чутливістю до появи паростків нового.

З кожним новим твором все яскравіше відгранюються основні ознаки самобутньої палітри митця слова: глибокий ліризм, сполучення реалістичного з романтичним.

У 1922 році Яновський їде в Київ і вступає до політехнічного інституту. До 1924 року навчається на електротехнічному факультеті. Пише вірші, фейлетони. Його все владніше захоплюють “складні формули людських взаємин”. Вірш “Дзвін” – перший твір Яновського, опублікований українською мовою в газеті “Більшовик” (1924). Павло Тичина, Володимир Маяковський – ось чий вплив особливо помітний в його ранніх поезіях.

Яновський хоче бути новатором, але, шукаючи оригінальної форми, ще дуже часто вдається до абстракції. Одночасно з поезіями “Дзвін”,”21 січня”, “О, ні!” Яновський друкує перші оповідання. Окремою книжкою вони виходять 1925 року під назвою “Мамутові бивні”. Оповідання “Історія попільниці”, “Роман Ма”, “Туз і перстень” - твори про події громадянської війни. Відгуком на тогочасні події життя стала збірка поезій “Прекрасна Ут” (Україна трудова – 1928).

Деякий час (1925-1927) Яновський працював головним редактором Одеської кінофабрики. Блискучий майстер слова, знавець мистецтва, він стає душею всього творчого колективу. Робота на кінофабриці плідно позначилася і на його подальшій літературній творчості.

“Кров землі” (1927) –друга збірка оповідань Яновського. Події громадянської війни розкриваються в найкращому короткому прозовому творі “Рейд”.

Відомо, що живописець, перш ніж написати картину, створює десятки, а то й сотні ескізів, зарисовок з натури. Далеко не всі вони потім будуть використані при остаточному компонуванні полотна. Можливо, саме таким “не використаним” при шліфуванні “Вершників” високохудожнім ескізом і є “Червонарм”(1935).

Новела-“осколок” мовби в останню мить “випала” з розділу “Шлях армій”, хоча за своєю “зоряною густотою” стилю, за ритмом вона ближче стоїть до “Листа у вічність”.

Винятковою художньою місткістю відзначається й новела “Чапай”(1938). Її не можливо переказати. Цей твір потрібно прочитати, щоб справді відчути сконденсованість фрази, її пластику.

Блискучим майстром - психологом виявив себе Юрій Яновський у творенні рельєфних дитячих характерів. І якими ж ощадними виражально - образними засобами! От де школа для молодих митців. Школа віртуозного володіння словом – відкриття чару і сили його.

На особливу увагу заслуговує й оповідання Яновського “Ганна Антонівна” (1940) – про скромну і мужню трудівницю на ниві народної освіти.

П’ятнадцять оповідань та нарисів увійшло до збірки Юрія Яновського “Короткі історії” (1940). У творчій еволюції прозаїка цей цикл був кроком уперед.

У роки другої світової війни Юрій Яновський живе в Уфі, редагує журнал “Українська література”. Здоров’я не дозволяло йому воювати багнетом. Та разило ворогів гостре слово письменника, який активно виступав з публіцистичними статтями, памфлетами, нарисами.

У 1944 році окремою книгою виходять його оповідання “Земля батьків”. У творах “Заповіт”, “Генерал Макодзьоба”, “Син”, Яновський розкриває високий патріотизм і героїзм народу. Утвердження незламності, нескореності патріотів – така ідея одного з кращих оповідань Яновськогопро літнього степовика. Титанічний дух, незборима воля, пристрасна віра в перемогу і презирство до ворогів – таким він постає перед читачем, цей столітній дід – патріот.

Глибоко проникає Яновський в дитячу психологію (“Дівчинка у вінку”), показує страждання дітей в окупованому фашистами Києві (“Київська соната”).

В останні роки війни Яновський був військовим кореспондентом на Першому Українському фронті. У 1946 році він їде до Нюрнберга як кореспондент газети “Правда Украины», разом з Ярославом Галаном у своїх кореспонденціях висловлює судовий процес над гітлерівськими воєнними злочинцями.

За збірку “Київські оповідання” (1948) Юрій Яновський був удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР.

Тривалий час Яновський працював над романом “Жива вода”, який вийшов з друку в 1956 році під назвою “Мир”. Цей твір про українське село, що пережило страхіття фашистської навали, про перший післявоєнний рік, про відбудову зруйнованого німецькими фашистами народного господарства, про трудовий героїзм жінок.

“Мир”(“Жива вода”) – роман багатоплідний, події розгортаються в українському селі, в Кривому Розі, Донбасі, Запоріжжі, Києві, на Нюрнберзькому процесі. Над романом “Мир”(“Жива вода”) Юрій Яновський працював довго, уперто, по кілька разів переробляючи вже написане, зазнаючи критики – справедливої і несправедливої. Несправедлива критика була сувора, безжалісна і брутальна.

І була то критика з оргвисновками: вже готувалось виключення Яновського із Спілки письменників.

Становище – гірше нікуди: з одного боку, вимушена переробка “Живої води” на “Мир” зовсім не пішла на користь творові – оце кон’юктурне “насильство” над собою, над своїм задумом, над своєю волею Яновський відчуває особливо гостро. З другого ж боку – й з рукописом переробленого “під тиском” нового варіанту роману ніхто навіть не побажав ознайомитися.

А висновок Юрія Яновського: “Мені здається, що це краще з того, що я написав,” - відноситься до “первісного” варіанту твору.

Працюючи в 20- х роках на Одеській кінофабриці, молодий письменник пробує свої силив кінодраматургії: за його сценарієм створені фільми “Fata morgana” й “Гамбург”. Але справжню славу драматурга Яновському принесла романтична трагедія “Дума про Британку” (1937).Цей твір Олесь Гончар назвав кришталевою думою, що дихнула “свіжим ароматом степової грозової ночі в спалах сухих блисквиць”.

Яновський успішно виступав і в жанрі реалістичної драми (“Дочка прокурора”), і в жанрі комедії (“Райський табір”).

Виховання дітей – ось центральна проблема драми “Дочка прокурора” (1953). Сюжет п’єси відзначається напруженістю і динамічністю,високою моралю.

“Завойовники” (1931), “Дума про Британку” (1937), “Потомки” (1938), “Син династії” (1942-1947), “Дочка прокурора” (1953), “Райський табір” (1953), “Молода воля” (1954) – такий творчий доробок Яновського – драматурга.

Коли Юрій Яновський читав книжку і хотів її оцінити, він питав себе:”Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь? Чи поклав би ти її в торбу із хліба окрайцем, пучкою солі й цибулиною? Чи достойна вона там в торбі на плечах лежати всю путь, до хліба торкаючись? На перепочинку, коли розв’яжеш торбу і з’їси хліба з цибулиною, чи дасть вона тобі мужність і радість, щирий захват і приємний біль мудрості?”

У цих словах не тільки естетична програма художника слова. Це – девіз його життя.

На сцені Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки з успіхом ішла п’єса “Дочка прокурора”, а Яновський невтомно шліфував її, удосконалював У натхненній праці й обірвалося несподівано його життя – 25 лютого 1954 року.

“Художній досвід Яновського багато значить для нашої літератури - підсумовує Олесь Гончар. - Він створив свій оригінальний тип роману, свою стилістику фрази, слово його опукле, стереоскопічне, він володів тими скарбами, які прийнято називати таємницями майстерності”.

 

Роман "Вершники" був у 30-х роках чи не останньою спробою втримати всю українську літературу на тому відродженському рівні, якого сягала вона в кращих творах 20-х років - творах раннього П.Тичини і М.Хвильового, М.Куліша і Г.Косинки, М.Зерова і Є.Плужника..."

"Вершники" побачили світ у 1935 році, що за жанром це був роман у новелах і складався з восьми автономних розділів. Велика кількість "славословій" на адресу комуністичної партії, Леніна і Сталіна - лише данина часові. Художній рівень усього твору надзвичайно високий, а тому роман, незважаючи на нинішні зміни в суспільстві та ідеології, не втратив своєї цінності та актуальності.

Побудова роману «Вершники». Кожен розділ роману — окрема новела, а всі разом вони складають ніби «ланцюг новел», об'єднаних не спільним сюжетом (в класичному розумінні цього поняття), а, передусім, спільною ідеєю, цільним задумом. Так звані «містки», або чисто сюжетні переходи, Яновський опустив.

Отже, роман «Вершники» скомпонований із самостійних розділів-новел; для нього характерна багатоплановість розповіді — автор відмовився від хронологічної послідовності у розгортанні подій; у творі по-новаторському використано кінематографічні прийоми «напливу», поетичних рефренів, ліричних відступів. Своїх виняткових героїв Яновський показує у виняткових обставинах.

«Кінематографічний прийом напливу» - цебто своєрідний монтаж: вибір, відбір, осмислення й узагальнення. «Монтаж» притаманний кожному виду мистецтва; він не відкритий кінематографом, п лише зримо усвідомлений і розвинутий ним завдяки просторово-часовим можливостям кіномистецтва.

Монтаж у кіно — це з'єднання окремих кадрів у великі й малі групи методом напливу: на попередній кадр мовби накладається, напластовується наступний — відбувається своєрідне зміщення картин.

Отаке «монтажне чергування кадрів-напливів» майстерно використане Яновським у новелі «Подвійне коло»: «Був серпень 1919 року... Загони зіткнулися на рівному степу під Компаніївкою». На цей перший «кадр» у напливі» накладається другий: «А над берегом моря походжає старий Половець...» тощо.

Які саме традиції вплинули на формування стилю автора? Передусім — фольклор: українська народна пісня і дума.

«Вершники» — романтичний епос, у якому органічно поєднане ознаки народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману. Події і люди зображені в героїчному, піднесеному чи гіперболічному плані. Поєднання епічної розповіді з романтичною піднесеністю та глибоким ліризмом характерне для поетики народних дум.

Отже, роман «Вершники» — новаторське продовження традиційних народних дум.

Характеристика мови роману. У метафорах і порівняннях реалізована нова якість образного мислення письменника, нова якість художньої мови. У Яновського тропи мають виразно романтичний характер, їм властива урочистість, піднесеність і героїчна патетика. Поетичними метафорами розкривається, наприклад, образ листоноші, подвиг якого стає захоплюючою легендою.

Природа у Яновського живе і діє так само, як живуть і діють люди. Ще з дитинства він був залюблений в море, і це знайшло вияв у «Вершниках», а особливо у новелах «Подвійне коло» і «Шаланда в морі».

У тексті багато метафор, які споріднені з усною народною творчістю: «судяться дві правди, злидарське горе, як сказу, на м'яких перинах блохи трусить, не порозбивала дзвони».

Хоч уже було сказано, що кожна новела в романі автономна, між двома новелами існує зовнішній змістовий і внутрішній психологічний зв'язок, оскільки йдеться все-таки про одну сім'ю, представлену молодшим і старшим поколінням.

Новела "Шаланда в морі". Вихованням у сім'ї здебільшого займалася мати. Мусій Половець був зайнятий справами рибальської артілі, вдома бував рідко та й то не прикладав якихось вольових зусиль у вихованні, лише часто повторював народну мудрість: "Тому роду нема переводу, і котрому браття милують згоду". На відміну від нього, "Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скелі і штормі". Останнє порівняння підкреслює, що спокою в оселі не було, ця яскраві особистості, буйноголові сини, змалку конфліктували.

Новела "Подвійне коло" має риси типового драматичного твору: прослідковується єдність місця, часу й дії. Всі події в новелі відбуваються протягом одного дня у степу під містечком Компаніївкою. Письменник усугубляє ситуацію тим, що, показуючи фрагменти громадянської війни, зводить у січах загони під командуванням рідних братів-ворогів. Батьки умовно присутні й у новелі "Подвійне коло": на передньому плані б'ються оскаженілі сини, на задньому - саме про них думають батьки, причому якраз про того сина, який ось-ось має загинути.

Автор не зосереджує уваги на ході баталій. Яновського більше цікавить результат битви й словесна дуель між братами. Велику роль у новелі відіграє погода, яка змінюється перед і після кожного злочину. Через разючі зміни в природі Яновський натякає, що Бог гнівається на людей за кровопролиття між ними, за те, що вони порушують моральні закони, деградують до стану ненаситних хижаків.

Андрій Половець. Білогвардієць в роки громадянської, георгіївський кавалер з часів Першої світової війни, де за проявлений героїзм його було надано чину офіцера й возведено у дворяни. Автор не забуває підкреслити, ніч Андрій не забував роду й батькові навіть привіз трофейний чудовий бінокль. Серед синів Половців Андрій відзначався холоднокровністю, невмінням принижуватися. Перед Оверком-переможцем він приховуватиме свою рану. До того ж у поглядах на світ, на політику Андрій - ортодокс, прихильник нав'язаної догми про "велікую недєлімую" і про те, що Україна - вигадка галичан, але про це поговоримо пізніше.

Оверко Половець. Фізично найслабший серед братів. Звідси й материне вічно співчутливе ячання: "Оверку, горе ж ти моє!" Серед братів цей Половець відзначався ясним розумом і прагненням до знань. Грав з греками у "Просвіті" та читав книжки, написані по-нашому. На дядькові гроші в семінарії вчився, рибалка з нього був ніякий. Така атестація дає нам можливість збагнути ейфорію, можливо, й першої Оверкової перемоги (над загоном Андрія), і його палку промову на захист незалежності України. У той же час з наступних сторінок новели ми довідуємося, що Оверко зовсім не був кволим. Він поступався статурою лише рідним братам-силачам, на загальному ж фоні теж виглядав богатирем, на чому наголошує Ю.Яновський у досить критичній для свого героя ситуації: "Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя..."

Панас Половець. Мамин улюбленець через перенесені пологові страждання: "Вона його важко народжувала, і він їй став дорожчий..." Очевидно, Панасові дозволялося те, що не дозволялося нікому з братів, а такі прорахунки у вихованні не могли минутися безслідно. Ще юнаком Панас став контрабандистом, заради користі ризикував життям, через що мати не спала ночами.

Контрабандистське минуле привело в роки громадянської війни цього Половця до махновців. Ставши командиром загону, Панас використовував суто контрабандистську тактику: ненавидів закони, вітав анархію, пиячив, не полюбляв чесного ведення війни а старався напасти зненацька. Рідній люблячій матері він і надалі завдавав болючих ударів: забрав з собою на війну неповнолітнього Сашка, примусив його убивати й навіть катувати. У той же час автор наділяє Панаса позитивними рисами.

Іван Половець. Єдиний вцілілий у творі нащадок старих Мусія та Марії. Тільки Іван працює на заводі і робить революцію. При неглибокому прочитанні цей персонаж здається позитивним. У дійсності - це найстрашніший фанатик з братів. Навіть фраза свідчить про його зневагу до родини, до рідної крові: "...Рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс". Іван без тіні співчуття готовий віддати рідного брата на тортури революційному трибуналу. Безперечно, що й Іван, і Панас добре знають, що чекає останнього, а тому приречений отаман махновського загону закінчує життя самогубством. У своєму загоні Іван не є справжнім керівником.

 

 

Література української діаспори.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-09; Просмотров: 2700; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.046 сек.