Творчість О.Довженко. Складна доля творчої особистості 1 страница

Він творив у той самий час, що й Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із цими видатними майстрами екрана торував шлях новому кіномистецтву не лише на рідній землі, а й у широкий світ. Фільми О. Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» в 30-х рр. із великим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині.

У 1958 р. на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо його «Землю». І донині цей фільм не втратив своєї дивовижної мистецької досконалості та естетичної сили. Парадокс, але схоже на те, що чим далі ми віддалятимемося від часу його створення, тим з більшою притягальною енергією він діятиме на нас. Не випадково дехто вважає, що сучасники «не доросли» до розуміння О.Довженка, що справжнє його пізнання ще попереду. Цей фільм не можна сприймати «масово», його ніколи не розумітимуть глибоко всі, як і фільми А. Тарковського чи Ф.Фелліні. Його мистецтво, попри всі зовнішні ідеологічні нашарування,— зразок вишуканої, елітної культури.

А з'явився він на світ 10 вересня 1894 р. в селі Сосниці, на його околиці, що називалася В'юнище, на Чернігівщині в родині неписьменних селян. Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє — Сашко і Поліна, яка згодом стала лікарем.

Велика дружня родина майже ніколи не вилазила із злиднів, але тим особливо не журилась.

Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати часом сварила.

З 1911 р. вчиться у Глухівському вчительському інституті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу... Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання — Сашка любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час таких приїздів сходилися до Довженків у садок сусіди, розмови, бувало, тривали до ранку. Про це згадує сестра письменника Поліна.

Стежина Довженка до кіномистецтва було довгою. Де тільки не побував і чого тільки не перепробував, аж поки не знайшов себе, нарешті, в кіно...

Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства...

Нарешті 1917 р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, намагається докласти і власних зусиль для досягнення довгожданої свободи. Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили Довженка до ув'язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалася партія боротьбистів (щойно перед тим УПСР—Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів). У 1920 р. він разом із В.Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключений. Працює лектором при штабі Червоної дивізії. В Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім. Т. Шевченка.

Хто знає, скільки ще тривала б ця партійна і громадська діяльність О. Довженка, якби 1921 р. його не послали за кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська Варшава, вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон...

У 1922—1923 рр. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині, але найголовніше — приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля. Часто відвідує виставки і музеї, слухає лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Безперечно, все це мало велике значення для формування світогляду майбутнього кіноре­жисера і письменника, яким він увійшов в історію світового мистецтва.

У 1923 р. повертається в Україну, до Харкова. Дуже скоро стає художником-ілюстратором, автором політичних карикатур, що їх друкував у газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом «Сашко». То був його заробіток, а у вільний час малював зовсім інше, навіть улаштував собі вдома невелику майстерню, бо потай мріяв «виробитися на хорошого художника». Він шукає себе, але поки що не знаходить. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновників найпрогресивнішої на той час літературної організації письменників — ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетична позиція її лідера М.Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської. Такі погляди О. Довженка викладено в його статті «До проблеми образотворчого мистецтва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926 р. Статтю, ясна річ, було розцінено як контрреволюційну і шкідливу, а тому ідеологічною владою заборонено до вжитку, як і все, що видавалося ваплітянами.

Той переломний у творчій долі О. Довженка 1926 рік! Доля «посилає» його до Одеси, яка в ті роки була колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися А. Бучма, М. Заньковецька, І.Замичковський, М. Надемський та ін.

Ю.Яновський, тоді головний редактор «одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і О.Довженка. Він найперший відчув і зрозумів, що саме кіно — природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів.

Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка «Сумка дипкур'єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

У 1928 р. з'явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу, хоч у колі співвітчизників цей фільм було зустрінуто неоднозначно. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу і потужний ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво. Він з успіхом обійшов екрани багатьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Америки, Греції. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість." •

Наступний фільм «Арсенал» було створено вже на Київській кіностудії, куди 1929 р. перебрався О. Довженко. Нині вона носить його ім'я, там діє музей.

«Арсенал» зроблено за власним сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написано і кіноповість «Арсенал» —у Довженкові заговорив письменник. В її основі, як і у фільмі,—повстання на київському заводі «Арсенал», повстання проти Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незнищенність робітничого класу, але водночас і незнищенність українського робітника.

Світову славу О. Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930). У цей час він одружується з акторкою, режисером його майбутніх стрічок Юлією Солнцевою. Вони роблять турне по Європі: в Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються «Звенигора», «Арсенал», «Земля», відбуваються численні зустрічі з журналістами, кіномитцями, доповіді про нове мистецтво, задушевні розмови з Г. Уелсом, А. Барбюсом, Р. Ролланом. Все це дещо заспо­коює Довженка. Річ у тім, що апогей творчості митця — його «Землю»—інакше було сприйнято в Москві, тріумф цього геніального фільму Довженка там був короткочасним. Партійними ортодоксами його потрактовано як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним, до того ж у ньому відсутні чіткі класові характеристики. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки...

З великими зусиллями створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з'явився на екранах 1932 р. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.

1933 рік. В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку так фанатично повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О. Довженко перебирається до Москви. Але й тут не знайшов він спокою для душі, лише непевність, розгубленість. Він тікає ще далі — на Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935 р. фільм «Аероград». У ньому порушено знову актуальну на той час тему збереження недоторканності кордонів СРСР.

Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. Його нагороджують орденом Леніна у 1935 р., коли багатьох українських митців уже було репресовано... Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.

Він давно вже виношує плани постановки фільму «Тарас Бульба», але одержує нове соціальне актуальне замовлення— створити фільм про «українського Чапая». На Київській кіностудії 1939 р. з'являється фільм О. Довженка за його ж сценарієм «Щорс» —про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з Армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну Україну знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну реабілітацію митця, про зняття з нього небезпечного ярлика «націоналіста».

Та все ж О. Довженко перебуває в полоні власних творчих інтересів, пов'язаних із «Тарасом Бульбою». На основі скрупульозного вивчення історичних матеріалів, архівних джерел пише сценарій майбутнього фільму, поставити який йому так і не судилося.

З початком війни О. Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхабада. Дуже болісно сприймаючи фашистську окупацію України, добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». В політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва...

Цей період переломний у творчій долі митця, хоча й не несподіваний. Повноцінно реалізовувати себе як кінорежисер Довженко останнім часом уже не міг. У ньому інтенсивно розвивається письменник—з'являється низка публіцистичних статей, у фронтових газетах друкуються його оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога». Створює п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», який є щемливою та болісною сповіддю художника, писати кіноповість «Зачарована Десна». Знімає хіба що документальні фільми — «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який дублюється 26 мовами світу, «Перемога на Правобережній Україні» (1944).

У 1943 р, Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Страшний удар для митця! Але.«мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість полум'яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю. Солнцева. То був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».

У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх днів він живе тільки в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах. У 1948 р. пише п'єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм «Мічурін». У 1949 р. митець одержить за нього Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».

Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому з таким романтичним піднесенням, притаманним тільки йому, заходився працювати над новим кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» —йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС. Там навіть розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас домагався дозволу ставити його на Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм О.Довженка. У 1958 р. Ю. Солнцева його завершить, а 1959 р. митцеві посмертно буде присуджена Ленінська премія. По закінченні цієї роботи мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити, нарешті, «Тараса Бульбу» за М. Гоголем. Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедію «Цар» і багато-багато всього...

29 листопада 1954 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу.

25 листопада 1956 р. далеко від України, в чужій Москві, серце О. Довженка зупинилося.

Із дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. Та й зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде».

Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії та на Мосфільмі.

Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною натурою. Юрій Яновський порівнював голос Довженка із фанфарами. Подібні зовнішні прояви характеру митця були, закономірно, пов'язані і з його внутрішнім світом.

Його все цікавило довкола, всігалузі людської діяльності.

Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати. Багато років виношував план архітектурної забудови і реставрації Києва, створив цілий проект архітектурного оформлення Дніпра, мріяв про будівництво на його берегах сіл нового типу, а під столицею хотів створити село-музей, до якого було б перенесено хати з усіх регіонів України. Задовго до польоту Ю.Гагаріна в космос на письменницькому з'їзді ділився своїми роздумами про підкорення людиною космосу. Його цікавили проблеми садівництва та освоєння тайги. Він проектував пам'ятники й монументи видатним діячам українського народу.

Перебуваючи в полоні фантазій та надзвичайних ідей, прозорливо бачив і усвідомлював вади суспільного ладу. Глибоко це переживав, ніби відчуваючи і власну провину. Роздумами щодо цього рясніє його щоденник. Ось один із останніх: «Я поспішав кудись ціле своє життя. Все поспішав, все турбувався, що мо кудись не встигну, чогось не дороблю, що мало і не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще. І так здивований назавжди отсім своїм несамовитим баченням речей, я й досі думаю, що будь я богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидяще сердите око. Се дуже просто. Так здавалося мені багато років»^.

Він був дитям своєї епохи. Ідея змінити, оновити світ, зробити його кращим, очистити й заквітчати стала провідною в усіх Довженкових творах, фільмах і кіноповістях.

І людину майбутнього хотів бачити кращою, добрішою, чеснішою, благороднішою. Недарма багато його героїв схожі на богів. Згадаймо діда Семена і батька із «Зачарованої Десни», Івана Кравчину, Івана Орлюка, Василя Трубенка, Тимоша. Це справжні богатирі, мужні, сміливі, горді, чисті душевно. Довженко оспівує людину -— борця і трударя. Такі риси були не надумані ним. Вони випливали з особливостей сприймання довколишнього світу, який завжди видавався йому кращим, аніж був насправді. Він сприймав насамперед світлі його риси, умів «бачити зорі в калюжах». Колись у дитинстві, як згадує сестра, любив цілувати порепані мамині руки, особливо коли приїздив після розлуки: «Ми, малі, сміялися й говорили: "Не цілуй мамині руки, вони в землі!" А він сміється і каже: "Руки трудящі—руки красиві"».

Як бачимо, Олександр Довженко за типом світобачення романтик. Очікуване, бажане, витворене уявою бачиться йому як існуюче.

Така світоглядна позиція була співзвучною для цілої плеяди митців-фанатиків, які щиро повірили в оновлювальну, очисну силу нового ладу. Перемога більшовиків підживлювала віру в щасливе комуністичне майбуття. Передчуття катастрофи, глибокої прірви, в яку котилося суспільство, до Довженка прийде пізніше, як і до Хвильового чи Яновського. А те гірке прозріння від сну-омани стане великою внутрішньою суперечністю, трагедією.

А тим часом мистецтво втрачало свої основні функції — нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження й пізнання світу — і ставало покірною служницею правлячої ідеології. Партійними вказівками нав'язувалися фальшивий оптимізм і фанатична віра в гегемонію робітничого класу, партію, комунізм...

Певна річ, робилося все, аби Довженко, вроджений романтик, свідомо підтримував ідеї нового ладу. Як і багато його товаришів по перу, він змушений був служити цим ідеям, віддати свій неповторний талант, дарований Божою ласкою, в загальний оркестр. Але внутрішня вільна природа митця активно противилася цьому, вона підносила його над актуальними більшовицькими ідеями колективізації, індустріалізації, вела до глибинного осмислення вічних людських проблем у тісній сув'язі з національними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка так мучила митця.

Наприклад, у «Звенигорі», цій величній епічній думі про український народ, показано панування розбрату і братовбивства. А столітній дід, символ цього народу, розгубле­ний, бо не знає, котрого онука захищати—ось така красномовна деталь!

В «Арсеналі» оспівано героїчний пролетаріат—усе ніби в річищі партійних вимог тих часів. Але звернімо увагу, з якою гіркою іронією показано втрату українцями своєї державності. Ще деталь: петлюрівець не може вбити полоненого арсенальця, брата-українця - християнські закони для нього важливіші від класових. Зате пролетар убиває досить упевнено і спокійно.

У «Землі» Довженко розгортає сюжетну дію довкола актуальної більшовицької ідеї колективізації села. Одначе фільм завдяки художньому генію митця виходить далеко за межі цього прямолінійного контексту. І чи не тому його так зацікавлено сприймали в багатьох країнах світу? На першому плані тут проблема землі — вічна, філософська, з якою пов'язані важливі морально-етичні вартості, актуальні для всіх часів і народів. Так само, як і заміна старого новим. А саме це так вражаюче показав у фільмі О. Довженко.

Фільм «Іван» розкриває знову ж таки актуальну тогочасну тему індустріалізації країни. Але на цьому «правильному» тлі бачимо трагедію народу. Селянський син, який прийшов до міста здійснювати цю індустріалізацію, загинув. Біжить його нещасна мати, в розпуці відчиняє одні двері, другі, дванадцяті... Скрізь порожньо—нема в світі такої сили, яка воскресила б її сина. То ради чого тоді це все? —ось яке німе запитання боляче пронизує весь фільм.

Довженко постійно відчував дискомфорт. Він усвідомлював величину свого таланту, який жодного разу не зміг по-справжньому вільно проявитися. Влада заохочувала і підтримувала сірість, посередність, яка неспроможна самостійно розвиватися, якою легко можна керувати. Це бачив Довженко і від того глибоко страждав — свідченням тому є численні записи в його «Щоденнику».

Зламати такого художника, яким був О. Довженко, поставити його на коліна, змусити піти проти свого народу, зробити його творчість знаряддям антинародної пропаганди —то була жорстокіша кара, аніж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Система настирливо прагнула зробити це впродовж усього його життя.

Звісно, О. Довженко всіляко намагався зберегти себе, алегоричними, мистецькими засобами пробував донести людям болючу правду. Все життя його було постійним протиборством. В української художниці Алли Горської є прекрасний портрет О. Довженка: розполовинене обличчя (темний і світлий бік), що його митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедію великого художника.

Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працю­вав у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті — ось його творчий доробок.

Але в цілому все це— єдиний неповторний Довженків світ, створений мовби в один час і одним подихом. Він не мав висхідної еволюції. Все життя митець мріяв написати «велику книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому за тоталітарного режиму пощастило створити, можна умовно вважати такою книгою.

Довженко був навдивовижу цілісною натурою. Його твори доповнюють один одного: в них перегукуються теми, проблематика, ідеї, переходять із одного в інший мотиви та образи.

Можемо говорити про єдину для фільмів і кіноповістей, оповідань поетику О.Довженка.

Але Довженко-прозаїк, безперечно, виростав із Довженка-кінорежисера. Починаючи з «Арсеналу», сам писав сценарії для своїх фільмів.

В українській літературі він започаткував новий жанр — кіноповість — повість, написану з урахуванням специфіки кіно.

Втім, стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він не писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва (детальне розроблення діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщен­ня часових і просторових площин і т. ін.) були складовою поетики письменника, тобто складовою його індивідуального стилю, його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найприкметніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.

Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море»*

Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от « Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

Окремо варто зупинитися на трагічній історії, пов'язаній із цією кіноповістю.

На сторінках «Щоденника» є чимало записів тих часів, коли вона створювалася, і ще більше — коли була заборонена. «Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вороги, і дрібні чинов­ники перелякаються мене і стануть зневажати, Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" —це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика»,— записав О. Довженко 26 листопада 1943 р.

У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни —до її початку та відступу радянських військ на схід.

У центрі твору — так само трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про український народ у цій страшній війні — схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної Армії, жодного слова - про «натхненника героїчних зусиль» радянського народу Сталіна. О.Довженко, нібито підкорений, зломлений митець, раптом повівся сміливо й несподівано. Виокремити Україну, заговорити про неї стривоженим голосом відданого сина — це була страшна «крамола» в ті часи.

Уже влітку 1942 р. написав перші варіанти кіноповісті. У 1943 р. вона була остаточно завершена. Окремі уривки тут же надрукували часописи «Литература и искусство», «Знамя». Тоді ж її прочитав М. Хрущов, який був при владі, в цілому схваливши та пообіцявши окриленому авторові надрукувати найближчим часом. Одначе наприкінці року «батько всіх народів» Й. Сталін висловив своє негативне ставлення до нового твору Довженка. В січні 1944 р.. скли­кано навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівувача», «ворожого політиці партії та інтересам українського й всього радянського народу». Тільки 1966 р. кіноповість уперше надруковано після тривалого замовчування, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.

За моральною розправою не забарилися й організаційні заходи — Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, вдруге звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (вперше це сталося 1941 р.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» —назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим покаранням, відтоді він постійно почуватиметься «українським ізгоєм». А цей запис у «Щоденнику» —як розпачливий крик душі: «Я почуваю себе на грані катастрофи... так мені нестерпно тяжко на душі... Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»

Чимало думок, висловлених у кіноповісті, знаходимо і в «Щоденнику» О. Довженка.

Записи в ньому почав робити 1941 р., а з березня 1942 р. у вони стають регулярними і тривають до останніх днів.

У них чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. Але найцінніші ті, що стосуються душевного стану самого письменника, його власних переживань, думок із приводу тих чи тих подій, оцінки різних ситуацій.

«Щоденник» розкриває невідомого Довженка, часто несподіваного і суперечливого, Довженка-людину, який тяжко страждав у цьому світі.

Водночас «Щоденник» —це промовистий документ страшної доби тоталітаризму. Він допомагає; краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців.

Окрема сторінка творчої спадщини О. Довженка—оповідання періоду війни, але вони органічно вписуються в ту цілісну «книгу про український народ», безпосередньо перегукуються з кіноповістями «Україна в огні» та «Повість полум'яних літ».

У більшості оповідань помітні ті самі риси індивідуального стилю письменника: умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до окремих, найприкметніших деталей, яскравих образів. Усе це служить не детальному зображенню, а сутнісному, поетичному вираженню важливого, вирішального, найсуттєвішого в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками Довженкового оповідання часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомових епопеях тих часів... Попри зовнішню пафосну декларативність, яка була лише необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник спромігся передати страждання, трагедію українського народу в кровопролитній війні, змусити людей замислитися над долею своєї гнаної, але ніким не скореної нації. Варто звертати увагу на підтекст оповідань Довженка. Він виконує першорядну роль. І тут митець справжній, тут він ніколи не фальшивив: у своєму щирому вболіванні за Україну, за її майбутнє, у проникливому погляді на її історичне минуле, у співпереживанні за долю кожної конкретної людини.

Ось, скажімо, «на колючому дроті» з однойменному творі сходяться двоє нібито смертельних ворогів: командир партизанів Петро Чабан і колишній куркуль Максим Заброда. Але зони сини одного народу — це підкреслює деталь: пісня про чайку, яку співають полонені. Вони рівновеликі в суперечці, кожен боронить свою правду — перед нами розкривається трагедія цілого народу.

Прикметна деталь — О. Довженка шанують, досліджують у цілому світі, не цікавлячись ідеологічним контекстом і пафосом його творів. Це лише в нас сприймання художника засновувалося насамперед на цьому. Незакомплексованого читача або глядача Довженко притягає силою естетичного впливу художніх образів, мистецьким «вирішенням» вічних, болючих проблем, що хвилюють людство споконвіку. А серед проблем цих Довженка-романтика цікавлять передусім ті, що засновані на контрастах: нове і старе, добро і зло, красиве і потворне, життя і смерть, любов і ненависть.

Згадаймо кіноповість «Земля» і фільм за цією ж назвою, який приніс режисерові світову славу.

Поза сумнівом, сюжет базується на актуальній темі тих часів — колективізації. Автор міг легко збитися на звичайну агітку. А створив величну симфонію людського буття. У цьому бутті гармонійно поєднуються різні прояви людських переживань, емоцій.

Можна зосереджуватися на промовистій символіці твору: дід Семен —уособлення всього українського народу, Опанас - класу середняків, Василь Трубенко—це нова людина, майбутнє, Хома—куркульство, яке відживе, шикне, але тепер заважає поступові нового, Трактор—це прогрес на селі. Одначе тоді загальна картина виглядатиме мертвою та одноплощинною. Гармонійна викінченість твору досягається вмілим поєднанням цього символічного підтексту і метафоричними образами, окремими деталями.

Довженко любить поєднувати реалістичні сцени з умовними. Скажімо, в «Арсеналі» портрет Тараса Шевченка раптом оживає і задмухує лампадку. Письменник часто користується художнім перебільшенням, тобто гіперболою, що є прикметною ознакою його романтичного стилю. В «Арсеналі» кулі не беруть Тимоша, українського робітника, бо він уособлює непереможний пролетаріат. Тяжкопоранений Іван Орлюк («Повість полум'яних літ») продовжує бити ворогів.

Дата добавления: 2014-11-09