Творчість Олеся Гончара

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933р.— після закінчення семирічної школи в с Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина).

Протягом 1933—1937 pp. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937р. почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонері», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Поступив на філологічний факультет Харківського університету.

У 1938 —1941 pp. створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі «Україна» надрукував романтичне оповідання «Модри Камень».

Протягом 1946—1947 pp. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948р.), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947—1959 pp. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959—1971 pp. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року.

У1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964р.).

У 1966р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике».

У 1968 р. був опублікований роман «Собор».

Протягом 1970—1976 pp. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992— 1993 поків».

Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно).

У творчій долі Олеся Гончара особливу роль відіграв роман-трилогія «Прапороносці». Він одразу висунув його в перші ряди українських радянських письменників. «Прапороносці» тривалий час були популярні в СРСР і за кордоном, де перевидавалися різними мовами близько 150 разів.

Твір народився з палкого бажання «воскресити» загиблих бойових побратимів. Але ідейно-тематична спрямованість, яка підживлювалася романтичними почуттями молодого автора, що з «визвольною місією» Радянської Армії дійшов до Європи, образно-стильові особливості роману були цілком підпорядковані основним засадам пануючого в мистецтві методу «соціалістичного реалізму». Сьогодні «Прапороносці» виглядають надто фальшивими і далекими від життєвої правди, герої їх ідеалізовані та переобтяжені «партійно-ідеологічною позитивністю».

У 1960 р. з'явився новий роман «Людина і зброя», а 1962 р. автор одержує за нього Шевченківську премію. І все ж доба «шістдесятництва» допомагає йому... Він теж має право заговорити щиро. Роман «Людина і зброя» народився з незабутніх спогадів про перші дні війни, коли і він, студент Харківського університету, добровольцем пішов на фронт.

Його герої Богдан Колосовський, Мирон Духнович, Слава Лагутін, Степура, Дробаха переживають найтяжчі випробування —початок війни, відступ на схід. Перед читачем постають реальні, страшні картини оточення їхнього батальйону, смертей зовсім юних хлопців. Автор не просто описує чи розповідає, він намагається по-філософському осмислити зображуване, показати полярність життя і смерті, війни і миру. Слава Лагутін і Мар'яна справляють своє весілля напередодні відправлення на фронт — зароджується нова сім'я, але в неї немає майбутнього: хлопець гине в першому ж бою. А яке несумісне з розрухою, спустошенням чисте, по-студентському безтурботне кохання Богдана і Тані!

У цьому творі, як бачимо, окреслюється така риса Гончаревого стилю, як планетарність мислення. Водночас його герої, хоч і несуть у собі певні ідеї, а над собою певний утверджувальний ореол, проте показані живими, реальними людьми, зі своїми вадами і слабкістю. Ми відчуваємо їхню душу, переймаємося їхніми стражданнями, душевним станом. Уперше в літературі Олесь Гончар піднімає закриту тему: Богдан Колосовський — син репресованого, у творі відверто передано атмосферу недовір'я, підозрілості, що панувала в тогочасному суспільстві.

Співзвучний добі «шістдесятництва» і роман у новелах «Тронка» (1963). Життєствердне, гуманістичне начало закладене вже в назві твору і в назві останнього розділу. Тронка—це невеликий дзвоник на шиї у вівці (щоб та не заблудилася), зроблений із гільзи, а водночас і промовистий символ, що втілює в собі ідею корінного зв'язку кожної людини з рідним краєм, а також торжества життя над смертю. Недарма весь твір має світлу, пастельну тональність.

Перед нами постає південний степ України, де «сонце таке сліпуче тут світить», «де рівнина без меж, де світлий океан марева розлився». Сонце панує не лише в довколишній природі, воно часто з'являється в очах героїв, висвітлюючи найпотаємніші закутки їхніх душ,— ніби хоче разом із автором очистити, удосконалити людей.

Взагалі всі герої роману —діти цього степу, діти сонця, вони міцно вросли у свою землю, в її історію, минулу і сучасну.

Є тут представники різних поколінь: старий чабан Горпищенко, його син льотчик Петро, донька-старшокласниця Тоня, її друг Віталик, капітан Дорошенко і його мати, Ліна Яцуба... Олесь Гончар показує внутрішній світ цих звичайних людей, які прагнуть знайти гармонію у своїх душах одночасно із налагодженням гармонії в тому світі, який їх оточує. Людина постає тут не велетнем, героєм, а беззахисним дитям матері-природи, зі своїми болями, проблемами, стражданнями, мріями, любов'ю...

Це характерно для багатьох «шістдесятників»: Є. Гуцала, В. Шевчука, Г.Тютюнника. Так само прикметною рисою їхнього світобачення була неприхована тривога за долю свого народу, нації, України, усього людства, якому в зеніті XX ст. загрожує небезпека. Осмислюючи добу під різними кутами морально-етичних проблем, Олесь Гончар застерігає сучасників від знекровлення, спустошення планети, жахливих наслідків порушення гармонії в природі.

Подібні питання хвилюють митців усього світу споконвіку, але особливо гостро постали вони в середині XX ст. Тому з'ява 1968 р. «Собору» була цілком закономірною у творчій долі письменника і в українській літературі цього періоду.

Суспільні, морально-етичні проблеми, сміливо й відверто порушені в «Соборі», тривожили неспокійне серце Олеся Гончара і раніше—в «Людині і зброї»_; «Тронці».

Роман „СОБОР”. У 1966 р., коли з'явився роман «Собор», від «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П.Куліша, В.Винниченка, Б.-І.Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто усіх, хто не прославляв, а «очорнював» радянську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70—80 роках.

Тільки через 20 довгих літ повернувся «Собор» в літературний обіг. 1987 року його було перекладено російською мовою, а згодом вийшли нові видання й українською. Так цей «багатостраждальний» твір увійшов у літературний процес 60-х і 80-х років.

За жанром «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні та національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

У центрі твору — проблема духовності сучасної людини, а точніше —проблема духовності сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам'яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва від свого народу.

Назва роману. З одного боку, наскрізний образ роману — собор — напівзруйнована пам'ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, собор— символ історичної пам'яті народу, духовності, краси, гармонії, зв'язку поколінь, критерій гідності людського життя, символ самої України, яка у риштованні обіцянок щасливого майбутнього, розтерзана, спустошена, обплутана дротами.

Роман складається з 26 розділів, двох вставних новел «Чорне вогнище», «Бхілайське вогнище». Основне місце дії — робітниче селище (передмістя) Зачіплянка над Дніпром. Центральною віссю роману є собор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долі кожного з героїв. Час основної дії автор окреслює вказівкою — це 1963 рік, проте є в романі й ретроспекції (повернення часу назад) — у часи Великої Вітчизняної війни (2-й розділ, народження Миколи Баглая, спогади про війну у 6-му розділі), у період громадянської війни («Чорне вогнище»), у козацьке минуле XVIII ст. (історія створення собору); хронологічні межі твору розширює й передісторія Єльки (Олени Чечіль).

Динаміка розгортання сюжету не є надто швидкою: події розгортаються повільно, нема інтригуючих поворотів, автор зосереджений на розкритті внутрішнього світу героїв, осмислення ними минулого, сучасного, майбутнього. У кожного з персонажів роману своє розуміння смислу буття. У Миколи Баглая нічний собор викликає думки про людське призначення на землі.

Собор—як історична реальність, архітектурний пам'ятник доби козаччини. Він — свідок багатьох важливих історичних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна влада виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму... Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих», яке можна назвати, скажімо, «У козака Мамая». Ми, мовляв, пам'ятаємо свої корені, бережемо історію... Отак, прикриваючися гарними, але порожніми словами (тобто демагогією), партійна влада проводила політику так званого національного розквіту однієї з п'ятнадцяти республік-сестер. Але національний розквіт — це не популяризація національної атрибутики, це насамперед пробудження національної свідомості. Викорінення з народу рабської покори, повернення йому внутрішньої суті, гордості вільної людини, його моралі, віри.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзруйнована, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. Тепер ЇЇ остаточно хочуть доруйнувати, знищити.

Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Собор — ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

Олесь Гончар вірить, що український народ прокинеться, що Баглаї (Микола, Іван), Вірунька, Єлька, баба Шпачиха захистять собор від безбатченків так, як мусять захистити і свої душі від небезпеки спустошення. Це інше покоління, тут поряд є Лобода-молодший, а він—браконьєр. ті, хто довів свою незрушність—дядько Ягор, старий металург Ізот—відходять від нас, поступово забираючи з собою щось важливе, часом незрозуміле молоді. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила—чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ?

Дата добавления: 2014-11-09