Статевих органів і жіночого таза

ЛЕКЦІЯ 2 Клінічна анатомія і фізіологія жіночих

Жіночі статеві органи

Жіночі статеві органи поділяють на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх жіночих статевих ор­ганів (ог g апа gепіtаlіа fеmіnіnа ехtегnа) належать: жіноча соромітна ділянка (риdеndиm fеmіnіnиm), або вульва (vulva), — лобкове підвищення, вели­кі і малі соромітні губи, дівоча пере­тинка (hymen), присінок піхви; клітор; жіночий сечівник.

Лобкове підвищення (mons риbіs, mons Veneris) - це найнижча ділянка передньої черевної стінки, округла жи­рова подушечка над лобковим симфі­зом (symphisis pubica), покрита шкірою з лобковим волоссям. Поява волосся і відкладання жиру на лобковому підви­щенні відбуваються на початку статевої зрілості. Верхня межа волосяного по­криву утворює у жінок горизонтальну лінію (жіночий тип), а в чоловіків ді­лянка волосяного покриву розмішуєть­ся вздовж білої лінії живота у вигляді смужки або у формі вузького трикутника з верхівкою біля пупка (чолові­чий тип). У жінок волосся росте дони­зу по зовнішній поверхні великих соро­мітних губ (трикутник з верхівкою вни­зу). Вигляд лобкового волосся змінює­ться залежно від фаз життя жінки: у дівчаток до пубертатного періоду його немає, у репродуктивному віці воно ду­же варіює за густотою, довжиною та забарвленням; у менопаузі волосяний покрив лобкового підвищення стає рід­шим. Шкіра лобкового підвищення міс­тить потові й сальні залози. Кількість підшкірного жиру залежить від спад­ковості, віку, характеру харчування і, ймовірно, впливу стероїдних гормонів. Праворуч і ліворуч від бокової поверх­ні лобка розташовані лобкові горбки. Вони є орієнтиром для визначення зов­нішніх отворів пахвинних каналів, звід­ки виходять круглі зв`язки матки.

Іннервація лобкового підвищен­ня забезпечується гілками клубово-пах­винного й соромітно-стегнового нервів.

Кровопостачання здійснюєть­ся за рахунок зовнішніх соромітних ар­терії та вени.

Поверхневі пахвинні лімфатичні вузли збирають лімфу від соромітної ді­лянки й поверхні живота. Перехресна лімфатична циркуляція має важливе клінічне значення, оскільки поширення метастазів раку жіночої соромітної ді­лянки (вульви) відбувається через пах­винні лімфовузли як у бік ураження, так і в протилежний бік.

Клінічне значення. В ділянці лобкового підвищення може розвивати­ся дерматит, педикульоз. Набряк лобкового підвищення може виникнути вторинно у зв`язку з інфекцією, варикозом вен вульви, трав­мою, раковою інфільтрацією лімфатич­них вузлів. На лобкове підвищення мо­же поширюватися рак вульви.

Великі соромітні губи (labia majora pudendi) — це дві складки шкіри зі сполучнотканинною і жировою осно­вою, численними судинними сплетення­ми, що спускаються від лобка до про­межини по обидва боки від соромітної щілини утворюючи пе­редню і задню спайки губ. Великі соро­мітні губи, як правило, стулені у жі­нок, які не народжували, але з кож­ними пологами відстань між ними збіль­шується, а в літніх жінок відбувається їх атрофія. Шкіра на бічній (зовніш­ній) поверхні великих соромітних губ вкрита волоссям і пігментована, на ме­діальній (внутрішній) - гладка, стон­шена, схожа на слизову оболонку і міс­тить багато потових і сальних залоз, сек­рет яких надає жіночій соромітній ді­лянці специфічного запаху. Секрет по­тових залоз, які іннервуються симпатич­ною нервовою системою, зволожує со­ромітні губи і захищає їх від подраз­нення піхвовими виділеннями. Секре­ція залоз регулюється гормональними і психогенними стимулами; у літніх жі­нок вона зменшується. У товщі вели­ких соромітних губ, на межі між їх се­редньою частиною та нижньою трети­ною, з кожного боку розміщені великі присінкові (бартолінові) залози (10— 15 мм завдовжки і 7—10 мм завширш­ки). їх вивідна протока відкривається на внутрішній поверхні малих сороміт­них губ біля присінка піхви. Тягучий сіруватий секрет лужної реакції виді­ляється внаслідок натискування або сек­суального збудження, що пітримує нор­мальну вологість слизової оболонки вхо­ду в піхву. Циліндричний епітелій ви­відних проток цих залоз є первинним осередком інфекції для гонококів. У фіброзних волокнах верхньої час­тини великих соромітних губ закін­чується кругла зв`язка матки, яка про­лягає у пахвинному каналі. Після по­вторних пологів великі соромітні губи менше випинаються, а під час менопаузи зазнають атрофічних змін. Дещо все­редину від задньої спайки у дівчат натя­гується вуздечка — тонкий місточок, шкірна складочка між сполученнями ма­лих і великих статевих губ, що, як пра­вило, розривається під час перших по­логів. Досередини від вуздечки, дозаду від дівочої перетинки є невелика загли­бина — ямка присінка піхви. Анатомічно між вуз­дечкою соромітних губ і відхідником по­середині розташований сухожилковий центр промежини на лінії, що умов­но з`єднує сідничі горби і є основою двох трикутників: сечово-статевого, в якому міститься сечово-статева діафрагма, і від­хідникового, в якому міститься тазова діафрагма. Разом — це промежина (ана­томічна).

Клінічно між вуздечкою соромітних губ і відхідником виділяють гінеколо­гічну (передню) промежину. (Про сечово-статеву, тазову діафраг­ми — промежину, або тазове дно наве­дено нижче).

Іннервація. Спереду великі со­ромітні губи іннервуються за рахунок клубово-пахвинного й соромітного нер­вів, а по обидва боки і ззаду — гілками стегнового шкірного нерва.

Кровопостачання великих со­ромітних губ здійснюється внутрішньою соромітною (від внутрішньої клубової артерії) і зовнішньою соромітною (від стегнової артерії) артеріями. Венозна кров відтікає внутрішньою і зовнішньою соромітними венами.

Клінічне з начення. Великі со­ромітні губи не мають спеціальної функ­ції. Може розвиватися кіста пахвинно­го каналу, яку помилково іноді визна­чають як непряму пахвинну грижу. Зли­пання статевих губ може спостерігатисьу випадку вульвіту в дівчаток. Внаслідок впливу зовнішньої сили (травма) або ус­кладнених пологів можуть утворювати­ся гематоми жіночої соромітної ділянки. Пухлина апокринних потових залоз - гідраденома - малігнізується дуже рід­ко. Кісти сальних залоз є доброякісни­ми, проте часто інфікуються.

Малі соромітні губи (labia minora pudendi) — це маленькі вузькі й тонкі (відсутній жировий шар) шкір­ні складки між великими соромітними губами і входом у піхву. Вони, як пра­вило, покриваються великими соро­мітними губами. Малі соромітні губи містять сальні залози, гладком`язові й еластичні волокна і численні вени. Во­ни надзвичайно чутливі завдяки наяв­ності численних нервових закінчень. Зовні малі соромітні губи покриті плос­ким багатошаровим епітелієм, мають ро­жевий колір, не містять потових залоз і волосяних фолікулів. Сальні залози ут­ворюються в період статевої зрілості, мо­жуть інфікуватися, а в менопаузі атро­фуються. У верхній частині кожна ма­ла соромітна губа роздвоюється на дві менші складочки, які, охоплюючи звер­ху клітор, утворюють передню шкіроч­ку (крайню плоть) клітора, а знизу - вуздечку клітора. У нижній частині малі соромітні губи поступово стон­шуються, зливаючись із внутрішньою по­верхнею великих соромітних губ і ут-

ворюючи невелику поперечну перетин­ку - вуздечку соромітних губ.

Іннервація малих соромітних губ здійснюється клубово-пахвинними, со­ромітними та прямокишковими нервами.

Кровопостачання малих соро­мітних губ забезпечується зовнішньою і внутрішньою соромітними артеріями.

Клінічне значення. Малі со­ромітні губи затуляють вхід до піхви. Вони збільшуються у відповідь на сти­муляцію гормонів яєчника і без естро­генної стимуляції підлягають атрофіч­ним змінам. Плоскоклітинний рак жі­ночої соромітної ділянки часто бере по­чаток від малих соромітних губ, а саме через кісти сальних залоз. Злипання ма­лих соромітних губ у дівчаток свідчить про їх запалення (вульвіт), їх зрощен­ня може означати порушення статевої диференціації.

Клітор є гомологічним чоловічому статевому члену циліндричним ерек-тильним тілом завдовжки 2—3 см, що розміщується в передньому кутку соро­мітної щілини, між малими соромітни­ми губами. Головка клітора має діаметр близько 0,5 см, покрита плоским епіте­лієм із численними нервовими закінчен­нями і сальними залозами. Клітор, при­кріплений до нижнього краю лобково­го симфізу і складається з двох печеристих тіл. Під час сексуаль­ного збудження відбувається їх ерекція і внаслідок цього звужується вхід до піхви. Печеристі тіла беруть початок від нижнього краю низхідних гілок лобко­вих кісток, з`єднуються й утворюють тіло клітора. Кінець клітора оточений краями малих губ, які розходяться та­ким чином, що їх передні краї утворю­ють передню шкірочку (крайню плоть) клітора, а обидва задні - вуздечку клі­тора (ггепиіит сіітогіаіз). Завдяки чис­ленним судинам і нервам клітор дуже чутливий: фрикції його спричиняють ор­газм. Клітор є головною ерогенною зо­ною жінки.

Іннервація здійснюється клу­бово-підчеревними соромітними нер­вами.

Кровопостачання забезпечує­ться артеріями клітора - гілками внут­рішньої соромітної артерії.

Клінічне значення. Рак клі­тора трапляється дуже рідко, йому влас­тиве раннє метастазування і необхідність широкої ексцизії. Першими, як прави­ло, уражуються пахвинні і стегнові лім­фатичні вузли.

Присінок піхви — це порожнина у вигляді трикутника, утворена з урогенітального синуса й обмежена зверху клітором, з боків — малими соромітними губа­ми, ззаду і знизу — задньою спайкою губ і присінка піхви. Її дном є дівоча перетинка. Присінок піхви вистелений плоским епітелієм. В нього, як прави­ло, відкриваються шість отворів: се­чівника, піхви, проток двох великих присінкових залоз і двох малих присінкових (скенових) залоз.

У присінку, під клітором, розміщує­ться зовнішній отвір сечівника який може мати різноманітну форму (круглу, стиснену, з двома біч­ними губами), але, як правило, має ви­гляд перевернутої літери V. Він, як і весь сечівник, вистелений перехідним епіте­лієм, через що має більш інтенсивний рожевий колір, ніж слизова оболонка присінка піхви, покрита плоским епіте­лієм. Нижні дві третини жіночого сечів­ника розташовані безпосередньо над пе­редньою стінкою піхви. Сечово-статева діафрагма підтримує положення сечів­ника.

Іннервація сечівника здійснює­ться соромітним нервом.

Кровопостачання здійснюєть­ся внутрішніми соромітними артерією і веною.

Клінічне значення. Може ви­никати розростання слизової оболонки сечівника, плоскоклітинна і перехідно-клітинна карцинома, яка розвивається з сечівниково-присінкової ділянки. Безпосередньо під зовнішнім отвором сечівника розміщуються два маленькихотвори малих присінкових (параурет-ральних, скенових) залоз. Ці залози є аналогами передміхуро­вої залози. Їх протоки висте­лені перехідним епітелієм. Вони мають спільні з сечівником іннервацію і кро­вопостачання.

Клінічне значення. Малі присінкові залози, що продукують невелику кількість слизу, особливо вразливі щодо гонококової інфекції, перші прояви яко­го виникають саме в них. Після успішно­го протигонорейного лікування рекурент­ний скеніт може спричиняти неспецифіч­на інфекція, що потребує проведення електрокаутеризації або лазерної деструкції проток сечівникових залоз.

Великі присінкові (бартоліно­ві) залози, які є аналогами цибулино-се-чівникових (куперівських) залоз у чо­ловіків, розміщуються між малими со­ромітними губами і стінкою піхви. Про­токи їх відкриваються по обидва боки дівочої перетинки у присінку піхви. У здорових жінок великі присінкові залози не пальпуються. Кож­на залоза має вузьку протоку близько 2 см завдовжки і частково покрита пе­черистою тканиною — цибулинами при­сінка, які роз­міщуються по обидва боки піхви — між шкірою. Вони го­мологічні цибулинам чоловічого стате­вого члена. Велика присінкова залоза виділяє, особливо під час статевого збу­дження, рідкий слизовий секрет, який зволожує присінок піхви.

Дівоча перетинка — це тонка еластична дуплікатура слизової оболон­ки, покрита плоским епітелієм, що, як правило, частково затуляє вхід до піх­ви. Вона має один (рідше кілька) екс­центричний отвір для виходу менстру­альної крові. Іноді дівоча перетинка не має отвору. Під час статевих зносин ді­воча перетинка, як правило, надрива­ється, переважно знизу і з боків, а піс­ля пологів залишаються лише її решт­ки — сосочки дівочої перетинки.

Іннервація і кровопоста­чання здійснюються соромітними й нижніми прямокишковими нервами, ар­теріями та венами.

Клінічне значення. Частим ус­кладненням при захворюваннях, що пе­редаються статевим шляхом, особливо гонореї, є бартолініт. Абсцес великої присінкової (бартолінової) залози потре­бує хірургічного втручання, а у випад­ку рецидивування — марсупіалізації кіс­ти. Ригідна дівоча перетинка може бу­ти причиною болю під час статевих зно­син, що інколи потребує її розтину (хі­рургічної дефлорації).

До внутрішніх жіночих статевих ор­ганів належать піхва, матка, маткові труби, яєчники.

Піхва (vagina)— це трубчаста м`язово-сполучнотканинна структура між жіночою соромітною ділянкою і мат­кою; розміщується між сечівником і се­човим міхуром спереду і прямою киш­кою ззаду. Її довжина становить 7— 8 см уздовж передньої стінки і 9— 10 см уздовж задньої. Піхва біля входу є вуж­чою, догори вона розширюється і за­кінчується склепіннями. Піх­ва є багатофункціональною: екскретор­ним органом матки, жіночим органом копуляції і частиною пологового кана­лу. Верхня її частина походить із мюллерових проток, нижня — з урогенітального синуса. Спереду піхва відме­жована від сечового міхура й сечівника міхурово-піхвовою, ззаду від прямої кишки — прямокишково-піхвовою пе­регородками. Верхня чверть піхви від­окремлена від прямої кишки куполопо­дібною кишенею очеревини - прямокишково-матковою (дугласовою) заглиби­ною.

Верхній кінець піхви охоплює ший­ку матки й утворює склепіння, яке має частини: передню, задню і дві бічних. Піхвові стінки — передня і задня — складаються з м`язових пучків, сполуч­ної тканини та слизової оболонки. М`язові пучки передньої стінки піхви переходять на м`язовий шар сечівника, а м`язові пучки її задньої стінки — на нижню частину прямої кишки. Товщи­на стінок піхви становить близько 3 мм.Стінка піхви складається з трьох ша­рів. Слизова оболонка піхви дорослої жінки вистелена багатошаровим плос­ким епітелієм, спереду і ззаду утворює поперечні стовпи зморщок, що дає змогу їй добре розтя­гуватися (під час пологів). Сполучна тканина піхви багата на кровоносні судини і містить лімфатичні вузлики. Сли­зова оболонка піхви (блідо-рожевого ко­льору, а під час вагітності — ціанотичного) вистелена багатошаровим плоским епітелієм і не має залоз. Вагінальні ви­ділення складаються з лужного секрету шийки матки, десквамованих епітеліаль­них клітин і бактерій. Епітелій піхви багатий на глікоген, який нормальна піхвова флора (палички Додерляйна) перетворює на молочну кислоту. Тому реакція піхви є кислою (близько 4,5), що є захисним бар`єром проти інфек­ції.

Іннервація піхви здійснюєть­ся соромітними, прямокишковими нер­вами і тазовим симпатичним сплетінням.

Кровопостачання піхви здій­снюється піхвовими гілками маткової ар­терії, які постачають кров`ю верхню її третину. Середня третина піхви забез­печується кров`ю із нижніх сечовоміхурових артерій; нижня третина — з се­редніх прямокишкових і внутрішніх со­ромітних артерій. Венозне сплетення розміщується навколо піхви, вени тягнуться вздовж артерій до внутрішньої клубової вени; вени нижньої третини піхви й соромітної ділянки йдуть до стег­нових вен.

Лімфатичний дренаж ниж­ньої третини піхви, як і соромітної ділян­ки, здійснюється у напрямку пахвинних лімфовузлів, а середньої та верхньої тре­тин органа - клубових лімфовузлів.

Клінічне значення. Піхвові бі­лі (лейкорея) є частим ускладненням і можуть бути ознаками місцевих або сис­темних захворювань. Найчастішою при­чиною піхвових білей є інфекція ниж­ніх відділів репродуктивного каналу. Ін­шими причинами можуть бути як ес­трогенна або психогенна стимуляція, так і брак естрогенів внаслідок старечого ат­рофічного вагініту. Метастатичний рак піхви трапляється частіше, ніж первинний.

Матка (uterus) -непарний порожнинний м`язовий орган, що розміщується в порожнині малого таза між сечовим міхуром спереду і пря­мою кишкою ззаду

Матка складається з двох відділів: верхнього — тіла матки і нижнього — шийки матки. Верхня частина тіла називається дном матки, а в шийці матки розрізняють надпіхвову та піхвову час­тини. Між тілом і шийкою мат­ки розміщується перешийок матки, клінічна назва — внут­рішній зів (деякі автори виділяють ана­томічний і гістологічний внутрішній зів).

Стінка матки складається з трьох ша­рів: внутрішнього — слизової оболонки (ендометрія); середнього - м`язової обо­лонки (міометрія); зовнішнього - серо­зної оболонки (периметрія). Слизова оболонка матки має два шари - базаль­ний і функціональний.

Шийка матки (сегvіх иtегі) у жі­нок, які не народжували, конічної фор­ми, має довжину 2—4 см і зовнішній діаметр 2,5 см. Канал шийки матки (сапаїіз сегуісаїіз игегі) відкривається у піхву матковим отвором (зовнішній зів), який має передню та задню губи. Близько 1/2 довжини шийки матки припадає на її надпіхвову частину, до якої спереду прилягає сечовий міхур. Піхвова частина шийки матки до мат­кового отвору вистелена плоским епі­телієм, канал шийки матки — цилінд­ричним секреторним епітелієм, залози якого — слизові екзокриноцити — про­дукують слиз. За винятком епітеліаль­ного шару каналу, шийка матки на 85 % складається зі сполучної тканини і на 15 % — із циркулярних м`язових воло­кон, які вгорі сполучаються з міометрієм. Тіло матки, навпаки, складається на 85 % із м`язових волокон і лише на 15 % — зі сполучної тканини. Анатоміч­на структура шийки матки протягом ва­гітності та пологів змінюється. Травма­тичні ушкодження під час пологів приз­водять до зміни її розміщення й форми. Матковий отвір стає щілиноподібним. Шийка матки утримуєть­ся в своєму положенні завдяки лобково-шийковим, крижово-матковим і попереч­ним (кардинальним) зв`язкам.

Іннервація шийки матки здій­снюється другою, третьою і четвертою парами крижових нервів і тазовим сим­патичним сплетенням.

Кровопостачання відбуваєть­ся за допомогою маткової, яєчникової та внутрішньої соромітної артерій.

Клінічне з н а ч е н н я. Ектопія ци­ліндричного епітелію каналу шийки мат­ки може спричиняти посткоїтальні (кон­тактні) кровотечі та сприяти інфекції. Плоскоклітинний рак шийки матки (другий за частотою захворювань у жі­нок) у 90 % випадків виникає у місці сполучення циліндричного і плоского епітелію. Цервіцит, особливо специфіч­ної етіології, часто може бути причиною неплідності.

Відносно поздовжньої осі таза матка здебільшого зігнута допереду (апtе-flехіо) або (рідше) дозаду (геtго flехіо). Тіло матки відносно шийки також на­хилене вперед (апtеvегзіо). Очеревина, що покриває задню поверхню сечового міхура, переходить на рівні перешийка на матку, утворюючи міхурово-маткову заглибину (ехсаvаtіо vезісоиtегіnа). Охопивши матку ззаду, очеревина спу­скається нижче шийки матки, покри­ває заднє склепіння піхви і переходить на пряму кишку, утворюючи прямокишково-маткову заглибину (простір Дугласа). Прямо-кишково-маткова заглибина з боків обмежена прямокишково-матковими складками очеревини, які тягнуться до прямої кишки і належать до фіксуючого апарату матки. У цих складках проходять пуч­ки гладких м`язів. По обидва боки матки очеревина утво­рює складки - праву й ліву широкі зв`язки матки, розта­шовані у фронтальній площині. Віднос­но маткової труби ця зв`язка утворює брижу маткової труби відносно яєчника — брижу яєчника, відносно матки — бри­жу матки. Частину ши­рокої зв`язки матки, що фіксує шийку матки, називають поперечною (карди­нальною) зв`язкою матки. Передній листок широкої зв`язки матки покри­ває круглу маткову зв`язку, яка йде від кута матки крізь гли­боке пахвинне кільце, доходить до лоб­кового симфізу і фіксується в клітко­вині лобкового підвищення.

Кровопостачання матки здій­снюється матковими, яєчниковими ар­теріями й артеріями круглої зв`язки матки. Маткові артерії (а. иtегіпа) беруть початок від внутрішньої клубової арте­рії (а.іlіаса іпіегпа), яєчникові — від черевної частини аорти; вони входять у широку зв`язку матки через зв`язку, що підвішує яєчник. Маткова артерія про­лягає уздовж ребра матки; на рівні внут­рішнього зіва вона розгалужується на дві гілки - висхідну й низхідну, які, в свою чергу, віддають гілочки широкій і круглій зв`язкам, матковій трубі, яєч­нику, верхньому відділу піхви. На відстані 1 —2 см до матки маткова арте­рія перехрещується з сечоводом і віддає гілки йому.

Сечоводи на рівні lin. іnnоmіnаtа пе­ретинаються яєчниковими судинами, які розташовані над ними. Вони йдуть ретроперитонеально до широкої зв`язки мат­ки, прикріплюючись до її заднього лист­ка, потім спускаються і входять у пара-метрій позаматкових артерій, пере­тинаючи його в скісному напрямку. На­далі сечоводи на невеликій відстані прилягають до переднього склепіння піх­ви й перед сечовим міхуром переходять до шийки матки (праворуч — на 1 — 2см, ліворуч — на 2—3 см).

Вени матки утворюють маткове ве-нозне сплетення, яке розміщується по боках від шийки матки й у параметрі. Воно широко анастомозує з венозним сплетенням піхви, венами зовнішніх статених органів та венами інших органів таза. Відтікання венозної крові здій­снюється по маткових венах до внут­рішніх пахвинних вен, а по яєчнико­вих венах — до нижньої порожнистої вени.

Відтік лімфи від матки відбувається в поверхневі пахвинні, зовнішні клубо­ві, бічні крижові, парааортальні й паракавальні лімфатичні вузли.

Іннервація матки здійснюється здебільшого симпатичною нервовою сис­темою. Парасимпатична нервова систе­ма являє собою гілки середнього відді­лу нижнього тазового сплетення, а та­кож другу, третю і четверту пари кри­жових нервів.

Клінічне значення. Матка є одним з органів репродуктивної фун­кції жінки. Вади розвитку або набуті де­фекти (наприклад, синдром Ашермана) можуть бути причиною порушення діто­родної функції. Ендометрій є найчасті­шою локалізацією раку у жінок. У міометрії часто розвиваються доброякісні пух­линні процеси - лейоміоми й аденоміоз.

До придатків матки належать мат­кові труби і яєчники.

Маткова труба (фаллопієва труба) — парний орган, який прямує від матки до яєч­ників і здійснює транспортування яйце­клітини в порожнину матки. Довжина її становить близько 10 см, діаметр у різних відділах неоднаковий — від 0,5—1 до 5—8 мм. Виділяють маткову частину труби (найвужчу), перешийок, ампулу та лійку (найширшу частину).

Стінка труби складається з трьох обо­лонок: зовнішньої (серозної), середньої (м`язової) і внутрішньої (слизової). Се­розна оболонка маткової труби є части­ною широкої зв`язки матки, яка утво­рює брижу маткової труби. Під серозною оболонкою розташовується підсерозний шар сполучної тканини, в якому містяться судини і нерви. М`язова оболонка маткової тру­би складається з двох шарів: внутріш­нього циркулярного і зовнішнього поз­довжнього, які забезпечують її перис­тальтичні скорочення. Слизова оболон­ка маткової труби утворює поздовжні трубні складки і ви­стелена одношаровим циліндричним ми­готливим епітелієм з келихоподібними залозами.

Лійка маткової труби є найширшою частиною труби. Навколо її черевного отвору діаметром 5—10 мм міститься велика кількість торочок. Найбільша торочка отримала назву яєчни­кової. Ці структури мо­жуть утворювати маленькі торочкові кіс­ти - гідатиди, що мають мезонефральне походження. З мезонефросу беруть початок також рудиментарні утворен­ня: над`яєчник і його поз­довжня протока (гартнерів тяж) і при-яєчник які можуть давати розвиток ретенційним, внутрішньозв`язковим і прияєчниковим кістам і злоякісним пухлинам.

Кровопостачання труб здій­снюється завдяки численним анастомозам, які існують між матковими і яєч­никовими артеріями та венами.

Іннервація маткових труб від­бувається за рахунок гілок тазового та яєчникового парасимпатичних і симпа­тичних сплетень.

Клінічне з н аченн я. Найчасті­шими патологічними процесами в мат­кових трубах є трубна вагітність, саль­пінгіт (переважно гонококової і хламі-дійної етіології), перисальпінгіт (часто стрептококової етіології). Деформація труб з утворенням спайок внаслідок ін­фекції або ендометріозу може бути при­чиною неплідності. Первинний рак мат­кової труби є досить рідким явищем.

Яєчник (оvагіиm, оорhогоn) - жі­ноча статева залоза, парний орган оваль­ної форми, який дуже змінюється за роз­мірами протягом репродуктивного пе­ріоду. Довжина його — 2,5—5 см, ши­рина — 1,5—3 см, товщина — 0,6— 1,5см. Після менопаузи розмір яєчни­ка значно зменшується. Яєчник за до­помогою брижі прикріп­люється до широкої зв`язки матки. З кутом матки він з`єднується власною яєчниковою зв`язкою яєчника — 1іg. оvагіі ргоргіиm; з бічною стінкою таза

— зв`язкою, що підвішує яєчник (1і§. зизреnзогіиm оvагіі). У яєчнику розріз­няють: дві поверхні — присередню, по­вернуту в бік черевної порожнини, і біч­ну, повернуту до стінки таза; два кінці

— матковий і трубний; два краї — опук­лий вільний і брижовий. У ділянці брижового краю є ворота яєчника через які в яєчник проходять судини та нерви

На розрізі яєчника видно зовнішній шар — кору (кіркову речовину) яєч­ника і внутрішній — мозок (мозкову речовину) яєчника

Зовнішня оболонка, вистелена зарод­ковим епітелієм, називається білковою. Під нею розміщена строма яєчника — зона фолікулів, які перебувають на різних стадіях розвитку. У стромі яєчника та­кож містяться судини й нерви. Вільний край яєчника вистелений одношаровим кубічним епітелієм.

Фолікули збільшуються у міру їх до­зрівання. Третичний (домінантний, пу­хирчастий, граафів) фолікул досягає по­верхні яєчника, розривається, виштов­хує яйцеклітину через стигму і потім шляхом затримки фолікулярної рідини лютеїнізується, утворючи жовте тіло, функцією якого є сек­реція прогестинів і підготовка організ­му для імплантації заплідненої яйцеклі­тини. Секреція гормонів (переважно прогестинів, а також естрогенів і андро­генів) здійснюється ендокриноцитами жовтого тіла (лютеоцитами і текальними ендокриноцитами). З часом жовте тіло гіалінізується, утворюючи біле тіло.

Із 100 тис. первинних (примордіальних) фолікулів, які є у новонародже­ної дівчинки, лише близько 400 мо­жуть досягти зрілості. Але в кожному циклі протягом репродуктивного періо­ду можуть почати розвиватись і проду­кувати гормони кілька фолікулів. На­далі вони підлягають атрезії й абсор­буються.

Яєчник має симпатичну й парасим­патичну холінергічну іннервацію.

Кровопостачання здійснюєть­ся за рахунок яєчникової і маткової ар­терій, які утворюють численні анасто-мози. Яєчникова артерія бере початок від черевної частини аорти (ліва яєчни­кова артерія може починатися від лівої ниркової артерії). Яєчникові вени впа­дають у нижню порожнисту вену, ліва яєчникова вена може впадати в ліву нир­кову вену.

Лімфатичний дренаж здійснюється у ретроперитонеальні парааортальні лім­фовузли. Клінічне значення. Функцією яєчників є продукція гормонів, розви-ок яйцеклітини для запліднення вагіт­ності. У яєчнику часто утворюються доб­роякісні та злоякісні пухлини. Перекру­чування яєчника може призвести до йо­го некрозу. Інфекційні ураження яєч­ника частіше виникають протягом клі­мактеричного періоду.

Фізіологічне положення внутрішніх статевих органів жінки забезпечують фіксуючий, підтримувальний і підвішувальний апарати. Утримуючи матку і придатки у фізіологічному положенні, вони також забезпечують їх рухомість у значних межах, що є важливим для нормального розвитку вагітності й пе­ребігу пологів.

Підвішувальний апарат матки і придатків становлять парні зв`язки, які з`єднують ці органи один з одним і зі стінками таза:

1) широка зв`язка яка йде до бічної стінки таза і переходить у при­стінкову очеревину; утворює брижі: мат­ки, маткової труби, яєчника;

2) зв`язка, що підвішує яєчник — зовнішня части­на широкої зв`язки матки, яка тягнеть­ся від яєчника до бічної стінки таза. В ній проходять судини яєчника

3) власна зв`язка яєчника пролягає у товщі заднього листка широкої зв`язки матки від мат­кового кінця яєчника до матки. Зв`язка містить гладком`язові волокна; її пере­тинають яєчникові гілки маткових арте­рій і вен;

4) кругла зв`язка матки

Між листками широкої зв`язки мат­ки, а також навколо шийки матки й піхви підочеревинно розміщується шар жирової клітковини — параметрій.

Фіксуючий апарат матки утво­рюють міцні зв`язки, які утворюються сполучнотканинною і гладком`язовою тканинами:

1) брижа матки (по­перечна, головна зв`язка матки) охоп­лює шийку від рівня перешийка; во­локна цієї зв`язки переходять у тазову фасцію, яка фіксує матку до тазового дна;

2) лобково-сечоміхуровий м`яз, який іде від нижньої час­тини передньої поверхні матки до сечо­вого міхура і лобка, що йдуть від зад­ньої поверхні шийки матки до бічних поверхонь прямої кишки.

Під час вагітності підвішувальні та фік­суючі зв`язки розтягуються, що забезпе­чує рухомість матки.

Підтримувальний апарат внутрішніх статевих органів жінки утворює група м`язів і фасцій, яка утворює промежину, або тазове дно. Промежину розділяють на передню частину — сечово-статеву діа­фрагму і зад­ню — тазову діафрагму

Сечово-статеву діафрагму утворюють два простори промежини: глибокий і поверх­невий.

Глибокий простір промежини: 1) м`яз — замикач (сфінктер) сечівника; 2) глибокий попе­речний м`яз промежини; 3) м`яз — стискач сечівника

4) м`яз — замикач сечівниково-піхвовий (

Поверхневий простір промежини: 1) поверхневий поперечний м`яз проме­жини 2) сідничо-печеристий м`яз; 3) цибулино-губ-частий м`яз

Тазову діафрагму утворюють: 1) м`яз — підіймач відхідника. Цей міц­ний м`яз утворюється парними ніжка­ми трьох м`язів: лобково-куприкового; лобково-прямокишкового клубово-куприкового 2) купри­ковий м`яз 3) зовніш­ній м`яз — замикач (сфінктер) відхід­ника, а та­кож зв`язки і фасції.

Через травму промежини під час по­логів часто ушкоджується саме її тазова діафрагма. Під час операції відновлен­ня промежини слід намагатися ретель­но відновити ці м`язи, тому що саме во­ни мають найбільше значення для збе­реження фізіологічного положення внут­рішніх статевих органів жінки.

Промежина (тазове дно) утворена двома діафрагмами: сечостатевою і та­зовою.

М`язи промежини утворюють три шари.

Перший шар м`язів, поверхневий, ут­ворюють 4 м `язи, які з`єднуються в її сухожилковому центрі (сепггит тепсііпеит регіпеі): зовнішній м`яз — за­микач (сфінктер) відхідника, який охоплює отвір відхідника і прикріплює­ться до куприка. Допереду по обидва боки присінка піхви пролягає цибули-но-губчастий м`яз; по обидва боки від сухожилкового цен­тру промежини розміщується поверх­невий поперечний м`яз промежини. До цього шару належить сідничо-печерис-тий м`яз, що роз­ташований між клітором і сідничним горбом.

Другий, глибокий, шар м`язів про­межини входить до складу сечостатевої діафрагми, яка розміщується між лоб­ковою дугою спереду і сухожилковим центром промежини ззаду. Це парний глибокий поперечний м`яз промежини (т. ігазуегаиз регіпеі ргогипсіиз) і м`яз — замикач (сфінктер) сечівника, пучки яких ото­чують сечівник і вхід у піхву.

Третій шар (верхній) м`язів про­межини утворює парний м`яз — підій­мач відхідника. Це най­довший і найсильніший з усіх м`язів, з яких складається тазова діафрагма. Його ніжки охоп­люють сечівник і піхву; піднімають від­хідник, зміцнюють тазове дно, сти­скають піхву. Усі три шари тазового дна черепице­подібне нашаровуються один на одно­го, що забезпечує їх розтягнення під час пересування плода і можливість наступ­ного скорочення. Усі м`язи промежини покриті фасціями. Вони виконують дуже важливі функції. Промежина підтримує внут­рішні органи, сприяє збереженню їх нормального положення. Особлива роль належить м`язу — підіймачеві відхід­ника. Під час скорочення цього м`яза відбувається стискання соромітної щіли­ни, звуження прямої кишки і піхви. М`язи промежини беруть участь у ре­гуляції внутрішньочеревного тиску ра­зом із діафрагмою і мускулатурою че­ревної стінки. Під час періоду зганянняплода всі три шари м`язів промежини розтягуються й утворюють широкий ка­нал, який стає продовженням кістково­го пологового каналу. Після народжен­ня плода м`язи скорочуються і повер­таються до попереднього положення.

Дата добавления: 2014-11-09