Соціальна екологія як наука

Соціальна екологія вийшла з царини екології. Оформившись як наука, екологія почала швидко розвиватись як біологічна, в першу чергу, галузь наукового знання при інтенсивному виділенні окремих напрямків та складових. Використовуючи методи і досягнення майже всіх природничих наук, сучасна екологія вийшла далеко за межі своєї «біологічної колиски». Відкликаючись на потреби життя, вона вже стала найінтегральнішою з усіх наук, об’єднуючи точні, соціальні та гуманітарні науки.

Близько 90 напрямків, які сформувались впродовж останніх десятиліть в усіх галузях людської діяльності, де йдуть процеси екологізації, умовно об’єднані в чотири блоки– біоекологію, геоекологію, техноекологію та соціоекологію.

Найтривалішу історію і чималі досягнення має біоекологія, налічуючи щонайменше 10 галузевих розділів як старих (аутекологія, популяційна екологія, синекологія), так і порівняно нових (біоекомоніторинг, заповідна справа, експериментальна біоекологія, біоіндикація та ін.). Біоекологія – прамати і головна складова сучасної екології.

Отже, біоекологія – це екологія природних біологічних систем (особин, популяцій, багатовидових угруповань, екосистем). Сучасна біоекологія по суті розчленована на три взаємозв’язані, але до певної міри самостійні розділи, що логічно виходять один з одного. Це факторіальна екологія або аутекологія, що вивчає фактори середовища та їхній вплив на живі організми. Демекологія вивчає популяції, їх взаємозв’язок між собою і довкіллям. Синекологія або біогеоценологія – розглядає закономірності співіснування організмів, їх угрупувань у зв’язку одне з одним й умовами існування.

Геоекологія вивчає специфіку взаємовідносин організмів і середовища їх існування в різних географічних зонах (на суші і в океані, в тундрі, тайзі і в тропіках, у горах і пустелях тощо); дає екологічну характеристику різних географічних регіонів, областей, районів, ландшафтів. Основні розділи геоекології: екологія ландшафтів, екологія атмосфери, гідросфери, літосфери; підрозділи: екологія рік, озер, боліт, морів, штучних водойм, ґрунтів, гірничої справи тощо.

Техноекологія (прикладна екологія) – це великий комплекс дисциплін, пов’язаних з різними галузями людської діяльності (енергетика, промисловість, транспорт, військова справа, сільське господарство, космос тощо). Техноекологія вивчає взаємозв’язки між суспільством і природою, обсяги і наслідки антропогенних впливів на природу і оточуюче людину середовище. Кожен її розділ – екологія енергетики, промисловості, транспорту, військової справи, сільського господарства – має кілька підрозділів. Так, екологія енергетики вивчає екологію атомних, теплових і гідроелектростанцій, а також нових нетрадиційних джерел енергії.

Соціальна екологія – розділ сучасної екології, де вивчається специфічна роль людини в довкіллі не як біологічного виду, а як соціальної істоти, відмінності цієї ролі від ролі інших живих істот. Вона вивчає шляхи оптимізації людського суспільства з природою. Соціоекологія займається формуванням екологічної свідомості, екологічної культури за допомогою нових методів і підходів екологічної освіти і виховання. Розділи соціоекології: психоекологія, екологія міст, екологія народонаселення, природоохоронне законодавство.

В останній час соціальна екологія сформувалась і розвивається як самостійна галузь знань. Людина є представником біологічного виду homo sapiens, а її відносини з оточуючим природним середовищем саме як представника біологічного виду описуються «екологією людини» або «медичною екологією». Але взаємовідносини людини з природою визначає не біологічне в ній, а людське. Саме тому вивчення проблем взаємодії людей з оточуючим їх природним середовищем вимагало появи нової наукової дисципліни.

Ця галузь знання почала формуватись одночасно в багатьох країнах світу під самими різноманітними назвами: ресурсологія – наука про охорону природи; теосозологія, енвайроменталістика – наука про охорону оточуючого середовища; природокористування, ноогенетика, геосоціологія; созіекологія, соціально-економічна екологія, соціально-географічна екологія; глобальна екологія, інженерна екологія, конструктивна екологія і т.д.

Господарська діяльність людини, виснаження природних ресурсів призвели до деформації складених протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті. В результаті це може набрати незворотних процесів і навколишнє середовище може стати непридатним для існування. В цих умовах на планеті виникла нова система «суспільство-природа». Наука, яка вивчає закономірності взаємодії суспільства з навколишнім середовищем і розробляє наукові принципи цієї взаємодії, називається соціоекологією.

Соціальна екологія – це інтегративна наука, що вивчає основні закони та закономірності взаємодії суспільства і природи з метою оптимізації та гармонізації їх взаємодії.

Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та природи була визначена у програмній статті американського вченого Р.Е. Парка, опублікованої у 1916 році. У 20-30 роки виступаючи під назвами human ecology (людська екологія) або social ecology (соціальна екологія), вона знайшла свій розвиток у роботах американських соціологів Е.У.Берджесса, Р.Макензі та інші.

Становлення соціальної екології як науки, що почалось після першої світової війни, особливе прискорення отримало в шістдесяті роки минулого сторіччя, про що засвідчив Всесвітній конгрес соціологів 1966 р. Швидкий розвиток соціальної екології в наступні роки дозволив на черговому конгресі соціологів, що відбувся у Варні 1970 р., створити Дослідницький комітет Всесвітнього об’єднання соціологів з проблем соціальної екології. Тим самим було по суті визнано існування соціальної екології як самостійної галузі наукового знання і дано поштовх для більш швидкого її розвитку і уточнення визначення її предмета. Варто зазначити, що в матеріалах цього конгресу соціальна екологія визначалась як соціологічна дисципліна, що відповідало західному розумінню соціології в широкому розумінні як взагалі науки про суспільство. У вітчизняних наукових традиціях соціальну екологію варто визначати як науку соціальну, а не соціологічну.

Мета соціоекології – пізнання закономірностей функціонування та розвитку різноманітних соціоекосистем, описання їх у вигляді теоретичних законів і розробка на цій основі стратегії раціонального природокористування для оптимізації та гармонізації взаємодії суспільства і природи.

Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглий до Землі Космос. На землі таким чином утворилося нова оболонка – соціосфера.

Соціосфера – це саморегульована планетна система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його господарської і розумової діяльності.

При такому підході не може бути мови ні про підпорядкування людині біосфери, ні про рівноправне партнерство. Діяльність людини розумної перетворюється лише в управлінський блок глобального процесу, в якому кожна підсистема володіє власним комплексом управлінських зв’язків. Еволюція взаємозв’язків природи і суспільства пройшла складний і взаємозалежний шлях. З однієї сторони біоценози антропоцентрувалися і антропоморфізіровалися, їх елементний склад, внутрішня організація, поведінка і рефлекси тварин функціонально адаптувалися до збільшення ознак людської присутності. З іншої сторони, людина зустрічаючи зміни у природі, послідовно адаптує свою культуру до зміненої природи.

Перетворення людиною природного матеріалу і створення штучного середовища для свого існування й життєдіяльності є однією з фундаментальних ознак цивілізації. Людство, дійсно, немовби подвоює природу, постійно поширюючи свою перетворюючу діяльність. Місце природних матеріалів, речовин і процесів посідають штучні, вироблені, неприродні речі й процеси (знаряддя праці, інженерні й житлові споруди, засоби пересування, будівництва, архітектури, предмети одягу, побуту, мистецтва). Починаємо розуміти, що штучний світ не може органічно увійти до кругообігу речовин й енергії в біосфері, бо не є природним біогеохімічним феноменом, він існує і руйнується у зовсім інший спосіб, аніж будь-яка форма природного існування, неминуче порушує природні взаємозв’язки.

При цьому людина не тільки перетворює, видозмінює природу, а й сама вимушена пристосовуватися до багатозначних наслідків своєї власної діяльності. Створений предметний світ поступово заміщує природні зв’язки, і людина починає діяти вже не як «сама природа», а як унікальна «сила цивілізації».

Друга природа змінюється в бік поширення, вдосконалення, витіснення природних компонентів середовища. Отже, зростаючий руйнівний вплив штучного світу на природні процеси стає історичною ознакою розвитку цивілізації.

Відтак, можна стверджувати, що настав той час, коли для розв’язання проблем, що відбувається у «нашому домі», необхідна єдина наукова мова, якою б володіли не тільки вчені, спеціалісти, а й всі учасники екологічних рухів, управлінці тощо.

Об’єкт соціальної екології виникає одночасно з перетворенням біологічного виду homo sapiens в людину – істоту соціальну. Ним є взаємовідносини між суспільством і природою, або, як визначає Г.О.Бачинський, «об’єктом вивчення соціоекології, на нашу думку, є соціоекосистеми: глобальна, регіональні (державні, обласні, районні) та локальні (міські, сільськогосподарські)».

Соціоекосистема – це територіальна саморегульована система, динамічна рівновага якої повинна забезпечуватись людським суспільством. Термін «соціоекосистема», який зараз все частіше використовують для визначення об’єкта соціальної екології, можна визначити як стійку сукупність зв’язків між людським суспільством або його окремими, відносно самостійними, частинами та оточуючим природним середовищем. А, отже, і сам об’єкт можна визначити саме як взаємозв’язки між суспільством та оточуючим середовищем, або як систему «суспільство-природа», але ні в якому разі не як саме суспільство і не як саму природу. В центрі пізнавального інтересу соціальної екології є соціоприродні (між природою та суспільством) відносини, в основі яких завжди лежать деякі суттєві, закономірні зв’язки.

Соціоекосистеми – надзвичайно складні системи. Кожна з них складається з двох основних підсистем – природної та соціально-економічної, які складаються з підсистем нижчого рівня: природна – з абіотичної та біотичної, а соціально-економічна підсистема – з населення та господарства. У свою чергу, названі підсистеми містять компоненти: природна – гірські породи, рельєф земної поверхні, ґрунти, рослинність, тваринний світ, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, а соціально-економічна – людське населення, житлові, промислові, інженерні, комунікаційні, господарські та інші антропогенні об’єкти. Крім того, кожна соціоекосистема складається з різноманітних геоекосистем, в яких той чи інший вид господарського використання території накладається на певну геосистему (рис. 1).

Рис. 1. Структура соціоекосистеми

Важливо усвідомити, що кожна соціоекосистема функціонує як складна динамічна система. Саморегульованість соціоекосистем здійснюється завдяки їх суспільному компоненту – населенню. У зв’язку з цим і на відміну від природних систем, які є поліцентричними, соціоекосистеми є моноцентричними. Кожна з них має власний центр управління, який керує розвитком соціоекосистеми. Тому кожна соціоекосистема охоплює лише ту територію, на яку поширюється дія центру управління. Внаслідок цього межі соціоекосистем не збігаються з межами природних геосистем та екосистем і відповідають адміністративно-господарським межам чи державним кордонам. Динамізм соціоекосистем виявляється у безперервному речовинно-енергетичному обміні, що відбувається, як всередині кожної системи, так і між сусідніми соціоекосистемами. Природні та антропогенні компоненти постійно взаємодіють між собою, що відображається у безперервній зміні в просторі та часі показників їх стану.

Вивчаючи соціоекосистему будь-якого рівня, а вони бувають глобальні, регіональні, локальні, необхідно завжди прагнути відновити динамічну рівновагу соціоекосистем. Досягнути цієї мети можливо лише через її оптимізацію. Оптимізація соціоекосистеми полягає в створенні її оптимальної функціональної структури, тобто в такому гармонійному поєднанні і раціональному функціонуванні її природних та антропогенних об’єктів, яке б забезпечувало відновлення та подальше збереження в ній речовинно-енергетичного балансу.

В кожній соціоекосистемі людина та її діяльність займає одне з центральних місць. Проте, це зовсім не означає, що людина вільно може керувати природними та суспільними законами або довільно змінювати внутрішні процеси, що відбуваються у природі та соціально-економічній частинах соціоекосистем.

Властивості соціоекосистеми:

1. Злиття різноякісних взаємодіючих елементів, перенасиченість зв’язками. Різноманітність зв’язків типу «людина-екосистема» у соціоекосистемі стає настільки великим, а їхня інтенсивність настільки потужною, що вже не можна зневажати впливом людини на екосистему і розглядати екосистему як незмінне середовище існування людини. Середовище існування із зовнішньої (стосовно людини) умови перетворюється в частину єдиної системи (підсистему). Прикладом цього явища є місто. Місто – це жива суперечність. Воно далеке від природи, але невіддільне від неї. Звичайно, подумки можна уявити собі місто, що існує ізольовано, окремо від природи. Для цього здавалося б достатнім здійснити наступні заходи: ізолювати природу від викидів повітря і води з міста; чисту воду одержувати зі стічних вод; чистий кисень одержувати, регенеруючи його з вуглекислого газу; на мулі стічних вод вирощувати сільськогосподарську продукцію; відходи виробництва використовувати вдруге як сировину. Однак така екосистема буде нестабільною, виникнуть неминучі втрати енергії, води, кисню тощо, які доведеться поповнювати з природи.

2. Антропоцентризм соціоекосистеми. Соціоекосистема містить у собі створіння – людину, неминучим наслідком чого є її антропоцентризм. Якщо не поставити людину як вищу цінність, техногенна діяльність приведе або до знищення всього, або до заміни біосфери техносферою, а людини – роботами.

3. Екосистема як складова частина єдиної соціоекосистеми перевантажена антропогенним впливом і втрачає здатність до саморегулювання (аналогічно тому, як тварини, що прожили все життя в клітці, не здатні жити на волі).

4. Внаслідок антропоцентризму соціоекосистеми людина змушена взяти на себе завдання підтримки рівноваги в екосистемі, а це призводить до додаткових витрат сил, часу і коштів.

5. Кризовий характер соціоекосистеми. Антропоцентризм соціоекосистеми веде до відособлення, виділення однієї з її ланок. Внаслідок антропоцентризму і завдяки творчим можливостям людини виникає принципова нестійкість соціоекосистеми. Техногенна діяльність людини в умовах нехтування законами екології веде до зсуву параметрів біосфери: насичення біосфери далекими речовинами; перерозподіл речовин в абіотичній частині; кліматичні зміни; зміна продуктивності біосфери; зниження стійкості екосистеми через зміну видового складу біоти.

Предметом соціальної екології є основні закони та закономірності взаємодії суспільства та природи, розвитку системи «суспільство – природа».

Як і у більшості наук, предмет соціальної екології можна умовно розділити на дві основні частини, або, як іноді зазначають, виділити дві сторони – теоретичну та прикладну. Теоретична частина предмета направлена на вивчення закономірностей функціонування об’єкта науки і вираження їх у вигляді законів даної науки, а прикладна – на використання вже пізнаних законів існування та розвитку об’єкта для вироблення стратегій управління процесами, що в ньому відбуваються.

Аналіз предмета соціальної екології показує, що остання не може мати характеру, притаманного традиційним спеціальним наукам, оскільки вона виявляє суттєві зв’язки між всіма головними сферами дійсності – людиною, суспільством та природою. Саме тому соціальна екологія є інтегративною науковою дисципліною, що досліджує цілісність системи «суспільство – людина – техніка – оточуюче природне середовище». Вона специфічна ще й тому, що вивчає закономірні зв’язки між соціальною й усіма іншими формами руху матерії.

Соціоекологія розглядається як міждисциплінарна і одночасно інтегральна наука. Міждисциплінарний характер полягає в тому, що внаслідок багатоаспектності самої проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи її неможливо вирішити, не вивчаючи при цьому географічні, біологічні, геологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші й аспекти. Інтегральний характер визначається системністю проблеми – взаємопов’язаністю всіх природних та соціально-економічних компонентів в соціоекосистемах. Цю двоїстість соціоекології можна відобразити структурною схемою (рис.2), з якої видно, що соціоекологія складається з галузевих підрозділів: екології, геоекологїі, антропоекологїі, інженерної геології, екотехнології, економіки природокористування, соціоекологічного права та екосоціології, які одночасно є підрозділами своїх материнських наук і вивчають окремі аспекти даної проблеми. Саме соціоекологія є теоретичною базою для охорони природи і раціонального використання природних ресурсів.

Рис.2. Структура соціоекології як інтегральної міждисциплінарної науки

Основні завдання сучасної соціоекології:

● вивчення загального стану соціоекосистем усіх рівнів, умов і чинників його формування, причин і обсягів змін під впливом різних природних і антропогенних чинників;

● прогнозування динаміки стану соціоекосистем і біосфери в цілому в часі і просторі;

● розробка з урахуванням основних екологічних законів, шляхів гармонізації взаємин людського суспільства і Природи, збереження здатності біосфери до саморегуляції та самовідновлення.

Функції соціоекології:

1) теоретико-пізнавальна функція, яка забезпечує вивчення закономірностей глибинних, сутнісних процесів взаємодії суспільства та природи і вираження їх у вигляді пізнаних законів;

2) методологічна функція, що полягає в розробці методів пізнання сутності та принципів функціонування соціоекосистем та управління їх розвитком;

3) світоглядна функція, яка полягає у формуванні системи пріоритетів суспільного розвитку з врахуванням особливостей його взаємодії з оточуючим природним середовищем;

4) виховна функція, що направлена на формування соціально – екологічної культури та поведінки як суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема;

5) інноваційна функція, яка повинна забезпечити випередження теорією соціальної екології практики природокористування, наповнення теорії практичними ідеями;

6) прикладна функція пов’язана з багатоманітним практичним використанням досягнень соціальної екології, розробкою критеріїв екологічної доцільності кожного акту людської природоперетворюючої діяльності, розробкою стратегії раціонального природокористування;

7) прогностична функція забезпечує передбачення наслідків прийняття та реалізації тих чи інших рішень щодо впливу на оточуюче природне середовище і запобігання його можливих негативних наслідків;

8) наукотворча функція, що полягає в приведенні сучасного екологічного знання в систему, надання їй не лише дослідницько-організаційної, але і теоретико-концептуальної єдності.

Дата добавления: 2014-11-09