Конец ознакомительного фрагмента. 10 страница

Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згідно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.

Особливо це зрозумів Кузь. Кожного ранку він приходив разом із Павлом у кабінет Оксена і говорив, знімаючи шапку:

– Значця, так. Воно, може, то й невигідно, так зате нам підпира: продавай к лихій годині ялівок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть.

– Добре. Ми це питання утрясемо.

– А ти не тряси, а залигуй корів та веди в район, – гарячився Кузь.

Павло, приходячи на обід, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.

– Оце купили дві корови, – повагом розказував він, сідаючи за стіл в своєму сірому халаті, що робив його схожим на коновала. – Одна ряба, друга рижа.

– Радій, радій, – бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами. – Побачимо, що ти заробиш на тій фермі.

– А тобі все мало! – обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусів аж пара йшла.

– Не мало, а люди зі своєї роботи щось мають, а ти весь вік сухий хліб їси.

– Аби ти менше гавкала, – спокійно радив Павло.

Але одного разу він здивував Явдоху не на жарт. Пообідавши, поліз між горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руці, чи міцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що він збирається на здобутки до сусідів. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорів, чи до Бовдюгів, або ще до кого‑небудь із кутчан, сідав на лаву і, помовчавши з годину, говорив:

– Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?

– Скажете…

– Позичте квасу.

І йому позичали, бо Павло був такий чоловік, що ніколи не жалів для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого – Павло грабарку на плече – і пішов. У роботі чоловік надійний, на плату невибагливий. Питають його:

– Скільки ж вам, дядьку, за роботу?

Павло подумає, дивлячись у землю і ніби питаючи в неї поради, скільки ж коштує його труд на ній, а тоді перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:

– Та давайте, скільки дасте.

– То, може, ви не грішми, а салом візьмете?

– Можна й салом…

– Правда, сала в нас не так‑то й щиро, бо в цім році ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною відберете?

– Та коли так, то можна й сметаною.

Отож і думала Явдоха, що піде Павло на відбереньки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечері і поставив повний глечик молока на стіл.

– Оце тобі! Мабуть, аж до сестри ходив? – зраділа Явдоха, що таки дуже полюбляла молочну затірку.

– На фермі дали.

– На якій фермі? – не второпала Явдоха.

– Уже ж не на якій, як не на артільній…

– З якого дива?

– Завфермою розпорядився. Бери, каже, по літрі в день, це, каже за твою роботу.

Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.

– Помий же голову та переодягнися, – лагідно припрошувала вона. – Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.

Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов’язала по‑новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки руки не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.

Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого.

– Приліг би та задрімав трохи, – топилася вона серцем біля чоловіка. – Вважай, біля тих корів накрутився, що й ніженьки мліють.

– В нічне діжурство треба йти.

– А Кузько? – застигла з ополоником в руці Явдоха. – Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника.

– Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, – уже підвищив голос Павло.

– Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть.

Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці. Їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину.

– Оце горенько, ще задавиш, – закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати.

– Сходи до Вихорів та попроси газети на куриво, – прокричав їй услід Павло.

Іншим разом Явдоха ніколи б не виконала його прохання і витурила б з коритом тютюну або в сінці, або навіть надвір та ще стусонула б кулаком межи плечі, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап’яла на себе хустку і пошкрьобала до сусідів. Повернулася звідти ще веселіша, ще лагідніша.

– Оце розмовляла з Уляною, – гомоніла вона, розпинаючи хустку, – так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив’язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не спечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.

– Тьху, дурна! – сплюнув Павло. – Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.

Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою. На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.

– Жди його, як пана, – бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. – Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.

Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленіє, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. «Що ж робити? Де вихід?» – в сотий раз питав себе Дорош.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Стоимость полной версии книги 105,00р. (на 08.04.2014).

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картойами или другим удобным Вам способом.

Дата добавления: 2014-11-25