Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Подарки каждому посетившему презентацию. 4 страница





Епіфора — засіб поетичного синтак­сису, однакове завершення частин твору.

Епос — 1. Літературний рід, оснований на домінанті об'єктивованого зобра­ження. Літературні жанри епосу — роман, повість, оповідання, новела, нарис, казка, байка тощо. 2. Жанр епічного роду літера­тури: частіше називається поняттям «герої­чний епос».

Епічність — родова ознака творів епі­чних жанрів. Настанова на об'єктивність і об'єктивованість, часо-просторову панорамність, історичність.

Епопея — 1. Втілена епічність. 2. Жанр епічного роду (частіше — роман-епопея), в якому подана широка панорама історично­го буття народу чи народів.

Естетика — філософія мистецтва, нау­ка про прекрасне.

Естетична роль літератури — доміну­юча роль будь-якого мистецтва, у тому чи­слі мистецтва слова, оскільки естетичний компонент невіддільний від художнього. Ес­тетична роль будь-чого — викликати естети­чні почуття, відчуття насолоди прекрасним. Коли ми читаємо твір, насолоджуючись са­мим процесом читання, коли ми милуємось твором як чимось гарним, довершеним, ми отримуємо естетичне задоволення, а літера­тура виконує естетичну роль.

Естетство — концепція творчості, по­ширена в період кінця XIX — початку XX сто­ліття; надання літературі естетичної функції як найважливішої. Оскільки таким чином тіс­нилась виховна, ідеологічна чи політична роль літератури, естетство часто розвінчува­ли як буржуазне, реакційне тощо.

Ідеал естетичний — уявлення про те, яким має бути життя в ідеалі, втілюється в мистецтві художніми засобами, але в кожну епоху по-своєму. Уявлення про прекрасне залежить від ієрархії цінностей. Якщо на першому місці — цінності матеріального світу, соціуму, то еталоном краси природи буде урожайна нива, а еталоном красивої людини — людина здорова, фізично силь­на, правильно «складена»: саме такими ми бачимо природу і людину у творах митців античності, доби Відродження, реалістів, соціалістичних реалістів. Якщо ж на пер­шому місці духовні цінності, тоді втіленням прекрасної природи буде картина грози, а вродлива дівчина змальовуватиметься пре­красною внутрішньо (зовні вона тендітна, слабосильна): так малювали красу природи і людини митці Бароко, романтики, символісти.

Ідея — головна думка твору, відповідь на питання «Навіщо це написано?».

Ідилія — буквально «маленький об­раз», початково в античній літературі корот­кий ліричний твір, пізніше — зображення ідеального життя на лоні природи.

Ієрархія — підпорядкування засобів зображення у творі чомусь головному (до­мінуючому).

Імпресіонізм — стильова течія модер­нізму, поширена в літературі на початку XX століття. У живописі — художній метод і стиль другої половини XIX століття. Емоцій­но забарвлене, суб'єктивоване зображен­ня. У літературі цей стиль вирізняється яск­равим, емоційно забарвленим звукописом, настроєвим зображенням пейзажу чи порт­рета, тонким нюансуванням відчуттів. Голо­вні засоби імпресіонізму в літературі — зву­копис і метафоризований епітет.

Інверсія — «перестановка», порушен­ня загальноприйнятого порядку розташу­вання слів у реченні з певною художньою метою.

Інакомовлення — 1. Художня літера­тура є інакомовною, внаслідок багатознач­ності образної тканини твору (інша мова). 2. Засіб замовчування, приховування в під­тексті того, що неможливо сказати прямо.

Інтонація — характер звучання твору, зміст ритмомелодики, ті почуття, настрої, емоції, які втілились у відповідне звучання.

Інтрига — форма конфлікту, умисна динамізація, заплутування та ускладнення конфліктних стосунків.

Іронія — засіб гумору, троп; незлоби­ве висміювання, підкреслювання невідпові­дності дійсного та бажаного, надання сло­вам протилежного значення, подвійного змісту («Яка ти сьогодні гарна!» — кажуть людині, яка зодягнулась без смаку чи не­доречно).

Казка — епічний жанр фольклору, по­будований на вигаданому сюжеті.

Калька — буквальний переклад слів чи їх частин на іншу мову.

Канон — те, на що орієнтується біль­шість, правило, яке затверділо.

Катрен — чотиривірш.

Класицизм — епоха в історії європей­ської культури (17-18 ст.), літературний на­прям, художній метод і стиль. Як художній метод класицизм є об'єктивацією Арістотелівської настанови (мистецтво це насліду­вання життя) у відповідну епоху. Класи­цист — це людина, яка підпорядковує себе і своє мистецтво не загалом життю, як анти­чні митці, а життю суспільства, яке частіше всього втілюється в образі держави і влади. Оскільки мистецтво підпорядковується жит­тю, вищим інтересам держави, мистецт­во — це в першу чергу майстерність, реме­сло. Щоб бути майстром своєї справи, треба знати секрети майстерності, вміти дотримувати правил. Класицизм — норма­тивне мистецтво, яке регламентує кожен елемент твору. Класицистський стиль — це строга підпорядкованість форми змісту, продумана ощадливість зображувальних засобів, ворожість до умовних форм.

Клаузула — закінчення віршованого рядка після останнього наголосу.

Коломийка — малий ліричний жанр фольклору, поширений на Західній Україні. Також строфа з двох рядків по чотирнад­цять складів з цезурою і жіночою римою. Шевченко записує коломийку чотиривір­шем: «Чорнобрива Катерина / Найшла, що шукала. / Дунув вітер понад ставом — / І сліду не стало» («Катерина»).

Колядка — обрядова новорічна пісня.

Комедія — жанр драматичного роду літератури, веселий чи смішний твір з оп­тимістичним фіналом.

Комічне — невідповідність форми і змісту, яка стає об'єктом висміювання.

Коментар — примітки, пояснення до твору.

Компаративістика (див. порівняльне літературознавство)

Композиція — будова твору, яка ви­значається жанром. Основні різновиди композиції — сюжет (епічні твори), сценічна дія (драматичні твори), вірш (ліричні твори).

Консонанс — те ж, що й дисонанс.

Константа — постійна ознака, напри­клад, константа силабо-тонічної системи — стопа. Той елемент, видозміна якого веде за собою зміну усієї форми.

Конструктивізм — течія модернізму, яка сформувалась на доведених до логіч­ного кінця гаслах футуризму. Від слова «конструкція»: у назві підкреслено раціона­льний підхід до написання творів. Генетич­но споріднений з класицизмом. Зміст по­слідовно керує формою, але форма актуа­лізує експеримент, головний принцип твор­чості — пошук нових комбінацій.

Контамінація — буквально суміш різ­норідних елементів, з яких утворюється якась нова цілісність (твори постмодерніс­тів часто будуються на контамінації творів світової літератури).

Компіляція — буквально грабунок, за­позичення без посилань на джерело.

Контекст — буквально зв'язок, з'єднання частин і цілого. Будь-що є части­ною чогось. Слово і фраза тексту цілком зрозумілі в контексті абзацу чи всього тво­ру. Контекстом твору є творчість автора, контекстом творчості — літературний про­цес його часу тощо.

Колізія — оформлення (прояв) конф­лікту у вигляді персоніфікованих (очевид­них) зіткнень.

Конфлікт — суперечність, протистоян­ня, схований двигун сюжету (зміст, виток, причина колізій). У сюжеті зав'язується і розв'язується конфлікт. Конфліктів дуже багато, а тому існує необхідність їх згрупу­вати, виділити різновиди. Масштаб, харак­тер перебігу, місце перебігу конфліктів — все може стати критерієм для поділу. За масштабом конфлікти можна поділити на локальні та глобальні (або соціальні). «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького і його ж «Микола Джеря». За місцем перебігу — зо­внішні (між людьми) і внутрішні (у внутріш­ньому світі героя): «Fata morgana» М. Ко­цюбинського і його ж «lntermezo». За учас­тю дійових осіб — персоніфіковані та не пе­рсоніфіковані: «Бур'ян» А. Головка і «Місто» В. Підмогильного. За характером перебі­гу — гострі та мляві: «Тигролови» І Багря­ного і «Санаторійна зона» М. Хвильового. Між цими полюсами існують градації, які треба враховувати у кожному конкретному творі.

Критерій художності — ті критерії, якими ми користуємось, аби визначити, ви­сокохудожній твір перед нами чи малоху­дожній. Критерії художності змінні, зале­жать від епохи, культури, країни, суб'єк­тивного сприйняття творів. Те, що для одно­го є ознакою високої художності, з точки зо­ру іншого — недолік. Скажімо, реаліст цінує достовірність і будь-який твір звіряє з дійсні­стю. Химерність, умовність, надмірність за­собів для нього є недоліком. Тому твір треба цінувати, виходячи з авторської настанови (якщо автор хотів написати романтичний твір, його треба цінувати з точки зору досяг­нень романтизму, а не реалізму).

Критика літературна — частина літе­ратурознавства, вивчення сучасної літера­тури. На відміну від літературознавчого до­слідження, критика більшою мірою суб'єктивна, оцінкова, базується на пер­шому враженні від прочитаного.

Критичний реалізм — різновид реалі­зму, найбільш поширений у XIX столітті. Йому властивий принцип зображення життя у формах самого життя, але з критичним засудженням соціальних умов. Конфлікт людини і суспільства виявляється у пригні­ченні особистості (маленької людини, зай­вої людини) соціальними структурами. Па­фос критичного реалізму — протест проти гноблення, несправедливості, соціальної нерівності.

Кульмінація — елемент сюжету, вища точка напруги, вирішальне змагання супро­тивників, злам, після якого починається рух до розв'язки.

Культурно-історична школа — літера­турознавча школа і метод у літературознав­стві XIX століття, засновник — французький науковець І. Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літерату­ри». В основі — філософія позитивізму, ро­зуміння мистецтва як відтворення соціаль­ного життя суспільства. Тен намагався пов'язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незва­жаючи на близькість Тена до матеріалісти­чного світогляду, радянські літературознав­ці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мисте­цтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давався взнаки при вивченні історії світових літера­тур навіть у радянській науці.

Легенда — прозовий жанр фольклору, оповідь від імені очевидця про таємничі по­дії, в яких реальне переплітається з фанта­стичним.

Лейтмотив — те, що звучить найвира­зніше протягом всього твору. Лейтмотивом може бути образ, думка, настрій тощо, але вони мусять мати інтонаційне втілення.

Лірика — рід літератури, оснований на домінанті суб'єктивного самовиразу автора.

Ліричність — родова ознака ліричних жанрів, настанова автора на особливу дові­рливість, відвертість, емоційність.

Ліричний герой — частка автора. У про­цесі роботи над ліричним твором автор і ліри­чний герой невіддільні, власне, існує тільки автор. Ліричний герой з'являється як назва нашого розуміння, що загалом автор ніколи повністю не втілюється у своїх творах.

Ліро-епічний твір — це жанр, утворе­ний на межі епосу і лірики, головний ліро-епічний жанр — поема, яка взяла від епосу сюжетну оповідь, а від лірики — віршовану форму і ліричного героя.

Література — все, що написане.

Літературний процес — розвиток чи рух літератури, який визначається як при­родними законами, так і соціальним розви­тком суспільства. Рух літератури визначає в першу чергу єдність і боротьба протилеж­ностей: зміст і форма, традиції і новаторст­во, реалізм і романтизм, песимізм та опти­мізм тощо.

Літературознавство — наука про ху­дожню літературу. Поділяється на історію літератури (історію рухів, об'єднань, твор­чості окремих митців), теорію літератури (формування понятійного апарату, дослі­дження закономірностей розвитку літерату­ри, специфіки літературної творчості та твору), літературну критику (оцінка і аналіз творів і явищ сучасної літератури)

Літота — антонім гіперболи, примен­шення (хлопчик-мізинчик).

Мадригал — в античній літературі те ж, що й гімн; у добу Відродження — пісня еротичного змісту (імітація пісень пастухів).

Майстер — ідеальна творча особис­тість для доби Відродження, Класицизму, Реалізму і для неокласицизму XX ст. Якщо мистецтво — наслідування життя, то наслі­дувати треба вміти. Творчість — це майсте­рність, ремесло, таке ж вміння, як і будь-яке інше. Майстер завжди орієнтується на результат творчості — твір має бути дове­ршений, бездоганний. Тому для Майстра важливими є канони (зразки, за якими тре­ба вчитись), довершені твори минулого (в першу чергу античної культури) і секрети майстерності (тонкі вміння, якими важко оволодіти, тому вони стають індивідуаль­ним надбанням Майстра).

Макаронічна мова — мова, яка стає незрозумілою із-за надмірного насичення іншомовними словами. Використовується з пародійною і сатиричною метою. Яскравий приклад — використання макаронічної мови в поемі Котляревського «Енеїда».

Маніфест — оприлюднення гасел і за­сад у загострено полемічній формі. З мані­фесту починається історія будь-якого літе­ратурного об'єднання.

Маркер — позначка, виділення із за­гального тла.

Маркування емотивне — забарвлення авторської мови у відповідності з його ставленням до тих чи інших героїв, явищ, подій.


Маска — те, що ховає. Маски викори­стовують не лише на маскарадах чи у театральних виставах, а й у багатьох літератур­них творах. Скажімо, іноді поет пише лірич­ний вірш від імені якогось історичного ге­роя чи іншого поета: він ніби вдягає маску іншого. Є навіть вираз «маска ліричного ге­роя»: ліричний герой розігрує багато ролей і виступає перед читачем у різних масках.

Медитативна лірика — від «медита­ція» — роздум; ліричний жанр з актуалізаці­єю рефлексії (самозаглиблення) чи філо­софського споглядання.


Мелодика — музикальний термін, чер­гування високих і низьких тонів у вірші.

Мелодрама — в античній літературі драматичний твір з супроводом музики. Те­пер драматичний твір з трагічними колізіями, моралізаторством і щасливим кінцем.

Мемуари — спогади про минуле, жанр, який існує на межі публіцистики і бе­летристики. Мемуари присвячуються ви­значним людям або історичним подіям, які автор намагається передати з максималь­ною об'єктивністю.

Метафора — різновид тропів, який утворюється способом підміни предметів. Один предмет діє як інший: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Дніпро діє так, як йому не властиво, як хтось інший, він наче грає роль когось іншого).

Метод у літературознавстві — істори­чно обумовлений підхід до вивчення літера­тури, який акцентує аспект вивчення і фор­мує систему прийомів і засобів аналізу.

Метод художній — історично обумов­лений тип художнього світосприйняття у процесі його реалізації. Типів художнього світосприйняття є два — реалістичний (на­слідувальний, життєподібний, об'єктиво­ваний) і романтичний (уявний, вигаданий, суб'єктивований). У кожну конкретну епоху той чи інший тип художнього світосприй­няття домінує і формує художній метод. Романтичний тип світосприйняття в добу Бароко втілився в художньому методі баро­ко, у добу Романтизму — у методі романти­зму. Романтичні методи — це також сенти­менталізм, неоромантизм, необароко. Вони мають багато спільного. Відрізняє ж їх те, що вони оформились у різні часи і тому ввібрали в себе різне розуміння світу і мис­тецтва. Реалістичні методи — це реалізм античний, доби Відродження, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм. Існують також ме­тоди модерністські, які містять у собі орга­нічну єдність романтизму і реалізму: сим­волізм, імпресіонізм, експресіонізм, футу­ризм, сюрреалізм.

Метонімія — різновид метафори, коли перенос значення здійснюється за суміжністю предметів чи явищ, або ж підміна назви. Зна­ряддя праці означає людину певної професії (перо пише, молот кує). «Серце рвалося, смі­ялось, / Виливало мову» (Т. Шевченко, «Думи мої...»): серце замість людини.

Метр — буквально від «міра», основа віршового розміру (основа ямбу — наголо­шеність кожного другого складу, основа дактилю — наголошеність першого складу у трискладовій стопі тощо).

Містерія — буквально служба, обряд, драматичний твір на біблійну тему в часи Середньовіччя.

Містифікація — буквально «робити та­ємницю», приховування авторства, видаван­ня чужого твору за свій чи навпаки — припи­сування свого твору комусь іншому. Іноді приховування авторства було зумовлене ідеологічними чи політичними обставинами життя, але у XX столітті містифікація стала формою літературної гри. Найцікавіша міс­тифікація в російській літературі початку XX століття — творчість вигаданої кількома ві­домими поетами Чарубіни де Габріак. І

Міф — альтернативна реальність, об'єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, не­адекватного бачення, такого, чого наспра­вді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес по­шуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обґрунтованого, доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науко­вим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для біль­шості радянських людей. Зараз соціалізм сприймається як міф про земний рай. Ху­дожня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає із образного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприй­няття. Митець сприймає світ, як дикун або дитина. Світосприйняття митця, дикуна, ди­тини є в чомусь міфічним.

Міфологія — міфи, які репрезентують певну культуру чи віру: антична міфологія, християнська міфологія тощо.

Міфізація — 1. Фактично обожнення, надання конкретній людині міфічного орео­лу. Міфізуються найчастіше кумири. 2. За­сіб художнього зображення, своєрідне ху­дожнє узагальнення, яке полягає в універ­салізації повсякденного буття.

Модернізм — 1. Епоха в історії євро­пейської культури кінця XIX — початку XX століття. 2. Художній метод епохи модерні­зму, який розгалузився на кілька методів і напрямів. Модернізм як художній метод формується тоді, коли головним естетич­ним об'єктом митця стає сам митець. Все об'єктивне в зображенні поспіль суб'єкти-візується, а все суб'єктивне, навпаки, опо­середковується. Тому про модернізм жар­тома кажуть, що це романтизм, який пере­хворів реалізмом. Модернізм як метод тво­ру ми впізнаємо за значно більшою мірою суб'єктивності порівняно з романтизмом і реалізмом.

Монолог — буквально «слово одного», головна форма ліричного самовиразу. У драмі монолог — це звертання героя до глядачів, тут монолог поєднується з діало­гом.

Мотив — буквально мелодія, наспів. Найменший елемент сюжету, побічна тема. У сюжеті на історичну тему («Гайдамаки» Т. Шевченка) звучать мотиви кохання і вір­ності, призначення поета, мотив ліричного переживання історії України тощо.

Напрям літературний — головний елемент літературного процесу (як і мисте­цтва загалом), історично і національно зу­мовлений сюжет літературного життя. Спо­ріднені напрями кількох мистецтв визнача­ють характер культурного життя країни пе­вного періоду і дають назву епосі. Напрям літературний — це текст у культурі певного місця і часу. Як і кожен текст, напрям має завершеність і цілісність, а отже, зміст і форму. Зміст напряму визначає художній метод, форму — художній стиль. Одним і тим же словом, наприклад, бароко, роман­тизмом, реалізмом, модернізмом ми нази­ваємо споріднені явища різних понятійних рядів: епоху (період в історії європейської культури), художній напрям, метод і стиль. Романтизм як епоха — період в історії єв­ропейської культури (його межі — друга половина XVIII — перша половина XIX ст.), коли всі явища культурного життя були по­значені посиленим суб'єктивізмом. Роман­тизм як художній напрям мав різну історію в різних країнах. Найбільш показово (кла­сично) він розвивався в Німеччині. Роман­тизм як напрям — це початок (різкі, полемі­чні маніфести перших романтиків, напри­клад, групи "Sturm und Drang»), це пред­ставники, це твори і критичні статті. Далі явище поширюється, охоплює все більше коло митців, доки його головні засади не опановуються літературою і не стають її ор­ганічною часткою. Напрям стає модою, приваблює епігонів і зрештою викликає спротив найбільш талановитих митців, які не хочуть нікого повторювати: це початок кінця. З полеміки починається життя нового літературного напряму. Постійний рух і змі­на — це і є процес, діалектичний розвиток літератури (і мистецтва загалом).

Наратор — оповідач, нарація — опо­відь, термін західного літературознавства, вживається в дослідженнях типів оповіді та специфіки оповідних манер.

Народна драма — драматичний жанр фольклору, бере свій початок від обрядо­вих дійств, які з часом відділились від об­ряду. Народна драма має різні форми: ля­лькові, вертепні, фарсові. Для неї характе­рна максимальна умовність, гротесковість, фарсовість.

Народність — основоположне поняття радянського літературознавства, запозиче­не з революційно-демократичної та народ­ницької літератури XIX століття; відобра­ження у творчості інтересів народу. Від імені народу залюбки промовляла радянсь­ка влада і принцип народності використо­вувала як соціальне замовлення і спосіб тиску на митців. Народність — поняття, яке початково містило в собі значення «належ­ності до певного народу», себто нації, зго­дом набуло виключно класового забарв­лення, народом стали вважати лише пред­ставників трудового класу. Натомість наці­ональний елемент мистецтва за радянських часів пригнічувався. Сьогодні поняття «на­родність» варто замінити поняттям «націо­нальна належність», оскільки творчість будь-якого письменника, у першу чергу за посередництвом мови, тісно пов'язана з національною культурою.

Натуралізм — напрям у мистецтві дру­гої половини XIX століття, апогей розвитку реалізму, коли принцип «відображення жит­тя у формах самого життя» набув букваль­ності та крайнього прояву: копіювання жит­тя в його найпрозаїчніших, найнепривабливіших («непоетичних») буденних проявах.

Натуральна школа — напрям у літера­турі, російський варіант реалізму (М. Гоголь, М. Некрасов, М. Чернишевсь­кий, I. Тургенев), школа в літературознавс­тві XIX століття, що відстоювала теоретичні засади реалізму (В. Бєлінський).

Наукова фантастика — літературний жанр, втілення науково-технічних ідей у бе­летристичну форму.

Неологізм — нове слово, утворене митцем за аналогією до існуючих способів словотворення: за допомогою складання різних основ (сонцекров, сміхострумки — М. Семенко), суфіксів, префіксів тощо. Це художній образ, що виявляє первісну обра­зність слова.

Неточна (неповна) рима — рима, яка будується не на повторі клаузул, як точна, а на загальній співзвучності слів: свят / про­стять, винний / спинить, серцям / ям, віт / тисячоліть (М. Семенко, «Тов. Сонце»).

Новаторство (див. «Традиції і нова­торство»)

Новела — малий прозовий жанр епіч­ного роду літератури, який сформувався в часи Відродження. Букв, «новина», чудна звістка, анекдотична історія про особисті взаємини людей, що передавалась із уст в уста, а потім записувалась. Новела має усталені формальні ознаки: напружений розвиток події, її парадоксальність і неспо­діваний фінал.

Образ — головний елемент художньо­го світосприйняття і його об'єктивації. Об­раз — це первісно-чуттєве узагальнення світу. На відміну від поняття, яке завжди безособове, образ втілює суб'єктивне сві­тосприйняття.

Образність — природа художнього твору. Все образне — художнє, все худож­нє — образне. Художнє — отже, просякнуте духом, думкою, почуттями конкретної лю­дини. Тільки образ, з усім його розмаїттям, здатен віддзеркалювати неповторність вну­трішнього світу людини.

Обряд — дія з магічним значенням.

Обрядова поезія — поезія, що є ор­ганічною часткою обряду; найважливіша риса обрядової поезії — синкретизм, поєд­нання різних мистецтв в одному творі; до нашого часу збереглась весільна та кален­дарна обрядова поезія.

Ода — жанр античної лірики, мета якого — оспівування визначної персони чи події; у сучасній поезії часто використову­ється як пародійний жанр (саркастичне оспівування).

Оксиморон — художній засіб, вид тропа (часто це епітет), утворений поєд­нанням взаємовиключних понять: біла са­жа, чорна кров тощо. Оксиморонність влас­тива для авторської образності, особливо в поезії XX ст.

Оповідач — той, хто веде оповідь. Оповідь буває від першої особи (розказує автор, який був свідком чи учасником по­дій, персонаж чи вигаданий оповідач) і від третьої (автор є всюдисущим, він не розка­зує, а ніби показує, подія розгортається ні­би сама собою на наших очах). Оповідь від першої особи ліризує твір, від третьої — епізує, надає опису особливої об'єктивності та безсторонності.

Оповідання — малий епічний прозо­вий жанр, оповідь про один чи кілька епі­зодів з історії одного чи двох героїв.

Оптимізм і песимізм — форми світо­сприйняття, які визначають пафос літерату­ри.

Памфлет — сатиричний твір викрива­льного характеру, спрямований проти вла­ди чи її представників, проти явищ і тенде­нцій суспільного розвитку. Жанр на межі белетристики і публіцистики, поширюється в періоди активної політизації літератури.

Панегірик — в античній літературі свя­ткова величальна промова, згодом — жанр для вихваляння можновладців; у новочасну епоху використовувався іронічно, як паро­дія на вихваляння.

Парадигма — термін структуралістсь­кої поетики, означає вертикаль, вісь, те, що пронизує наскрізь і об'єднує текст у щось цілісне.

Парадокс — те, чого не повинно бути, що суперечить тверезому глузду; пара­доксальність — органічна риса художнього твору, альтернативний (алогічний) пошук істини. У творі парадокс виявляється на рі­зних рівнях, парадоксальні афористичні ви­слови у мові персонажів, парадоксальна образність (порівнювання віддалених, різнокатегоріальних понять: «Із квіту, мов сли­мак із мушлі, виповзає запах», Б.-І. Антонич), парадоксальні ситуації (на парадок­сальних ситуаціях будуються драми М. Куліша, світова драма абсурду) тощо.

Паралелізм — художній засіб, особли­во поширений у фольклорі; паралельні (тобто такі, що стоять поряд і подібні) син­таксичні конструкції, які дають одночасне зображення картини природи і людського життя: «Сидить ворон на могилі / Та з го­лоду кряче... / Згада козак гетьманщину. / Згада та й заплаче!» (Т. Шевченко, «Тара­сова ніч»). Паралелізм передує порівнянню: тут образи ворона і козака не порівнюють­ся, а просто стоять поруч і наче резонують, посилюють експресію картини, увиразню­ють її.

Парафраза — спосіб запозичення, переказ чужого твору чи його частини сво­їми словами, який використовується пись­менниками для того, щоб поглибити влас­ний твір, підкреслити його традицію чи джерело. Дуже часто таким чином посила­ються на Біблію, відомий міфологічний сю­жет, популярний класичний твір.

Пародія — жанр, що слугує своєрід­ним кривим дзеркалом для творів чи твор­чості. Це перекривляння, імітація, загост­рення деяких рис, прийомів, засобів, які роблять наслідуваний твір чи творчість смішними. Пародія буває дружньою і гост­ро сатиричною. Через пародіювання відбу­вається боротьба з віджилими формами в літературі, з мертвими канонами та куми­рами.

Парономазія — стилістична фігура, яка обігрує слова подібні за звучанням, але різні за значенням: «Стрижі на кручею стрижуть» (Ліна Костенко, «Тут обелісків ці­ла рота»).

Пастораль — в античній літературі твір про життя пастухів (Дафніс і Хлоя» Лонга). Пізніше твір, який утверджує простоту і по­етичність життя серед природи, протистав­леного життю села чи міста.

Пафос — ставлення автора до зобра­жуваного, яке завжди вміщується поміж ствердженням (різної інтенсивності) і запе­реченням чогось. Пафос буває оптимістич­ний і песимістичний, сатиричний, ліричний і драматичний, мінорний і мажорний тощо. Родова приналежність твору теж відбива­ється на його пафосі: є пафос ліричний, драматичний, епічний.

Пауза — зупинка у процесі мовлення; важливе поняття віршування, оскільки сис­тема пауз є органічною складовою ритмо­мелодики. Розрізняють, окрім смислових (згідно з пунктуацією) також міжрядкові та середрядкові паузи (цезури), міжстрофічні паузи, подовжені та додатково навантажені паузи тощо. Паузником називають таку фо­рму вірша, як дольник.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-25; Просмотров: 366; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.07 сек.