Зі спогадів Михайлини Коцюбинської

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

«Невеличке помешкання Івана Світличного в Києві на Уманській,

35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді. Тут почували себе як удома Василь Симо- ненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько. Тут ми відкривали для себе Плужника, Антонича, Зерова.

Тут вітали кожен паросток нонконформістського українського мистецтва. Тут знайшов свій духовний дім Василь Симоненко – Світличний був його першим критиком і порадником, пускав у світ його “захалявні” твори... Тут, у цій хаті, записувався на плів- ку Симоненків “Злодій” та інші поезії, завдяки чому його голос зберігся для нащадків. Тут усі вони знаходили теплу усмішку, під- бадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духов-

Âàð³àíò 6

ний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час, – книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати. Та вільне крісло для душевної роз- мови знаходилося завжди. Тож в історії української культури зна- чення цих по-житейському надто скромних, якщо не сказати вбо- гих за сучасними стандартами, але духовно багатих пенатів важко переоцінити...

Не володіючи ораторським хистом, Світличний якось непомітно й ненав’язливо опинявся в центрі кожної культурної акції. Сам читав, здається, все варте уваги і прилучав до цього інших. Пізні- ше у відкритому листі Миколі Бажанові з табору писав, що ця нестримність читацьких інтересів була чи не найголовнішим “криміналом”, за який його було засуджено. Був носієм небезпечно- го знання. Те, що відкривалося йому, умів зробити надбанням інших. Мали-таки рацію Іванові тюремники, вважаючи його коре- нем зла, центром поширення крамольної літератури. Він був душею самвидаву, цього чи не найреальнішого досягнення 60-х у суспільному поступі. Як очевидець, насмілюся твердити, що прак- тичне здійснення Іваном Світличним свого покликання як крити- ка, наставника молодого покоління було навіть більш вагомим і значущим за його літературно-критичний доробок. Звичайно, з поправкою – просто він не встиг реалізувати повною мірою, “на папері”, в друкові свій непересічний талант, свій аналітичний дар, своє теоретичне мислення...

Світличний був живим містком між Східною й Західною Україною, між Києвом і Львовом. Багатьох своїх колег і друзів, зокрема й мене, саме він увів до літературно-мистецьких кіл Львова. Так здійснювалося справжнє національно-культурне єднання. Сьогодні воно видається самозрозумілим, тоді ж його треба було утверди- ти. І в цьому безперечна заслуга Світличного...

Загалом мені важко визначити систему поглядів Івана Світлично- го, як я її собі уявляю, в категоріях суто політичних. Мабуть, тому, що ми спілкувалися в інших регістрах, близьких мені, – адже я до всього доходила через категорії естетики й моралі. Суто політична постановка питань ніколи не належала до моїх акти- вів, та й до Іванових також, як мені здається. Принаймні на початках нашої дружби, в класичний період шістдесятницького буяння. Інша річ, що вся наша діяльність, сама лінія поведінки набували в контексті доби гостро політичного забарвлення. У своїй передмові до збірки “Серце для куль і для рим” Іван Дзюба зауважив, що Світличний ішов до українського патріотизму не так від національного сантименту та емоцій, як від загальнолюд- ських гуманістичних понять і цінностей. Поділяю цю думку. Йва- нова “українськість” була якась спокійно-самозрозуміла, без декла- рацій. Перекладати на українську Ронсара чи Бодлера – це й було ділове утвердження багатющих можливостей української мови без захоплення її “солов’їністю”. Патріотизм не як гасло, а як робота, як дихання»

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Д ЕРЖАВНА П ІДСУМКОВА А ТЕСТАЦІЯ

Дата добавления: 2014-11-26