Розвиток ораторського мистецтва в епоху Середньовіччя

Хто б то чув про міць володарів могутніх, Хто б сьогодні знав про вождів діяння,

Хто б згадав про них, коли б віщий лірик

Їх не уславив?

Павло Русин

В цей період в риториці царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався на суворо визначені, незмінні формули: “Творцем долі держав і приватних осіб є меч, а не слово”. Так Секст Емпірик в своїх творах (“Проти риторів”), вважав риторику “шкідливою”, “шарлатанством”. Політичне красномовство в цей період майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося, в основному, на церковних кафедрах, в університетах і судах.

Релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, в цей час, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні промови на освячення храмів.

Ще на порозі середньовіччя, в 4 столітті н.е., з‘являються такі знамениті релігійні проповідники, як Василь Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст. Але особливо велику роль у розвитку церковного красномовства відіграв Аврелій Августін (354-430 р. н.е.) – “блаженний Августін”. Виступаючи в Мілані як вчитель красномовства, Августін широко використовував цицеронівську теорію стилів та античну теорію трьох видів красномовства: політичного, судового та похвального (панегіричного). Виходячи із тези про істинне і хибне красномовство, він робить висновок про те, що світська риторика – хибна, служити їй – означає служити дияволу, а “істинне красномовство – це духовне красномовство. Риторика повинна допомагати пізнанню істини, а істина - є пізнання бога, служіння йому через релігійне осяяння та очищення, повне ігнорування мирських інтересів”1.

З появою середньовікових університетів в XI-XII ст. зароджується університетське красномовство у вигляді лекцій (лат. “bgere” – читати), як університетської форми передачі інформації про світ, людину, науку. В той час лекції проходили так: професор піднімався на кафедру і, розкриваючи книги, які там знаходилися, читав їх студентам. Книгодрукування в ті часи ще не було, а рукописні підручники коштували дорого, тому їх читали лише професори. Поширеним було цитування, оратори намагалися вивчити на пам‘ять великі відрізки тексту, наукова полеміка перетворювалася в цитатний турнір, де одержував перемогу той, хто знав більше цитат і міг ними легко користуватися.

Вплив церкви проявлявся у містичному змісті речей, в широкому використанні алегорій, метафор, порівнянь, образів.

Видатним, оригінальним оратором другого періоду середньовіччя був Ян Гус (1369-1415), який володів цінною для кожного оратора здібністю змінювати форму викладання думок залежно від складу аудиторії. Він любив використовувати у своїх виступах короткі прислів‘я та приказки. Ян Гус цінував істину, як він її розумів, більше свого життя. Він вибрав смерть, але не відмовився від положень, які вважав вірними, а значить і істинними.

Видатним оратором в період пізнього середньовіччя був флорентійський монах Савонарола Джироламо (1452-1498 рр.) – настоятель монастиря домініканців у Флоренції, який виступав, з одного боку, проти тиранії Медичи, панства та закликав церкву до аскетизму, а з іншого боку, засуджував гуманістичну культуру, організовував спалення творів мистецтва.

Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення лише наприкінці середньовіччя з поверненням тривіуму [(лат. три шляхи) – граматика, риторика, діалектика] й квадріуму, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос – єдність і гармонію думки і слова.

Дата добавления: 2014-11-26