Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Зв’язок української літератури із журналістикою та суміжними галузями людського знання




Проблеми функціонування і розвитку українських періодичних видань, можливостей їх впливу на громадську думку вже в другій половині XIX століття привертали увагу багатьох відомих письменників, публіцистів, літературних критиків, літературознавців. Саме їх зацікавлення журналістськими явищами певною мірою сприяло зародженню науки про журналістику.

Зокрема, думки про виникнення і розвиток української преси, її роль, завдання та місце в суспільному житті не раз висловлювали у своїх художніх і публіцистичних творах, листах відомі діячі української культури і літератури: М. Драгоманов, О. Маковей, І. Франко, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Щурат та ін. Перу окремих з них належать і перші дослідницькі праці, які можна віднести до розряду журналістикознавчих.

Осип Маковей – відомий український письменник, літературний критик і журналіст. Саме у його статті "П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики" (1898) простежуються деякі ознаки наукового підходу до вивчення історії української журналістики. Оглядаючи основні галицькі видання з 1848 до 1898 року, автор статті вперше зробив спробу періодизації розвитку західноукраїнської преси, визначивши три її періоди:

I період (1848–1861) – з моменту заснування двох перших, за словами О.Маковея, "руських газет" у Галичині – "Зорі Галицької" та "Дневника руського" і до виходу "Слова" – друкованого органу партії "москвофілів";

II період (1862–1873) – "до голосного народного віча в Галичи, котре треба вважати початком втягнення нашого селянства до суспільної роботи. Се віче устроїло товариство ім. Качковського... З того часу настали і в нашій публїцистиці иньші вимоги, бо в суспільнім житю почав брати участь і селянин";

III період (1873–1989) – позначений такими важливими подіями, як створення потужної на той час радикальної партії в Галичині, заборона царським урядом у 1876 році українського друкованого слова в російській Україні, а також заснування у Львові у 1879-1880 роках газет "Батьківщина", "Діло" і "Зоря" – "трох органїв, котрі сьвідчили про явний зріст партиї народовців".

Визначаючи періоди п'ятдесятилітнього розвитку галицької преси, О.Маковей керувався принципом історичної взаємозалежності явищ суспільно-політичного життя, формування громадської думки і появи періодичних видань відповідного тематичного спрямування.

Дослідник констатував, що революційні події 1848 року в Європі спричинили знищення панщини і пом'якшення цензури на Галичині. Наслідком цих змін стала поява політичного товариства "Рада народна руська", пізніше перейменованого на "Головну раду руську", яке почало видавати "Зорю Галицьку". Інше політичне товариство "Руський Собор" заснувало свій часопис "Дневник руський". І саме з того часу, наголосив письменник, "можна рахувати історию нашої публїцистики. Правда, українсько-руські твори друкували ся вже й перед тим в ріжних газетах, але то не були газети наші що до мови, тілько твори в нашій мові появляли ся там, як в гостях. А ті дві згадані газети з 1848 року, то були вже видавництва, призначені лише для нашого народу і мали видаватись нашою мовою".

О. Маковей був першим критиком "Зорі Галицької". На його думку, програма цієї газети була досить "неясна і неповна", а редагувалась вона "зовсїм лихо". У цілому ж, він у досить гострій і негативній формі подав характеристику часопису. А це, на думку сучасного дослідника української преси М. Нечиталюка, цілком знецінювало не тільки "Зорю Галицьку", а й усю тогочасну галицьку журналістику.

Відзначаючи заслуги О. Маковея у журналістикознавстві, сучасні вітчизняні науковці зауважують, що, оскільки запропонована ним періодизація історії української преси була на той час першою спробою, то вона хибує приблизністю і малообґрунтованістю.

Однак варто зауважити і те, що О. Маковей у своїй статті не лише розглянув історію зародження і становлення тогочасної української преси в Галичині, зробив першу спробу її періодизації, а також він висвітив деякі теоретичні питання журналістики, виділивши її суттєві якості: інформаційну, виховну, просвітницьку функції, оперативність й актуальність і підкреслив необхідність високої професійності журналіста.

Дослідником, який, у порівнянні з О. Маковеєм, вже більш ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і висловив певні свої міркування щодо теорії журналістики, був видатний письменник, учений і громадський діяч І. Франко. Саме його, на думку історикознавця вітчизняної журналістики І. Курганського, слід вважати першим істориком української преси, а, за твердженням іншого науковця М. Нечиталюка, – зачинателем теорії публіцистики.

Хоч І. Франко і не залишив цілісної теоретичної праці про журналістику, існують твори, в яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо його розуміння теорії преси. А саме: статті "По за межами можливого" (1900), "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), "Новини нашої літератури" (1907), "Передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), моно-графія "Іван Вишенський і його твори" (1895) та низці інших праць.

Головною функцією журналістики І. Франко вважав функцію формування громадської думки, а під основним завданням журналіста розумів вироблення у читачів чіткого і правильного уявлення про суспільні процеси та роз'яснення складних суспільних проблем. Таке наше твердження доводять слова самого вченого: "показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі".

Від публіциста він вимагав глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації. Актуальність будь-якого публіцистичного твору, який є своєрідним відгуком на ту чи іншу суспільно-політичну подію, на думку І. Франка, залежить від уміння його автора побачити у ній значне соціальне явище і проникнути у саму її суть. До вибору теми публіцистові, за порадою І. Франка, необхідно підходити аналітично, визначаючи міру злободенності майбутнього твору. Творчість публіциста повинна відповідати пекучим потребам часу.

І. Франко був, по суті, першим, хто визначив принцип міжпартійності преси. Він уважав, що періодичне видання позапартійного типу не тільки можливе, а й конче необхідне. Каменяр так охарактеризував спрямованість "Літературно-наукового вісника", редактором якого був у 1889 – 1906 роках: "Як орган Наукового товариства імені Шевченка "Л.-н. вісник" не міг бути органом ані жодної політичної партії, ані жодної літературної школи: навпаки, задля свойого становища як одинокий літературно-науковий орган українсько-руської нації він мусив давати місце різним поглядам. Різним літературним напрямам і змаганням, уважаючи, власне, одноманітність та їх уніформ великим лихом, проявом застою".

Публіцистичний твір, на думку І. Франка, повинен містити у собі елементи наукового пізнання дійсності. Як визначає І. Курган- ський у своїй праці "Майстерність Франка-публіциста", Каменяр використовував різні публіцистичні методи. Перший – принцип взаємозв'язку, в основі якого лежить тлумачення суспільно-політичного явища з точки зору взаємозв'язку різних предметів і подій. Другий – принцип історизму, який вимагає від публіциста дослідження різних явищ в залежності від їх виникнення, розвитку і відмирання. Саме цьому принципу І. Франко відвів найголовнішу роль, вбачав у ньому головну умову правильного, наукового пізнання суспільних явищ.

У системі поглядів І. Франка на майстерність журналіста важливе місце посідає проблема факту. У багатьох своїх працях вчений наголошував на тому, що факти повинні становити основу публіцистичного твору. Так, приміром, до проблеми важливості добору і вивчення фактів І. Франко звернувся у своїй повісті "Лель і Полель". На прикладі роботи свого головного героя Начка – редактора газети, Каменяр показав необхідність для журналіста мати фундамент з точних і незаперечних фактів.

В цілому ж, розмістити основні вимоги І. Франка до преси можна в такій послідовності:

1. Першочерговим обов'язком преси є інформування читачів про поточні події суспільно-політичного життя. Газетна інформація має бути оперативною, об'єктивною, правдивою, систематичною.

2. Головна функція журналістики – це формування громадської думки через постановку актуальних суспільних проблем і загострення загальної уваги до них шляхом ведення публічної дискусії.

3. Основний і визначальний принцип журналістики – це принцип міжпартійності, який є запорукою об'єктивності та правдивості преси.

4. Газетярі мають бути в тісному контакті з політичним і суспільним життям, бути аналітиками і суддями соціальних явищ.

5. Полеміка в пресі повинна вестися предметно з дотриманням високоетичних норм. Вона мусить виникати на базі програмних настанов друкованого органу, торкатися гострих суспільно-політичних і культурно-мистецьких проблем.

У своїх публіцистичних, літературно-критичних та історико-літературних працях І. Франко не лише виробив деякі теоретичні засади функціонування журналістики, але й подав значний матеріал з тогочасного розвитку та історії української преси.

Аналіз Франкових статей дає можливість говорити, хоч і в загальних рисах, про його концепцію історії української журналістики. Каменяр змалював цілі етапи розвитку вітчизняної преси, подав характеристику різних періодичних видань, від відомого альманаху "Русалка Дністровая" (1837) і до періодики початку XX століття, а також визначив їх роль у громадсько-політичному і культурному житті.

У таких працях, як "Симптоми розкладу в галицькій суспільності" (1878), "Українська альманахова література" (1887), "З останніх десятиліть XIX ст." (1901), "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910) та низці інших, І. Франко відобразив весь процес розвитку української літератури і журналістики, показав, як на певних етапах суспільного життя, зокрема у другій половині XIX століття, розвивалась українська періодика.

Найбільш повною працею І. Франка з історії української журналістики, на нашу думку, є його "Нарис історії українсько-руської літератури". Адже, показавши розвиток українського письменства від часів Київської Русі і до кінця XIX століття, він паралельно подав характеристику найбільш помітних явищ і видань в українській журналістиці, від харківського "Украинского вестника" (1816) до галицьких газет і журналів 80-х років позаминулого століття.

Охарактеризував І. Франко і "Зорю Галицьку", як "першу руську політичну часопись", що "на початку свого існування була виключно політичним органом, а пізніше перетворилась на літературно-інформаційне видання". У цілому ж, пишучи про цю газету, він обмежився лише короткими згадками про неї і не повторив жодного обвинувачення, яке закинув на адресу даного часопису О. Маковей.

І. Франко дав довершені зразки аналізу історії періодичних видань. Як стверджує сучасний дослідник історії української преси І. Михайлин, він, на прикладі описів найбільш помітних часописів в українській журналістиці XIX століття, запропонував канон дослідження історії газет і журналів.

Праці І. Франка про історію української преси для нас цінні, насамперед, своїм методологічним змістом, у них журналістика розглядається як галузь духовної діяльності людини, предметом якої є відображення на газетних шпальтах життя народу в усіх його виявах: політичному, економічному, культурному. І. Франко був першим, хто подивився на історію української журналістики як на історію цивілізації нашого народу.

Каменяр розглядав історію української журналістики XIX століття окремо в Галичині й Великій Україні, зазначаючи, що перебування двох частин етнічної спільноти в різних державах стало причиною відносної автономії їх культурного розвитку.

У багатьох своїх працях І. Франко розробив типологію тогочасної української журналістики у Галичині – "москвофільські" видання і "народовська" періодика. У російській же Україні вчений виокремив українські альманахи та російськомовні, але українські за змістом, часописи.

При визначенні шляхів становлення і розвитку української преси, І. Франко використовував науковий метод історико-літературних досліджень, який передбачає розгляд культурних явищ залежно від національної свідомості народу, насиченості політичного життя та інших чинників.

Історію журналістики І. Франко подавав як явище, що, відтворюючи дійсність у різних інформаційних формах, активно ж на неї і впливає.

Перші розвідки І. Франка та О. Маковея з історії і теорії української преси дали поштовх науковим пошукам інших дослідників. Зокрема, увагу багатьох з них привернула історія української періодики. У 1900–1920 роках з’явилися досить цікаві роботи таких журналістикознавців, як М. Возняк, Б. Грінченко, В. Щурат, В. Ігнатієнко, І. Кревецький та ін.

З приходом у науку свіжих сил розширився погляд на історію української преси. Серед вчених розгорнулась дискусія навколо проблеми зародження і початків української преси.

Відомий український літературо- і журналістикознавець Михайло Возняк намагався дослідити передісторію першої українськомовної газети "Зоря Галицька". У своїй статті "З зарання української преси в Галичинї" (1912) він наголосив на тому, що українські альманахи, які існували в Галичині до 1848 року, підготували ґрунт до появи на цих землях першої української газети.

Основні етапи розвитку української преси подав у своїй книжці "Тяжким шляхом: Про українську пресу" (1912) дослідник рідної мови Б. Грінченко. У цій праці автор проаналізував невтішний стан вітчизняних газет і журналів, які виникли у російській Україні після зняття у 1905 році заборони з українського друкованого слова.

До висвітлення проблем історії української журналістики, зокрема до питання виникнення перших українських газет, звертався львівський вчений Василь Щурат. Він відкрив єдиний примірник польського часопису-одноднівки "Kurjer Lwowski", виданий ще у 1749 році, і написав про це у своїй статті "Львівський тижневик з 1749 р." (1907).

Однак більшість істориків української періодики: і сучасників В. Щурата, і пізніших періодів – не схильні були вважати "Kurjer Lwowski" першим часописом в Україні. Навколо питання виникнення української преси у 20-х роках минулого століття розгорнулась широка дискусія. Приводом для неї стала інша стаття В. Щурата "Початки української публіцистики" (1916), яка була надрукована з нагоди сторіччя перших харківських журналів – "Харьковского Демокрита" та "Украинского вестника". У цій праці В. Щурат "першим органом українства", "гідним відродження російської України", оголосив харківський журнал "Украинский вестник".

Насамперед, науковці сперечалися про те, "яку пресу вважати українською: чи ту, що вийшла українською мовою, чи й ту, що змістом українська?". Акцентувалась увага на різних значеннях термінів "початок преси в Україні" (територіально-етнічний принцип) та "початок української преси" (українськомовний та національно-тематичний принцип). Уперше ці принципи теоретично визначив відомий бібліограф преси В.Ігнатієнко у своїх працях "Історія української преси та її вивчення" (1923) і "Українська преса. 1816–1923" (1926).

Він назвав "першими ластівками" преси в Україні дві російськомовні газети – "Прейс-Курант" (1809) в Одесі і "Харьковский еженедельник" (1812) у Харкові, а початком української преси – харківські журнали з 1816 року – "Харьковский Демокрит" і "Украинский вестник". Отже, "Kurjer Lwowski" 1749 року та львівські польсько- і німецькомовні видання кінця XVIII століття до уваги не бралися.

В. Ігнатієнко розробив також свої варіанти періодизації історії української преси. У 1926 році він визначив аж п'ять її періодів: 1816–1834; 1834–1904; 1905–1914; 1914–1917; 1917–1923, а у 1930 році – спростив до двох: "Від 1848 до 1904 рр. включно преса розвивається й існує на Наддніпрянській Україні; другий період – від 1905–1916 рр. – період між першою та другою революціями в Росії".

Важливий внесок у дослідження історії вітчизняної журналістики також зробив український історик, бібліограф, пресознавець І. Кревецький. У своїй книжці "Початки преси на Україні 1776–1850" (1927) він розглянув передісторію виникнення і початок розвитку української періодики.

Як і учасники вищезгаданої дискусії, але не прилучаючись до неї, І. Кревецький намагався уточнити час появи першої газети в Україні. Проаналізувавши працю В. Щурата про тижневик "Kuryer Lwowski", він прийшов до висновку, що це видання не можна вважати першим часописом в Україні, адже воно не належало до власне періодичної преси, а було лише одноденним листком, виданим з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького. На відміну від В. Ігнатієнка, І. Кревецький вважав, що перший часопис в Україні, як і перша книжка, з'явився в Західній Україні. Це видання – тижневик "Gazette de Leopol" ("Львівська газета"), що виходив французькою мовою у Львові в 1776 році.

Першим національним українським часописом у Львові та всій Україні, на думку І. Кревецького, стала "Зоря Галицька", яка видавалась українською мовою. Характеристика цієї газети І. Кревецького різко відрізнялась від негативної оцінки, яку дав їй О. Маковей. "Зоря Галицька", на думку І.Кревецького, була провідним українським часописом для всіх українських земель Австрії (Галичина, Буковина, Закарпаття) того часу.

Вищеназвані автори історико-журналістських праць, оглядаючи в хронологічному порядку українські часописи середини XIX – початку XX століття, прагнули визначити основні етапи розвитку вітчизняної періодики, її головні завдання і функції на кожному з цих етапів та зробили кілька спроб створити періодизацію журналістського процесу.

Чималий внесок у розвиток вітчизняного журналістикознавства зробив Михайло Грушевський – видатний український історик, політичний діяч, письменник, публіцист, редактор, видавець, Президент Української Народної Республіки у 1918 році.

Під час першої російської революції 1905–1907 років, коли після затвердження царським урядом "Тимчасових правил про друк" стало можливим у Наддніпрянській Україні відродження і становлення більш-менш повноцінної української журналістики, М. Грушевський одним із перших серед діячів українського руху включається в обговорення питання про те, якою саме має бути українська журналістика, якими шляхами повинна йти, які завдання зобов'язана вирішувати. Свої міркування з цього приводу він не згрупував в окремому дослідженні, але спроби осмислити принципи і функції журналістики, визначити напрями її розвитку і тактичні завдання знаходимо у цілій низці його редакційних матеріалів: "До наших читачів в Галичині" (1906), "Наша газета" (1907), "До наших читачів в Росії" (1907), "До наших читачів" (1907, 1908), "На українські теми. Видавнича криза" (1909) на сторінках "Літературно-наукового вісника" та "Ради".

М. Грушевський в основу формування і функціонування преси поклав принцип "міжпартійності", про який раніше писав І. Франко.

Головна ідея принципу міжпартійності, на думку М. Грушевського, полягає в тому, що преса повинна мати поступово-демократичний характер – тобто служити "змаганням до широкого й успішного розвою українського народу на полі суспільно-політичнім, економічнім, культурнім і національнім – опертого на економічнім і культурнім подвигненню народніх робочих мас".

Інший відомий український громадський діяч Сергій Єфремов свою концепцію функціонування журналістики виклав у циклі статей "Відгуки з життя та письменства" на шпальтах "Нової громади" та "Літературно-наукового вісника".

У статті "Відгуки з життя і письменства. Перший рік української преси. – Письменники і публіка" С. Єфремов намагався дати пояснення невдачі, яку зазнала щойно народжена українська преса в Росії. Цензурні утиски він уважав другорядною причиною незадовільного становища української преси в Росії, а кризу в українській періодиці пояснював відсутністю національної школи публіцистики, непідготовленістю народу до читання друкованих органів рідною мовою, неуважністю та невмінням авторів враховувати повною мірою інтереси аудиторії та відсутністю належних коштів. Розмірковуючи про становище і завдання української преси, С. Єфремов виробив свій принцип журналістики – принцип демократизму. "Глибокий, непідкупний демократизм – оце основна риса нашого письменства, яка червоною ниткою – переходить через усю його історію аж до останніх часів його поневолення; вона, ця риса, не дала йому загинути і перевела цілим через усі поневіряння по митарствах россійського життя".

С. Єфремов відкинув принцип міжпартійності, запропонований М.Грушевським. Він уважав, що внаслідок того, що дана концепція журналістики була створена в Галичині, її неможливо застосовувати в Наддні- прянській Україні. Адже, у порівнянні з галицькими, тут існували зовсім інші суспільно-політичні та економічні стосунки. Періодичні видання Галичини, на думку С. Єфремова, не могли бути всеукраїнськими, бо мали під собою обмежений ґрунт і тому завжди були лише локальними.

Отже, О. Маковей є автором першої праці про українську пресу. Він розглянув історію зародження і становлення тогочасної української преси в Галичині, зробив першу спробу її періодизації.

І. Франко виробив певні теоретичні засади функціонування журналістики, на прикладі описів найбільш помітних періодичних видань в українській журналістиці XIX століття запропонував канон дослідження історії газет і журналів. Він був першим, хто подивився на історію української журналістики як на історію цивілізації нашого народу.

М. Грушевський став реформатором української журналістики. Він теоретично обґрунтував і ввів у практику принцип міжпартійності періодичної преси.

Одним із найплідніших етапів розвитку українського журналістикознавства стали 20-ті роки минулого століття. Праці М. Возняка, Б.Грінченка, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, В. Щурата, С. Єфремова добре прислужилися у дослідницькому поступі наступних поколінь журналістикознавців, вони є певними орієнтирами і для нинішніх істориків і теоретиків журналістики, а також історії української літератури.

 

Лекція № 2.

Нова українська література і журналістика

 

Зміст

1. Поняття про нову українську літературу та її основні якості.

2. Виокремлення журналістики із літератури.

3. Основні літературні напрями і стильові течії.

4. Публіцистична творчість Г.Квітки-Основ’яненка.

5. П.Куліш – журналіст, редактор, письменник. Перший український історичний роман «Чорна рада».

 

Ключові слова: нова українська література, літературні напрями і течії, художній метод, художній напрям, стиль, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, декаданс, модернізм.

 

Література

1. Бенцал С. «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша – перший історичний роман в українській літературі. / С. Бенцал // Дивослово. – 2011. – № 8. – С. 43 – 46

2. Відоняк Н. Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко і часопис «Основа» / Н.Відоняк // Дивослово. – 2004. – №12. – C. 15 – 16.

3. Вілянт О. Мозаїка «Чорної Ради»; Українська нація в романі «Чорна Рада» / Вілянт О. // Українська мова та література. – 2001. – №2. – С. 4 – 5.

4. Грегуль Г. Пантелеймон Куліш та видавнича справа / Г. Грегуль // Слово і час. – 2004. – № 6. – C. 25 – 33.

5. Гурдуз А. Видавнича діяльність П. Куліша / А. Гурдуз // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – №7. – C. 10 – 11.

6. Єфремов С. Історія українського письменства / С.Ефремов. – К.: Центр навчальної літератури, 1995. – 402 с.

7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-е вид., перероб., допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.

8. Желєзна Ю. Козацтво як державотворчий символ (у романі П.Куліша «Чорна рада») / Ю. Желєзна // Українська мова та література. – 2008. – №1 – 2. – С.16 – 19.

9. Жулинський М. Григорій Квітка-Основ’яненко / М. Жулинський // Дивослово. – 2004. – №10. – С. 39 –43.

10. Історія української літератури ХІХ століття: у 2 кн. / За ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 252 с.

11. Історія української преси. Хрестоматія: Навчальний посібник / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела. – К.: Наша культура і наука, 2001. – 352 с.

12. Куліш П.О. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 2: Статті та рец. – 586 с.

13. Куліш П. Твори: в 2-х т. / П. Куліш. – К.: Либідь, 1994. - 450 с.

14. Лазарєва В. Духовні цінності в художній візії Пантелеймона Куліша / В.Лазарєва // Дивослово. – 2005. – №6. – C. 58 – 63.

15. Лазарєва В. Пантелеймон Куліш та видавнича справа / В. Лазарєва // Українська мова та література. – 2006. – №41 –43. – C. 43 – 44.

16. Лазарева В. Творчість П. Куліша як джерело національно-культурного відродження / В. Лазарева // Українська мова і література в школі. – 2005. – №4. – C. 53 – 55.

17. Лілик О. Екзистенційно-кордоцентричні риси хутірської філософії Пантелеймона Куліша / О. Лілик // Мандрівець. – 2007. – № 2. – C. 82 – 84.

18. Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. – Харків: ХІФТ, 2000. – Кн. 1: Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики. – 280 с.

19. Пастух С. П. Куліш та типографії / С.Пастух, В. Ободовська // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2008. – № 36. – C. 11 – 13.

20. Салига Т. Україна одна! І Шашкевич творив для неї!: у 200-річний ювілей Маркіяна Шашкевича: історико-літературний аспект і сьогочасні проблеми / Т. Салига // Літературна Україна. – 2011. – № 18 (5 травня). – С. 5, 12.

21. Самохвал В. А. Квітка-Основ’яненко «Конотопська відьма» / В.А.Самохвал // Все для вчителя. – 2012. – № 17 – 18. – С. 168 – 170.

22. Свиридюк І. Будителі української свідомості на західноукраїнських землях І половини XIX століття / І. Свиридюк, Л. Орленко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 9. – С. 34 – 38.

23. Сичик О. В. Пробудження національного життя в Західній Україні / О. В. Сичик // Історія та правознавство. – 2011. – № 6. – С. 19 – 21.

24. Слободянюк Ж.Л. Початок національного відродження. Історія України / Ж. Л. Слободянюк // Історія та правознавство. – 2013. – № 6. – С. 24 – 28.

25. Слоньовська О. «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали». (Аналіз роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада») / О.Слоньовська // Дивослово. – 1994. – № 12. – С.11 –17.

26. Федорук О. Пантелеймон Куліш та видавнича справа / О. Федорук // Визвольний шлях. – 2001. – №1. – С. 94 – 101.

27. Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму / Д. Чижевський. – Тернопіль: Презент, 1994. – 442 с.

28. Шупик В. Видавнича діяльність П. Куліша / В. Шупик // Київська старовина. – 2006. – №5. – C. 84 – 91.

29. Яременко В. Визначальні художньо-стильові напрями і течії в літературі XX ст. // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. — К., 2003. — Кн. 1.

30. Ясь О. Між пізнім романтизмом та позитивізмом: (роздуми над «Историей воссоединения Руси» П. Куліша) / О. Ясь // Історичний журнал. – 2006. – №2. – C. 57 – 67.

31. Яценко Н. Пантелеймон Куліш та типографії / Н. Яценко // Дивослово. – 1998. – №5. – С. 15 – 17.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-09; Просмотров: 749; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.081 сек.