Літературна дискусія між Б.Грінченком та М.Драгомановим

1892-1893 рр. відбулася полеміка Драгоманова (Українця) з Б. Грінченком (П. Вартовим) про стан і перспективи розвитку української літератури і про взаємини її з російською літературою. Серія полемічних статей друкувалася під назвою: «Листи з України Наддніпрянської» і «Листи на Наддніпрянську Україну».

Започаткував її Б. Грінченко, зробивши спробу критичного огляду на позицію Драгоманова за двадцять літ (починаючи від статті «Література російська, великоруська, українська і галицька»).

Кореспонденти по-різному дивилися на українсько-російські взаємини. Грінченко жив у російській Україні і з «перших уст» знав ціну тих взаємин. Засоби царського уряду було спрямовано на те, щоб не лише унеможливити розвиток української культури, а й вбити самі здобутки і зробити їх матеріалом спогадів чи історико-літературного вивчення. А між тим, «нація, — писав Б. Грінченко, — має всі права, і ніхто не може тих правів од неї однімати. Українська нація має такі самі права, як і всі нації».

«Українські націонали — народолюбці вважають русько-українську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, — себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».

Характеризуючи тодішній стан української літератури, він піддав різкій критиці М. Костомарова і М. Драгоманова, які своїми теоретичними медитаціями про українську літературу «для хатнього вжитку» і літературу, окрему для інтелігенції, окрему для мужика, скаламутили нашу справу і потьмарили наше національне самопізнання. «Вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя вкраїнський народ. Усе гарне, що ми маємо від російської літератури, ми беремо дякуючи, але ми не хочемо платити за се національною самостійністю, і до сього не присилує нас ніхто».

Не поділяв Грінченко недооцінку Драгомановим української літератури взагалі і Шевченка зокрема. Заяву Драгоманова, що українська література не забезпечувала духовних потреб національної інтелігенції, що вона має обмежений характер і годиться, мовляв, лише для простого люду, Б. Грінченко блискуче спростував. Посилаючись на давню і сучасну українську літературу, він звернув увагу на поеми «Сон» і «Кавказ» — твори, далекі від «домових», твори загальнолюдського значення. «Казати тепер, як Драгоманов, що наша література ще не вийшла за простолюдні рамці — се значить заплющувати очі на факт.

Знов кажу, що я здебільшого підписуюся під суворими присудами д. Драгоманова над тим чи іншим твором, про які він згадував у своїй статті, що я сам палко бажаю інших, далеко кращих праць, але я не можу не признати факту, коли він є: українсько-руське письменство, хоч і як воно убоге, хоч і як мало заробило ім'я «письменство, література», — вийшло вже з рамців письменства просто-людяного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові».

Як доказ цього, Б. Грінченко називає поезії Шевченка «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», в яких показано шлях до національної волі через широку реформу міжлюдських відносин. Прихильник слов'янського єднання, «Шевченко признає за кожним слов'янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «Єдиного, неділимого».

Та вже в середині 40-х років Шевченко дійшов висновку, що єднання «з одним братом, москалем, стане вже не братанням, а неволею, — зараз же постає проти всяких «единств» та «неділимостей» і не вагається обвинуватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку».

Однак Шевченко, його «Сон» і «Кавказ» не викликали в Драгоманова такого пієтету, як у Грінченка. Більше того, він дещо в принизливій формі говорив про неосвіченість Шевченка.

«Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в «Сні» або мішанину Риму з Росією в «Неофітах», не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто любить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм його думок. Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба і добірної форми. По формі Шевченкові поеми відстали від Пушкінових і Лермонтових так, як відстоїть наскорна поема малообразованої хоч і таланові тої людини від пильної праці чоловіка високообразованого. Ми знаємо біографії трьох поетів, бачимо їх рукописи і знаємо, що коли Пушкін і Лермонтов знали європейські мови, пильно слідили за літературами європейськими, неусипно працювали над своїми творами, переробляючи трохи не кожне слово, в Шевченка не було того нічого».

Таке ставлення Драгоманова до Шевченка не було несподіваним для Грінченка. Ще у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) Драгоманов узагалі засудив Шевченка на громадську смерть: «Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченкового може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців, — писав він. — Перш усього він навчить, що «Кобзар» є вже річ пережита. Та мало того: «Кобзар» багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало навіщо годиться».

Спростовуючи Драгоманова, Грінченко говорив про живучість шевченківських традицій, про вибухову силу патріотизму Шевченка, позбавленого національного шовінізму і галушкового патріотизму і російського духу його попередників. «Завсігди і скрізь у Шевченка український народ — самостійно вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації».

Розуміння нації в Шевченка і Драгоманова теж були різні. Для Шевченка нація, народ — це була певна духовна цілість. Морально-розумова, психічна збірнота, але водночас найбільш справжня, реальна річ на світі. Для Драгоманова таке поняття нації було фікцією. У Шевченка — «не було ніякого систематичного погляду на життя», бо його дає тільки систематична наука, якої Шевченко не мав, тому «й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов'ю й ненавистю все товкся в тій Росії та Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили й усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги їх і для свого часу, й для нашого, — причина, через що вони не мали такої сили, яку мали російські європейці — товариші Герцена й Бєлінського, а потім і Чернишевського і Добролюбова, або й самі московські слов'янофіли».

Дискусія Грінченка з Драгомановим не звела до спільного знаменника їх думки і переконання, проте мала непересічне значення, позаяк порушила животрепетні проблеми суспільного і літературного життя того часу і підштовхнула до участі в ній майже всіх чільних письменників. Резонанс її був небувало широким: україніка примусила про себе думати, говорити і писати — в Україні, Російській імперії, в Європі. Крім цього обидва диспутанти в процесі полеміки глибше і ширше пізнавали проблеми українського суспільно-літературного життя з помітною еволюцією суджень і переконань.

Суспільно-політичні погляди Грінченка на початку дискусії не виходили за межі культурно-просвітянської ідеології. Щиро відданий інтересам народу, Грінченко приклав чимало зусиль для поліпшення його становища — шляхом просвіти, економічних реформ. Час радикальних змін суспільного ладу, на його думку, ще не настав, бо ніякі зміни не зможуть пособити, коли люди не досить культурні й освічені, щоб втілити в життя і користуватися наслідками їх. І в цьому він мав повну рацію. Тому першочерговим завданням він вважав національну освіту: «Мусимо дбати з усієї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами. Мусимо розмовляти в сім'ї завсіди по — вкраїнському, мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити по — вкраїнському, а потім уже, геть далі, вчити мови московську, французьку, німецьку та давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська. Доводиться віддавати дітей до московських шкіл, але мусимо самі вдома вчити їх рідної мови, історії, літератури. І се не буде «етнографічний патріотизм», що з нього глузує д. Драгоманов. Ні! Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки будуть. Справжніх українських, а не українофільських діячів тільки тоді виробимо багато, коли сім'я буде в нас українська та коли освіта по — вкраїнському йтиме принаймні додатком до освіти по-московському. Не етнографічний се патріотизм, а єдиний, справжній, і іншого не може бути!».

Упродовж усього життя він дуже багато зробив для просвіти народу, незмінно вірячи, що шляхом спокійної еволюції людських відносин оновиться життя.

Погляди Грінченка позначилися і на його творчості, яку вважав також засобом культурного піднесення, національної самосвідомості народу: «Кожен з нас повинен служити своєму народові і краєві, як уміє, повинен дбати про добро громадське, щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося. То кожен мусить дбати, щоб люди наші не дикі, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а поїдені й напитані. Повинен дбати, щоб наша земля вкрилася не болотами та пісками, а полями з важкоколосим хлібом, садками запашними та лісами зеленими. І тільки той, хто дбає про се, тільки той і відбуває як треба громадську повинність».

Ту «громадську повинність» Грінченко розумів як працю для національного відродження. Працю не на національному ґрунті вважав шкідливою. «Кожний, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, — себто збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток».

У повісті «На розпутті» він поглибить цю думку: «Ми надаємо соціально-економічним питанням велику вагу, але думаємо тільки, що одмови на ці питання не розв'яжуть усіх вузлів, і думаємо, що досягти кращого з усіх боків становища може кожен народ тільки йдучи своїм національним шляхом».

Ідейна криза українських народників 80-х років зачепила і Грінченкових героїв («Зустріч», 1888; «Байда», 1890; «На розпутті», 1891). Гордій Раденко («На розпутті»), що серцем сприйняв ідеї народництва, намагаючись утілити їх у життя (лікування селян, закладання українських шкіл), залишається на роздоріжжі.

У процесі дискусії Грінченко змінив свої погляди на деякі речі, що не пройшло повз увагу Драгоманова: «Хто з увагою перечитає старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив свої думки, а надто спосіб трактування справи, — так що старі й нові листи його показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий, видимо, дещо перечитав нове й передумав наново».

Драгоманов натякнув на зміни ставлення Грінченка до галицьких радикалів і радикальних методів, зміни політичного і соціально-економічного устрою.

В останніх «листах» Грінченко заявляв: запобігання ласки в уряду не дає ніякого ефекту: «Ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годі». Очевидно, і Драгоманов, якби не смерть (1895), багато з того, що він так ревно проповідував і захищав, переосмислив би і зробив інакші висновки. Проте його полеміка з Грінченком стала дзеркалом різнорідних груп і течій українського суспільно-політичного життя, яке відбилося й у літературі. «Ніколи досі на ниві нашого слова, — зазначав І. Франко, — не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких перево-ротів».

Митці різних угруповань, політичних та естетичних орієнтацій, по-різному підходили до розв'язання одних і тих самих проблем, по-різному розуміли і сприймали народ, та зійшлися в одному — в пошуках правди: «Пристрасне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної думки».

М. Драгоманов і учасники українського національного руху багато зробили, щоб наблизитись до правди, але не їм судилося опанувати нею; знадобилось ще немало поколінь для копіткої, саможертовної праці на ниві українського відродження: «Наша народна нива ще не всюди зорана, — звертався «До нашої молодіжі» редактор газети «Діло». — Багато ще треба до неї плугатарів та сіячів світла, правди та науки. Ледве почин зроблено, а і той вороги стараються знівечити... У вільних і принагідних хвилях заглядайте, соколи, під тую курну стріху, несіть там пораду і науку, най пізнає сей «найменший брат», що ви йому щирі приятелі, не цураєтесь його, не відчужуєтеся, але ви такі самі добрі сини матері — Русі в «панськім одінню», як вони в сердаках та полотнянках. Церковні богослужіння і хори, читальні, крамниці громадські і інші нагоди дадуть вам змогу зіткнутися ближче з народом. Користайте ж з сього, а народ полюбить вас щиро і з гордістю буде глядіти на вас і скаже: се наша будучність!».

На молодь покладали надії М. Драгоманов, Б. Грінченко. А. Кримський був уражений і засоромлений, що, маючи всього лише 18 літ, не зробивши фактично в житті нічого, гідного уваги, дозволив собі в непристойно-некоректному тоні вступити в полеміку з ученим європейського рівня. «Тепер аж дико прочитати оте все, важко зрозуміти, яким способом у мене, двадцятилітнього студента, могли випорснути з-під пера такі некультурно-панібратські, вкрай нешанобливі слова проти поважного вченого професора. Гадаю, це саме тому й могло статися, що літ тоді мені було якихсь двадцятеро, і всі ті друковані та усні інвективи проти Драгоманова, які виходили від людей теж ніби поважних, дозволили й мені розперезатися та й забути всяку пристойність».

На приємне здивування Кримського, Драгоманов надіслав йому листа з детальними відповідями на його питання, сумніви і закиди. З того часу Кримський став найактивнішим пропагандистом-драгоманівцем. Це, звичайно, не означало, що А. Кримський беззастережно сприймав чи поділяв усі погляди Драгоманова, зокрема щодо російсько-українських відносин, російської літератури, української мови, але ніколи більше його пієтет до Драгоманова-вченого, політичного діяча не зменшувався.

Надмірна довіра до Московії та федерація з нею неймовірно дорого нам обійшлась — від пасквілів і політичних доносів (публічних і таємних) за «сепаратизм», «мазепинство» — до арештів, заслань, психлікарень та куль в потилицю; від підтримки і схвалення репресивних циркулярів щодо українців, їх мови, літератури, культури — до банди Муравйова, що за наказом вождя революції захопила Київ, по-звірячому знищуючи не лише культурно-історичні надбання народу, а й сам народ.

Та попри хиби і помилки, Драгоманов згуртував навколо себе молодь і «європеїзував» її. «Ця група, — писав І. Франко, — дала початок так званій радикальній політиці в суспільному житті Галичини, головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень та дбаючи про розвиток мови».

Інтернаціоналіст і космополіт, Драгоманов намагався будувати політичну культуру нації, сповідуючи раціоналізм у культурі, федералізм у політиці, демократизм у соціальних проблемах. Професіональний політик, для якого політична діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті, він був і видатним ученим — етнографом, що вславився першими в Україні компаративістичними студіями.

Вважаючи, що соціалістичні перетворення в Україні здійснить простий народ, Драгоманов заперечував ідею «диктатури пролетаріату» як неприйнятну для унікально-неповторного українського руху, генеруючими ідеями якого мають бути ідеї децентралізації, федеративноcті.

Визначальними чинниками суспільного прогресу українства Драгоманов вважав чинники політичний та інтелектуальний, а не економічний. Маючи суто свої ознаки в політичній та інтелектуальній історії, Україна і до соціалізму йтиме своїм шляхом «культурницьких реформ», просвітництва, громадянського самоврядування, у руслі своєї культурно-історичної традиції.

Концепцію Драгоманова поділяли фактично всі соціалісти 70 - 90-х років; ідейну домінанту самосвідомості українства підтримали С. Подолинський, І.Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Леся Українка, пізніше М. Грушевський і В. Винниченко.

Кожний з них мав свої погляди на перспективу розвитку українського руху, та ні в кого з них не викликала сумніву потреба національного відродження України як незалежної держави; соціальної злагоди різних прошарків населення як запоруки вирішення соціальних проблем не революційним шляхом, а засобами науки, освіти, культури, парламентських реформ.

Реалізація закликів до систематичного спілкування рідного письменства з європейським літературним світом, найкращими здобутками його, теоретичними проблемами збагатили українську літературу, поставили її у фарватер художнього розвитку людства.

Вивчення іноземної мови та перекладацька діяльність українського письменства зумовили появу того естетичного пульсу, без якого немислимий розвиток літератури будь-якого народу, тим паче українського, що заявив про себе значними культурно-мистецькими надбаннями.

Європеїзація української літератури через переклади, за яку ратував свого часу ще П. Куліш, а Драгоманов звів у систему — не тільки усвідомлення культурно-історичної необхідності перетворення мистецьких досягнень інших народів у набуток рідного народу, а й відповідь на шовіністичні заборони на переклади українською мовою як непридатною для цього.

Дата добавления: 2014-11-09