Голос, жести

Питання 8. Імідж оратора

У результаті чисельних досліджень, було виявлено 1 млн. сигналів людського тіла; встановлено, що кожне, адресоване партнеру, «послання» складається на:

Можна вважати, що ораторська промова – особлива форма драматичного монологу (оскільки тут є “виконавські”, “театральні” елементи). Слово – тільки плоть мови. А душа її – звук, голос.

І в мові є ще ритми. У голосі, в ритмах виявляється схвильованість оратора. Мова кожної людини неповторна за своєю інтонацією і слово розташуванням; особливо усна мова. “Усне слово плодотворніше за письмове: воно живить того, хто слухає і того, хто говорить”[40], – підкреслював блискучий російський оратор А. Коні.

Голос, інтонація – важливі елементи ораторської майстерності – без них найкращі думки блякнуть, тьмяніють. “Примусьте, -пропонував Д. Писарєв, - сільського дячка прочитати вголос промову Мірабо, і хвилювання французьких установчих зборів здається вам абсолютно незрозумілим”[41].

Академік С. _імірязєв розповідає про лекції “легального марксиста” П. Струве, які він слухав за молодих років:

“Неабиякий стиліст у своїх літературних виступах, він зовсім не виправдовував наших сподівань як лектор. На лекціях він майже в кожній фразі спотикався, затинався, мекав, стогнав, начебто народжуючи в муках нове слово в науці. Та, на жаль, вагітність ця найчастіше була уявною. Вимучені слова містили на ділі звичайно вельми заяложені істини”[42].

Справжній оратор будує свій виступ залежно від складу слухачів, характеру аудиторії. Він може бути мітинговим, і тоді його слова дихають полум’ям. Але найчастіше на трибуні – оповідач. Тут, зрозуміло, і простіші слова, і спокійніший тон. Але спокій – не значить байдужість!

Не можна уявити собі промову оратора і без хорошої дикції. Багатьом, мабуть, не раз доводилось напружено вслухатися, щоб зрозуміти слова пісні, яка лунає зі сцени, і буває неприємно, коли їх так і не зрозумієш. З ораторами справа ще складніша: у співака є мелодія, якою він поповнює “нестачу” слів. У розпоряджені оратора – тільки слова. І якщо їх вимовляють скоромовкою або ковтають, до слухачів не доходить смисл промови.

Існує афоризм: розбірливий почерк – перше правило ввічливості. В цьому розуміння усна мова – почерк оратора.

В історії красномовства наводяться вправи славнозвісного старогрецького оратора Демосфена по оволодінню голосом і жестами. Перший свій виступ на Народних зборах він мусив перервати і зійти з трибуни під град насмішок. Йому заважали його природні вади: слабі груди, гаркава мова, невеликий голос. Демосфен вирішив викоренити їх і почав щодня вправлятися. Сходячи на круті горби, він вимовляв довгі тиради, намагався своїм голосом заглушити шум морських хвиль, а щоб відучити себе від смикання одним плечем, ставав під висячий меч так, щоб кожний рух завдавав йому гострого болю… Так з хирлявого слабогрудого юнака виріс оратор-велетень.

Та, зрозуміло, самим тільки голосом аудиторію не візьмеш. “Мистецтво говорити слова для слів, - писав М. Добролюбов, - завжди викликало велике захоплення в людях, яким нічого робити. Однак таке захоплення не завжди може бути виправданим. Звичайно, і звук, як і все на світі, має право на “самостійне існування” і доходячи до високого ступеня принадності і сили, може захоплювати сам собою, незалежно від того, що він виражає. Так, нас може захопити солов’їний спів, смислу якого ми не розуміємо, італійська опера, яку звичайно розуміємо ще менше, і т.п. Але здебільшого звук цікавить нас тільки як знак, як вираження ідеї. Захоплюватися в офіційному звіті його стилем або в професійній лекції – її звучністю – означає надзвичайну односторонність і обмеженість, близьку до ідіотства”[43].

Головне, звичайно, не слово, а думка.

В одного оратора промова гладка, в іншого – нерівна, уривчаста. В одного слова – як круглі, легкі кулі, що плавно вилітають з рук жонглера. В іншого, слова народжуються важко, але вони нарізають думку оратора тонкими, зручними скибками. І кожному допомагають жести.

Але про жести оратор повинен дбати в останню чергу. Спочатку він думає, про що говорить і якою мовою говорить. Це для нього головне. Спеціалісти твердять: “Слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Ніяких жестів – ось заповідь для оратора-початківця! Жест невиправданий, жест заради жесту викликає сміх і принижує ідею”[44]. У стародавніх риторах жестам відводились спеціальні розділи під назвою “Риси вітійства тілесного”, де говорилося:

“Не метати туди й сюди рук безчинно, але в усьому додержувати мірності”. “Пристойність забороняє груди і черево випинати, спину кривити, плечима смикати”.

Ось що писав про жест А. Коні: “Я мушу зауважити, що завжди вважав зовсім недоречними всякі жести і говорив свої промови, спираючись обома руками на поставлену сторч перед собою книгу судових статутів, куплену в 1864 році одразу ж після виходу її у світ, яка пройшла зі мною весь мій сорокарічний судовий шлях”[45].

Найкращий жест – той, якого не помічають. Про хорошого оратора не кажуть: ах, які в нього жести! Слухачі їх не помітили – вони були захоплені змістом промови. Досвідчені оратори радять початківцям: “Не ходіть, не переступайте з ноги на ногу, не відводьте очей від аудиторії, весь час дивіться на слухачів. Не кладіть руки в кишені. Не змінюйте положення під час паузи, а тільки під час промови”.

Жест самобутній, як сама особистість оратора.

Лекторська мовна майстерність академіка І. Павлова переймалася могутньою чарівністю його полум’яної особистості. Згадаймо нестеровський портрет: сивий старик з молодими сірими очима і з залізно зціпленим піднятим кулаком. Очі палаючі й пильні. Особливо вражали рухи пальців. Ними він супроводив кожну свою фразу. Про Кірова-оратора Є. Ярославський писав: ”Хто чув хоч раз у житті сповнену вогню промову С.М. Кірова, той ніколи не забуде гри натхненного обличчя цього видатного народного трибуна, той не забуде енергію жесту “Миронича”, іноді пристрасно підняті обидві руки, наче цим рухом Кіров піднімав аудиторію, кликав її, вів її вперед до перемоги”[46].

У житті буває так, що розумні, освічені люди, прекрасні співрозмовники, люди, які володіють нормами правильної і виразної літературної мови, виходячи на трибуну, стають недоріками, говорять штампованими канцелярськими фразами. Обличчя в оратора, за дотепним висловом Ільфа і Петрова, у ці хвилини стає засмучене. Фрази – важчі за двопудові гирі.

Оратор буквально продирається крізь хащі неоковирних висловів, дряпається по слизьких скелях слів.

У чому річ? Правильна й виразна мова ґрунтується на законах логіки, на вмінні логічно мислити. Мовний потік – монолог – переконливий, коли він являє собою струнку систему доказів, висунутих у ньому положень, коли факти і цифри послідовно нанизуються на один логічний стрижень. Недаремно кажуть, що вміння говорити - це вміння мислити. Але одна справа – ясно, послідовно викладати свої думки, наприклад, на папері, а інша – на трибуні. Відомо, що трибуна, як і сцена, вимагає від промовця чималого психологічного тренування.

Кажуть, найважче – почати. Від початку залежить дуже багато. Завдання промовця – уже з перших слів привернути увагу і здобути “прихильність” слухачів.

Можна подати цілу шкалу ораторських звернень до аудиторії. “Товариші!” (звернення, яке функціонує в політичному ораторському стилі), “Колеги! ” (звернення, що побутує в науковому середовищі), “громадяни!” (офіційне звернення, яке практикується в судовій практиці) і т.п. Найвищу експресивну “сходинку” займає звернення “люди!”. Як правило, воно не може бути вжите в повсякденних ораторських комунікаціях і належить скоріше до публіцистичного, ніж до ораторського стилю. Інші звернення, залежно від складу аудиторі, - “жінки”, “юнаки”, “дівчата”, “діти”, “хлопці”, як правило, застосовують з відповідними означеннями: “дорогі”, “шановні”, “вельмишановні”, “високоповажні”.

Цицерон розрізняв початок промови, або зачини, двох видів: природні і штучні, тобто такі, які спеціально настроюють аудиторію на певний лад. Штучний зачин потрібний, за Цицероном, у трьох випадках:1) коли оратор говорить про негативний, шкідливий для суспільства предмет, 2) коли слухачі різко розходяться з думкою оратора, 3) коли слухачі стомлені попередніми промовами[47].

В усіх випадках зачин має “містити важливі речі”. Помиляються ті оратори, які, щоб пожвавити розповідь, починають з анекдоту, посилаються на смішний випадок. Як правило, дешевий дотеп не знаходить відгуку у слухачів.

“Не хвалю, - говорив Цицерон, - тих ораторів, які подають на початку промови найслабкіші думки”[48]. Він радив починати промову “на високих нотах”, якщо оратор захищає істину, проти якої несправедливо настроєні всі слухачі.

Перші слова для оратора – ривок, з якого “рушає” його промова, починає розмотуватись її ідейно-смислова нитка. І тут, звичайно, не існує ніяких готових рецептів. Усе залежить від того, хто говорить, коли говорить і як говорить.

У фільмі О. Довженка “Повість полум’яних літ” генерал Глазунов, за годину до штурму Дніпра, звернувся до командирів: “Забудьте на цей час накази, труднощі, всю суєту, весь механізм війни. Ідіть до солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше зараз – це добре слово. Скажіть їм найкраще, що підказує ця ніч. Я знаю: їх не треба ні переконувати, ні примушувати, - перед ними Київ… Це велика ніч. Тому не бійтесь великих слів”[49].

“Полковники Рябов, Зарубін, Федорченко й інші пояснили солдатам наказ командування. Полки стояли в імлі. Наказ був точний, і кожен давно вже знав свій маневр і передумав безліч думок, готуючись до переправи.

– Тисячу років тому тут приймали хрещення наші предки. Сьогодні в цю священну ріку ввіходимо ми! – полковник Федорченко, не звиклий до високих слів, зробив паузу, наче дивуючись собі самому. Він ніколи ще так не говорив, але відчував, що генерал має рацію, що саме ці слова потрібні були солдатам зараз. І сам він був сповнений благородного відчуття історії.

Голос його був ясним у тумані й глибоко людяним: - Хай же кожен з вас подумає, нащо він народився на світ у цей знаменитий час! Чого чекають від нього народи? Якого подвигу? Роздивіться. Прислухайтесь кожен до гласу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистого, спогадів, бажань?! “[50].

Це був рискований, з точки зору оратора, початок (риторика вчить: “не починати свого творіння гордим тоном”). Він можливий тільки в надзвичайних умовах. Почата на “високих нотах” промова змушує зберегти урочистий тон на всьому своєму протязі. Але, природно, довго так говорити і довго це слухати – важко. Тому на урочистий зачин, і то тоді лише, коли цю потребу підказує ситуація, наважуються тільки найдосвідченіші оратори, майстри усного слова.

Та бувають випадки, коли найзвичайнісінька лекція починається з непідробним пафосом. “Важко мені назвати предмет нашої розмови – такий він хороший! Я говоритиму з вами про царя ґрунтів … Немає тих цифр, якими можна було б оцінити силу і могутність… нашого російського чорнозему. Він був, є і буде годувальником Росії”.

Уже в самому зачині почувається, як наростає піднесення промовця, його рішимість відстоювати улюблений предмет, його переконаність в особистій правоті. Так починав лекції В. Докучаєв – перший російський вчений-землезнавець.

Свою прилюдну лекцію про конюшину _імірязєв теж починав стримано-урочистим тоном, що поступово наростав і досягав кульмінації. Відбувається вибух барвистих метафор, образів, порівнянь. Основна думка лекції виблискувала й мінилася всіма кольорами стилістичної райдуги.

“Коли ми так затурбовані видобуванням з надр землі тих променів сонця, що їх робітник приречений видобувати поповзом і скоцюрбившись у безпросвітному мороці шахти, то чому ж не подбати нам спочатку про краще використання тих незліченних скарбів дарової сили, які він може видобувати на вільному повітрі, під ясним промінням сонця, що світить однаково для всіх нас, гордо підвівши голову й молодецьки стріпуючи кучерями, як його прототип Микула?”[51].

А втім, багато хто із спеціалістів рекомендували і рекомендують найбільш емоційні виражальні ресурси мови залишати на закінчення, а не використовувати в зачині. “Разючі й переконливі істини – для закінчення” – читаємо в підручниках риторики. І тут усе залежить від індивідуальності оратора. Як би там не було, ми повторюємо: можна як завгодно маневрувати протягом промови всім арсеналом красномовства, але перші слова – це перші слова.

Конференція закінчується. Зал переповнений. Згідно з порядком денним треба ще прийняти резолюцію. Слухачі стомились. Останнім у дебатах виступає молодий оратор. Хвилюючись, він говорить: “Мені б не хотілося вже виступати, але, оскільки я був записаний в дебатах, то, очевидно, треба”[52]. В залі – шум. Виступ був змістовний і діловий. Але оратор своїми першими словами не викликав бажання слухати його, і виступ пройшов при загальній неувазі. Не підготувавши перших слів, промовець сказав від хвилювання не те, що треба.

А ось інший приклад. На семінарі керівних працівників міліції лектор-мовознавець почав лекцію “Культура мови” так:

“Товариші, за родом своєї діяльності ви перебуваєте на найширшому і найпотужнішому мовному потоці. Яких тільки розмов не доводиться вам слухати: холодних і схвильованих, брехливих і щирих, гладеньких і плутаних, інтелігентних і “блатних”… Яку ж високу культуру душі і мови треба мати для того, щоб не занесло на цьому потоці, не збило бакенів. Ви відповідаєте, виявляється, не тільки за недоторканість, честь і гідність радянської людини, а й за чистоту мови…”

Аудиторія була взята в полон. Після лекції слухачі довго не відпускали оратора, засипаючи його питаннями. Виступ мав успіх. Чималу роль тут відіграв умілий зачин.

Досвід показує, що перші слова повинні заздалегідь скластися в голові оратора. Це стартовий майданчик його промови.

Виходити на трибуну без продуманого початку – справа рискована. Навіть досвідчений лектор може бути вибитий із своєї звичайної лекторської колії якими-небудь несподіваними психологічними факторами – негативною реакцією слухачів, репліками і т.п. – якщо він одразу не “впишеться” в аудиторію.

Кожний оратор хвилюється: на нього спрямовані десятки і сотні очей. Від хвилювання можна забути початок промови, збитися з її тону, говорити недокладно, плутано, хоч ви наперед продумали, як говорити. Значить важливо не тільки мати готовий початок, а й уміти ним скористатися.

Ви захоплюєтесь, і тоді ваше хвилювання передається слухачам. Воно не заважає, а допомагає знаходити яскраві, виразні мовні засоби, образи, захоплюючі життєві аналогії. Значить, заздалегідь продумані слова не заважають вам на очах у слухачів творити свою ромову.

Колись на допомогу ораторові видавались так звані “Допоміжні мовні форми”, що являли собою свого роду словесні трафарети. Ось ”початкові форми”:

Нині, коли… Я вважаю, що в даному разі… Цілком очевидно, що… Я ніскільки не сумніваюсь, що… Вся суть питання полягає в тому… Треба мати мужність визнати…

Ось “середні або серединні форми”:

… з другого боку… а проте… як виявилось пізніше… не бувши певним…

І, нарешті, “заключні”:

… тому довелося поступитись… але цього могло не бути… але ми цього недопустимо… але на це важко було заперечити… і це не позбавлене підстав.

Такі готові трафарети сковували мову і мали на увазі лектора не думаючого, а такого, що повторює готові формулювання.

Ораторське мистецтво – не ремесло, якого можна навчитись раз і назавжди. Кожний виступ – новий етап у розумовій і мовній творчості. Скільки б раз вам не доводилось виступати, вам завжди здається, що це вперше. Хвилюєшся, в десятий раз дивишся в конспект або план, який уже давно, старанно продуманий і заготовлений, - така стихія ораторського мистецтва. Воно надзвичайно складне; свою поведінку на трибуні не можна заздалегідь передбачити, скільки б ви не репетирували промову. Але одне безперечно: від перших слів залежать наступні.

Дата добавления: 2014-11-26