Історія створення і розвитку НАТО

Євроатлантична інтеграція України

Історія відносин Україна - Європейський Союз

• 2 грудня 1991 - Декларація ЄС щодо України. Відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму.

• 14 вересня 1992 - перша зустріч Україна - ЄС на найвищому

рівні.

• 5 травня 1993 - підписано Угоду між Європейськими співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами.

• 10 листопада 1994 - Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

• 24 березня 1995 - перше засідання Спільного комітету Україна - ЄС.

• Червень.1996 - Європейський Союз визнав за Україною статус країни з перехідною економікою.

• 5 вересня 1997 - перший саміт Україна - ЄС (Київ). і

• 1 березня 1998 - набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

• 11 червня 1998 - затверджено стратегію інтеграції України до ЄС

• 23 липня 1999 - третій саміт Україна - ЄС (Київ). Початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

• 11 вересня 2001 - четвертий саміт ЄС - Україна. Посилення стратегічного партнерства між Україною та ЄС.

• 11 листопада 2002 - обговорення Європейським Союзом і Україною питань співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ.

• 17 березня 2003 - підписано Угоду Україна - ЄС щодо доступу до ринку.

• 9 грудня 2004 - Європейська Комісія схвалила План дій для України.

• 23 грудня 2005 - Рада Європейського Союзу надала Україні статус країни із ринковою економікою.

Не існує буквальної розшифровки по літерам НАТО, оскільки це калька з англійської мови “північноатлантичний”. Не слід розуміти НАТО лише як військову організацію, оскільки вона є в першу чергу політичною з оборонною ознакою. Програми НАТО спрямовані на допомогу країнам у сфері реформування судової влади, розвитку ЗМІ, органів місцевого самоврядування, соціально-орієнтованої економіки, збереження навколишнього середовища тощо.

НАТО з’явилося невдовзі після початку холодної війни, яка призвела до ідеологічного і політичного поділу Європи. Упродовж 1945 – 1949 рр. Зростала занепокоєність країн заходу політикою СРСР. Загострилась міжнародна обстановка: виникнення безпосередньої загрози суверенітету Норвегії, Греції, Туреччини й інших західноєвропейських країн, прихід до влади комуністів у Чехословаччині в 1948 р., блокада Західного Берліну Радянським Союзом тощо.

Підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять західноєвропейських країн – Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди і Франція – продемонстрували намір створити спільну систему оборони і зміцнити свої зв’язки з метою протистояння ідеологічній, політичній і військовій загрозі власній безпеці. Згодом почалися переговори з США і Канадою з питання створення єдиного Північноатлантичного союзу, базованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов’язань між Європою і Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію, і Португалію стати учасниками цього процесу. Переговори завершилися підписанням 4 квітня 1949 р. Вашингтонського договору, що започаткував діяльність Організації Північноатлантичного Договору (НАТО). Дванадцять країн – засновників Північноатлантичного Альянсу зобов’язались захищати одна одну у випадку військової агресії проти однієї з них.

На початку 50 – х рр. розвиток міжнародних подій, кульмінацією яких стала війна на Корейському півострові у 1950 р., підтвердив побоювання Заходу щодо світового поширення комунізму. Після цього країни – члени НАТО посилили військові структури. Додатковим об’єднуючим чинником стала спільна реакція західних держав на придушення військами Радянського Союзу демократичної революції в Угорщині в 1956 р. В 1952 р. до Альянсу приєдналися Греція і Туреччина, в 1955 р. ФРН, в 1966 р. Франція, оголосивши незалежний контроль над збройними силами національною прерогативою, вийшла з військової структури НАТО, проте залишилась членом Альянсу на політичному рівні; в 1982 р. членом НАТО стала Іспанія. Штаб – квартира НАТО переїхала з Парижу в Брюссель. Затвердивши у 1967 р. звіт Хармеля про майбутні завдання Альянсу, країни – учасниці надали новий імпульс зусиллям, спрямованим на зменшення напруженості. Альянс прийняв нову оборонну стратегію “гнучкого реагування”, яка передбачала масовий військовий удар у відповідь на будь – яку форму зовнішньої агресії проти країни – члена НАТО. Процес послаблення напруженості між Сходом і Заходом був загальмований введенням військ Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 р. Найважливішою подією, яка вплинула на розвиток взаємин між Сходом і Заходом у 70-х рр., стало прийняття в 1975 р. Заключного Гельсінського Акту, який зафіксував принципи та норми відносин між країнами – учасницями та визначив постійні процедури з нагляду за його втіленням.

У липні 1990 р. була прийнята Лондонська декларація Альянсу, в якій глави держав і урядів НАТО оголосили про припинення конфронтації між Сходом і Заходом та запропонували урядам СРСР і країн Центральної та Східної Європи встановити регулярні дипломатичні відносини. 31 березня 1991 р. було оголошено про розпуск Організації Варшавського Договору. У листопаді 1991 р. на самміті НАТО в Римі була прийнята нова Стратегічна концепція Альянсу і Римська декларація миру і співробітництва. Подальші самміти НАТО, що проводились у Парижі (1994 р.) та Мадриді (1997 р.) закріпили досягнутий успіх та схвалили ініціативи щодо його продовження. У 1999 р. на ювілейному Вашингтонському самміті НАТО до Альянсу були прийняті Чеська Республіка, Угорщина і Польща, а 29 березня 2004 р. до НАТО приєдналися Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія і Болгарія.

Таким чином, Північноатлантичний союз був створений на основі договору між країнами-членами, кожна з яких увійшла до його складу за власним бажанням, у результаті відкритого обговорення на всенародних референдумах і належного парламентського процесу.

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами, здійснення права на колективну оборону, забезпечення безпеки в країнах-членах Альянсу, відповідно до Статуту ООН.

Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись тільки на свої власні зусилля при розв'язанні основних проблем безпеки, не позбавляючи країни-члени їх права та обов'язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля. Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об'єднаних бажанням зберегти свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими країнами.

Для досягнення своєї головної мети НАТО виконує такі основні завдання:

По-перше, він повинен виконувати головний та постійний обов'язок перед своїми членами, гарантуючи їхню безпеку та незалежність.

По-друге, він повинен, через двостороннє партнерство і багатосторонню співпрацю, поширити безпеку і на країни-партнери в усій Європі.

По-третє, і водночас він має бути готовим підтримати зусилля світового співтовариства із запобігання кризам і конфліктам, або, у разі їх виникнення, запобігання їх поширенню, та допомагати тим, хто в них втягнений, врегульовувати їх політичними засобами замість використання збройної сили.

І по-четверте, задля досягнення цих цілей він має забезпечити більш справедливий баланс у трансатлантичному партнерстві, яке лежить в основі Північноатлантичного альянсу, через посилення ролі європейців у врегулюванні криз та підтримці миру. Цей процес спрямований на підсилення Альянсу і забезпечення можливості врегулювання криз, яку НАТО може підтримувати не обов'язково перебираючи на себе провідну роль у будь-якій кризі, що матиме місце в Європі. Він має забезпечити більшу гнучкість та кращі можливості запобігання конфліктам або їх припинення, але не означає змін у основі колективної оборони, гарантом якої є Альянс.

Структура. Сьогодні членами НАТО є 26 країн світу: США, Канада, Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція Данія, Ісландія, Італія, ФРН, Норвегія, Португалія, Греція, Туреччина, Іспанія, Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія і Болгарія. У цих країнах виробляється приблизно 43% світового валового продукту, що говорить про економічну міць Альянсу. 40 % країн – членів Альянсу – це колишні країни соціалістичного табору, що також говорить на користь цієї організації.

Додамо, що в орбіті Євроатлантичної інтеграції також знаходяться країни – партнери та країни – учасниці Середземноморського діалогу.

Серед 20 країн – партнерів НАТО: Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Ірландія, Казахстан, Киргизька Республіка, Македонія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Хорватія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія Україна, Узбекистан. В числі 7 країн - учасниць Середземноморського діалогу: Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс.

В структурі НАТО 39 комітетів.

Реальною політичною владою та повноваженнями приймати рішення в системі НАТО наділена Північноатлантична рада (ПАР), яка складається з постійних представників усіх країн-членів, що збираються на засідання щонайменше один раз на тиждень. Рада є єдиним органом Альянсу, повноваження якого визначено безпосередньо в Північноатлантичному договорі. Засідання Ради проводяться також за участю міністрів закордонних справ, міністрів оборони або глав урядів країн-членів. Головою ПАР є Генеральний секретар.

Генеральний секретар НАТО представляє організацію на найвищому міжнародному рівні, забезпечує та скеровує процес консультацій та прийняття рішень в Альянсі. Генсек координує та спрямовує діяльність таких структурних підрозділів Організації, як Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, міжнародний секретаріат, що разом утворюють найвищі політичні органи Альянсу. Він також є номінальним головою інших робочих комітетів НАТО.

Найвищим військовим органом, що підпорядковується політичним структурам Північноатлантичного Альянсу, є Військовий комітет, головною метою якого є надання дорадчої допомоги стосовно військової політики та оборонної стратегії НАТО. Поточна робота Комітету здійснюється військовими представниками держав-членів Альянсу. Керівництво діяльністю даного комітету здійснює Голова Військового комітету, який також представляє його на міжнародному рівні. Він обирається головами оборонних відомств країн-учасниць на трирічний термін.

Відкритість НАТО. Відповідно до ст. 10 Північноатлантичного договору, Альянс залишається відкритим для вступу до нього інших європейських країн, що мають сприяти поглибленню безпеки на євроатлантичному просторі.

Основні етапи вступу до НАТО:

● початок індивідуального діалогу глав держав і урядів союзних країн із зацікавленими країнами-партнерами;

● запрошення країн-кандидатів почати переговори з НАТО щодо приєднання;

● проведення переговорів з кожною із запрошених країн і підписання індивідуальних Протоколів про приєднання;

● ратифікація Протоколів усіма союзниками відповідно до їх національних процедур (прийняття рішень парламентами або референдумами).

Дата добавления: 2014-11-09