Ринок праці. Сутність відносин найму робочої сили

Ринок праці є особливим типом ринку, на якому укладаються угоди про найм працівників. Його утворюють сукупність економічних відносин, форм і методів погодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов’язаних із організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Основними суб’єктами ринку праці є наймані працівники, роботодавці і держава.

Наймані працівники - це працездатні громадяни, для яких праця за наймом є основним джерелом засобів існування та відтворення своєї робочої сили. З метою захисту своїх економічних та соціальних інтересів наймані працівники можуть створювати професійні спілки.

Роботодавці - це наймачі робочої сили, якими можуть бути як власники засобів виробництва (фірм, підприємств), так і наймані управляючі (директори) у великих акціонерних товариствах або на державних підприємствах.

Держава і органи місцевого самоврядування як суб’єкти ринкових відносин повинні створювати умови для забезпечення ефективної зайнятості шляхом розробки відповідних законів та забезпечення правопорядку в трудовій сфері, захисту суб’єктів ринку праці, регулювання трудових відносин.

Питання про об’єкт ринку праці, а точніше - про об’єкт купівлі-продажу на ринку праці залишається дискусійним. Класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо доводили, що товаром на даному ринку є праця, яка має природну і ринкову ціну. У марксистській політекономії об’єктом ринкових відносин традиційно вважається робоча сила виробника.

В умовах ринкової економіки робоча сила – це не просто здатність до якого-небудь виду праці, а саме до найманої праці. Тому економіка передбачає розподіл суспільства на власників робочої сили, власників капіталу та земельних власників, що породжує економічну потребу у робітника найматися на роботу до власника капіталі та землі. Ця потреба властива тільки найманому працівнику і вона відсутня у власників капіталу і землі.

В умовах товарного виробництва, що засноване на найманій праці, робоча сила набуває соціальну форму товару.

Умови перетворення робочої сили в товар:

1. Юридична свобода особистості.

2. Свобода від засобів виробництва, недостатність власних економічних ресурсів для організації власного виробництва, що змушує працювати по найму. Споживча вартість робочої сили складається в її здатності створювати нову вартість, в том числі і додаткову вартість. Вартість товару «робоча сила» створює суспільно необхідний робочий час для її безперервного відтворення. Вартість «робочої сили» створює: вартість засобів існування, необхідних для задоволення в даний період та в даній країні фізичних та соціально-культурних потреб працюючого та його родини, а також вартість навчання робітника.

Особливості товару «робоча сила» полягають в наступному:

1. Робоча сила невіддільна від особистості робітника та продається, купується на час використання, при цьому робітники не втрачають своєї особистої свободи.

2. В споживанні робоча сила не утилізується. Її витрати в виробничому процесі повністю відновлюються під час відпочинку робітника та особистісного споживання життєвих благ та послуг.

3. Вартість робочої сили оплачується після її споживання, а не в момент покупки.

Багато з економістів сьогодення визнають об’єктом ринку праці трудові послуги найманих працівників, а останнім часом - і людський капітал. Іноді об’єктом купівлі-продажу на ринку праці розглядаються: робочі місця, ідеї або інформація про стан ринку праці та діяльність його суб’єктів, а також товари суспільного статусу людини - звання, відзнаки, сертифікати, дипломи, винагороди.

Втім, найманий працівник вступає у відносини з роботодавцем як власник своєї робочої сили.

Працівник має право самостійно визначати:

1) напрямок розвитку своїх продуктивних здібностей, тобто обирати основну професію, періодично підвищувати кваліфікацію, розширювати знання тощо;

2) сферу і характер продуктивних здібностей – вид економічної діяльності, конкретного роботодавця чи індивідуальну працю;

3) форми і способи відновлення витрачених в процесі праці фізичних та духовних сил.

Під час найму працівник, не втрачаючи права власності на свою робочу силу, передає роботодавцю право користування конкретними професійними здібностями (трудовими послугами) протягом певного часу відповідно до чинного трудового законодавства країни.

Роботодавець, зі свого боку, створює належні умови праці і несе витрати на організацію робочого місця, підготовку та підвищення кваліфікації, медичне обслуговування працівників, соціальне страхування, виплачує трудову винагороду, найважливішою складовою якої є заробітна плата.

Кожний із суб’єктів оцінює вигідність такої угоди, виходячи зі своїх власних уявлень про її корисність для себе і враховуючи кон’юнктуру та ризики ринку праці. Якщо обидві сторони обміну мають можливість підвищити свій добробут і задовольнити власні економічні інтереси, обмін стає взаємовигідним.

Одночасно роботодавець отримує і право контролю за трудовими послугами найманого працівника. Їх роботодавець сприймає як набір певних людських здібностей і властивостей, що задовольняють його потреби в процесі виробничої діяльності. Трудові послуги - це, іншими словами, процес користування робочою силою як ресурсом.

Одержання трудових послуг від робочої сили є метою роботодавця. Передавання права користування робочою силою здійснюється за допомогою трудового контракту (договору). У ньому фіксуються умови найму працівника: місце роботи; назва посади; права і обов’язки працівника; права і обов’язки роботодавця; умови оплати праці, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах; режим праці та відпочинку; види та норми соціального забезпечення працівника тощо.

Основні економічні важелі механізму ринку праці представлені на рис. 6.5.

Попит на працю - це кількість працівників певної професії, яку хочуть і можуть найняти роботодавці за того рівня заробітної плати, що на якийсь певний момент склався в певному виді економічної діяльності.

Попит на працю визначають:

- попит на продукцію фірми;

- стан виробництва (особливості технології, розміри й ефективність капіталу, методи організації виробництва та праці);

- якість праці (освіта, професіоналізм, продуктивність тощо).

Рис. 6.5. Основні економічні важелі механізму ринку праці

Основним же економічним фактором попиту на працю є фонд оплати праці фірми: висока заробітна плата обмежує роботодавця в найманні працівників, і навпаки.

Пропозиція праці - це кількість працівників, які хочуть працевлаштуватися і пропонують свої трудові послуги роботодавцям за того рівня заробітної плати, що на якийсь певний момент склався в певному виді економічної діяльності.

Рішення про пропозицію праці приймають самі працівники. Важливу роль у цьому відіграють: прихильність до професії; престиж праці та фірми-роботодавця; можливість реалізувати свої творчі здібності; культурні інтереси тощо.

Основним матеріальним стимулом є заробітна плата: чим вище її рівень, тим більше працівників пропонують свою працю і тим довше вони хочуть працювати у фірмі конкретного роботодавця.

Пропозиція праці має певну особливість. Індивіди, пропонуючи трудові послуги, порівнюють свій доход (заробітну плату) із витратами вільного часу через необхідність роботи за наймом. Причому спочатку працівники віддають перевагу робочому часу, а не вільному, оскільки можливе збільшення вільного часу сприймається як втрата частини доходу (ефект субституції). Але далі, коли матеріальна забезпеченість і рівень життя суттєво зростають, працівники намагаються якнайбільше використовувати можливості вільного часу (ефект доходу). Пропозиція праці знижується. Така тенденція простежувалася ще в XIX ст. в скороченні середнього робочого тижня.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією праці формується ринкова кон’юнктура (рис. 6.6).

Заробітна плата за своєю економічною природою є формою ціни праці.

Рис. 6.6. Формування ринкової кон’юнктури залежно від співвідношення між попитом і пропозицією праці

Заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором підприємець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Для працівника заробітна плата є доходом від праці, а для роботодавця - витратами.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата - це сума грошей або грошова заробітна плата, яку працівник одержує за свою працю протягом певного часу.

Реальна заробітна плата - це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата, по суті, означає «купівельну спроможність» номінальної заробітної плати. Динаміка реальної заробітної плати визначається на певний період часу як індекс, що обчислюється шляхом ділення індексу номінальної заробітної плати на індекс цін товарів і послуг.

Дата добавления: 2014-11-16