Засоби державного регулювання економіки

З розвитком ринкової економіки, ускладненням її господарського механізму і відтворювального процесу виникали і загострювалися економічні і соціальні проблеми, які не вирішувалися автоматично на базі приватної власності, суто ринковими методами. Розв’язання цих проблем потребує державного втручання.

Масштабні втручання держави в економіку починаються з антикризового регулювання, що пов’язано з подоланням руйнівних наслідків світової економічної кризи 1929-1933 рр. Криза почалась в США і стрімко розповсюдилася в світі. «Велика депресія» в США мала катастрофічні наслідки. Такі ж руйнації від кризи мала і Німеччина. Інші країни постраждали від кризи в меншій мірі.

Рішучими і ефективними заходами «Нового курсу», проведеного звісним державним діячем Ф.Д. Рузвельтом, який в 1932 р. став президентом США, країна вийшла з кризового стану. До складу «мозкового тресту», створеного адміністрацією Ф.Рузвельта входив і видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. Він теоретично обґрунтував практичні антикризові заходи «Нового курсу» і увійшов в історію як основний ідеолог державного регулювання економіки.

В чому сутність теорії, запропонованої Дж. Кейсом?

По-перше, теорія Дж. Кейнса передбачає стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом «спонукання» до інвестицій приватного капіталу, а також держави.

По-друге, теорія придає головне значення інвестиціям Чим вища їх прибутковість і очікуваний від них дохід і чим значущі обсяги інвестицій, тим більші масштаби і темпи виробництва.

Оскільки інвестиції грають роль в розширені платоспроможності попиту, то як їх збільшити? Дж. Кейнс обосновує такі заходи:

- запропоновує зниження процентів за кредити, що збільшить розрив між вартістю кредитів і прибутковістю інвестицій, піднімає їх ефективність;

- щоб стимулювати ефективний попит, Дж. Кейнс рекомендував збільшити державні витрати, інвестицій. Розширення інвестиційної діяльності держави буде спрямовувати, перш за все, на організацію суспільних робіт – освоєння нових районів, спорудження підприємств, будівництво доріг, тощо;

- проведення перерозподілу доходів в інтересах соціальних груп, які мають низькі доходи. Така політика повинна підвищити грошовий попит масових покупців. Споживання в суспільстві повинно збільшитись.

В підсумку, як стверджував Дж. Кейнс, розшириться виробництво, скоротиться безробіття. Розглядаючи два інструменти регулювання попиту – грошово-кредитний і бюджетний, Дж. Кейнс віддавав перевагу другому. Отже, цільові пріоритети кейнсіанської теорії – зайнятість і стабільність економічного зростання, а засоби (інструменти) – державний бюджет і кредитно-грошові регулятори.

На межі 70-80 рр. ХХ ст. кейнсіанська теорія і заснована на ній політика були піддані критиці з боку неоконсервативного напряму і в першу чергу з боку монетаристів. Останні підкреслювали інфляційний характер кейнсіанських рецептів дефіцитного фінансування. Насправді, в той час високий рівень інфляції стає першорядною проблемою для західних економік. Неоконсерватори звинувачували в цьому кейнсіанську політику.

Дійсно, кейнсіанські регулятори почали слабше спрацьовувати, а то й зовсім не спрацьовували. І все ж не вони викликали високу інфляцію. Причини цього пов’язані з проблемами розгортання масштабних програм що збільшило грошову масу.

Механізм державного регулювання потребує подальшого удосконалення та інституційних реформ. В світі існує зараз декілька моделей державного регулювання економіки, які відповідають певним інституційним особливостям країни. Але державне регулювання для більшості країн має типові ознаки.

Матеріальною базою для здійснення економічних функцій держави, перш за все, державного регулювання – це її могутня економічна сила. Держава в сучасній економічній системі змішаного типу здійснює підприємницьку діяльність, виробляє значні обсяги товарів та послуг, а також виступає в якості покупця. Держава має великі фінансові ресурси (державний бюджет, позабюджетні фонди та ін.). Державі належить багатогалузевий господарський сектор (державний сектор економіки), який являє собою комплекс господарських об’єктів, значна частина якого – об’єкти інфраструктури; друга чистина – державні підприємства в енергетичних і сировинних галузях.

Сучасна держава, використовуючи свій економічний потенціал і свої суто державницькі (суспільно-політичні) функції, здатна активно і ефективно проводити регулювання економіки. В чому його сутність? Державне регулювання ринкової економіки – це система типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються державними структурам і суспільними організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, які змінюються.

Державне регулювання спрямовується на ті проблемні об’єкти, в розвитку яких виникають суттєві труднощі і протиріччя. Тому рівень розвитку і форми державного регулювання економіки в різних країнах різні.

Об’єктів державного регулювання багато, основними є: економічний цикл, структура господарства, зайнятість, умови накопичення капіталу, грошовий обіг, платіжний баланс країни, ціни, науково-дослідна сфера, умови конкуренції, соціальні відносини, підготовка і перепідготовка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічні зв’язки.

Важливе значення для здійснення форм державного регулювання економіки мають засоби (інструменти) регулювання. Вони поділяються на адміністративні і економічні.

Адміністративні засоби регулювання базуються на силі державної влади, і включають міри заборони, дозволу і примусу. Адміністративні регулятори в розвинутих країнах використовуються у незначних масштабах. Сфера їх дій в основному обмежується охороною навколишнього середовища і створенням мінімальних побутових умов для незахищених верств населення. Однак в екстремальних ситуаціях, наприклад, під час війни, затяжної депресії їх роль суттєво зростає.

В найбільшій мірі характеру і умовам ринку відповідають економічні засоби державного регулю вання. До них відносяться:

- грошово-кредитна політика;

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- політика прискореної амортизації;

- засоби зовнішньоекономічної політики;

- державне економічне програмування;

- державний сектор економіки.

Основні засоби грошово-кредитної політики – регулювання облікової ставки (дисконтна політика); установлення та зміна розмірів обов’язкових мінімальних резервів, які повинні зберігатися в Центральному банку; операції державних установ на ринку цінних паперів.

За допомогою цих засобів держава виказує бажання змінити співвідношення між попитом і пропозицією на фінансовому ринку в бажаному напрямку.

Пряме державне регулювання здійснюється засобами бюджетної політики. Основним інструментом мобілізації фінансових ресурсів для покриття державних витрат є податки. Вони також широко використовуються, щоб впливати на діяльність суб’єктів господарювання і соціальну стабілізацію. В першу чергу мова йде не про фіскальні (мобілізаційні) функції, а регулювання податків. Державне регулювання за допомогою податків залежить від податкової системи, висоти податкових ставок і розмірів податкових пільг.

Політика прискореної амортизації основного капіталу в сучасних умовах є головним засобом стимулювання накопичення, структурних змін в економіці, а також важливим інструментом впливу на господарський цикл, зайнятість і НДОКР. Змінюючи ставки і порядок амортизаційного списання, державні регулюючі структури визначають ту частину чистого прибутку, яка може бути звільнена від податків шляхом включення в витрати виробництва і потім перерахована в амортизаційний фонд для фінансування в подальшому нових інвестицій.

Поряд з вже названими засобами державного регулювання, які мають внутрішньо економічну спрямованість, існує цілий набір засобів зовнішньоекономічного регулювання.

Слід зазнати, що практично усі засоби впливу на процес відтворення в середині країни в свою чергу суттєво впливають на зовнішньоекономічні зв’язки: зміна облікової ставки, оподаткування, нові пільги та субсидії на інвестиції в основний капітал тощо.

Однак існують спеціальні засоби безпосереднього впливу на господарські зв’язки за кордоном. До них відносяться:

- засоби стимулювання експорту товарів, послуг, капіталів, науково-технічного досвіду;

- кредитування експорту, гарантування експортних кредитів і інвестицій за кордоном;

- введення або відміна кількісних обмежень, зміна мита в зовнішній торгівлі;

- заходи залучення або обмеження доступу іноземного капіталу в економіку країни;

- участь в міжнародних економічних організаціях, інтеграційних міждержавних об’єднаннях та ін.

Державне економічне програмування визначається комплексним використанням в глобальних цілях всіх елементів державного регулювання господарства. Економічне програмування розглядається як комплексний регулятор.

Державні інститути розробляють національні середньострокові, надзвичайні і цільові програми. Звичайні середньострокові, загальноекономічні програми складаються, як правило, на п’ять років з щорічним коректуванням.

Надзвичайні, в умовах кризи, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. В їх здійсненні помітну роль грають засоби адміністративного регулювання.

Практично у всіх країнах здійснюються цільові економічні програми. До самих відомих і успішних відносяться регіонально-енергетичні програми з освоєння басейну р. Теннессі в США, програма розвитку ядерної енергетики у Франції.

Економічні програми розробляються спеціальним державним органом (наприклад, комісаріатом по плануванню у Франції), або міністерствами економіки і фінансів. При цьому міністерство економіки підготовляє проект самої програми, а міністерство фінансів розробляє план фінансування програми. До розробки програм залучаються представники центрального банку, союзів підприємців, профспілок, різні комісії і ради експертів. Програма і фінансовий план затверджуються парламентом.

Державний сектор в економіці розглядається в якості самостійного комплексного регулятора, різноманітні дії якого відчувають різні галузі народного господарства і соціальна сфера. Державний сектор являє собою комплекс господарських об’єктів, які в цілому або частково належать центральній і міській владі. Державний сектор існував в багатьох країнах задовго до розвитку капіталізму; він включав пошту, частково транспортну службу, виготовлення зброї тощо. Зі становленням системи державного регулювання економіки держава будувала, виконувала у приватних власників господарські об’єкти, функціонування яких було необхідно для економіки країни, але не вигідно з комерційної точки зору приватного капіталу.

Існування в умовах ринкового господарства сектора, який в своєї діяльності керується принципами, що відрізняються від принципів приватних фірм, дозволяє використовувати державний сектор для вирішення загальнодержавних економічних задач, підвищення прибутковості приватного господарства. Прибуток не є первинною ціллю діяльності державного сектору в інфраструктурі, енергетиці, сировинних галузях, оскільки високих прибутків від цих сфер ніхто не вимагає, а збитки покриває бюджет.

Державний сектор широко використовується в анти циклічній діяльності урядових органів влади. Так, в умовах погіршення кон’юктури, депресії або кризи, коли приватні інвестиції скорочуються, інвестиції в державний сектор, як правило, зростають. Таким чином, урядові органи протидіють спаду виробництва та росту безробіття.

Державний сектор грає немалу роль в державній структурній політиці. Держава будує нові об’єкти або реконструює старі в тих сферах діяльності, галузях і регіонах, куди приватний капітал з комерційних міркувань йде недостатньо, Так державний сектор грає велику роль в НДОКР, підготовці і перепідготовці кадрів.

Державні фірми займаються і зовнішньою торгівлею, вивезенням капіталу за кордон, частіше виступаючи першопрохідниками в запровадженні національного капіталу в яку-небудь країну.

В підсумку державний сектор слугує підвищенню ефективності народного господарства в цілому і є одним з інструментів перерозподілу суспільного продукту.

Дата добавления: 2014-11-16