Представництво за законом

Передоручення

Повноваження представника

Щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження. Повноваження представника складаються з можливості діяти від імені особи, яку представляє і можливості вимоги. Згідно із ч.1 ст.238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє (заповіт, реєстрація шлюбу, усиновлення).

Усі юридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє.

Представник зобов’язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачено договором або дозволене тим, кого представляють, якщо це зумовлене метою охорон інтересів особи, яку він представляє (ст.240 ЦК).

Передоручення здійснюється шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику або шляхом внесення змін у договір (доручення). Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі доручення на одержання зарплати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції, яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні. Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє та подати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов’язку покладає на особу яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. На підставі ст.242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, законним представником у випадках встановлених законом, може бути інша особа. Особливістю цього виду представництва є те, що особа яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.

Комерційне представництво

Комерційне представництво – це вид добровільного представництва. Особливість – в суб’єктному складі. Комерційними представниками можуть бути юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які засновані у встановленому законом порядку та фізичні особи суб’єкти підприємницької діяльності. Комерційний представник може:

1. Приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється.

2. Приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представляється.

3. Приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені фактичні дії.

Підставою комерційного представництва може бути цивільно-правовий або трудовий договір. Оформляється комерційне представництво договором або довіреністю.

8.2. Довіреність, її види

Представництво, яке ґрунтується на договорі може здійснюватися за довіреністю (ст.244 ЦК). Довіреність – це письмовий документ, що видається представнику тим, кого представляють, для представництва перед третіми особами.

Види довіреності:

Загальна (генеральна) – уповноважує представника на здійснення право-чинів та дій різного характеру (наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності)

Спеціальна – підтверджує повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу (наприклад, довіреність керівнику філії на укладення правочинів)

Разова– підтверджує повноваження на здійснення одного правочину або юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання заробітної плати)

Зміст, форма і строк дії довіреності

Довіреність здійснюється тільки в письмовій формі. Вона є іменним документом, а тому в ній обов’язково повинно бути вказано, хто і кому видав довіреність. Вимоги до довіреності:

1. Вона може бути вчинена лише у письмовій формі.

2. Вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб’єкти, місце, дату видачі, тощо.

3. У довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.

Згідно ст.245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Постільки довіреність – це письмовий документ, то вона завжди має письмову форму. Така форма може бути простою письмовою або нотаріально посвідченою. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів нотаріальна форма для яких обов’язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків); при видачі довіреності при передорученні. Довіреність нотаріусами посвідчується у порядку, встановленому Законом України “Про нотаріат” та іншими законодавчими актами.

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, не може перевищувати трьох років. Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (ст.247 ЦК). У кожній довіреності обов’язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги законом спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника.

Припинення представництва за довіреністю

Припинення представництва за довіреністю

Закінчення її терміну

Скасування довіреності особою, яка її видала

Припинення юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють

Смерть фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, недієздатною

Визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, обмежено дієздатною

Визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, безвісно відсутнім

Передоручення

Скасування довіреності

Особливим випадком припинення довіреності є її скасування особою, яку представляють (ст.249 ЦК). Довіреність може бути в будь-який час скасована особою, що видала її, а особа, якій була видана довіреність, може в будь-який час відмовитися від неї. Скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Скасування довіреності тягне припинення повноважень представника. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

9. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

9.1. Поняття та юридичне значення строків і термінів у цивільному праві

Строком визнається визначений період часу, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.1 ст.251 ЦК У). У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення (ч.1 ст.252 ЦК У). Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію яка має неминуче настати.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки їхніх учасників виникають, розвиваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовідносинах як вияв соціального часу, є важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв’язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов’язках суб’єктів.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язаний його початок (наприклад, спадкодавець помер 20.03, то строк для прийняття спадщини починається з 21.03).

Закінчення строку:

1. Строк, який визначений роками спливає у відповідний місяць та число останнього року строку.

2. Строк, який визначений пів роком кварталом, місяцями закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

3. Якщо закінчення строку припадає на вихідний чи святковий день, то строк закінчується в перший за ним робочий день.

4. Якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями припадає на день, якого немає в місяці, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Порядок вчинення дій в останній день строку

Ст.255 ЦК У закріплює загальні правила вчинення дій в останній день строку. Така дія може бути вчинена до закінчення останнього дня строку, тобто до 24 години. Якщо така дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції (закінчується робочий день, банківські операції, тощо).

Якщо боржник не встиг вчинити цю дію до закінчення відповідних операцій, то він може здати відповідну заяву чи повідомлення до установи зв’язку до 24 години цього дня, отримати документ, який посвідчує цю дію, і в такому разі строк не вважається пропущеним.

9.2. Види строків у цивільному праві

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

І. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються:

а) законом;

б) адміністративним актом;

в) правочином (договором);

г) рішенням суду.

ІІ. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановлені строків:

а) імперативні, що не підлягають зміні за згодою сторін;

б) диспозитивні, що визначаються за угодою сторін.

ІІІ. За розподілом обсягу прав та обов’язків сторін за окремими періодами часу:

а) загальні;

б) окремі.

ІV. За способом їх встановлення:

а) строки, що обчислюються роками, місяцями, тижнями, днями і годинами;

б) строки, що визначаються календарною датою;

в) строки, що визначаються вказівкою на подію, яка обов’язково має настати, або моментом витребування кредитора.

V. Строки захисту цивільних прав:

а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

в) претензійні;

г) позовної давності;

д) процесуальні.

9.3. Поняття, значення і види позовної давності

Позовна давність – це встановлений законом строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати примусового здійснення або захисту свого цивільного права чи інтересу шляхом подачі позовної заяви до суду (ст.256 ЦК У).

Інститут позовної давності полегшує встановлення судами об’єктивної істини у справі і тим самим сприяє винесенню правильних рішень. Позовна давність сприяє стабілізації цивільного обігу, усуненню невизначеності у відносинах його учасників; слугує зміцненню договірної дисципліни, стимулює активність учасників цивільного обігу щодо здійснення їх прав, а також посилює взаємний контроль за виконанням зобов’язань.

Види	Тривалість	Вимоги, на які поширюється
Загальна позовна давність	3 роки	На всі цивільні правовідносини за винятком спеціально обумовлених в законі
Спеціальна позовна давність	1 рік	1. Про стягнення неустойки (штрафу, пені) 2. Про спростування недостовірної інформації поміщеній в засобах масової інформації. 3. Про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності 4. У зв’язку з недоліками проданого товару. 5. Про розірвання договору дарування. 6. У зв’язку з перевезенням вантажу, пошти. 7. Про оскарження дій виконавця заповіту.
	5 років	Про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
	10 років	Про застосування наслідків нікчемного правочину.

Зміна тривалості позовної давності

Стаття 259 ЦК У закріплює можливість сторін за взаємною згодою збільшити строк позовної давності. Виходячи із змісту ч.1 ст. 259 ЦК У можна зробити висновок про можливість збільшення сторонами як загального (в 3 роки), так і спеціальних (як скорочених так і збільшених відносно загального) строки позовної давності. Про таке збільшення сроків позовної давності сторони повинні укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма.

На підставі ч.2 ст.259 ЦК У позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Правила обчислення позовної давності

Оскільки позовна давність є видом цивільно-правових строків при її обчисленні використовуються загальні правила (ст.ст.254-256 ЦК У). При цьому правило про обчислення позовної давності є імперативним, а це значить, що порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Початок перебігу позовної давності. Зупинення і переривання перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою:

а) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, перебіг починається від дня припинення насильства (ч.2 ст.261 ЦК У);

б) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину – від дня, коли почалося його виконання (ч.3 ст.261);

в) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи – від дня досягнення нею повноліття (ч.4 ст.261 ЦК У);

г) за зобов’язанням з визначеним строком виконання – зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261ЦК У);

д) за регресними зобов’язаннями – від дня виконання основного зобов’язання (ч.6 ст. 266 ЦК У).

Ст.263 ЦК У дає вичерпний перелік обставин, за наявності яких позовна давність зупиняється. До них належить:

1. Непереборна сила – надзвичайна і така, що не можна відвернути в даних умовах, подія (стихійне лихо або соціальні явища).

2. Мораторій – відстрочка виконання зобов’язань, що встановлена законодавством.

3. Зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини.

4. Перебування позивача або відповідача у складі збройних сил, переведених на воєнний стан.

Під час дії цих обставин перебіг позовної давності зупиняється. З дня припинення обставин, що стали підставою для зупинення давності, її перебіг продовжується на той період часу, що залишився (тобто строк позовної давності мінус строк, що пройшов до виникнення означених вище обставин).

Переривання перебігу строку позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов’язує перерву, не зараховується в строк позовної давності, і строк позовної давності, після перерви, починає перебіг спочатку на весь строк, передбачений в законі для означених вимог.

Перебіг строку позовної давності переривається:

1. Здійсненням зобов’язаною особою дій, що підтверджують визнання боргу або іншого обов’язку. Такими діями можуть бути наприклад, часткова виплата боргу, прохання про відстрочку виконання зобов’язань.

2. Пред’явлення позову, хоча б до одного із кількох боржників (а також, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач) у встановленому порядку.

Наслідки спливу позовної давності. Поновлення позовної давності.

Ст.267 ЦК У передбачає наслідки спливу позовної давності – особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу все одно має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Вимоги на які позовна давність не поширюється

На підставі ст.268 ЦК У позовна давність не поширюється:

1. На вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків встановлених законом.

2. На вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу.

3. На вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

4. На вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

5. На вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

10.1. Поняття власності та права власності. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні.

Власність – це ставлення людини до речі або відношення між людьми з приводу речей.

На одному полюсі цього відношення – власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому не власники – усі інші особи, що зобов’язані ставитися до неї як до чужої. Таким чином власність – це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками:

а) вони виникають з приводу речей (майна);

б) мають вольовий зміст.

Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб’єкту.

Право власності в суб'єктив­ному значенні – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

1) його зміст охоплює три правомочності власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном;

2) суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права;

3) об’єктом права власності може бути будь-яка індивідуально визначена річ.

Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування).

4) своє право власності на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму власному інтересі.

Зміст права власності

Зміст права власності складається з трьох правомочностей власника:

Ø права володіння;

Ø права користування;

Ø права розпорядження.

Право володіння – це юридична можливість фактичного впливу на річ. Право володіння є тільки законним, бо ґрунтується на правовій підставі.

Право користування – це юридична можливість видобування власником споживчі властивості речі. Воно здійснюється шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку); шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності прибутків).

Право розпорядження – це юридична можливість власника визначити фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ (власник може подарувати або продати річ іншій особі).

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Форми власності в Україні

  Форми власності в Україні  

Право власності українського народу суб’єкт: Український народ; об’єкти: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континент-тального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер-жавної влади та органи місцевого самоврядуван-ня в межах, вста-новлених Конститицією України.

Право приватної власності суб’єкти: фізичні та юридичні особи; об’єкти: будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відпо-відно до закону не можуть їм нале-жати. Склад, кіль-кість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмежена.

Право державної власності суб’єкт: держава; об’єкти: кошти дер-жавної скарбниці, майно, яке закріп-лене за юридичними особами, створеними державою. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відпо-відно органи дер-жавної влади

Право комунальної власності суб’єкти: територіальні грома-ди села, селища, міс-та. об’єкти: майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній гро-маді. Свої повно-важення власника територіальна громада здійснює або безпосередньо, або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування.

Підстави набуття і припинення права власності

Відповідно до ст. 328 ЦК У право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Усі підстави виникнення права власності можна поділити на:

І. Первісні – при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

а) виготовлення або створення нової речі (виробництво) (ст.331 ЦК У) – тут з’являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення. Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

б) переробка речі (специфікація) (ст.332 ЦК У) – це використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

в) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст.333). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі, тощо є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю, або загального дозволу власника земельної ділянки.

г) безхазяйна річ (ст.335) – це річ, яка не має власника або власник якої не відомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття на облік цієї речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.

д) знахідка (ст.337 ЦК У). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або відповідному органу місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі і якщо власник або інша особа яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула права власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі, тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20 % вартості речі.

е) бездоглядна домашня тварина (ст.340 ЦК У). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні (особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, міліція, орган місцевого самоврядування). У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

є) скарб (ст.343 ЦК У) – це закопані у землю чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

ж) набувальна давність (ст.344 ЦК У). Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність). Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

ІІ. Похідні способи – усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Право власності припиняється у разі (ст.346 ЦК У):

Ø відчуження власником свого майна;

Ø відмови власника від права власності;

Ø припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

Ø знищення майна;

Ø викупу пам’яток історії та культури;

Ø викупу земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю;

Ø викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

Ø звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

Ø реквізиції;

Ø конфіскації.

Дата добавления: 2014-11-16