Тема 5 філософія Нового часу 5 страница

Перебуваючи на небі, душі, за теорією Платона, спогляда­ють ідеальний світ. Зійшовши на землю і вселившись у тіла, вони забувають про ідеальний світ, але зберігають здатність до пригадування, стимулюють згадки про красу землі. Пізнання є згадкою про те, що душа знала раніше, а потім забула. Це — загальні поняття, ідеї. У Платона, отже, не почуття передують раціональному ступеню пізнання, а навпаки, раціональний ступінь пізнання передує чуттєвому. Душа зберігає в собі знан­ня, але ці знання потрібно знайти. У діалозі "Мєнон" Платон розповідає, як хлопчик-раб, який ніколи не вивчав геометрії, розв'язує геометричну задачу начебто згадуючи те, що колись знала його душа. Правда, він розв'язує її за допомогою питань Сократа. Метод Платона, таким чином, — сходження до ідеї, до загального, шляхом пробудження в душі забутого знання.

На підставі вчення про три частини душі, Платон створив модель ідеальної держави. У цій моделі розумній частині душі відповідають правителі-філософи, афективній (емоційній) —

воїни (стражі), чуттєвій — землероби та ремісники. Таку дер­жаву Платон вважав найкращою, тому що вона мудра мудріс­тю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх воїнів, розсудлива покірністю свого населення і справедлива тим, що в ній усі роблять свою справу і не втручаються в справи ін­ших.

Платонівська ідеальна держава утопічна. Вона — плід ви­думки ідеолога антидемократичного класу афінської аристо­кратії. Правильними, з реальних типів держави, Платон ви­знавав монархію й аристократію, а демократію, олігархію і тиранію називав спотвореними. І якщо в діалозі "Держава" він припускав можливість існування справедливої держави, то в більш пізніх творах пов'язував її з далеким минулим — ідеаль­ними державами, які колись процвітали, але потім загинули.

Таким чином, в особі Платона, давньогрецький ідеалізм уперше набув форми світогляду, протиставив себе матеріаліз­му. Відтоді матеріалізм й ідеалізм утворили два основних на­прями в розвитку всієї подальшої філософії. Винятковість міс­ця Платона в історії філософії визначається тим, що він — уже професіональний філософ, але все ще мудрець, не пов'язаний жодними обмеженнями, а тому схильний розглядати навіть найбільш абстраговані умоглядні проблеми з погляду їх без­посередньої життєвої значущості.

Серед учнів Платона особливо вирізнявся обдарований мис­литель Арістотель (384—322 до н. є.), який створив самобут­нє філософське вчення.

367 р. до н. є. сімнадцятирічний Арістотель був прийнятий до "Академії" Платона в Афінах, де провів як слухач і викла­дач двадцять років. Спочатку Арістотель був переконаним прибічником вчення Платона, але потім став на позиції його критики і, після смерті свого вчителя, покинув "Академію" ("Платон мені друг, але істина дорожча", — заявив пізніше фі­лософ).

З 343 р. до н. є. Арістотель жив при дворі македонського царя Філіппа, де був вихователем його сина Александра. 335 р. до н. є. він повернувся до Афін, де створив свою філософську школу — Лікей (за назвою храму Аполлона Лікейського, "вов­чого", що був поряд зі школою). На території школи був тінис-

Тема З

Філософія стародавнього світу

тий сад із критими галереями для прогулянок, тому школу Арістотеля ще називали "перипатетичною", тобто "прогулян­ковою", а членів школи — "перипатетиками", тобто "тими, що прогулюються". Арістотель викладав у Лікеї дванадцять ро­ків, мав сотні учнів і послідовників.

Арістотель залишив велику теоретичну спадщину — напи­сані в "Академії" діалоги, а також підготовлені в Лікеї твори з логіки, філософії, фізики, біології, етики, політекономії та мистецтвознавства. Дітище Арістотеля — логіка. Вона викла­дена ним у таких трактатах, як "Перша аналітика", "Друга аналітика", "Топіка", "Спростування софізмів", "Категорії", "Про тлумачення". Пізніше твори Арістотеля з логіки були об'єднані під загальною назвою "Органон" ("Знаряддя").

Філософські твори Арістотеля відомі під загальною назвою "Метафізика". Сам він свою філософію метафізикою не нази­вав, та й слова такого в ті часи не було. Дослідники історії філо­софії вважають, що в І ст. до н. є. рукописи Арістотеля систе­матизував його видавець і коментатор, голова перипатетиків Андронік Родоський. Він помістив книги Арістотеля з філосо­фії після творів з фізики і, не знаючи як їх назвати, позначив словами: "Те, що після фізики" (грец. — мета). Так утворилося нове слово — "метафізика", що набуло згодом великого поши­рення у філософії. "Метафізика" включає чотирнадцять книг.

В Арістотеля філософія ще достатньо чітко не виокремлюва­лася з усього обсягу знання. Він розрізняв "першу" і "другу" філософію. "Друга філософія" — це фізика, предметом якої є матерія і рухомі, мінливі "чуттєві сутності". Предмет "першої філософії" (пізніше названої "метафізикою") — не природа, а те, що існує понад нею: нематеріальні самостійні причини і над­чуттєві нерухомі й вічні сутності. Ці причини і сутності, за Арістотелем, цінніші від того, чим займається фізика, і тому філософія "перша", а фізика — "друга". "Перша філософія" більш божественна, тому що оволодіти нею може скоріше бог, ніж людина, а її предметом є "божественні предмети". Арісто­тель називав свою філософію теологією (очевидно, першим уживши це слово), тобто вченням про бога, але в особливому, філософському його розумінні. Бог в Арістотеля лише одне з першоначал (надчуттєвих, вічних і нерухомих сутностей) і

лише одна з вищих (нематеріальних) причин. Арістотель ото­тожнював першоначал а і вищі причини. Тому і філософію він уявляв не тільки як теологію, а значно ширше — як вчення про суще взагалі, про головне в ньому — відношення до небуття.

Суще (існування, буття) Арістотель розглядав на двох рів­нях. Перший рівень — це сукупність одиничних предметів, які сприймаються чуттями. Чуттєвий світ у нього цілком ре­альний (у Платона —- "театр тіней"). Будь-яка одинична річ має сутність, яка осягається розумом, і тому є предметом пі­знання. Сутності вічні, незмінні й нерухомі. Другий рівень — світ надчуттєвого буття. Він утворений із сукупності сутностей першого рівня й існує всередині його. Отже, ключ до сущого, за Арістотелем, — в його розумінні сутності.

У вченні про сутність філософ відкинув зведення її до тієї чи іншої форми речовини, як, наприклад, за Фалесом, до води; не погодився він і з піфагорійцями, які вбачали сутність у числах; розійшовся він також з академіками, які вважали сутністю ідеї або їх сукупність. Арістотель нарахував шість втілень сут­ності, застосувавши два її критерії: 1) "мислимість, або пізнан­ня в понятті"; 2) "здатність до окремого існування". Сутність у нього — і субстрат, і суть буття, і те, що складається з суті бут­тя і субстрату, і всезагальне, і загальне, і рід. Арістотель розу­мів сутність дуже суперечливо. Вона в нього, з одного боку, не існує окремо, крім одиничних речей, а з іншого — не виводить­ся з тієї "матерії", з якої будується річ. Результатом пошуків компромісу між двома цими крайнощами став висновок філо­софа про чотири першоначала, або вищі причини буття.

Першою з них Арістотель назвав форму. Вона в нього — суть буття, перша сутність, яку ніхто не створює, вона вічна і незмінна. Другим першоначалом (і вищою причиною) філософ вважав матерію, тобто те, з чого складаються і виникають речі. За його характеристикою, вона також вічна і до того ж пасивна, безжиттєва, нездатна сама по собі нічого з себе поро­дити. Разом з тим без матерії не може бути ні природи, ні ре­чей. Будь-яка річ є результатом внесення в матерію форми. Тільки оформлюючись, матерія переходить зі стану можливос­ті до стану дійсності. Так, каміння — матерія для кам'яного будинку і взагалі для того, що з нього будують, але саме по собі

Тема З

Філософія стародавнього світу

каміння — не просто матерія, а неодноразово оформлена мате­рія, першоматерія, яка набула форми землі, а потім, кам'я­нистої форми. Така матерія має свою суть буття (тією мірою, якою вона оформлена), цю матерію можна визначити і пізна­ти. Перша матерія сама по собі непізнаванна. Отже, тільки форма активна, їй філософ віддавав безсумнівний пріоритет перед матерією. Як таке саме вічне і незмінне Арістотель ха­рактеризував третє першоначало — ентелехію (перебування в стані повної здійсненності) — цільову причину. Світогляд фі­лософа теологічний. За ним будь-якому процесу перетворення можливості (матерії) на дійсність (форму) властиві цілеспря­мованість і потенціальна закінченість. Мета — кінцевий ре­зультат. Дійсність передує можливості. "Оформлена" річ пере­дує реальній речі. Нарешті, четверте й останнє першоначало Арістотель знайшов у рушійній причині. Вона — джерело руху. Це перший двигун. (Філософ, очевидно, виходив із тієї догми, що рухоме взагалі повинно приводитись у рух іншим, отже, заперечував спонтанність руху.)

Таким чином, на думку Арістотеля, є чотири першоначала: матеріальна причина, що відповідає на запитання "З чого?"; формальна причина, що відповідає на запитання "Що це є?"; рухома причина, що відповідає на запитання "Звідки початок Руху?"; цільова причина, що відповідає на запитання "Заради чого?". Арістотель заперечував зведення матеріальної причи­ни до інших, а формальну, рухому і цільову причини фактично звів до однієї — формально-рухомо-цільової. Такою триєдиною причиною в нього є бог. Отже, "перша філософія" обернулася на теологію.

За Арістотелем, як формальна причина, бог — вмістилище всіх надприродних, відокремлених від матерії, нерухомих, над­чуттєвих сутностей; як рухома причина, бог — першорушій, хоча сам він нерухомий; бог — і цільова причина, тому що рухо­ма причина не може бути нецільовою. Однак бог, за Арістоте­лем, — філософський бог. Він безособовий, але жива істота. Життя бога — це діяльність його розуму, божественне мислен­ня, духовний Абсолют, в якому суб'єкт і об'єкт збігаються; у ньому немає матерії, а предмет думки і думка про предмет збі­гаються; це логік, обожнений філософ, світогляд, що мислить.

Арістотель — перший історик філософії. Його свідчення дали можливість установити, що в Стародавній Греції філосо­фія виникла як стихійний натурфілософський матеріалізм на відміну від Стародавнього Китаю і Стародавньої Індії, де філо­софія зародилась як моральне і соціальне вчення, як системно-раціоналізована етика. Арістотелю належить опис вчення Анаксімандра, Геракліта, Парменіда та інших давньогрецьких філософів. Арістотель першим помітив однобічність діалек­тичних поглядів Геракліта, який стверджував тільки тотож­ність протилежностей; йому належить і перша аргументована критика філософії Платона і платонізму, особливо їх вчення про ідеї. Платон, доводив він, припустився принципової по­милки, приписавши самостійне існування тому, що самостій­но існувати не може. Ця помилка мислення пізніше стала на­зиватися гіпостазуванням. Заслуги Арістотеля як історика фі­лософії очевидні. У центрі його філософії — вчення про душу.

Душу філософ визначав як здійснену можливість до життя (ентелехія) природного тіла. Душа, отже, супутниця життя (сокира душі не має), душа є скрізь, де є живе. До живого він відносив усе, що відповідає хоча б одній з таких ознак: розум, відчуття, рух і спокій у просторі, рух у розумінні живлення, занепаду та зростання. На їх основі він розрізняв три види душі — рослинну, тваринну і розумову.

Здатність до живлення — критерій рослинної душі. Здат­ність до дотику — критерій тваринної душі. Оскільки здатність до відчуття не може бути без живильної здатності, то тварини мають не тільки тваринну, а й рослинну душу. Це — дві нижчі, "фізичні" душі, але тваринна душа вища за рослинну, вона містить її в собі. Де є тваринна душа, там є і рослинна, а не на­впаки, тому тварин менше, ніж рослин.

Тільки бог володіє розумною душею. А що ж людина? Вона має і рослинну, і тваринну душу. Людина — і рослина, і твари­на. Бог є тільки богом. Разом із тим людині властиві й певні компоненти розумної душі. При цьому, як вважав філософ, рослинний і тваринний компоненти людської душі не від­окремлені від тіла. Те саме стосується душ рослин і тварин. Арістотель відкинув орфіко-піфагорійсько-платонівське вчен­ня про переселення душ. Більше того, він бачив взаємозв'язок

"■ 8

Тема З

Філософія стародавнього світу

тіла і душі, звертався до фактів, доводячи, що емоції, напри­клад, — функції не тільки душі, а й тіла. Щодо розумної части­ни людської душі (її критерії — розум і здатність до міркувань і роздумів), то філософ не знайшов переконливої основи для твердження, що розум з'єднаний з тілом. Розум у нього не має свого органа. (Тут він певною мірою "відстав" від свого часу: піфагорієць Алкмеон задовго до Арістотеля вбачав орган мис­лення в мозку.)

У теорії пізнання Арістотель визнавав первинність матері­ального світу відносно суб'єкта, що сприймає. Історично пер­шим і основним рівнем пізнання він вважав чуттєве пізнання. Разом з тим велике значення він приділив вивченню загальних взаємозв'язків і понятійному осягненню загального, помітив, що мислення необхідно зіставляти з практичною діяльністю, що знання загального не буває без знання одиничного.

Арістотель — батько логіки як систематизованого знання про мислення. Він сформулював основні закони мислення, ви­значив, що таке істина і що таке помилка, дав визначення су­дження і встановив його види, обґрунтував сутність силогізму, зафіксував його фігури і модуси, проаналізував докази, описав типові помилки при їх доведенні, дослідив індукцію й анало­гію. У трактаті "Категорії" Арістотель уперше узагальнив спроби попередньої філософської думки виділити найбільш за­гальні поняття про світ та способи його пізнання. Складена ним таблиця включала категорії: сутність (субстанція), кіль­кість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання.

Невід'ємною частиною творчості Арістотеля були його по­гляди на суспільство і державу. Вони викладені в трактаті "По­літика", де він характеризує людину як суспільну істоту, дер­жаву — як спільноту громад, громаду — як розвинену сім'ю. Ідеалом держави він вважав суспільство, яке спирається на приватну власність на знаряддя праці, землю та рабів, ідеалі­зувавши, таким чином, афінську державу часів Перікла. Ця держава, на його думку, є кращою формою суспільства (у ті часи суспільство ототожнювалося з державою).

Арістотель виокремлював такі форми держави: монархію, аристократію, політію — правильні; тиранію, олігархію, демо-

кратію — неправильні. Найбільш досконалою формою держав­ного устрою він вважав політію. Відхилення від монархії при­зводить до тиранії, від аристократії — до олігархії, від політії

— до демократії. В основі всіх суспільних потрясінь лежить
майнова нерівність, яка має природний характер. Сама приро­
да влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші
вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов'язкову умову
існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину лю­
дей від виснажливої фізичної праці, дає їм можливість брати
участь в управлінні державою та створенні духовних ціннос­
тей. Раб для нього був "знаряддям, що розмовляє", належить
господареві та є "суспільною твариною". Тому рабів він виклю­
чав зі складу громадян держави.

Арістотель не сприйняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував розчинення окремої людини в су­спільстві, обстоював права індивіда та сім'ї. На його думку, тільки приватна власність зможе примирити та об'єднати всіх членів суспільства. Але олігархія і демократія обґрунтовують своє домагання влади на тій підставі, що майновий добробут

— доля окремих людей, а свободою користуються всі громадя­
ни. Олігархія захищає інтереси заможних класів. Загальної
вигоди жодна з цих форм не має. Він підкреслював, що відно­
сини між бідними та багатими — не просто відмінність, а су­
перечність. Найкраща держава — це суспільство, яке орієнто­
ване на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства
достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя.
Втіленням влади цієї верстви і є політія.

Арістотель також зауважував, що коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ній багато бідняків, то в такій державі неминуче є ворожо налаштовані елементи. І в де­мократіях, і в олігархіях, і в монархіях, і за будь-якої іншої форми державного устрою, загальним правилом має бути таке: жодному громадянинові не слід давати можливості надмірно посилювати свою владу. Арістотель радив наглядати за прави­телями, щоб вони не перетворювали державні посади на дже­рело особистого збагачення.

Чималий спадок залишив Арістотель нащадкам щодо про­блем економіки — висвітлив роль грошей у процесі обміну і

Тема З

Філософія стародавнього світу

взагалі у комерційній діяльності. Це оцінюється сьогодні як геніальний внесок у політичну економію.

Ці та інші міркування великого мислителя щодо правиль­ної форми влади, або політії, набувають особливої актуальнос­ті в сучасній Україні, у період розбудови демократичної право­вої держави. Розуміння Арістотелєм проблем улаштування суспільства тісно пов'язане з його поглядами на мораль. Дер­жава в нього потребує від громадянина певних доброчесностей, без яких неможливо досягти добробуту. Він поділяв доброчес­ності на два види: інтелектуальні (мудрість, розумність, роз­судливість) та етичні (доброчесність, поведінку і характер). Перші набуваються шляхом навчання, другі — виховання. Моральна людина в Арістотеля — завжди в гармонії з собою. Вона не знає докорів сумління. Через усю етику і політику фі­лософа проходить принцип активної діяльності людини. За його вченням, недостатньо знати, що є доброчесність, слід дія­ти і жити відповідно до неї. Лише це забезпечує задоволеність, благо.

Таким чином, творчість Арістотеля — вершина не тільки античної філософії, а й усього давнього мислення, найширша і найбільш розроблена система пізнання. Арістотель зміг не тільки впорядкувати, а й систематизувати, узагальнити досяг­нення філософської думки свого часу. Він поклав початок за­родженню більшості наступних філософських систем. Змістов­ність і розробленість філософської системи Арістотеля універ­сальні.

Історія античної філософії тривала у післяарістотелівські часи в елліністичний, а потім і в римський періоди стародав­ньої історії народів Середземномор'я. Приблизно протягом дев'яти століть, коли існували Академія і Лікей, з'являлися нові школи, були видатні, оригінальні філософи.

Наприкінці IV ст. до н. є. в Греції сформувалася філософ­ська школа стоїцизму (за назвою портика в Афінах, де вона спочатку розміщувалась). Заснував школу Зєпон із Кітіопа (336—264 дон. є.).

Стоїки характеризували філософію як "вправу з мудрості", вважаючи основною її частиною логіку. Однак нічого нового в логіку вони не внесли, а Арістотелівську систему категорій

спростили, обмеживши її чотирма поняттями: субстанція (сут­ність), кількість, якість і відношення. В етиці стоїки на верши­ну людських якостей висували доброчесність, визначаючи її як життя в злагоді з розумом. Вони визнавали чотири основні чесноти: розумність, помірність, справедливість і доблесть, яким протиставляли нерозумність, розбещеність, несправед­ливість і боягузство. Все інше стоїки відносили до категорії байдужих речей, на які людина впливати не може, а здатна тільки над ними "піднятись". їх ідеалом була людина терпляча і стримана, щастя якої полягає в тому, що вона не бажає ніяко­го щастя. Такий ідеал, як і вся філософія стоїків, відображав кризу духовного життя грецького суспільства, той факт, що людина не може змінити об'єктивний хід подій, що з ними вона може лише "внутрішньо впоратись".

Наприкінці IV ст. до н. є. в грецькій філософії сформувався ще один напрям — скептицизм, основоположником якого був Піррон з Еллади (прибл. 365 — 275 до н. є.). Скептицизм запе­речував істинність будь-якого пізнання, відкидав будь-які ар­гументи, беручи за основу вчення Демокріта про недостатність знання, що ґрунтується на свідченнях органів чуття. Скепти­ки оголосили єдиним критерієм істини видимість, а всіх філо­софів інших напрямів вважали догматиками і дурнями. В іс­торії філософії скептицизм був однією з початкових форм агностицизму.

З початку II ст. до н. є. занепад грецької філософії став яв­ним, що яскраво виявилося в еклектизмі — механічному по­єднанні окремих, дуже часто безпідставно вирваних частин з різних філософських систем. Найвидатнішими представника­ми еклектизму були Філон (150—79 до н. є.), Панетій (185— 110 до н. є.), Посідоній (135—51 до н. є.). На порожнечу і без­плідність еклектичних побудов вказували багато філософів, починаючи з Сократа та Арістотеля.

У римський період античної філософії найбільш поширени­ми були три філософські напрями — стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Видатними представниками римського стоїцизму були Се-нека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека (прибл. 4 до н. є. — 65 н. є.) здобув усебічну юридич­ну та філософську освіту, багато та успішно займався адвокат-

Тема З

Філософія стародавнього світу

ською практикою, був вихователем майбутнього імператора Риму Нерона. Після себе він залишив велику філософську спадщину. У поглядах на природу Сенека визнавав первин­ність матерії. Навіть душу він розумів як тонку матерію, су­міш вогню та повітря. У гносеології Сенека — прибічник ан­тичного сенсуалізму. Центром його філософської системи ста­ла етика. Зміст життя він вбачав у досягненні абсолютного душевного спокою, найбільш гідним вважав життя, в якому людина всі свої зусилля або більшу їх частину, присвячує осо­бистому вдосконаленню, ухиляється від громадських справ і політичної діяльності.

Епіктет (50—135) був рабом, а після отримання волі по­вністю присвятив себе філософії. Він засуджував рабовласни­цтво, проте свободу і незалежність обмежував лише духовною свободою, свободою примирення з дійсністю. У цілому його фі­лософія відображала пасивний протест найнижчих суспільних класів проти панівного ладу.

Марк Аврелій (121 —180) — римський імператор, розвивав етику стоїків, вбачав у ній засіб морального відродження су­спільства. Основною метою людських прагнень вважав досяг­нення доброчесності, тобто підпорядкованості "розумним" за­конам природи, але в згоді з людським єством. Марк Аврелій — останній представник античного стоїцизму. Вчення стоїків сприяло виникненню раннього християнства.

Видатним представником епікуреїзму в античному Римі був Тит Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н. є.), який створив геніальний філософський твір — поему "Про природу речей". Епікура він вважав найкращим грецьким філософом, особливо поділяючи дві його ідеї: першу — про смертність людської душі, неможливість потойбічного життя, і другу — про нездат­ність богів впливати на людське життя. Лукрецій не заперечу­вав існування богів, але відмовляв їм у здатності діяти. Боги не можуть, доводив філософ, ні допомагати, ні шкодити, ні загро­жувати, ні манити обіцянками свого заступництва. Природа виникла не як результат творіння богів і управляється не їх державною волею. Щоб людина жила щасливо, вона повинна звільнитися від страху перед богами. Засобом досягнення щас­тя є пізнання.

Лукрецій був блискучим пропагандистом атомістичного вчення, у сутності якого простежуються риси еволюціонізму. Він дотримувався погляду, що все органічне виникло з неорга­нічного і що всі органічні види розвинулися з найпростіших організмів.

Серед скептиків Стародавнього Риму виділявся Секст Ем­пірик (прибл. 200—250), який довів скептицизм до його логіч­ного завершення. У своїх працях Секст Емпірик поєднав усі ві­домі аргументи проти доказового знання, рекомендував задля душевної рівноваги і благодаті утримуватися від прийняття будь-яких рішень. їх досягнення він вважав метою філософії, пропонував у житті керуватися природними потребами, нахи­лами, звичками, традиціями, і перш за все здоровим глуздом.

Поширеним у Стародавньому Римі також був еклектизм, найвидатнішим представником якого був Марк Туллій Ціце-роп (106 —45 до н. є.) — автор латинської філософської термі­нології. Його еклектизм став енциклопедизмом, охопивши пі­знання як природи, так і суспільства. Він рекомендував поєд­нувати в одне ціле здобутки всіх філософських шкіл (незалежно від їх спрямованості), щоб допомогти людині в здобутті добро­чесності, подоланні всіх життєвих негараздів.

Останнім цілісним філософським напрямом античності ви­явився неоплатонізм. У Стародавньому Римі його представ­ником був Плотін (205—270), філософія якого — свідчення посилення впливу на світогляд християнства і зміцнення в ньому ознак містицизму. Світовий процес у нього розпочина­ється з незбагненного та невимовного божественного першона-чала, яке виявляється зовні як світовий розум, потім як душа світу, далі як одиничні душі, одиничні тіла, аж до матерії, під якою він розумів небуття. Мета людського життя, за Плоті-ном, — піднесення до першоєдиного. Досягається вона за допо­могою утримання і приборкання тілесних бажань, а також за­вдяки розвитку духовних сил. На вищому ступені сходження душа з'єднується з Богом.

Містичне вчення Плотіна продовжили дві інші неоплатоніч­ні школи. Одна з них — сирійська. Заснував її Ямвліх (кі­нець III — початок IV ст.). У філософії він розвивав думки Пло­тіна про божественний принцип, розум і душу. Іншу школу, афінську, представляв Прокл (412—485). Його творчість за­вершила і систематизувала неоплатонічну філософію. Обидві

8?

Тема З

школи своїм ірраціоналізмом, спиранням на аскетизм справи­ли значний вплив не тільки на ранню християнську філософію, а й на середньовічне теологічне мислення.

Отже, давньогрецькі і давньоримські філософські вчення мали стихійно-матеріалістичний, наївно-діалектичний та іде­алістичний характер. Історично першою формою діалектики була антична діалектика, найвидатнішим представником якої став Геракліт. Атомістичний варіант матеріалізму висунув Де-мокріт; його ідеї розвивали Епікур і Лукрецій. Засновником ідеалізму був Платон, який глибоко обґрунтував діалектику понять. Антична філософія досягла своєї верпіини у вченні Арістотеля, який створив всеохопну систему науково-філософ­ського знання.

Тема 4 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Контрольні запитання і завдання

1. Що вивчає історія філософії? Яке місце вона посідає в системі гуманітарного знання?

2. Чим визначається історичний тип філософствування? Які типи філософствування ви знаєте?

3. Що таке передфілософія та які її світоглядні джерела?

4. Які дві "лінії" у філософії беруть початок в епосі антич­ності?

5. Чому матеріалізм філософів античності вважають сти­хійним, а їхню діалектику — наївною?

6. Чому античну філософію вважають першою історичною формою матеріалізму, ідеалізму, діалектики?

7. Розкрийте зміст сократівських принципів: "Пізнай са­мого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю".

8. У чому особливості сократівського методу філософству­вання?

9..Назвіть головні відмінності філософії Демокріта від фі­лософії Платона.

10. Чому Арістотеля вважають систематизатором античної філософії?

Філософія Середньовіччя формувалась переважно як тео-центричний світогляд і течія богословської думки в умовах за­непаду античного суспільства, його культури і домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у Передній Азії, Ара­вії та арабомовних державах — мусульманської, в Європі — християнської у двох її різновидах (римського католицизму і візантійського православ'я). Вона була спрямована, головним чином, на пошук раціональних шляхів доведення істинності всього того, що проголошувала віра. Звідси інша її назва — схоластика, тобто підпорядкування теології, поєднання догма­тичних передумов з раціоналістичною методикою, що було ви­кликано особливим інтересом до формально-логічної пробле­матики. Фаза цієї філософії включає період від VIII до XIV—XV ст. У ній виокремлюються три етапи: рання схолас­тика — до XII ст., розквіт схоластики — XIII ст., пізня схолас­тика — XIV—XV ст. Останній етап схоластики історично пере­дував філософії Ренесансу, або Відродження. У цей час відбу­вався перехід від схоластики Середньовіччя до науково-фі­лософського мислення Нового часу.

Тема 4

Філософія Відродження дала могутній імпульс розвиткові природничого і гуманітарного знання. Схоластичний раціона­лізм у ній поступився безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету, формам пізнання, логіку формалістичної діяль­ності було витіснено самоочевидністю неупередженої інтуїції, санкціонована церквою глибока повага до Арістотеля змінила­ся вшануванням Платона, теоцентризм було витіснено антро­поцентризмом, людина звільнилася зі сфери релігійної компе­тенції і перетворилася на вищу мислетвірну цінність, у центр світоглядної перспективи. Це була гуманістична філософія, яка визнавала людину вільною і не обмеженою у своїх можли­востях істоту.

Дата добавления: 2014-11-16